1. Відібраний «центр державності й національної культури» (XVII–XX ст.)

Переважно тюрксько-мусульманським за складом населення й атмосферою, що там панувала, були не лише сотні сільських поселень, а й теперішня столиця Вірменії. Лише після посиленої вірменізації, що тривала майже півтора століття, наприкінці 1960-х років влада змогла оголосити колись тюркське місто «видатним центром державності й національної культури вірменського народу.[6]

Як стерти незручну історію

«Вірмени надають цьому місту допотопної давнини: вони твердо переконані, що Ной будував ковчег в Еривані», – скептично констатували фахівці російського Генштабу на початку 1850-х років.[7] Однак світоч сходознавства, всесвітньо відомий академік німецького походження Бартольд, пояснював: «Еривань виникла як поселення за [тюркського правителя] Тимура, а містом стала лише у XVI столітті за [тюрксько-шиїтського] шаха [Азербайджану та Персії] Ісмаїла і тоді ж отримала свою нинішню назву». [8]

Сучасні туристи, відвідуючи столиці Кавказу, після екскурсій фортецею-цитаделлю Тбілісі та старовинним кварталом Баку «Ічері-шехер» дивуються, чому ж у Єревані, всупереч розповідям місцевих жителів про його «глибоку давнину», немає старої частини міста. І це при тому, що «довгі роки він зберігав свій середньовічний вигляд».[9] Як визнавала авторитетна вірменська дослідниця Долуханян, у тій старій Еривані чомусь не було «жодних слідів» «давньої вірменської архітектури». [10]

У період диктатури націоналістичної партії Дашнакцутюн у 1918–1920 роках «татарська» частина Еривані, що збереглася з ханського періоду, була значною мірою зруйнована. [11]

«28 травня 1919 року [дашнацький] уряд республіки… замовив голові Ради [російської] Академії мистецтв О. Таманяну генплан Єревана. Саме з цією метою Таманян відвідав Вірменію у 1919 і 1923 роках. Таманян не приховував наміру зруйнувати старе персько-тюрксько-царсько-російське місто… У його проєкті Єреван мав стати вираженням національного відродження й осереддям нації, а отже, генеральний план столиці мав відображати базову ідею нової держави. Для Вірменії з її давньою історією та культурою ця ідея полягала у відродженні втрачених традицій, на яких мав відбуватися сучасний розвиток країни. Незалежність, демократія, національні традиції, єдність народу й цілісність історичних територій – ось ключові аспекти, що мали знайти вираження в генплані Єревана»[12] . Звісно, чудово, коли колоністи з Персії та Туреччини руками архітектора з Кубані, який до того сидів «майже без діла і без роботи»[13] , відроджують «утрачені традиції» й насаджують демократію, оселившись у чужому місті та знищивши за 2,5 року 77% тубільців![14]

Проєкт генерального плану, над яким Таманян почав працювати на замовлення дашнацького уряду, був затверджений уже урядом Радянської Вірменії – у 1924 році.[15] «Таманян склав свій план на основі принципів національної державності, що не мали жодного стосунку до комуністичної ідеології. Генеральний план архітектора спирався на національні ідеї й жодним чином не був пов’язаний із комуністичною ідеологією. Він побудований на відображенні двох головних смислів: суверенної державності та національної ідентичності культури».[16] Це був період, коли вірменські архітектори, які прибули на свою нову батьківщину,[17] «ставилися й питання створення національного зодчества»[18] – на руїнах історичної Еривані.

Олександр Таманян. Генеральний план Єревана. Варіант 1924 року.

«Околиці міста, мусульманські, схожі на кладовище. Дахи знято, будинки розворочено, запах пилу споруд, що вивітрюються, глини, що осипається, вапна, що сохне, – усе це буде знесено», – зазначала письменниця Маріетта Шагінян у 1925 році. – «Невеликі вцілілі провулки з високими стінами, з яких на вулиці не виходять вікна, з постаттю мусульманки в чадрі, зігнутої під глечиком із водою, теж приречені [тобто корінні мешканці тоді ще жили тут]. Вони підуть, стануть переказом; дорогоцінні напівкруги арок і ніші, вмуровані в стіни, буде розібрано. Місто переплановується й перебудовується».[20] Тоді ж письменниця, яка сприяла переїзду[19] сюди руйнівника старого міста – архітектора Таманяна, повідомляла, що він «безжально розробив перепланування Еривані…, віддав на знищення безліч "музейних" куточків і будівель».[20]

Її ж враження 1927 року[21] від «татарської» частини міста вже створюють відчуття повної руїни й занепаду: «Квадратні безголові будиночки, як візницькі козли, стирчали поховальними остовами, і співало вапно в повітрі, здіймане сухим вітром … Вода розорених ариків [канав] подекуди билася поміж мертвими хатинками – ниткоподібний пульс помираючого». Як пояснювала Шагінян, «за рішенням міськради [муніципальної влади] місто планували перебудовувати, а низинну частину – татарську, як її називали раніше, – до планування не відновлювали».[22] Та й не будуть уже нічого відновлювати, а просто знищать ці незручні нагадування про винищених і вигнаних корінних мешканців столиці «Нової Вірменії».[23] «Ми не повинні боятися зруйнувати все старе»,[24] – заявляв один із керівників Радянської Вірменії Авдалбекян.

Але давня мусульманська Еривань – сплюндрована й спорожніла – ніби з останніх сил чіплялася обвугленим корінням за твердь рідної землі. У 1932 році, через сім років після повідомлення Шагінян про «безжальний» план її «зникнення», укладачі Малої радянської енциклопедії зазначали: «Еривань нині переплановується заново…; у старій частині [де ще зберігався викорінюваний мусульманський вигляд міста] – базари, караван-сараї, ремісничі ряди, мечеті [у множині], палаци та інші середньовічні споруди».[25] До речі, це один із останніх випадків, коли в державному виданні місто називали виключно його історичною назвою – Еривань. У 1936 році назву офіційно вірменізували[26] – місто стало Єреваном. Уже наступного року в офіційній брошурі столицю Радянської Вірменії позначали як «Єреван (Еривань)». Там же повідомлялося: «…В останні роки посилено перебудовується. Є… ряд середньовічних споруд (мечеті, храми, палаци) – пам’яток давньої вірменської архітектури».[27] Анекдотично виглядає зарахування мечетей до «пам’яток давньої вірменської архітектури». У цій обмовці проявилася вся суть генеральної лінії «посиленої перебудови» нової Вірменії – переписати історію, привласнивши спадщину «зниклих» тубільців, навіть мусульманські мечеті, «найдавнішої з людських цивілізацій».

Одне з економічних радянських видань цитувало якогось британського мандрівника, чиї враження від поїздки до Вірменії були опубліковані газетою The Manchester Guardian у 1937 році. Він зазначав: «Мені сказали, що Єреван не перебудовується, а будується заново, і це схоже на правду».[28]

У всесоюзному пропагандистсько-туристичному виданні 1948 року, де місто вже називали виключно Єреваном, згадувалися дивом уцілілі на той час «залишки»[29] історичної Еривані та «лабіринт старих кварталів».[30] Автор підкреслював, що їхньому повному знищенню перешкодили роки Другої світової війни,[31] коли кошти на перекроювання столиці республіки, очевидно, не виділялися. Але він же додавав, що руйнування цих «залишків» уже відновилося й триває повним ходом. «Вузькі й криві провулки закриваються для руху, через подвір’я пробивають нові магістралі». Замість «дорогоцінних півкругів арок і ніш» старої мусульманської забудови, про які за 20 років до того писала Шагінян, тепер «каменотеси висікають на кольоровому туфі [нових] будівель прекрасний давньовірменський орнамент». Автор запевняв читачів, що «столиця Вірменії продовжує змінювати обличчя…».[32] «…Наприкінці 1940-х років за рішенням вірменських радянських республіканських властей в центрі Єревана було зруйновано й знесено пам’ятки мусульманської архітектури, що залишалися з часів Ериванського ханства…»,[33] – констатує сучасний російський дослідник.

У 1952 році письменниця Шагінян із захопленням свідчила: «У повоєнну сталінську п’ятирічку [1946–1950] будівництво Єревана стало по-справжньому грандіозним».[34] У ті роки «розвиток Єревана» відбувався з використанням «національного» генплану та ідей згаданого архітектора Таманяна.[35] На руїнах історичної Еривані він «відродив вірменську національну архітектуру», що канула в Лету з XIV століття.[36] За це архітектор посмертно отримав «звання лауреата Сталінської премії».[37] У виданому того ж 1952 року XV томі Великої Радянської Енциклопедії повідомлялося, що «будівництво міста розвивається за генеральним планом, складеним академіком А. І. Таманяном…».[38] Там також перелічувалися нові пам’ятники вірменським національним діячам. Особливо наголошувалося, що «над містом височіє грандіозний монумент Й. В. Сталіна».[38] Додавалася й фотографія цього 51-метрового, включно з постаментом, велетня. І жодного слова – про споруди історичної Еривані.

Урочисте відкриття пам’ятника Йосипу Сталіну в Єревані 29 жовтня 1950 року.

Та навіть у 1950-х роках ще зберігалися окремі старі «східні квартали».[39] Колишню Еривань належало добити остаточно вже учням Таманяна. «Особливо значний процес руйнування містобудівної тканини спостерігався в центральній частині міста…» у 1960–1970-х роках.[40] Тоді ж відбулося тотальне перейменування дивом уцілілих тюркських назв деяких вулиць. Як визнає сучасна вірменська дослідниця, це «є очевидним проявом прагнення стирати сліди…».[41]

У підсумку всіх цих заходів «Єреван перетворився на одну з найнаціональніших столиць СРСР за архітектурним виглядом і культурою».[42]

Згадує вірменин Цовак Авакян, народжений в Еривані 1926 року:[43] «Мої батьки та брат моєї матері облаштувалися в Єревані, в будинку № 11 на вулиці Азізбекова. Жили в маленькій кімнаті, оштукатуреній глиною, під якою був підвал… Цього глинобитного будинку тепер уже немає… Наш квартал був турецьким [тюркським], а наш двір, який був досить великим, переважно був населений турками [так не хочеться приїжджим вірменам визнавати, що в Еривані було корінне тюркське населення, куди зручніше називати його «турками», що одразу надає відчуття прийшлості]».

Згадує Асіф Мамедов, народжений у Єревані 1958 року, який мешкав там до 1971 року:[44] «Древній Єреван, Іреванську фортецю тоді зрівняли із землею – не залишили нічого. Згодом почали з’являтися вигадані історичні пам’ятки, приписані вірменам… А нашу мечеть зруйнували. Її стіни кілька разів підривали. Наша вулиця, Наріманова, перетиналася з вулицею Гнуни. Мечеть знаходилася на цьому перетині, поруч зі старим стадіоном».



У пропагандистських виданнях про Радянську Вірменію з гордістю декларувалося зведення сучасного Єревана замість історичної Еривані. «Столиця Вірменії продовжує змінювати вигляд своїх площ і вулиць» (1948);[45] «Бурхливе зростання Єревана зумовило необхідність, по суті, зводити його наново…» (1969);[46] «Єреван – чудове творіння… нового покоління архітекторів республіки. Це місто, яке [тепер] має своє національне [вірменське] обличчя…» (1982).[47] І якби стара частина міста не була знищена, вона постійно нагадувала б про багате тюрксько-мусульманське минуле Еривані.

«Татарське місто» та його «зникле» населення

Оригінальні назви річок, озер, гір і населених пунктів були замінені, незручну історію переписано, стару мусульманську частину міста знищено, а корінне населення «зникло»…

«Кількість мусульман там набагато більша, ніж вірмен»[48] , – повідомляв про Еривань французький місіонер-єзуїт д’Арменонвіль в описі своїх подорожей, виданому в Парижі 1695 року.

«[Ериванська] Фортеця майже овальної форми, містить понад вісімсот будинків, заселених мусульманами…»[49] , – зазначав член Паризької академії наук Турнефор у 1717 році.

«Там близько чотирьох тисяч душ. Вірмени становлять лише чверть [25%], проте мають чотири церкви»,[50] – писав уже згаданий єзуїт д’Арменонвіль у 1723 році. Подібні цифри в тому ж XVIII столітті наводив і інший єзуїт – отець Моньє, який писав про місіонерську діяльність в Еривані.[51]

Упорядники збірника архівних документів, що стосуються першої третини XVIII століття, виданого в самому Єревані під редакцією директора Інституту історії Академії наук Йоаннісяна, підтверджували: «За даними джерел, вірмени становили чверть населення міста Єревана, а азербайджанці – більшість».[52] У цьому ж збірнику опубліковано звернення 1725 року «патріархів і головних начальників вірменських» до російської імператриці Катерини I. Автори перелічували «місця, де вони нині живуть, місця міцні та провінції чималі» на Кавказі.[53] Еривань у цьому переліку не згадувалася. Не

дивно, що в той час вірмени навіть не помишляли про володіння Ериванню. Так, на початку 1780-х років, під час розроблення провідними представниками вірменського духовенства та світської аристократії «проєкту визволення Вірменії та відновлення вірменського царства під протекторатом Росії», на роль потенційної столиці майбутньої держави розглядалися міста Вагаршапат (західна окраїна сучасної Вірменії) або Ані (східна Туреччина).[54]

Напередодні завоювання Еривані російськими військами у 1827 році там проживало трохи більше 2000 вірмен.[55] А на початку 1830-х років туди були заселені 1715 вірмен із Персії та 48 – з Османської Туреччини. Таким чином, у 1831 році вірменське населення Еривані становило 4 132 особи, тоді як мусульман було 7 331.[56] Більшість міської знаті складали мусульмани – 345 осіб проти 55 представників вірменської аристократії.[57] У 1830-х роках Еривань була справжнім ісламським центром усієї однойменної провінції: у місті діяло 8 мечетей[58] і проживало 635 представників мусульманського духовенства[59] (проти 90 служителів Вірмено-григоріанської церкви[60] ).

Взяття Еривані російськими військами. 1827 р. Художник Ф. А. Рубо.

«І так, після 1826 року, народонаселення в числі сімейств збільшилося, але цей приріст не є місцевим – він утворився за рахунок родин, переселених із Персії [вірменських]», – зазначалося в офіційному звіті російської влади. Згідно[61] з тим самим документом, на початку 1850-х років «мусульмани-шиїти» все ще переважали – 6 488 проти 6 115 вірмен[62] (або: 1 437 тюркських домогосподарств і 1 169 вірменських[63] ).

Російські військові, чиновники та мандрівники, які відвідували Еривань упродовж XIX століття, описуючи місто, звертали увагу на «куполи мечетей»[64] і «голки мінаретів».[65] Як зазначала в минулому столітті авторитетна вірменська дослідниця архітектури, мечеті, нарівні з церквами, надавали «місту цікавого силуету».[66] Про наявність мечетей у майбутній столиці Вірменії згадує й сучасна вірменська дослідниця. Водночас вона додає: «У 1820-х роках, після приєднання Вірменії до Російської імперії, велика кількість вірмен переселилася із Західної [Турецької] Вірменії до Східної Вірменії [тобто на землі окупованого Ериванського ханства]. У зв’язку з цим зрозуміле прагнення народу побудувати церкви, яких у Єревані було дуже мало». [67]

Упорядники вже згаданого звіту початку 1850-х років зафіксували виразний тюрксько-мусульманський характер міста: у переліку основних знатних верств (хани, беки, мулли, сеїди); у тюркських назвах караван-сараїв, хамамів і водних каналів; в описі «особливо примітних будівель». Серед них вирізнявся палац із придворною мечеттю колишніх правителів ханства. А «Мечеть міська вельми простора, нещодавно знову відремонтована, вражає величчю споруди, красою оздоблення та сміливою архітектурою».[68] У місті налічувалося 7 мечетей,[69] а загалом по Ериванському повіту – 63.[70] Як і за часів ханства[71] , в Еривані продовжував діяти шаріатський суд.[72] На початку 1850-х у матеріалах російського Генштабу повідомлялося: «Ериванські сеїди [нащадки Пророка Мохаммеда] займаються різними ремеслами… Багато [мешканців] ходять до Кербели [Ірак], на могилу імама-Гуссейна [третього й одного з найбільш шанованих імамів шиїтського ісламу]…»; у священний для шиїтів місяць Мухаррам «усе жіноче народонаселення збирається в мечеті, або на площі»; «Люди дещо освічені, як то: мірзи, мулли, ахунди [титули світської й релігійної мусульманської знаті] – охоче присвячують вільний час перечитуванню Перських поетів…»; «…Освіта може збагатитися і, без сумніву, збагатиться з часом припливом західних елементів, але її початкове підґрунтя неодмінно має бути релігійно-мусульманським, інакше вона втратить усяке значення в масі народонаселення».[73]

Як випливає з муніципального документа 1865 року, всі ериванські мусульмани були шиїтами (сунітів у місті не було). Тоді їхня чисельність становила 6 118 осіб, а вірмен – 5 470.[74]

У 1880 році в офіційному виданні кавказької адміністрації підкреслювалося, що «в місті жило й живе більше татар, ніж вірмен…». На[75] той час чисельність тюрків в Еривані становила 6 293 особи, а вірмен – 5 975. [76]

У 1885 році російська письменниця Желіховська зазначала: «Еривань на вигляд зовсім татарське місто… На базарі й на площі з головною мечеттю вічна тиснява й метушня. Навколо мечеті відкриті кімнатки, мов ложі в театрі, а в них цілими днями зубрять Коран голені напівголі Татарчуки: це їхні медресе – школи. Мечеть чудова, вся в різьбі, у кольоровому склі візерунчастих вікон, у мозаїчних стінах».[77] Інший російський мандрівник, який відвідав Еривань у 1890-х роках, не раз згадуючи її мечеті та мінарети,[78] вигукнув одному з місцевих жителів: «… Аж надто ваше місто утримується по-східному».[79] Той самий автор писав: «Двір Ґьой-Мечеті, оточений келіями мулл, школами, судом, зимовою й літньою мечетями, весь викладений кам’яними плитами й прикрашений посередині фонтаном для ритуальних обмивань правовірних… Вікові й просто непрохідні через густоту гілля перські дерева "налбанди", або релігійні в’язи, розкинули навсібіч свої крони й дали притулок натовпам відпочивальників… Дехто курив кальян, дехто, розташувавшись на строкатих килимках, пив чай. Тут-таки влаштувалися спритні цирульники й голили та стригли всіх охочих. Я бачив учителя-муллу, оточеного кількома хлопчиками, яких він навчав грамоти; ще далі група дітей читала Коран, а старий мулла, весь у білому, пояснював їм священну книгу. О, яким Сходом повіяло на мене в цій мечеті!».[80] Згідно з одним із муніципальних документів, багато вулиць і провулків Еривані мали суто тюркські назви: «Шаріатська», «Дашли-кюча», «Гариблар-очахи», «Дайрманли кучасі», «Кабірстан кучасі», «Нагіб кучасі», «Мір Джафар кучасі», «Рустамхан кучасі», «Дуканли-куча», «Саллахлар».[81]

За офіційними даними за 1886 рік, у місті проживали 7 228 тюрків і 7 142 вірмени.[82] «…До початку ХХ століття в місті Єревані переважало мусульманське населення», – визнавав американський історик вірменського походження.[83] Інший американський дослідник, також вірменського походження, підтверджував: «лише на початку ХХ століття вірмени становитимуть більшість у столиці провінції». Водночас[84] у січні 1904 року в авторитетному загальноросійському енциклопедичному виданні було наведено такі цифри (очевидно за попередній рік) щодо етнічного складу населення Еривані: «вірмени – 48% і азербайджанські татари – 49%».[85] Навіть у 1910 році глава колоніальної влади на Кавказі Воронцов-Дашков визнавав Еривань одним із «центрів мусульманства»[86] в регіоні.

Згадує Асіф Мамедов, народжений у Єревані 1958 року, який мешкав там до 1971-го:[87]

«Люди старші, можна сказати, що знали вірменську мову дуже погано. А наше покоління говорило чистою вірменською. Тобто на той момент чисельність вірмен там зросла, а азербайджанців стало менше. Дорогою до школи жила стара самотня жінка на ім’я Хадіджа. Мусульмани завжди підтримували одне одного. Так от, коли ми йшли до школи, приносили їй воду, коли потрібно було, купували для неї хліб і продукти в магазині. Вона нам розповідала: “ Тих, хто говорив вірменською, раніше били. Вірмени тут не жили, їх тут не було. А тепер вони всюди”».



Абсолютної переваги в Еривані вірмени досягли лише в період Першої світової війни (1914–1918) та дашнацької диктатури (1918–1920). Це їм вдалося коштом масового заселення Еривані вірменськими мігрантами з Туреччини, а також унаслідок винищення й вигнання тюрків.

7 лютого 1918 року тюркський представник етнічно змішаної Ради комітетів з охорони міста Еривані[88] Зейналов заявив: «Як мусульмани, так і вірмени є спадкоємцями одного батька. Після його смерті було допущено нерівномірний розподіл спадщини, все дісталося вірменам… Тепер, брати-вірмени, якщо хочете вигнати нас звідси, скажіть прямо, якщо хочете перерізати нас усіх – теж скажіть».[89] А вже 20 лютого в місті почалися вірмено-тюркські зіткнення.[90] У березні «в Еривані було вчинено погроми, жертвами яких стали кілька тисяч мусульман. Їхні доми розоряли, базари спалювалися, магазини грабувалися. У місті мусульмани опинилися в становищі небажаних інородців…».[91] За свідченням очевидця, «окрім людських жертв», було «спалено й пограбовано на базарі багато мусульманських лавок».[92] У квітні того ж року «мусульмани масово тікали з Еривані та її околиць на захід, у гірський район Зангезур». [93]

Якщо у 1909 році в колишній столиці Ериванського ханства ще проживали 13 508 мусульман (44% населення),[94] а на початку 1918-го – близько 20 000[95] , то у 1922 році їх залишилося лише 5 124 особи (10,9%). [96]

«Єреван – це наша помста й відповідь туркам…»,[97] – відверто зізнавався письменник Айказ (Чекенян), уродженець Туреччини, що прожив більшу частину життя в Америці. Зате тепер, коли корінних мешканців там давно немає – усіх винищили чи вигнали, – столицю Вірменії цілком можна проголошувати «Містом кохання».[98]

Витяг зі стенограми засідання президії Верховної Ради (парламенту) СРСР, газета «Правда», 20 липня 1988 року (полеміка між главою радянської держави Михайлом Горбачовим і ректором Єреванського державного університету, одним із лідерів вірменських націоналістів того періоду Амбарцумяном):

«Горбачов: …Скажіть, на початку століття скільки в Єревані становило азербайджанське населення?

Амбарцумян: На початку століття, в Єревані?

Горбачов: Так.

Амбарцумян: Важко сказати.

Горбачов: Ви зобов’язані це знати. Я вам нагадаю – 43% азербайджанців було в Єревані на початку століття. А зараз який відсоток азербайджанців?

Амбарцумян: Зараз дуже мало. Мабуть, один відсоток.

Горбачов: І при цьому я не хочу звинувачувати вірмен у тому, що вони вижили звідти азербайджанців. Очевидно, відбувалися якісь процеси, у яких узагалі треба розібратися».

В Еривані «протягом 60 років вірменське населення зросло утричі»,[99] – захоплювався на початку ХХ століття вірменський священник і публіцист Магакія (Орманян). У радянський період масове переселення до міста зарубіжних вірмен тривало. Лише у 1946 році, за офіційними даними, в Єревані було розселено понад 10 000 мігрантів із Близького Сходу, Ірану та Європи.[100]

Згадує Асдан Гасанов, народжений 1962 року в селі Чайкенд (суч. Дпрабак) на сході Вірменії, який мешкав там до 1988 року:[101]

«Вірмени були прийшлими. Вони прийшли й вигнали азербайджанців. У самому Єревані вони всіх вигнали й звільнили собі місце. Коли вони туди приїхали, вони не казали, ніби були корінними єреванцями».



Згадує Рафіля Ібрагімова, народжена 1942 року в Єревані й яка прожила там до 1960-го:[102]

«Наша вулиця тоді називалася Даракенд. Нижньою частиною вулиці текла річка, був канал. Ходили на річку, прали килими, проводили маївку, пили чай, проводили вечірки. Коли мені було 7 років, я пішла до школи імені Азізбекова. Ця школа була недалеко від нас. Потім мене перевели до школи імені Кірова. Нам було далеко: іноді їхали трамваєм, іноді йшли пішки. Я вчилася там останні три класи… У Єревані в університеті було два факультети з навчанням азербайджанською мовою: факультет літератури та факультет історії… У Єревані були красиві мечеті, наприклад, Блакитна мечеть… Коли я навчалася в середній школі, ми ходили у двір Блакитної мечеті й готували там уроки. Ми там гуляли і проводили час. Усюди було зелено… Коли я була школяркою, у місті жило багато сімей [які були нащадками] азербайджанських ханів і беків. Моя покійна мати казала мені ходити вулицями імені Ісмаїл Хана та Гаджі-бея, не виходити на дорогу, бо там багато машин. Там усі вулиці носили азербайджанські назви, наприклад, Даракенд, Демір-булаг, квартал Біттічиляр. Таких кварталів було багато, і в усіх жили азербайджанці… Азербайджанців було багато… Усі знали одне одного й ходили одне до одного в гості… Між собою ми розмовляли азербайджанською. Коли вірмени це чули, вони говорили одне одному: “Дивіться, вони турки”… Більшість вірмен була привезена з Сирії та Лівану. Їм розповіли, що в Єревані замість води з кранів йде молоко, кури несуть яйця ледь не посеред дороги, і життя там дуже добре. Тоді до Єревана було привезено багато вірмен із Лівану та Сирії… Я пам’ятаю, вони приїжджали, коли я навчалася в першому й другому класах. Переважно це були майстри: шевці, меблярі».



Попри масове заселення столиці Радянської Вірменії закордонними вірменами та багаторічне руйнування старої частини міста, до кінця 1960-х років зберігався тюрксько-мусульманський вигляд міста, так само як і азербайджанська більшість у низці кварталів, а тим паче в прилеглих поселеннях.

Згадує Мірі Пірієв, народжений 1942 року в селі Каракала (зруйноване) у центральній частині Вірменії, який мешкав там до травня 1950 року:[103]

«У Єревані був мусульманський квартал. Він розташовувався біля Ахарчая… Тоді були мечеті, але переважно в будинках… Проте в Єревані мечеть була».



Згадує Асіф Мамедов, народжений 1958 року в Єревані й який мешкав там до 1971-го:[104]

«Ми жили на вулиці Наріманова, 96, у Єревані. Там я виріс, ходив до школи № 9 імені Ахундова… Раніше це була школа імені Кірова: усередині школи навіть був великий пам’ятник Кірову. Потім, завдяки зусиллям азербайджанців, її перейменували на школу імені Ахундова… Наш дім був поруч із мечеттю, яку називали “мечеть із парасолькою”. Моє дитинство минуло там. Я прожив там до 13 років… У радянський час усі мечеті й церкви руйнували, зрівнювали із землею. Залишили лише дві… Однією з азербайджанських мечетей була Блакитна мечеть – її тоді зробили музеєм історії. А “мечеть із парасолькою”, яка була поряд із нами, функціонувала як мечеть… Була площа Азізбекова з пам’ятником Азізбекову, був проспект Баку. У нас тоді було дві школи: імені Азізбекова й наша школа. У тій школі кількість учнів поступово зменшувалася. Коли ми переїхали сюди [в Азербайджан], дізналися, що школу імені Азізбекова остаточно закрили, а тих учнів, які там залишилися, перевели до нашої школи… Я пам’ятаю, були технікум, університет з навчанням азербайджанською мовою. Після, по-моєму, університет закрили… І поступово, у міру зменшення кількості учнів, усі ці навчальні заклади закривалися. Коли я пішов у перший клас, у нашому класі було 42 учні, а 1975 року мені сказали, що школу закінчили лише 8 із них, бо решта на той час уже переїхали [в Азербайджан]. Створювалися [азербайджанцям] такі умови, що жити у Вірменії ставало важко. Наприклад, у питаннях, що стосувалися роботи, працевлаштування, спеціально створювалися проблеми».



Згадує Ібрагім Гасанов, народжений 1946 року в селі Бабаджан на сході Вірменії, який мешкав там до 42 років:[105]

«У районах навколо Єревана мешкали азербайджанці. Поступово їх почали виселяти».



Наприкінці 1960-х років у місті й навколишніх поселеннях «зникли» останні тюркські топоніми й гідроніми. І лише після того, як ериванських тюрків частково винищили, а решту вигнали, а пам’ять про них знищили, у 1969 році американський письменник із турецьких вірмен зміг нарешті радісно проголосити: «Боже мій, воно наше, воно наше, воно наше – це величезне, майже до горизонту, чудесне місто. Ці вогні – наші, ці дахи – наші…».[106] Лише після цього «заново» відбудований Єреван було проголошено «видатним центром державності та національної культури вірменського народу».[107]