Хронологія зникнення цивілізації

У Золотій Орді, величезній, переважно тюркській імперії, що охоплювала величезні простори Центральної Азії, Кавказу та Східної Європи, з’явився новий хан – Узбек. Його спадщина відіграла вирішальну роль у формуванні в майбутньому імперської ідеології та політики експансії Москви на мусульманський Схід, включаючи Кавказ:

• Адміністративна реформа Узбека, що надала широкі повноваження місцевим елітам, створила умови для децентралізації Золотої Орди в разі ослаблення верховної влади.
• Узбек всіляко підтримував правителів Москви. Це забезпечило їй значну перевагу над конкурентами в консолідації Північно-східної Русі. За Узбека та його сина-наступника Москва стала домінуючою силою вцьому регіоні. Вона суттєво примножила свої людські й матеріальні ресурси, тоді як її суперники ослабли. Через адміністративні та ідейні запозичення із Золотої Орди було закладено основу системи управління та ідеології майбутньої Російської імперії.
• Узбек зробив іслам панівною релігією своєї держави. Це мало два доленосні наслідки. По-перше, цей крок прискорив та посилив ісламізацію предків більшості сучасних тюркських народів Євразії. По-друге, з прийняттям Узбеком мусульманської віри в сприйнятті російської інтелектуальної еліти розпочалося протиставлення православ’я та ісламу. Згодом «захист» християнства на мусульманських землях став одним з головних аргументів експансії Росії в південному напрямку, зокрема на Кавказі.

Після смерті сина-наступника Узбека Золота Орда занурилася в анархію. Далися взнаки наслідки його політики. З одного боку, представники тюркської знаті з різних регіонів зійшлися в боротьбі за контроль над ханською ставкою. З іншого – зміцніла Москва отримала можливість заповнити вакуум влади на величезних просторах імперії, що занепадала.

Москва здійснила наступальну акцію з підкорення одного з татарських племен. Це був перший випадок експансії Москви на території тюрків-мусульман. У наступні десятиліття це стало тенденцією.

Головний тюркський спадкоємець Золотої Орди здійснив невдалу спробу відновити контроль над Москвою. У результаті вона здобула повну самостійність. Це підвищило її регіональний авторитет і посилило великодержавні амбіції. Ця подія стала переломною віхою у формуванні великодержавної ідеології Московії: почалося просування її нового іміджу як центру не лише російських земель, а й усього православного світу. А один з провідних авторитетів російської церкви тоді ж вперше окреслив довгострокову перспективу експансії та поглинання уламків імперії хана Узбека: Господь «нам і їх поневолить».

Молодий правитель, який увійшов в історію як Іван Грозний, був проголошений першим царем Московії. На той час царський титул мали переважно хани тюркських держав, що постали на руїнах Золотої Орди, а також турецький султан та перський шах. Присвоївши собі цей титул, Іван Грозний одразу «піднявся» над правителями майже всієї Європи, позначив конкурентів на Сході, і свою претензію на золотоординську спадщину.

Іван Грозний здійснив першу спробу захопити столицю одного з головних тюркських спадкоємців Золотої Орди – Казанське ханство. Відтоді експансія Москви в мусульманському просторі набула відверто імперського характеру. До того російські походи на тюркські землі, зазвичай, мали на меті розширити та закріпити політичний вплив. Відтепер пріоритетом стала анексія мусульманських територій.

Іван Грозний на чолі великого війська, за активної підтримки місцевих вірмен, захопив великий ісламський центр – місто Казань. Цар та його оточення надавали цій війні релігійного характеру. Перемога подавалася як утвердження переваги православ’я над ісламом. Казань стала плацдармом для подальшого просування Москви на схід, в бік татарського Сибірського ханства, і на південь – у напрямку Каспійського моря та Кавказу.

Війська Івана Грозного, за підтримки місцевих вірмен, зайняли Астрахань – столицю ще одного тюркського ханства, що традиційно тяжіла до Кавказу. Це місто стало базою для експансії Москви тепер вже на Каспії та в кавказькому напрямку.

Війська Московії здійснили першу наступальну операцію на сході Північного Кавказу (територія сучасного Дагестану).

Зведено першу російську фортецю, військовий форпост, на Північному Кавказі (на території сучасної Чечні).

Перше військове протистояння Московії та Османської імперії. Їхнє суперництво за колишні володіння Золотої Орди стало очевидним. Москва перетворилася на центр тяжіння антитурецьких сил в Османській імперії та на підконтрольних їй територіях.

Вперше підданство Московії прийняв один із правителів Південного Кавказу – Східної Грузії. Згодом вона стане головним плацдармом Росії під час захоплення територій нинішніх Вірменії та Азербайджану.

Вірменське духовенство та представники аристократії західної околиці теперішньої Вірменії, яка тоді перебувала у складі Персії, стали проявляти проросійську орієнтацію.

Царем Московії став Петро Перший, якого пізніше почали називати Петро Великий. Він модернізував за європейським зразком систему держуправління та армію своєї країни. Так вона перетворилася на Російську імперію. У багатьох сферах Петро Великий продовжував політику Івана Грозного. У тому числі це стосувалося нарощування експансії на мусульманському Сході. Він перейшов до прямої й системної конфронтації з Османською імперією. Зробив ставку на підтримку тамтешніх християнських народів. Заклав основу провірменської політики Росії. Реалізація його настанов з часом перетворила вірмен на одну з основних опор росіян на Кавказі. Ця петровська стратегія зберігалася до кінця 2010-х років. Одним з її наслідків стало заселення території сучасної Вірменії вірменами з Ірану та Туреччини з витісненням звідти тюркського корінного населення.

Петро I проголосив своєю метою «визволення» християнських народів Османської імперії. Він також оголосив про заступництво перським вірменам, зокрема з метою заохочення їх до переселення в Росію з Персії.

Встановлено перші контакти російських емісарів з представниками вірменського духовенства на західній околиці сучасної Вірменії. Ті закликали до російської інтервенції та обіцяли надати в цьому всіляку підтримку.

За ініціативою Петра I у Росії вперше було створено умови для переселення туди вірмен з Османської імперії.

Петро Великий розпочав дворічний Перський похід. Унаслідок цього значні території сучасного Азербайджану та північно-західного Ірану були тимчасово окуповані російськими військами. Це була перша масштабна спроба Росії підкорити землі Південного Кавказу.

У Парижі було видано книгу французького місіонера, який повернувся з Кавказу та повідомляв, що більшість населення Еривані становлять мусульмани, а вірмени – лише близько 25%.

Петро I розпорядився заселяти завойовані у Персії області, зокрема землі сучасного Азербайджану, вірменами з неокупованих росіянами перських територій, а «мусульман, скільки можливо, зменшувати». Згодом ці петровські напрацювання стали основою системної російської політики щодо заселення Південного Кавказу, зокрема Ериванської області, перськими та турецькими вірменами.

Російська імператриця Катерина II затвердила детально розроблену модель залучення та матеріального заохочення зарубіжних вірмен для заселення територій теперішньої східної України, завойованих у Туреччини. Через кілька десятиліть ця модель послужить основою організації масової міграції перських і турецьких вірмен на Південний Кавказ, зокрема на землі скасованого Ериванського ханства.

Керівництво Російської імперії розпочало підготовку активної наступальної політики на Південному Кавказі. Почастішали контакти представників вірменської знаті даного регіону та їхніх одноплемінників у Росії з її офіційними особами.

Російські війська вперше досягли територій теперішньої Вірменії, але були змушені відступити.

Росія зробила другу, після Перського походу Петра Великого, ґрунтовну спробу підпорядкувати великі землі Південного Кавказу (похід Зубова). Активне сприяння військам, зокрема під час захоплення Дербента, надавали російські та кавказькі вірмени. Під час цієї військової кампанії вперше було розроблено оперативний план з «підкорення фортеці Еривані та провінцій, які їй належали». У зв’язку зі смертю Катерини II російська армія залишила Південний Кавказ.

Квітень
Російські війська зайняли Тифліс (суч. Тбілісі). Почалося утвердження Росії в Грузії. У наступні три десятиліття вона стала головним плацдармом для завоювання всього Південного Кавказу, включаючи території теперішньої Вірменії.

Вересень
Росією анексовано Шамшадінський султанат. Він займав землі теперішньої Тавуської області на північному сході сучасної Вірменії, був населений тюрками та до того часу підкорявся Східній Грузії. З цього акту анексії почалося включення до складу Російської імперії територій теперішньої Республіки Вірменії.

Перша невдала спроба російських військ штурмом захопити Еривань.

Друга невдала спроба російських військ штурмом захопити Еривань.

Жовтень
Російські війська за активної підтримки місцевих та грузинських вірмен захопили Еривань. У наступні три роки чисельність вірменського населення цього міста за рахунок мігрантів з Персії була подвоєна.

Квітень
За офіційними даними на землях ліквідованого Ериванського ханства мусульмани становили 75% населення. І того самого часу розпочалося організоване російською владою масове переселення на Південний Кавказ вірмен з Персії та Туреччини. Протягом трьох років на території колишнього Ериванського ханства було заселено 45 207 закордонних вірмен. Цьому сприяла втеча звідти тисяч тюркських мешканців під час російського завоювання. Пізніше, повернувшись, вони застали на своїх землях вірменських переселенців.

Згідно з офіційними даними, Еривань все ще була великим ісламським центром. У місті діяли шаріатський суд та 7 мечетей, в окрузі – 63.

Затверджено указ «Про Кавказький навчальний округ та навчальні заклади». З цього моменту почалося поступове впровадження загальноросійської системи освіти в Ериванській губернії. Метою було культурно-політичне асимілювання неслов’янського населення. Переважна більшість мусульман не стала відправляти дітей до нових навчальних закладів. Вони й надалі відправляли хлопців до коранічних шкіл при мечетях. Натомість вірмени масово скористалися загальнодержавною системою освіти. Багато з них згодом вступали до провідних російських вищих навчальних закладів. Це забезпечило вірменам зростаючі можливості успішної інтеграції в системі колоніального управління, в імперській армії та в зміцнюваному на Кавказі великому бізнесі. Розрив в освіті сприяв домінуванню вірмен у багатьох сферах суспільного життя Ериванської губернії та інших областей регіону – одночасно з відставанням тюрків-мусульман. Ріст світського просвітництва стимулював розвиток вірменського націоналістичного руху. Завдяки цьому він отримав кваліфіковані кадри для майбутнього створення власної державності.

За офіційними даними, у трьох з шести адміністративних районів Ериванської губернії (не враховуючи Нахічеванського) мусульмани все ще становили явну більшість.

12 квітня
Прибувши до Кишинева, російський імператор оголосив війну Туреччині під приводом захисту її християнських народів. Російські війська увійшли до турецьких провінцій на Балканах та в Малій Азії. На сході Османської імперії вірменське населення підтримало окупантів. Військові дії завершилися у лютому 1878 року втратою османами величезних територій. Одразу після цього високопоставлені чиновники зі Стамбула, вірменської національності, вступили в таємні контакти з росіянами. Вони прагнули, щоб Росія чинила тиск на турків з метою створення в Малій Азії Вірменської автономії під російським протекторатом. Велика Британія, побоюючись посилення в регіоні свого геополітичного конкурента, домоглася проведення міжнародної конференції для оформлення підсумків війни, що завершилася. Напередодні та під час Берлінського конгресу, який відбувся влітку 1878 року, англійці та французи обіцяли всіляко підтримувати вірменські прагнення. Це викликало великі надії у турецьких вірмен. Коли ж очікування не виправдалися, виникла ідея організації збройної боротьби з метою спровокувати втручання європейських держав. У цілому російсько-турецька війна 1877–1878 років та Берлінський конгрес різко погіршили ставлення турків до вірмен. Вони почали сприйматися як «п’ята колона» Європи. З іншого боку, обіцянки європейців та впевненість у їхньому заступництві створили передумови для зародження сучасного вірменського націоналізму.

30 березня
Менш ніж через півтора місяця після закінчення російсько-турецької війни до столиці Російської імперії прибув представник вірменського духовенства зі Стамбула. Він мав тривалу розмову з військовим міністром Мілютіним. За його свідченням, архієпископ просив надіслати до вірменських районів Малої Азії «когось з наших офіцерів, вірменської національності, для керівництва та організації збройного повстання». Мілютін пообіцяв «подумати та переговорити з ким слід».

Серпень
Почалося виведення російських військ з частини областей північно-східної Туреччини, окупованих під час минулої війни (решта зайнятих територій була анексована). Разом з відступаючими військами на Кавказ рушили тисячі турецьких вірмен. Незабаром цей потік посилився через початок посухи та голоду на півночі Османської імперії. Внаслідок чергового масового напливу мігрантів частка вірмен серед населення Ериванської губернії вперше перевищила 50%.

Липень
У Ванську провінцію, єдину в Османській Туреччині, де вірмени становили більшість населення, прибув полковник Російського Генштабу (військової розвідки), нащадок давнього вірменського князівського роду, Камсаракан. Він об’єднав зусилля з колишнім вірменським патріархом Стамбула Хрімяном (через чотири роки затвердженим російським монархом на посаді Католикоса всіх вірмен) та публіцистом проросійської орієнтації Португаляном. Внаслідок їхніх спільних зусиль наприкінці 1879 – на початку 1880 року в адміністративних центрах двох турецьких провінцій, що прилягали до російського Кавказу, були створені перші вірменські бойові організації. Метою було підняти повстання турецьких вірмен. Тим самим було закладено основу сучасного вірменського націоналізму. За свідченням тодішнього російського консула в Мосулі, «Наш уряд був цілком поінформований про цю діяльність Камсаракана». До появи першої національної політичної організації кавказьких тюрків залишалося ще 25 років.

Жовтень
Відбулося відкриття муніципального парламенту (міської думи) Еривані. Частка депутатів-некристиян була обмежена владою. Хоча тюрки становили в місті найбільшу етнічну групу, до першої Ериванської думи пройшли лише 18 їхніх представників і 38 вірмен. Це набуло особливого значення після того, як незабаром право призначати голову виконавчої влади було передано міській думі. У результаті до кінця існування Російської імперії муніципальну владу по черзі очолювали 10 вірмен і жодного разу представник тюркського населення. Домінування в органах міського управління забезпечило вірменам доступ до розподілу бюджетних коштів. Таке становище ще більше закріпило перевагу вірмен та соціальне відставання тюрків.

Почався потік молодих російських вірмен, зокрема випускників вищих навчальних закладів та колишніх військовослужбовців, до східної Туреччини з метою організації там вірменського партизансько-повстанського руху. Засновник вірменського націоналізму, офіцер Російської військової розвідки Камсаракан свідчив: «Хоча серед вірменської інтелігенції, особливо в Росії, існувало прагнення до здобуття незалежності Великої Вірменії [на території Османської імперії], переважна більшість вірмен у Туреччині прагнула лише соціальних реформ…». Попри це, серед вірменської молоді на Кавказі почала активно поширюватися ідея повстання проти турків: створювалися просвітницькі товариства, благодійні комітети, здійснювався збір коштів на придбання зброї, налагоджувалися канали її контрабанди до Туреччини. Все це мало два доленосні наслідки: в Османській імперії, зазвичай під проводом російських вірмен, почалося формування партизансько-повстанського руху; на Кавказі розпочався розвиток вірменського націоналізму, його ідеології та організаційних структур.

У східній Туреччині колишні активісти перших бойових вірменських організацій, створених завдяки зусиллям російського розвідника Камсаракана та його соратників, заснували першу вірменську партію – Арменака́н. Її метою проголошувалася підготовка до повстання задля створення незалежної держави. Методи: формування бойових груп, «озброєння народу», індивідуальний терор. Активісти Арменакана внесли помітний внесок у розгортання повстанського руху в Туреччині, що мало велике значення для подальшого розвитку вірменського націоналізму.

На Кавказі було запроваджено «загальну» військову повинність, яка, на відміну від вірмен, не поширювалася на мусульман. Військова служба тоді в неслов’янських регіонах була одним з головних соціальних ліфтів. Офіцери-вірмени займали керівні посади – від сільських старшин та керівників поліцейських дільниць до вищих посад в адміністрації Ериванської губернії та інших областей Південного Кавказу. Місцеві тюрки були позбавлені такого соціального ліфта. Окрім посилення нерівності, диференційне запровадження «загальної» військової повинності зміцнювало економічне становище вірменського населення та послаблювало мусульман. Це було зумовлено тим, що сім’ї призовників звільнялися від сплати податків, тоді як «звільнені» від служби були зобов’язані платити особливий грошовий збір.

Липень
Вірменська націоналістична партія Гнчак організувала в Стамбулі під час мусульманського свята Курбан-байрам антиурядову демонстрацію. На ній активісти Гнчак спровокували сутичку з солдатами. Організатор виступу, громадянин Росії, був висланий на батьківщину. Саме з цього почалася активізація вірменського націоналізму в Туреччині. Вона збіглася за часом з формуванням військово-стратегічного союзу Росії та Франції та супроводжувалася посиленням їхніх розвідок в Малій Азії. Обидві держави координували свої дії з «вірменського питання».

Серпень
В адміністративному центрі Південного Кавказу, місті Тифлісі (суч. Тбілісі), була створена вірменська націоналістична партія Дашнакцутюн, яка п’ять років по тому стала домінуючою політичною силою у вірменському партизансько-повстанському русі в Туреччині.

Вересень
Група бойовиків з кавказьких вірмен (партизанський загін Кукуняна), що готувалася до переходу в турецьку Малу Азію, «вчинила жорстокості» щодо мусульман у російських прикордонних областях. Це сталося за чотири роки до першої різанини вірмен в Османській імперії (у відповідь на їхній великий збройний виступ), і за 15 років до початку вірмено-тюркських протистоянь на Кавказі. То був перший випадок групового насильства вірменських бойовиків над мусульманами – російськими підданими.

Вересень
В Туреччині розпочалася серія вірменських повстань та вірмено-мусульманських збройних зіткнень. Пік цієї хвилі припав на 1893–1896 роки, проте конфлікт тривав до 1904 року. Ця фаза вірмено-турецького конфлікту збігалася з інтенсивною підготовкою росіян до війни з османами та остаточним оформленням російсько-французького військово-стратегічного союзу. На цьому тлі, під час підготовки вірменських повстань, агітатори, зброя та гроші надходили з Росії. У міру зростання масштабів конфронтації та постійного припливу добровольців з Російської імперії розростався й вірменський партизанський рух. Командирами часто ставали російські громадяни, серед яких вирізнялися випускники військових вишів та колишні військовослужбовці. Організатори збройних виступів надавали перевагу місцевостям на стику зон впливу Франції та Росії. Ті ж держави домагалися порятунку організаторів та ватажків. Усе це мало три значущі наслідки:

• Велика кількість вірменської молоді, зокрема вихідців із Кавказу, отримала бойовий досвід. Сформувався ряд партизанських командирів, які у 1905–1906 та 1918 роках очолювали дашнацькі озброєні загони на Південному Кавказі, а згодом увійшли до командного складу національної армії Республіки Вірменії. Таким чином, вже в 1890-х роках вірмени отримали очевидну перевагу над кавказькими тюрками, які не мали жодного бойового досвіду та організації.
• Хоча військово-політичне керівництво в партизансько-повстанському русі належало всім трьом вірменським націоналістичним партіям – Арменакан, Гнчак та Дашнакцутюн, остання з 1895 року посіла домінуюче становище.
• Тривале озброєне протистояння партизансько-повстанського руху та османських військ призвело до чергового виходу на Кавказ 60 000 турецьких вірмен. Значна їх частина осіла в Ериванській губернії. Як наслідок, частка вірмен серед населення цієї губернії до 1897 року зросла до 53%.

Російська влада ухвалила закон, «що приписав до 75 000 біженців з Туреччини до міст Закавказзя». Як зазначав Воронцов-Дашков, через чотири роки призначений головою колоніальної адміністрації на Кавказі: «Сімдесят п’ять тисяч бездомних бродяг, позбавлених майна, родин, незнайомих з будь-яким ремеслом та здатних володіти лише ножем, були втиснуті в Закавказзя; ці сімдесят пʼять тисяч вірменських біженців складалися майже наполовину з молодих, загартованих у громадянській війні з Туреччиною головорізів, міцно об’єднаних між собою Дашнакцутюном».

Червень
З метою протидії зростаючому вірменському націоналізму влада Російської імперії ухвалила закон про передачу у державне управління всього майна та капіталів Вірмено-григоріанської церкви. Це викликало зворотний бажаному ефект. Реакція широких вірменських мас була надзвичайно негативною. Виконання закону супроводжувалося заворушеннями. Цим скористалася партія Дашнакцутюн, прагнучи здобути домінуюче становище серед вірменського населення Кавказу. Вона почала вести відверто антиурядову агітацію та перенесла в Росію методи терористичної боротьби, напрацьовані під час конфронтації з османською державою. Ці події значно підвищили вплив дашнаків на кавказьких вірмен, особливо серед духовенства.

Січень
У Санкт-Петербурзі вийшов XLI (41) том авторитетної енциклопедії Брокгауза та Єфрона. У ньому наводилися дані, очевидно за попередній рік, про етнічний склад міста Еривані: «вірмени – 48% та адербейджанські татари – 49%». То був останній раз, коли фіксувалося переважання тюрків серед населення нинішньої столиці Вірменії.

Травень
На тлі повного охолодження влади Російської імперії до вірменського націоналізму в Туреччині, завершилася остання велика битва вірменських озброєних формувань з османськими військами. Після цього партизансько-повстанський рух пішов на спад. Основна частина командного та рядового складу була перекинута партією Дашнакцутюн на Південний Кавказ напередодні та з початком вірмено-тюркських зіткнень у лютому 1905 року.

Лютий
На Південному Кавказі розпочалися перші масові вірмено-тюркські протистояння, що тривали до липня наступного року. Кількість загиблих за різними оцінками становила від 3 100 до 10 000 осіб. Одним з основних епіцентрів стала Ериванська губернія. Дашнакцутюн використала ці події, щоб закріпити свій статус домінуючої партії серед вірменського населення регіону. Головною ударною силою були дашнацькі партизанські формування, перекинуті з Туреччини. Вони принесли на Кавказ безжальні методи озброєної конфронтації. Основною їхньою метою було «очищення» територій від тюркського населення та створення моноетнічних вірменських анклавів. Так готувалися умови для утворення в майбутньому «автономної Вірменії». Вперше тисячі кавказьких тюрків були вигнані зі своїх споконвічних земель. Особливо масово це відбувалося в Зангезурі та Карабаху.

Після більш ніж десятирічної перерви відновилися зв’язки, а згодом і тісне партнерство державних структур Російської імперії з вірменськими націоналістами, серед яких повністю домінувала партія Дашнакцутюн. Це відбулося на тлі чергового загострення російсько-турецьких відносин. Керівництво Росії визнало «своєчасним підготувати повстання вірмен на випадок війни з Туреччиною».

28 липня
Розпочалася Перша світова війна. Вона кардинально змінила долю всього світу, зокрема Кавказу та Ериванської губернії. На Кавказькому фронті військові дії між Росією та Туреччиною почалися в жовтні. Це протистояння мало кілька важливих наслідків:

• У Російській армії на Кавказькому фронті налічувалося близько 80 000 вірменських військовослужбовців, з яких 10 000 отримали бойовий досвід у вірменських добровольчих частинах. Так були створені умови для формування національних збройних сил Республіки Вірменії в 1918 році. Вони стали головним інструментом встановлення дашнацької державності, а також знищення та вигнання ериванських та зангезурських тюрків.
• Війна призвела до повної дискредитації монархії в російському суспільстві та загострила системні соціально-економічні й політичні вади імперії. У результаті в 1917 році впала монархія. Протягом року Південний Кавказ занурився в стан анархії та хаосу. За наявності у вірмен найбільших у регіоні національних збройних сил це дозволило Дашнакцутюн до липня 1918 року претендувати на панування в масштабах усього Південного Кавказу та встановити свою владу в Еривані.
• Після поразки Туреччини в жовтні 1918 року домінуючою зовнішньою силою в регіоні стала Велика Британія. Її представники сприяли встановленню дашнацької влади в низці районів Південного Кавказу, де мусульмани становили більшість або значну частину населення. Крім того, англійці постачали зброю армії Республіки Вірменії, яка використовувалася в каральних акціях проти тюрків та курдів.

Квітень
З наступом Російської армії на сході Туреччини в місцевих областях з вірменським населенням почалося масове повстання. Воно було організоване Дашнакцутюн у повній координації та за матеріальної підтримки російського командування. Турецька влада відреагувала вигнанням вірмен з прикордонних з Росією областей, яке супроводжувалося жорстокими репресіями. Як наслідок, розпочався масовий відхід турецьких вірмен у найближчу до кордону російську губернію – Ериванську. Три роки по тому чисельність вірменських мігрантів з Туреччини досягла 600 000. Свою злість та почуття помсти до турків вони виливали на тюркське населення Ериванської губернії та Зангезура. Великі маси озброєних мігрантів нападали на тюркські села, знищували й виганяли місцевих мешканців.

Березень
Впала російська монархія. Як наслідок, до початку літа на Південному Кавказі почалася гостра боротьба за владу. Вона загострювалася розвалом імперської армії на Кавказькому фронті. У цих умовах з усіх політичних сил у регіоні партія Дашнакцутюн мала найбільш досвідчених лідерів, найрозгалуженішу партійну інфраструктуру, найбільший досвід політичної боротьби та найзначніші фінансові й військові ресурси. Порівняно з вірменами та грузинами, кавказькі тюрки, які отримали рівні з християнами права лише після краху монархії, мали надзвичайно слабку національну самосвідомість, мінімальний політичний досвід та не мали власних збройних сил, загартованих у боях Першої світової війни. Серед усіх кавказьких тюрків ериванські та зангезурські були найвідсталішими. Таке співвідношення сил наперед визначило поразку останніх у протистоянні з дашнаками.

Травень
Вище керівництво Дашнакцутюн у Тифлісі вирішило скористатися анархією, що виникла на Кавказі після краху російської монархії, та встановити контроль над Ериванською губернією. Головним мотивом було те, що це був основний прикордонний вузол Російської армії з величезними арсеналами зброї. До того ж, через близькість до Туреччини там осідала більшість із сотень тисяч турецько-вірменських мігрантів, що прибували на Кавказ. Для виконання поставленого завдання до Еривані був направлений досвідчений партійний функціонер Манукян. До того він керував «очищенням» міста Ван у Східній Туреччині від мусульманського населення під час 70- денної російської окупації. Після прибуття до Еривані Манукян за 9 місяців створив у губернії розгалужену партійну інфраструктуру, а з вірменських частин Російської армії, що розкладалася, створив боєздатні національні війська. У результаті були створені умови для захоплення влади дашнаками в Ериванській губернії.

Серпень
Вірменськими військовослужбовцями Російської армії, що розкладалася після краху імперії, було влаштовано перший погром тюрків Ериванської губернії (місто Олександрополь – нині Гюмрі на заході Вірменії). У тому ж місяці в різних районах губернії спалахнули вірмено-тюркські зіткнення.

13 жовтня
У Тифлісі завершилася Вірменська національна нарада (з’їзд), на якій домінували представники Дашнакцутюн. Було обрано Вірменську (Вищу) національну раду. Це був прообраз уряду кавказьких вірмен. Вирішальну роль у ньому відігравали дашнаки. Цей орган став ширмою для керівництва Дашнакцутюн. Протягом 9 місяців, з середини жовтня 1917 року до липня 1918 року, коли визначалася доля Південного Кавказу, Вірменська національна рада в Тифлісі керувала відділеннями Дашнакцутюн та вірменськими збройними силами по всьому регіону, зокрема в Ериванській губернії. Внаслідок її рішень дашнакам вдалося захопити владу в Еривані, отримати контроль над військами радянського режиму в Баку та спільно з вірменськими більшовиками здійснити спробу захоплення Тифліса.

Грудень
Вірменськими частинами Російської армії, що розпалася, розпочато винищення тюркського населення Зангезура.

17 лютого
Вірменські війська почали винищення та вигнання мусульманського населення з сіл, розташованих на відстані кількох десятків кілометрів на південь від Еривані. Застосовувалася артилерія та кулемети. Було знищено близько двох десятків тюркських населених пунктів.

20 лютого
Відбулися вірмено-тюркські протистояння в Еривані.

22 лютого
В Еривані встановлено дашнацьку військову диктатуру.

Березень
В Еривані влаштовано погром, жертвами якого стали кілька тисяч мусульман.

Квітень
Тюрки були змушені масово тікати з Еривані. Якщо на початку 1918 року їх чисельність у місті становила 20 000, то два роки по тому там залишилося лише трохи більше 5 000 тюрків.

Травень
Вірменська (Вища) національна рада, що перебувала в Тифлісі та слугувала ширмою для керівництва Дашнакцутюн, оголосила себе верховною та єдиною владою в Ериванській губернії.

Червень
Дашнацькі війська вірменсько-більшовицького режиму в Баку розпочали похід на Єлизаветполь (нині Гянджа на північному заході Азербайджану). Кінцевою метою операції було захоплення Тифліса, який був адміністративним центром Південного Кавказу. План операції розробили вірменський лідер радянського режиму в Баку Шаумян та командир збройних формувань Вірменської (Вищої) національної ради Тер-Мінасян – майбутній міністр внутрішніх справ, глава Міноборони та фактично одноосібний правитель Республіки Вірменії. За їхнім задумом, на підступах до Тифліса дашнацькі війська з Баку мали підтримати вірменські збройні формування, які планувалося стягнути з усього регіону. Особлива роль відводилася вірменському полку, розташованому в самому Тифлісі.

01 липня
Унаслідок п’ятиденної битви, що відбувалася в центральній частині сучасного Азербайджану, дашнацькі війська вірменсько-більшовицького режиму Баку, які рухалися на Єлизаветполь (Гянджу) та Тифліс, зазнали нищівної поразки від об’єднаних турецько-азербайджанських сил. Почався панічний відступ дашнацьких військ до Баку та масове дезертирство. Вірменсько-більшовицький режим у Баку виявився приреченим. Вищому керівництву Дашнакцутюн на Південному Кавказі у складі Вірменської національної ради Тифліса довелося відмовитися від планів регіонального панування. Їхній розрахунок закріпитися в Баку та Тифлісі провалився. Центром національної державності вимушено обрали Еривань, яка була чужою для вірменської еліти. Цей вибір був зумовлений тим, що з усіх кавказьких губерній Російської імперії Ериванська була найближче до Ванської провінції, що вирізнялася серед турецьких областей за часткою вірменського населення. Це забезпечувало постійний приплив вірменських мігрантів до Ериванської губернії. З тих самих географічних причин, з XIX століття ериванські землі служили форпостом та першою тиловою базою Російської армії на кордонах з Туреччиною та Персією, а з 1914 року – центром формування та підготовки вірменських військових підрозділів. До середини 1918 року тут були зосереджені основні сили вірменських військ, що дозволяло дашнакам закріпитися на цій території. На відміну від азербайджанських тюрків, ериванські не мали ні власних збройних формувань, ні політичного керівництва. Тому вони не мали шансів ефективно протидіяти дашнакам у боротьбі за володіння Ериванською губернією.

19 липня
До Еривані з Тифліса прибув дашнацький уряд. З п’яти осіб першого кабінету міністрів лише один був уродженцем Ериванської губернії. Таким чином влада була остаточно монополізована прийшлими функціонерами націоналістичної партії. До створеної ними республіки більшість населення, включно з місцевими вірменами та турецько-вірменськими мігрантами, ставилася зневажливо або вороже. 85% державного бюджету витрачалося на військові потреби. За 2,5 роки правління дашнаки розв’язали 6 війн з сусідами.

Вересень
Дашнацький уряд узаконив практику масового винищення та вигнання тюрків з метою вірменської колонізації. Заселення «звільнених» мусульманських сіл було законодавчо визнано одним з головних способів облаштування вірменських мігрантів із Туреччини. У цьому ж місяці за участю турецьких вірмен розпочалося «поголовне побиття мусульман» Зангезура із застосуванням кулеметів.

Травень
Уряд Республіки Вірменії проголосив створення об’єднаної вірменської держави. Вона мала охопити колишню Ериванську губернію, Карську область, Зангезур, Карабах та значну частину Туреччини. Вперше практично було поставлено питання про Велику Вірменію.

Січень
За даними кавказького кореспондента британського видання The Graphic, чисельність мусульманських біженців, «чиї села у Вірменії були зруйновані», досягла 150 000 осіб.

Травень
На зміну парламентському уряду Республіки Вірменії прийшло Бюро Дашнакцутюн з диктаторськими повноваженнями.

Червень
Представник вищого керівництва Радянської Росії Кіров змусив голову дипломатичного відомства Радянського Азербайджану офіційно відмовитися від Шаруро-Даралагезького району на користь дашнацької Вірменії. За п’ять років до того тюрки становили там понад 68% населення, а вірмени – лише 30%.

Вересень
Урядові війська Вірменії вторглися на територію Туреччини з метою забезпечити своїй країні вихід до Чорного моря. Усі пропозиції турків вирішити конфлікт мирним шляхом були відхилені.

30 листопада
Радянське керівництво Азербайджану, який був окупований Червоною армією у квітні того ж року, подарувало Зангезур Вірменії. Це рішення було ухвалене на засіданні Політбюро та Оргбюро Центрального комітету Азербайджанської комуністичної партії. З 10 учасників засідання лише четверо були етнічними азербайджанцями. Передача Зангезуру мала на меті схилити на бік комуністів вірменське населення на тлі краху дашнацького режиму та початку радянізації Вірменії. Один з радянських діячів на Південному Кавказі, Соловйов, інформував центральний уряд у Москві: «…віддано частину Азербайджанської території з виключно мусульманським населенням…, знищено єдиний коридор, що безпосередньо з’єднував Азербайджан з Туреччиною». За п’ять років до того, у 1915 р., тюрки становили 54% населення Зангезуру.

Грудень
Уряд Республіки Вірменії передав владу більшовикам. Пав дашнацький режим. За 2,5 роки його правління на контрольованих ним територіях було знищено 60% тюркського населення (це понад 253 000 осіб). У цілому, шляхом знищення та масового вигнання чисельність тюрків скоротилася на 77%.

13 липня
Радянські війська вибили з села Каравансарай (нині Мегрі), на південному сході сучасної Вірменії, останні великі на Південному Кавказі збройні формування дашнаків. Ними командував Нжде. З жовтня попереднього року вони контролювали значні гірські території Зангензуру та Даралагеза, продовжуючи здійснювати там дашнацьку політику «очищення» територій від мусульманського населення навіть після краху першої Республіки Вірменії. Внаслідок поразки від радянських військ залишки цих формувань втекли до Персії.

Лютий
Ухвалено першу конституцію Радянської Вірменії. Вона гарантувала, що «Усі трудящі незалежно від національності та віросповідання… користуються рівними правами». Про рівноправ’я нацменшин регулярно заявляли радянські керівники республіки. Попри це, на всі керівні посади призначалися майже виключно вірмени. Офіційні заходи у більшості випадків проводилися вірменською мовою. Пріоритетом у соціально-економічній сфері було вирішення проблем вірменського населення, зокрема мігрантів з Туреччини. Від самого початку докладалися зусилля для розвитку саме вірменської культури. Усіляко підкреслювався національний вірменський характер створюваної Радянської Вірменії.

Квітень
Уряд Радянської Вірменії затвердив проєкт генерального плану «реконструкції» Еривані. Він був підготовлений за замовленням ще дашнацького уряду архітектором з Кубані Таманяном. Його проєкт ґрунтувався на ідеї вірменської суверенної державності і мав на меті забезпечити місту суто вірменську ідентичність, якої до того не існувало. З цієї причини Таманяном передбачалося повне знищення тюрксько-мусульманського обличчя Еривані та руйнування всіх його історичних пам’яток. В основному це завдання було виконане до кінця 1940-х років. Останні вулиці та споруди історичної Еривані «зникли» в 1960-х роках з одночасною вірменізацією ще збережених тюркських назв міських вулиць.

Вересень
У Радянській Вірменії відновилася міжетнічна напруженість між вірменами та тюрками, що доходила навіть до зіткнень. Основною причиною були суперечки в сільській місцевості через земельні ділянки та водні ресурси. На це наклалося невдоволення тюрків тим, що їм доводилося ділити свої рідні землі та села з вірменськими мігрантами з Туреччини.

Листопад
У Радянській Вірменії відновилася дискримінація тюрків. В основному це проявлялося з боку районних органів влади у сферах судочинства, освіти та охорони здоров’я – всупереч конституції та риториці вищого республіканського керівництва.

Липень
Вперше за час комуністичного режиму міжетнічна напруженість у Радянській Вірменії почала переростати в масові конфлікти між вірменами та тюрками.

Частка вірмен серед населення Радянської Вірменії досягла 86% (за 30 років до того, за переписом 1897 р., вони становили 53% в Ериванській губернії). «Величезний відсоток вірмен, що населяють Вірменію, по суті не господарі, а квартиранти: вони приїхали в цю країну з усіх куточків світу та колонізували її», – зазначала вірменська письменниця Шагінян.

У Радянській Вірменії, випереджаючи приблизно на рік російські регіони СРСР, розпочалася жорстока антирелігійна кампанія. Внаслідок цього в тюркських районах було закрито майже всі мечеті. Більшість з них було переобладнано під школи, склади, радянські клуби; решту – знищено. Одночасно проводилися репресії проти мусульманського духовенства.

Березень
Пік масового збройного опору тюркського населення Радянської Вірменії примусовій колективізації селянства та антирелігійній кампанії комуністичного режиму. У діяльності повстанських та партизанських загонів брали участь тисячі людей. У деяких тюркських селах на півночі та сході республіки радянська влада тимчасово була ліквідована.

Травень
На тлі примусової колективізації селянства, жорстокої антирелігійної кампанії та придушення опору радянською владою розпочався масовий вихід тюрків з Вірменії. До серпня до Туреччини нелегально виїхали 1 800 осіб. Але й після цього міграція туди тривала. Одночасно сотні тюркських родин виїжджали до Нахічеванського регіону.

Жовтень
У бою з радянськими військами був захоплений один з останніх командирів тюркського опору, шейх Мехралі Мамед огли. На той час партизансько-повстанський рух було придушено. Залишки партизанських загонів змогли прорватися до Туреччини. Приблизно кілька сотень тюрків загинули в боях або були розстріляні одразу після їх завершення. Ще близько 700–1 000 осіб зазнали репресій у 1930–1933 роках. Внаслідок придушення опору ериванські та зангезурські тюрки остаточно позбулися останніх народних лідерів, які не підкорялися владі.

Січень
У Радянській Вірменії розпочалася кампанія перейменування топонімів (населених пунктів та природних об’єктів). Тюркські назви замінювалися на вірменські. У першій партії налічувалося 104 топоніми. До 1988 року було перейменовано 60% географічних позначень у республіці.

Серпень
Історична назва столиці Радянської Вірменії «Еривань» була змінена на вірменізовану «Єреван». Це рішення ухвалили на тлі знищення старовинного тюрксько-мусульманського обличчя та середньовічних пам’яток міста. Його перебудовували як виключно вірменський національний центр. Одночасно проводилася масштабна вірменізація назв інших населених пунктів та природних об’єктів республіки.

Частка азербайджанців серед населення Вірменії досягла найвищої позначки за весь радянський період – 10.2%. Їхня чисельність становила трохи більше 130 000 осіб.

Червень
Розпочалося вторгнення військ нацистської Німеччини на територію Радянського Союзу. Вже наприкінці червня в Єревані та областях Вірменської РСР розпочалася мобілізація. Наймасовіший призов у цій республіці відбувся влітку–восени 1941 року. Загалом за весь час війни (1941–1945) було мобілізовано 30–35 тисяч місцевих азербайджанців. Близько половини з них загинули на фронті. Таким чином, втрати склали понад 10% довоєнного азербайджанського населення Вірменії.

Листопад
Сталін віддав розпорядження відновити масове переселення зарубіжних вірмен до Радянської Вірменії. Передбачалися заходи заохочення та організації вірменської міграції, а також надання матеріальної допомоги переселенцям.

Липень
До Вірменської РСР почали прибувати перші партії вірменських мігрантів з-за кордону, більшість з яких складали уродженці Туреччини та їхні діти. До кінця 1948 року загальна чисельність переселенців становила близько 100 000 осіб. Понад 10 000 з них було поселено в столицю республіки. Новоприбулі відрізнялися від місцевих вірмен більш яскраво вираженим націоналістичним світоглядом. До переїзду до Радянської Вірменії багато хто брав участь у діяльності партії Дашнакцутюн. Після переселення вони почали чинити ідеологічний вплив на місцевих вірмен. Це стало однією з передумов відродження націоналізму у Вірменії в 1960-х роках.

23 грудня
Центральний уряд Радянського Союзу ухвалив постанову про депортацію азербайджанського населення Вірменської РСР до Азербайджанської РСР. «Звільнені» азербайджанським населенням будівлі та житло дозволялося використовувати для розселення зарубіжних вірмен. Примусове вигнання близько 150 000 корінних тюркських мешканців з приблизно 200 населених пунктів стало передостаннім кроком на шляху створення моноетнічної Вірменської держави. Багато азербайджанців благали дозволити їм залишитися на землі предків. Людей виселяли з їхніх домівок примусово, а іноді ще в їхній присутності туди заселяли сирійських або іранських вірмен. Депортованих вивозили у товарних вагонах, як худобу. Деяких не випускали з ешелонів понад тиждень. У них не було ні їжі, ні води. Після переїзду людей розміщували разом з худобою в хлівах, у землянках або по кілька родин у комірчини без дахів, вікон та дверей. Багато людей помирали від малярії та інших хвороб. Медична допомога майже не надавалася. Таким чином, депортація поступово перетворювалася на винищення. Одночасно у Радянській Вірменії розпочалося знищення матеріальних свідчень існування на її території багатовікової тюркської цивілізації. Руйнувалися цвинтарі, мечеті, середньовічні фортеці та замки, на яких були написи з іменами місцевих тюркських правителів.

У школах тих районів Вірменської РСР, де більшість населення складали азербайджанці, припинилося викладання вірменської мови. Це робило неможливим вступ більшості азербайджанської молоді до республіканських вишів, як і зайняття азербайджанцями адміністративних посад навіть у місцях їх компактного проживання. Так створювалися умови для системного витіснення цього корінного населення з республіки.

У рамках змін, започаткованих новим керівником СРСР Хрущовим після смерті Сталіна, було проведено п’ять змін адміністративно-територіальних меж між союзними республіками. Перегляд кордонів зачепив і Південний Кавказ. Це продемонструвало елітам регіону, що адміністративно-територіальні межі всередині СРСР не є непорушними. На такому тлі навесні 1956 року викладачі Єреванського державного університету та члени Спілки письменників Вірменії почали висувати територіальні претензії до сусідніх союзних республік – Азербайджану та Грузії. Це стало одним зі стимулів та головних вимог вірменського націоналістичного руху, що формувався наново.

На тлі нового курсу керівництва Вірменської РСР на культивування ненависті та антитурецьких й антитюркських настроїв у республіці розпочалося організаційне формування вірменського націоналістичного руху. Одночасно з’явилися ознаки системної дискримінації місцевого азербайджанського населення в адміністративно-кадровій сфері навіть у районах його компактного проживання.

24 квітня
За сприяння влади Вірменської РСР у Єревані відбулася 100-тисячна хода молоді та представників інтелігенції. Вона проходила під націоналістичними гаслами. Ця подія стала каталізатором нового націоналістичного руху та остаточним «водорозділом» в історії співжиття вірменського та азербайджанського народів. Ставлення вірмен до місцевих азербайджанців стало відкрито ворожим. Відтоді сутички та зіткнення відбувалися регулярно. Дискримінація азербайджанського населення набула системного та повсюдного характеру.

У Зангезурі створено групу, що готувала теракти з метою «добитися відокремлення» Карабаху та Нахічевані від Азербайджану та «вигнання азербайджанців з цих територій». Ця подія ознаменувала відродження у вірменському націоналістичному русі ідеї знищення тюрків заради «очищення земель». Як і за часів розквіту партії Дашнакцутюн, терор став важливим інструментом у досягненні національних політичних цілей.

Внаслідок демонстрацій націоналістів у Єревані та лобістських зусиль керівництва Вірменської РСР у Москві вірменська мова була затверджена як єдина офіційна мова республіки. До того, з 1922 року, такий самий статус мала й азербайджанська мова.

Частка вірмен серед населення Вірменської РСР досягла 89,7%. Це ще більше закріпило її статус як наймоноетнічнішої республіки СРСР. Частка азербайджанців становила 5,3% (за 40 років до того їх було 10,2%). Проте ще зберігалися цілі сільські конгломерації, де майже виключно мешкали азербайджанці. Найбільший масив знаходився на сході Вірменії.

Державне видавництво Вірменської РСР випустило книгу письменника Балаяна «Вогнище». За оцінкою сучасного російського дослідника, «У ній розглядалися взаємини вірмен та азербайджанців… автор досить тенденційно висвітлив багато аспектів історії двох народів». Сучасний вірменський дослідник додає, що книга Балаяна була першою у своєму роді за відверто антитурецьким та антиазербайджанським спрямуванням. Несамовита антитюркська пропаганда на державному рівні спричинила ще більше загострення відносин між двома народами в першій половині 1980-х років. Навіть офіційні джерела Вірменської РСР визнавали, що в той час у республіці почастішали міжетнічні протистояння.

Березень
На тлі глибокої кризи системи управління та економіки СРСР новим очільником держави став Горбачов. Замість того, щоб насамперед вирішити нагромаджені гострі соціально-економічні проблеми, він взявся радикально змінювати суспільно-політичну систему країни. Вже в 1985 році цим скористалися молоді представники вірменської інтелігенції, державні чиновники та функціонери комуністичної партії середньої ланки в Єревані та Нагорно-Карабаській автономній області (НКАО) Азербайджанської РСР. Прикриваючись підтримкою перетворень Горбачова, вони взяли курс на модифікацію вірменського націоналізму з прицілом на широке мобілізування спільноти та з метою подальшого приходу до влади. Як ідейне обґрунтування своєї діяльності вони обрали точку багаторічних протистоянь між вірменами та азербайджанцями – НКАО (єдина вірменська автономна область за межами Радянської Вірменії). Щоб досягти широкого резонансу, ескалації національних почуттів співвітчизників та їхньої консолідації під своїм керівництвом, молоді активісти розпочали кампанію з загострення міжетнічних суперечностей.

25 червня
Горбачов публічно піддав жорсткій критиці вище партійне керівництво Вірменської РСР. Тим самим він підштовхнув вірменське суспільство до масової політичної активності та відкрив можливості для висування в республіці альтернативного лідерства, передусім серед молодих та енергійних партійних функціонерів середньої ланки. Це стало поворотним моментом для стрімкої політизації Вірменії. Через 3,5 місяці після виступу Горбачова в Єревані почалися протестні акції націоналістів.

Липень
У всесоюзних ЗМІ стартувала кампанія «гострокритичного» висвітлення «соціально-господарських, ідейно-моральних та екологічних проблем Вірменії». Це, за словами Горбачова, «породило величезні надії» у вірменському суспільстві на швидкі зміни. Протягом наступних кількох місяців такі настрої змінилися розчаруванням та санкціонованим з Москви зростаючим невдоволенням населення республіканською владою.

Серпень
Відбулася консолідація неформальних груп вірменських націоналістів Єревана та НКАО в єдиний рух.

18 жовтня
У Єревані відбулася перша демонстрація націоналістів з вимогою відторгнути НКАО від Азербайджанської РСР та приєднати її до Вірменської РСР.

Листопад
Демонстрації в Єревані з вимогою приєднання НКАО стали проводитися безперервно. Внаслідок бездіяльності влади та нагнітання істерії націоналістами вони набували все більш масового характеру. На цьому тлі в Зангезурі, що належав Вірменії та прилягав до Карабаху, відбулися перші міжетнічні сутички. Внаслідок цього до Баку вперше почали прибувати азербайджанські біженці.

13-14 лютого
У НКАО розпочалися мітинги вірменських націоналістів у координації з однодумцями в Єревані.

20 лютого
Під впливом націоналістів вірменські депутати парламенту НКАО ухвалили постанову про вихід зі складу Азербайджанської РСР та про приєднання до Вірменської РСР. Інтереси 40 000 азербайджанців, що проживали в НКАО, були проігноровані. Це стало детонатором подальшої ескалації вірмено-азербайджанського конфлікту.

22 лютого
Внаслідок масових зіткнень у Карабаху з’явилися перші загиблі у наростаючій міжетнічній конфронтації – двоє азербайджанців.

25 лютого
Почалася масова втеча азербайджанців із Зангезура.

26 лютого
Чисельність учасників демонстрації в Єревані досягла близько півмільйона осіб.

27 лютого
Заступник Генпрокурора СРСР, виступаючи по державному телебаченню, акцентував увагу на тому, що двоє загиблих під час зіткнень у Карабаху були азербайджанцями. Ввечері того ж дня в одному з найбільш багатонаціональних, депресивних та криміногенних міст Азербайджанської РСР, Сумгаїті, стався вірменський погром. Цьому передувало розміщення на його околицях азербайджанських біженців з Вірменії. Внаслідок заворушень до кримінальної відповідальності було притягнуто 92 особи. Події в Сумгаїті використали як привід для початку масового вигнання азербайджанців з Вірменії. Їхні села опинилися в блокаді, доставка продуктів припинилася. На них здійснювалися збройні напади. Нападники, серед яких вирізнялися вірменські мігранти з Сирії, підпалювали будинки, жителів били або вбивали. Автобуси з азербайджанськими біженцями розстрілювали з автоматів. Були загиблі.

02 березня
На базі вже консолідованих неформальних груп вірменських націоналістів створено дві скоординовані громадські структури – Комітет «Карабах» у Єревані та Комітет «Крунк» у НКАО. Серед їхніх засновників виділялася велика кількість функціонерів середньої ланки правлячої комуністичної партії та її молодіжної організації. Менш ніж за рік голова радянського уряду Рижков визнав: «Активісти комітету "Карабах" зіграли фатальну роль у розпалюванні міжнаціональних пристрастей, в організації заворушень, вигнанні з рідних домівок тисяч ні в чому невинних громадян [азербайджанської національності]…»

24 березня
Керівництво вірменського націоналістичного руху публічно попередило: якщо не будуть виконані його вимоги щодо відокремлення НКАО від Азербайджанської РСР, воно розпочне партизанську війну.

Вересень
У Вірменії почалися майже регулярні вірмено-азербайджанські зіткнення. Більшість загиблих становили азербайджанці. Інші їхні співвітчизники масово стали рятуватися втечею до Грузії та Азербайджану. Внаслідок тривалих переходів через засніжені гори гинули діти та жінки.

Листопад
Напади на азербайджанців у Вірменії набули майже повсюдного характеру. Зросла кількість загиблих. Те саме тривало й у наступному місяці.

Січень
Вірменію залишили майже всі корінні азербайджанські мешканці, чисельність яких у 207 селах коливалася в межах 200–250 тисяч. Багатовікова цивілізація еривансько-зангезурських тюрків остаточно «зникла».