5. Колонізація: «оселили їх на найкращих землях» (1828-1831)

Переселення вірмен з Персії та Туреччини на Південний Кавказ за підтримки Росії почалося ще до завоювання нею дев’яти тюрксько-мусульманських ханств регіону в 1804-1827 роках.

Після другої великої спроби Росії підкорити величезні території Південного Кавказу[750] , здійсненої в 1796 році[750] , в наступні два роки її офіційні представники розробляли детальні плани переселення до Грузії 60 000 вірмен зі східних регіонів Туреччини[751] . У 1799 році російський монарх звернувся до останнього східногрузинського царя з «проханням»[752] виділити землі в підконтрольному йому Газаху (північний захід сучасного Азербайджану) для утворення там колонії вірменських переселенців.

У 1801–1804 роках[753] російська влада закріпилася в Грузії. А вже в липні 1804 року «сім тисяч вірменських родин» вирушили «з Персії для переселення в Грузію»[754] . До місця поселення вони рухалися під захистом російських військ[755] через землі Ериванського ханства. Документальне свідчення про це зберіг історик Дубровін в описі першої спроби підкорення Еривані. Автор, який сам служив на Південному Кавказі, під час підготовки своєї історичної праці використав нотатки командирів першого невдалого походу з метою захоплення Еривані (1804). Але половина території теперішньої Вірменії була підкорена росіянами в 1801–1813 роках[756] , а Ериванське ханство було взяте[757] серед останніх тюрксько-мусульманських держав регіону – у жовтні 1827 року Еривань, «знаменита твердиня, що славилася як неприступний оплот Азії»[758] , була захоплена всього лише за шість днів. «Хай буде благословенна та година, коли росіяни ступили на нашу землю»[759] , – проголосив згодом основоположник нової вірменської літератури Абовян. А міністр фінансів Російської імперії того ж 1827 року відверто оголосив новопридбані землі «нашою колонією»[760] . А колонії, утворені на завойованих мусульманських землях, згідно із заповітами Петра I, належало заселяти благонадійним для Росії християнським населенням.

Щойно росіяни зламали[761] Ериванське й Нахічеванське ханства, майже повністю завершивши завоювання Південного Кавказу, у 1828–1830 роках вони здійснили масове переселення сюди вірмен із Персії та Туреччини. При цьому була використана модель залучення й матеріального заохочення переселенців, розроблена ще у 1779–1792[762] роках під час заселення вірменами територій теперішньої України, завойованих Росією у Туреччини.

Переселення 40 000 вірмен із Персії до Російської імперії. 1828 р. Художник В. І. Мошков.

«Загалом схиляти християн, аби вони прямували до Нахічеванської та Ериванської областей, де передбачається якомога більше збільшити населення християнами»[763] , наказував у 1828 році командувач російськими військами на Кавказі полковникові Лазарєву, який сам був вірменського походження[764] , й керував переселенням одноплемінників із Персії. «…Намагався я вмовити багатьох Вірмен оселитися в Ханствах Ериванському та Карабаському, і переконав їх послухатися моєї поради»[765] , – невдовзі рапортував Лазарєв начальству. «Росія гостинно відчиняла двері для тих вірмен, які… прощалися зі своїми рідними місцями й в ім’я свободи переселялися, гуртувалися на цій новій обітованій землі…»[766] , – захоплювався вірменський історик другої половини ХІХ ст. Еріцян. Своєю чергою, основоположник нової вірменської літератури Абовян оспівував «безмежну любов свого вдячного народу до царя та його генералів»[767] , а історик Бабаханян (Лео) підкреслював, що «вірмени мають бути вдячні Росії»[768] .

Організатори вірменізації Південного Кавказу скористалися втечею звідси під час воєнних дій понад 25.000 місцевих жителів-мусульман[769] . Хтось пішов зі своїх рівнинних поселень у віддалені гірські аули, багато інших рятувалися в суміжних областях Персії та Туреччини, сподіваючись повернутися до рідних країв після війни. «Сліди війни довгий час не могли стертися; частина населення втекла до Персії; на його місце стікалися натовпи вихідців[770] [вірмен із Персії]…», – лаконічно зазначали співробітники російського Генерального штабу. А один чиновник колоніальної адміністрації згодом повідомляв щодо Ериванського повіту (району), що «з жодного мусульманського повіту Закавказького краю [Південного Кавказу] не було стільки переселень [мусульман] за кордон, як із нього… внаслідок чого кількість мусульманських димів [сімейств] значно зменшилася…»[771] .

Загалом на території сучасних Вірменії, Азербайджану та Грузії було заселено, за різними даними, від 93 000 до 140 000 вірмен[772] . Пріоритетними місцями для їх розселення були «Ериванська й Нахічеванська провінції», а також Карабах[773] . Власне на територію колишнього Ериванського ханства переселилися з Персії та Туреччини 45 207 вірмен[774] .

Російська влада забезпечила їм матеріальну підтримку для розселення на нових місцях[775] . Для цього, дотримуючись традицій Петра Великого, приписувалося «Місця для поселень обирати найзручніші, здорові для проживання й такі, де не було б нестачі в хорошій воді»[776] . «Вірменам явно надавали перевагу перед мусульманами»[777] , – визнавав підкорювач Ериванського ханства Паскевич. Часто вірменським мігрантам відводили найкращі землі, що належали тюркам. «Від цього багато потерпіли корінні жителі: новоприбулі, на яких місцева влада з необхідності звертала більше уваги, обмежували їх у господарюванні, тож корінні мешканці мусили поступитися їм значною частиною своєї землі та інших угідь»[778] , – писав у 1833 році поет Григор’єв, який мешкав на Кавказі. «… Більша частина магалів Ериванської та Нахічеванської провінцій залишалася більше року без мешканців[779] , які під час війни переховувалися – одні в сусідніх турецьких пашаликах [областях], інші ж у неприступних гірських місцевостях області. У 1828 році, коли вірмени, що мешкали в [перському] Адербайджані [суч. північний захід Ірану], отримали дозвіл переселитися в наші межі, часті їхні партії [групи] у міру переходу через Аракс займали пустопорожні села, що зустрічалися їм на марші, заволодіваючи таким чином будинками, землями, садами, млинами та іншим господарським майном місцевих мешканців, які розбіглися; коли ж останні, з 1829 року, після встановлення миру, почали повертатися то, знайшовши [виявивши] свої житла в руках інших господарів, вони змушені були проханнями та різними переконаннями схилити Вірмен дозволити їм зайняти між ними невеликі ділянки найневигідніших земель їхніх селищ, де збудували собі нові будинки. Інші ж, віддалившись у гори на верхній і середній терасах, влаштували там для себе зовсім нові селища, де оселилися вже назавжди. І так, кращі магали [райони] області... залишилися в руках Вірмен-переселенців, яким було даровано [російською владою] пільгу від податей і повинностей [податків] на 6 років», – писав у 1830-х чиновник Вірменської області. «…Оселили їх на кращих казенних [державних] землях в губерніях Єлизаветпольській [суч. Азербайджан] та Ериванській, де вірменське населення було мізерним…»[780] , – зазначав російський громадський діяч.

А ось багато тюрків, позбавлених своїх насиджених місць, були змушені переселитися до низинних районів, «в яких малярія була найбільшим лихом для населення». Як наслідок, за словами вірменського дослідника, «в деяких [тюркських] селах спостерігалося вимирання, відсутність приросту населення»[781] .

Натомість вже в 1831 році керуючий землями колишніх Ериванського і Нахічеванського ханств доповідав керівництву: «Адербейджанські переселенці [вірменські мігранти з Персії] майже всі вже оселені на постійних місцях... Ці переселенці мають добре налагоджене хліборобство, і їхнє господарство з часом поліпшується. Турецькі переселенці [вірмени з Османської імперії]... мають постійні місця і всі побудували вже собі житла…»[782] .

У деяких районах чисельність новоприбулих була настільки значною, що на землях колишнього Ериванського ханства для них створювалися цілі міста. Так виникло сучасне місто Гавар[783] , тоді Новобаязет, «засноване переселенцями турецького міста Баязета, які оселилися тут після Турецької війни 1828 і 1829 років…»[784] , – зазначалося у звіті Статистичного комітету Ериванської губернії. У тому ж звіті повідомлялося[786] : «Олександрополь [друге за величиною місто Вірменії – суч. Гюмрі], заснований в 1837 році на місці колишнього [тюркського] селища Гумри... складається виключно з турецьких [вірмен] переселенців [1829[785] ]». Хоча і через три десятиліття в офіційних документах ще використовувалися споконвічно тюркські назви річок, що протікали всередині та поблизу цього міста – Гумрі-чай і Арапачай[787] . Тоді ж місцеві чиновники все ще підкреслювали, що в усьому Олександропольському повіті (нині – в Ширакській області Вірменії) «маса населення склалася з переселенців»[788] .

Перші тертя та сутички мігрантів з корінним населенням почалися майже відразу – щойно деякі біженці-мусульмани спробували повернутися на батьківщину. Вірменський історик повідомляв: «…Переселенці, природно, прагнули оселитися в селах, покинутих жителями. Це були зазвичай райони найродючіших, зрошуваних земель; зрештою, тут були готові житла. Тим часом корінні мешканці покидали ці села не назавжди. Вони рятувалися в горах від лих воєнного часу і майже всі повернулися до 1829 р. Знайшовши свої житла зайнятими, люди вступали в суперечки з новими господарями, іноді виходили переможцями, але частіше, змушені поступитися, оселялися поблизу на менш вигідних ділянках або йшли в гори… У більшості конфліктів, що виникали, [російська] влада ставала на бік переселенців…»[789] . Вже у вересні 1828 року один з російських офіцерів у рапорті керівництву повідомляв: «між Татарами та Вірменськими переселенцями велика ворожнеча»[790] і висловлював надію на те, що «корінні жителі, зазнавши утисків з їхнього боку [вірменських переселенців], змушені будуть розбігтися…». У тому ж місяці посол Росії в Персії, відомий письменник Грибоєдов, повідомляв вищі інстанції: «Вірмени більшою частиною поселені на землях поміщицьких мусульманських… Переселенці перебувають самі в тісноті і тіснять мусульман, які всі нарікають і небезпідставно». Він доповідав також, що російські чиновники на Кавказі обговорюють необхідність «роз’яснень, які слід давати мусульманам, щоб примирити їх із теперішнім тягарем, який не буде довготривалим, і викорінити з них побоювання щодо того, що Вірмени назавжди заволодіють землями, куди їх вперше пустили»[791] . Але це була лише пропаганда, покликана зменшити зростаюче невдоволення корінного населення. Насправді ж «їхнє обтяження», як називав це Грибоєдов, виявилося не просто «довготривалим», воно стало для місцевих тюрків фатальним.

Таке драматичне перекроювання етнодемографічної карти регіону за проектом Петра I заклало бомбу уповільненої дії, детонація якої, у вигляді жорстоких вірмено-азербайджанських зіткнень, розтягнулася на ціле XX століття, а «вибухова хвиля» відчувалася до 2020-2021 років.