6. Витоки лютої ворожнечі: «Вірменам явно надавали перевагу над мусульманами» (1827–1915)

Ще за сто років до окупації Ериванського ханства, вже на початкових етапах експансії Росії на Південний Кавказ, проросійська орієнтація вірменської меншини та її готовність сприяти завоюванню регіону посіяли перші зерна ворожнечі між нею та мусульманською більшістю[793] . У 1725 році російський агент з вірменського духовенства сповіщав імператрицю Катерину I, що «бесурманські народи з усіх боків народ вірменський утискають і розоряють» оскільки той, перебуваючи в перському підданстві, «перебуває під заступництвом його імператорської величності»[794] (тобто правительки Російської імперії). При цьому автор донесення підкреслював потенційну користь вірмен у разі російського завоювання регіону. Як випливає з листа католикоса і представників вірменської знаті на Південному Кавказі до члена вищого російського керівництва від 1783 року, вони чудово усвідомлювали, що підтримуване ними «запрошення сюди російських військ для навколишніх іновірних [мусульманських] народів є неприємним і через це легко може зрости всяка шкода й лихо»[795] вірменам. Тобто вони чітко розуміли, що сприяння російській експансії в регіоні призведе до загострення їхніх відносин із переважно мусульманським населенням. Згодом, під час російсько-перської війни 1826–1828 рр., у ході якої Росія окупувала Ериванське ханство, вірмени – піддані шаха, що служили в армії Персії – у розпал воєнних дій переходили на бік росіян[796] . Своєю чергою, тюрки Південного Кавказу значною мірою підтримували шаха[797] . Звісно, особливий внесок вірмен у російську окупацію регіону не був надалі забутий ні їхніми мусульманськими сусідами, ні російською владою.

Взяття Еривані 1827 р. Художник К. П. Беггров.

Відмінність у ставленні колоніальної влади до ериванських тюрків і вірмен

З захопленням Еривані в жовтні 1827 року її російські завойовники урочисто проголосили, «що настав час не сили, а права і справедливості»[798] . Однак уже дуже скоро стало очевидно, що така благодать, принесена на багнетах і ядрах артилерійських гармат, поширюється вкрай вибірково. «Азійський народ вимагає, щоб до нього за всякої нагоди виявляли особливу зневагу…»[799] , – говорив один із головних підкорювачів Південного Кавказу генерал Цицианов, якому при відправленні до цього регіону було зроблено «настанову»[800] підтримувати вірмен.

З перших років після завоювання Ериванського ханства російська влада проводила на його територіях політику дискримінації мусульманської більшості й робила ставку на вірменську меншину. Це було продиктовано переконанням чиновницького апарату в тому, що, оскільки мусульмани втратили своє колишнє панування і є одновірцями ворожих Росії персів і турків, вони в політичному сенсі становлять неблагонадійний елемент[801] . А їм самим «панування росіян уявлялося актом насильства й гніту»[802] . До того ж ще у 1804 році в посланні до російського головнокомандувача на Кавказі правитель Ериванського ханства писав: «Народ наш через відмінність віри не мав до вас прихильності…»[803] . Тому для християнської держави ериванські тюрки були іновірним і чужорідним населенням. Правлячі кола Росії поділяли загальноєвропейські уявлення про те, що сама мусульманська релігія є осередком фанатизму та культурної відсталості[804] , антагоністом прогресу й просвітництва. «Тутешні мусульмани, більшою мірою татарського походження…,[805] – зазначав у 1837 році голова комісії з розробки правил управління Південним Кавказом, – сповнені фанатизму, не схильні до змін та нововведень»[805] .

Натомість вірмени, «віддані нам по вірі»[806] , на підкорених Ериванських землях уявлялися росіянам єдиними носіями цивілізації. «Російський народ відчував відразу до нового краю [завойованих мусульманських земель] та до народів, цураючись їхніх звичаїв, не знаючи мов тубільців. Вірмени незмінно співчували успіхові російської зброї, були непохитно віддані православному государю…»[807] . До того ж «це плем’я найбільш чутке до сприйняття європейської культури»[808] . На додаток, вони активно сприяли завоюванню цього краю[809] , і сприймалися як природна опора нової влади[810] . «…Вірмени захищали справу росіян, і не підлягає сумніву, що їхнє сприяння приносило великі вигоди… [російському урядові]»[811] . Тому вже напередодні взяття Еривані російськими військами імператор Микола I публічно підтвердив «повне Наше благовоління» до вірмен і побажав «запевнити їх Імператорським Нашим словом у продовженні до них Наших особливих милостей»[812] . Як зазначалося в офіційному документі, «Особливо необхідне прихильне ставлення до вірмен на Кавказі, з огляду на виявлену ними беззавітну відданість російським інтересам»[813] . «Протегуючи вірменам, ми здобували вірних союзників, які завжди надавали нам великі послуги»[814] , – зазначав згодом голова колоніальної адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков. Він підкреслював, що ця політика «проводилася послідовно і неухильно майже півтора століття»[814] .

На цьому тлі в 1859 році вірменський письменник зазначав: «У своїх діях щодо Вірмен Російський Уряд керується батьківською турботою про їхній добробут, не шкодуючи для них пенсій, привілеїв, дворянських прав і відзнак…»[815] . Той самий автор свідчив, що «під заступництвом Росії вони користуються повною безпекою і добробутом»[816] .

Причини особливої дискримінації ериванських тюрків

Шовінізм та ісламофобія визначали політику Росії в усьому Кавказькому регіоні, але на Ериванських землях проявлялися особливо виразно. Причина полягала в тому, що новопридбана область вирізнялася з-поміж усіх російських володінь на Кавказі протяжним кордоном одразу з двома ворожими мусульманськими імперіями[817] – Персією та Османською Туреччиною[818] . Цим визначалося її воєнно-стратегічне значення як передового плацдарму Росії в Азії[819] . «Ериванська губернія, що межує значною частиною своїх кордонів з Туреччиною та Персією, природно повинна мати першорядне значення у військових міркуваннях... за умов раптового початку військових дій, Ериванська губернія може зазнати вторгнення численних ворожих загонів [ворожих військ і нерегулярних формувань] і, окрім того, під час наступу з нашого боку повинна слугувати нам початковою базою»[820] , – зазначалося в матеріалах російського Генштабу. «Особливо важливого значення весь цей регіон і взагалі Ериванська губернія набуває у разі одночасного зіткнення нашого з Туреччиною та Персією, коли вона може слугувати центральним театром війни»[821] , – підкреслював російський військовий інженер. Таким чином, на випадок чергових воєн з однією з сусідніх держав, а тим більше відразу з обома, Ериванські землі розглядалися як ймовірний, якщо не основний напрям ворожих ударів, і як база для просування Російської армії вглиб території супротивників. Точно такого ж значення цій території надавав і керівник британської військової розвідки в Індії, окреслюючи плани масштабного конфлікту з Російською імперією в Азії[822] .

Російські чиновники та офіцери були переконані, що під час воєнних дій місцеві мусульмани підтримають закордонних одновірців[823] , влаштовуючи повстання в тилу російських військ. «…Шиїти не можуть бути істинно вірнопідданими російського уряду, за найменшого політичного перевороту будуть готові повстати проти нас…»[824] , – упевнено стверджував у 1845 році один з офіцерів російського Генштабу. Він же підкреслював, що «Вірмени віддані російському урядові і не можуть зрадити нам»[824] . Представники влади були переконані, що у разі чергових воєн з Туреччиною або Персією вірмени, як і в попередніх конфліктах, самовіддано воюватимуть на боці своєї нової батьківщини[825] .

Керуючись переліченими міркуваннями, влада прагнула в цій прикордонній області збільшити чисельність вірмен[826] шляхом їх масового переселення з Персії та Туреччини, водночас скорочуючи чисельність мусульман через створення для них гірших життєвих умов і заохочення їх міграції за кордон. Одночасно вживалися заходи для посилення адміністративного та економічного становища вірмен, а позиції мусульманських еліт цілеспрямовано підривалися. «Вірменам явно надавали перевагу перед мусульманами»[827] , – визнавав підкорювач Ериванського ханства генерал Паскевич.

Перші прояви дискримінації ериванських тюрків

Ця дискримінаційна політика здійснювалася з перших років нової влади. Той самий Паскевич у жовтні 1827 року в правилах для управління Ериванською областю приписував «Суворий нагляд за діями і спокоєм Татарських [тюркських] гірських племен [родоплемінних спільнот] і негайне підкорення воєнною силою тих, хто виявляв би неприязні наміри або схильність до збурення»[828] . І водночас він віддав розпорядження про «Заснування для місцевого захисту краю з місцевих жителів… озброєної варти, переважно з Вірмен»[828] .

У грудні 1827 року центральна влада розрізняла в правах на повернення вірмен і мусульман, які втекли з Ериванського ханства під час російського завоювання. Християнам таке право надавалося протягом п’ятирічного строку, а мусульмани були обмежені лише двома роками. Після закінчення цього часу земля, що належала тим, хто не повернувся, переходила у власність держави[829] .

Російський генерал Вельямінов, якого Паскевич відверто недолюблював, виступив проти такої політики в «Ериванській провінції». Понад десять років прослуживши на Кавказі, він зазначав, що вірмени – «народ хитрий, спритний і підступний, та ще й збуджуваний вродженою ненавистю до мусульман через обраних ними старійшин…». Вельямінов застерігав, що надання переваги вірменам «дасть привід цим останнім до жахливих зловживань». Він аргументував свої заперечення також і тим, що «від моря Чорного до Каспійського, у володіннях, що належать Росії, принаймні дві третини мешканців сповідують мухамеданську віру [іслам], і, мені здається, вельми невигідно запроваджувати постанову, яка може похитнути вірність до нас такого сильного населення». Генерал наполягав, що дискримінація мусульман «спричинить загальне обурення»[830] в усьому Кавказькому регіоні і «може мати найзгубніші наслідки»[830] .

За офіційними даними, на територіях колишнього Ериванського ханства через 7 місяців після російського завоювання[831] мусульмани становили 75% населення. У 1828 році ці землі об’єднали з колишнім Нахічеванським ханством, де внутрішні порядки майже не відрізнялися від ериванських[832] і тюрки також були в значній більшості[833] . Попри це, нову адміністративну одиницю російська влада провокативно оголосила Вірменською областю[834] (оскільки її центром стало місто Еривань, в офіційних документах вона ще деякий час іменувалася як Ериванська область).

Татари — продавці фруктів в Еривані. Стереографічне видавництво «Світ», Москва, Санкт-Петербург. Видання 1910 р.

Паскевич зазначав, що мусульмани становлять «¾ усього населення»[835] , але керувати ними він призначив двох російських офіцерів і вірменського архієпископа[836] . Останній, за визнанням Паскевича, дуже швидко набув «необмеженого ж впливу на всі справи»[837] . Його участь «у справах з управління Ериванською областю втягнула його в явне віддавання переваги Вірменам перед мухаммеданами і сприяла однобічним поглядам цього архієпископа, що схилялися більше до вигод Вірменського духовенства… ніж до спільної користі»[838] . Вже навесні 1828 року Паскевич нарікав: «Загалом лише Вірмени, або ті, хто звертався з проханнями до архієпископа Нерсеса, могли розраховувати на задоволення своїх прохань; мусульмани ж, почуваючись знехтуваними й залишеними урядом без жодного заступництва та піклування, почали ремствувати…»[839] . Дійшло до того, що вірменські переселенці з Персії отримували від влади всіляку допомогу та пільги[840] , а «більша частина нужденних мусульман [які були корінними жителями] залишена [була] без допомоги»[841] . Так «встигли ми збудити невдоволення серед мухаммедан [мусульман]»[842] , – каявся Паскевич. Він скаржився на те, що «політика забороняє мені усунути його [вірменського архієпископа] цілком від справи [управління]»[843] . Цей «Завойовник Еривані» нарікав у своє виправдання: «Але ніколи не гадав я, що архієпископ сей…, взяв на себе такий обов’язок єдино з тими намірами, щоб обернути всі свої піклування лише на Вірмен і, мало дбаючи про державну користь, віддавати перевагу вигодам вірменського духовенства…»[844] .

Особливі пільги для вірмен

Дискримінаційна політика влади на землях колишнього Ериванського ханства проявлялася й у тому, що майже 43 000 вірменських мігрантів[845] , переселених сюди з Персії та Туреччини до кінця 1830-х років[846] були звільнені від сплати податей[847] . Це вигідно вирізняло їх серед «корінних жителів, які без нарікань несуть усі податки та повинності»[848] . В одному з офіційних документів 1830 року зазначалося, що, оскільки тюрки чинили опір російській окупації, вони «не заслуговують допомоги, якщо й справді деякі з них розорені… Вони не залишаться вдячними за милості уряду і не стануть нам відданішими, якщо надати їм допомогу». Натомість «Поведінка та усердя вірмен загалом під час перської війни не підлягає жодному сумніву. Різні надані ними послуги військам нашим… заслуговують на повагу та допомогу за втрати»[849] .

Але вже після восьми років начальник Вірменської області з сумом констатував, що «турецькі переселенці [вірмени], які мешкають у Гокчаївському магалі [колишнє Ериванське ханство], міські та сільські, будучи облагодіяні нашим урядом, виявилися невдячними і зовсім вийшли з-під контролю…»[850] . Отримавши «надзвичайно значну допомогу»[851] від влади, вони категорично відмовилися платити будь-які податки[852] . Підбурювачами бунтів вірменських переселенців тепер виступали ті з них, хто мав російські урядові нагороди[853] за сприяння у війні проти персів. І показово, що саме в тому ж 1838 році місцева влада зазначала «інцидент… [очевидно, сутички], що виник між» вірменськими переселенцями та «корінними жителями»[854] .

Інтеграція вірмен у систему колоніальної влади

У сфері управління історія з архієпископом, який став фактичним правителем мусульманської більшості, попри жалкування Паскевича, не була поодиноким випадком. Російська влада активно залучала вірмен до органів місцевої адміністрації, зокрема в тих районах Вірменської області, які були заселені «одними мусульманами»[855] . Вже у 1845 році офіцер Генштабу свідчив, що «вірмени нині займають посадові місця». Він додавав: «Вірменські чиновники завжди віддані урядові, а, з іншого боку, переважно корисливі, іноді до грабіжництва…»[856] . У 1850-х роках вірменський автор з гордістю підкреслював: «У Російській Вірменії, де Вірмени користуються всіма правами та перевагами… їх можна бачити у всіх галузях цивільного управління…»[857] . У 1854 році колоніальна влада призначила вірменина начальником Ериванського повіту[858] – хоча тюрки й через двадцять років становили там більшість населення[859] (у цілому, у 1850-х – 1870-х роках на цю посаду призначали четверо вірмен[860] , а тюрків жодного разу – ні до того, ні після).

У тому ж 1854 році російський офіцер, який відвідував Еривань, свідчив: «Більшість чиновників Ериванської губернії була з Вірмен. Самолюбство мусульман страждало через необхідність бути в підпорядкуванні та кланятися…, але влада Вірмен була для багатьох ще й образливою. Без сумніву, слід припустити також, що вірменський чиновник не міг у короткий час звільнитися від почуттів неприязні та навіть помсти свого народу до своїх колишніх гнобителів, і ці почуття могли мимоволі проявлятися у новому його становищі, під час виконання ним на місці урядових обов’язків свого нового звання – російського чиновника; слід припустити, що в деяких випадках він був упередженим на користь свого брата Вірменина і на шкоду мусульманину…»[861] . Той самий автор свідчив про «племінну неприязнь» і про безліч «невідплачених взаємних образ та насильств». «У подібному становищі у засобах не перебирали, і для такої ворожнечі не було меж законних правил. Тільки одна стороння влада, одна наша сила могла примирити і тримати в страху ці неприязні національності…»[862] . За словами цього офіцера, «Вірмени були готові вдаватися до брехні та наклепу, щоб заподіяти зло мусульманам…»[863] . Таким чином, вірменські чиновники, користуючись упередженнями російського начальства щодо політичної ненадійності мусульман, налаштовували[864] проти них вищі інстанції.

Згідно з одним із муніципальних документів, у 1865 році в Еривані налічувалося 187 вірменських «дворян [привілейований стан спадкових землевласників] і чиновників»[865] , і жодного чиновника з числа місцевих мусульман. Водночас у поліцейському звіті зазначалося, що «у місті Еривані перебувають численні беки, також землевласники, але права їхнього дворянства ще не визнані російським урядом…»[866] .

Маргіналізація мусульманської знаті

На тлі зростаючої інтеграції вірмен у місцевий чиновницький апарат мусульманські еліти були відсторонені від управління. За даними Інституту історії Академії наук у Єревані, «Переважна більшість так званого вищого стану або поміщиків [представників землевласницької знаті] у Вірменії складалася з азербайджанців, яким належала значна частина приватновласницьких сіл» [867] . У 1830-х роках в Ериванській провінції налічувалося 1573 представники мусульманської знаті і лише 205 – вірменської[868] (принаймні частина з них були переселенцями з Туреччини[869] ). «Урівняння їх із християнами було вже образливим, особливо для вищих станів, звиклих очолювати місцеве управління; на практиці ж їхнє становище ставало ще неприємнішим»[870] , – свідчив російський офіцер, який відвідував Еривань.

На початку 1840-х років мусульманська знать була позбавлена[871] колишніх привілеїв – «агалари були усунені, за непотрібністю, від управління селами»[872] , залишені без «будь-яких засобів до існування»[873] . Як зазначав ериванський публіцист, місцева знать втратила «ґрунт при новій конструкції понять»[874] . Звісно, це спричинило невдоволення мусульман[875] . Надалі один з перших радянських посадовців Росії на Південному Кавказі, який багато років працював у цьому регіоні, визнавав: «беки та хани протягом усієї історії національної боротьби були захисниками та керівниками мусульманської маси»[876] . Тому невдоволення їхньою маргіналізацією було цілком природним. Водночас наполеглива боротьба гірців Північного Кавказу[877] проти росіян у 1847 році досягла північно-західних околиць сучасного Азербайджану[878] . Це викликало у влади побоювання, що їх можуть підтримати мусульманські еліти Південного Кавказу. «Необхідно повернути агаларам і бекам землі, помилково й з великою шкодою для нас у них відібрані»[879] , – писав царю голова колоніальної адміністрації на Кавказі. І хоча низка міністрів російського уряду виступала проти[880] , у 1846–1851 роках мусульманським елітам, нарівні[881] з вірменською аристократією, було надано ряд привілеїв[882] . Щоб «залучити на бік Росії вищий мусульманський клас»[883] , йому поверталася власність на раніше відібрані землі[884] . До того ж надавалося право збирати з місцевих жителів частину врожаю[885] та безкоштовно залучати їх до різних робіт[886] . «Багато беків до реформи взагалі не володіли землею. Як правило, вони також не втручалися у справи селян і залишали на їхній розсуд усі питання землекористування та внутрішнього переділу земель. Тепер же вони вважали себе землевласниками і вимагали від селян виконання трудової повинності та сплати оброку. При цьому зобов’язання селян встановлювалися довільно… Закон про привілеї мусульманського дворянства став приводом для постійних конфліктів у селі»[887] . До того ж на землях, які за часів Ериванського ханства належали мусульманській знаті, за два десятиліття російської влади виникло безліч сіл вірменських переселенців з Персії та Туреччини. Тепер вони опинилися у підпорядкуванні колишніх – тепер нових – землевласників-мусульман[888] . Нарівні з наданням переваги вірменам і дискримінацією тюрків в інших адміністративних питаннях це часто надавало[889] численним конфліктам між селянами та землевласниками характер міжетнічної конфронтації. І хоча у 1866 році землевласники-мусульмани знову були позбавлені частини своїх прав і привілеїв[890] , наступні аграрні реформи[891] ще більше загострили [892] стосунки між ними та селянами й ще більше посилили міжнаціональну ворожнечу[893] .

У 1840 році Вірменську область було скасовано[894] . Дев’ять років по тому на її дещо розширеній території була утворена Ериванська губернія[895] . Ці пертурбації супроводжувалися посиленням російської адміністрації, збільшенням чиновницького апарату, що складався з росіян та вірмен, зростанням проникнення мови завойовників у всі сфери управління[896] . Паралельно відбувалося поступове витіснення тюркської мови російською як мови міжнаціонального спілкування в східній частині Південного Кавказу[897] .

Розрив в освіті вірмен та ериванських тюрків

«Культурна роль вірмен була значною, особливо на Кавказі, який і після завоювання залишався ненадійним, ворожим краєм для держави. Вірмени, як завжди, є найкращими провідниками туди інтересів російського життя і, розвиваючи цивільні інтереси краю, вони сприяють утвердженню російського панування…»[898] , – підкреслював вище цитований Чалхуш’ян.

Попри повернення їм права на землеволодіння, мусульманські еліти дедалі більше маргіналізувалися та ізолювалися в межах нової системи влади. З 1850-х років цьому сприяло поступове впровадження в Ериванській губернії загальноросійської освіти[899] , яку тюркська знать і широкі верстви категорично[900] відкидали. «Напрям Європейської освіти для них зовсім незрозумілий»[901] , – зазначали у 1853 році офіцери Російського Генштабу.

На азійських околицях християнської імперії мета поширення державної системи освіти полягала в культурно-політичній асиміляції інородців[902] . «В Європі ми були татарами, а в Азії ми – європейці. Місія, місія наша цивілізаторська в Азії…»[903] , – проголошував класик російської літератури Достоєвський. Ще Паскевич вважав своєю метою на покорених землях «змусити жителів тамтешніх говорити, мислити та відчувати по-російськи»[904] . «Вірмени скоро пристали [швидко адаптувалися] до Росіян, вивчили російську мову, виховуються в російських школах і вступають на російську службу, у якій вони за правами своєї освіти одразу користуються всіма перевагами, наданими вищому стану»[905] , – свідчив російський офіцер, який відвідував Еривань у 1854 році. У російському «Навчальному посібнику для учнів» 1869 року особливо наголошувалося на прагненні вірмен «засвоїти європейську просвіту»[906] . До того ж за словами Ериванського адвоката Сагателяна, «вірмени, усвідомлюючи всю важливість єдності з російським народом, прагнули реалізувати культурні завдання і поставити край [Ериванську губернію] на шлях правильного [імперського] розвитку»[907] . А вірменський громадський діяч і публіцист Чалхуш’ян пішов ще далі, зображуючи цивілізаторську місію своїх співплемінників таким чином: «сприймаючи ледь не з молоком матері російську культуру, виховуючись на ній і розносячи повсюди у найтемніші азійські куточки її великі та плідні зерна…»[908] .

Водночас ериванські мусульмани, побоюючись «релігійного впливу»[909] на дітей і прагнучи зберегти свою віру та традиції, «відверталися від західної освіти»[910] . Тому вони продовжували відправляти синів до коранічних шкіл при мечетях[911] , які державою не визнавалися. Відповідно, навчання за мусульманськими канонами не давало жодних перспектив інтеграції в російське суспільство, особливо через державну службу.

Еривань. Перси, які читають Коран біля входу до мечеті.

Своєю чергою, вірмени з 1870-х років масово скористалися можливостями, які надавала імперська система освіти[912] , віддаючи своїх дітей до державних навчальних закладів. Тоді ж, у 1870-х, «сотні юних учителів і вчительок, які здобули освіту в перетвореній вірменській школі, прагнуть іти до народу, щоб поділитися з селянством знаннями…»[913] .

У сфері освіти вірмени значно випереджали своїх мусульманських сусідів. Наприклад, у державній Ериванській прогімназії у 1874 році навчалося 268 вірменських дітей і лише 26 тюрків, у 1875 році – 270 вірмен і 27 тюрків, у 1876 році – 238 вірмен і 30 тюрків[914] . Схожа ситуація фіксувалася й в інших світських навчальних закладах Еривані[915] , а також у сфері підготовки національних педагогічних кадрів для сільських початкових шкіл[916] .

З роками[917] ця тенденція посилилася: на початку 1890-х років вірмени вже становили 66%[918] усіх учнів міських та сільських навчальних закладів губернії. У цей час один із ериванських вірмен у розмові з російським мандрівником зазначав велику кількість «університетської молоді»[919] серед своїх місцевих співплемінників. Ірландський мандрівник, який відвідав тоді Еривань, попереджав: якщо «у справі народної освіти» «серед татар не відбудеться радикальної зміни, вони будуть витіснені вірменами, і їхня кількість зменшуватиметься з року в рік»[920] . «Моя нація відстала від усіх інших!»[921] , – з гіркотою констатував молодий тюркський письменник устами одного з героїв свого художнього твору, написаного у 1896–1898 роках. І одразу ж пояснював риторичним запитанням: «А чи може… не відставати нація, яка не дбає про розвиток наук, про просвітництво?». Автор додавав устами іншого персонажа, що у вірмен у сфері освіти – «зовсім інша справа»[922] . В одному з муніципальних документів 1896 року зазначалося: «…Населення губернії наполовину складається з мусульман, серед яких грамотність розвинена значно слабше, ніж серед вірмен…»[923] .

При цьому навіть державні навчальні заклади, як-от Ериванська класична гімназія, з кінця 1870-х років ставали розсадником націоналізму серед вірменської молоді.[924] Викладацький склад із числа вірмен виступав провідником цього впливу. «Така система та напрямок виховання вірменської молоді поступово готують контингент патріотів-фанатиків, на яких вірменські політичні діячі покладають свої надії щодо здійснення прагнень до об’єднання та відновлення в майбутньому незалежної Вірменії»[925] , – зазначалося в документі 1883 року Ериванського відділення російської політичної поліції. 35 років по тому такі «надії» повністю виправдалися.

Тим часом, ефективно використовуючи державні навчальні заклади, вірменські націоналісти сприймали «заохочення мусульман до освіти, сприяння збільшенню контингенту учнів цієї національності» як «загрозу національним та економічним інтересам вірмен». Тому на російських викладачів, які прагнули залучати тюрків до системи державної освіти, вірменські націоналісти чинили психологічний та силовий тиск[926] . Попри це, на початку ХХ століття в Еривані все ж відкрилися російсько-татарські чоловіче та жіноче училища[927] з рідною для учнів мовою викладання[928] . І хоча влада фіксувала «прагнення до освіти, що пробуджується серед мусульман»[929] , «зокрема з боку жіночого мусульманського населення»[930] , у державних школах усе ще навчалася мізерна кількість тюркських дітей і підлітків міста, не кажучи вже про сільську місцевість. У 1910 році голова колоніальної адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков констатував, що в початкових училищах «відсоток мусульман дуже низький»[931] . А три роки по тому він визнавав: «Ми надто мало дбали про освіту мусульман, серед яких російські школи нараховуються одиницями»[932] .

Учениці та співробітники школи для дівчат в Еривані (російсько-мусульманська школа). 1902 р.

Прямий зв’язок між зростанням рівня освіти та «національними та економічними інтересами»[933] був очевидним. Поширення освіти ще більше зміцнило позиції вірмен в органах управління. У 1872 році колоніальна адміністрація вперше призначила вірменина головою виконавчої влади Еривані[934] . Тюрків на цю посаду не призначали жодного разу, хоча до початку ХХ століття вони становили в місті більшість населення[935] . В «державній службі вірмени не мають суперників», – підкреслював уже згаданий ірландський мандрівник. І додавав: «вірменин на практиці витіснив росіянина»[936] . Таким чином формувався клас чиновницької інтелігенції, значною мірою пройнятий націоналістичними ідеями[937] . За кілька десятиліть він стане кадровою опорою у процесі створення вірменськими націоналістами власних органів управління в колишній Ериванській губернії. Натомість місцеві мусульмани, які були переважно відокремлені від системи державної освіти та позбавлені доступу до сфери колоніальної адміністрації, таких кадрів отримати не могли.

Перевага вірмен у сфері економіки

Схожий розрив у можливостях двох антагоністичних етнорелігійних спільнот у 1860-х – 1890-х роках також поглиблювався в сфері економіки. У згаданому вище Навчальному посібнику 1869 року, одразу після згадки про прагнення вірмен до просвітництва, повідомлялося, що вони «потроху, шляхом купівлі, оренди, наданням позик під заставу тощо, привласнюють все майно народів, що живуть поруч з ними, за що їх дуже не люблять»[938] . «Грошові операції країни знаходяться в руках вірменських банкірів»[939] , – зазначав ірландський мандрівник, описуючи ситуацію в Ериванській губернії на початку 1890-х років. До цього часу відноситься й свідчення викладача Ериванської учительської семінарії про те, як вірменські товстосуми, іноді шахрайським шляхом, скуповували на півдні губернії великі землі[940] , де проживали тюрки та курди.

Схожа ситуація спостерігалася в сусідній Грузії, де «вірменські торговці купували у Тбілісі великі ділянки для поселення, а в околицях Тбілісі різними хитрощами привласнювали пусті місця й заселяли вірмен-біженців»[941] . На початку ХХ століття в руках вірменської буржуазії опинилися «торгівля та промисловість не лише вірменських областей… [Ериванської губернії], але також міст Грузії та Північного Кавказу»[942] .

Тодішній голова російської адміністрації на Кавказі (1896–1905) Голіцин вважав, що «економічне „поневолення“ регіону вірменами стало можливим завдяки їхньому „корисливому характеру“ та історичній схильності до експлуатації навколишнього інородного населення»[943] . Його наступник на цій посаді (1905–1915) Воронцов-Дашков, який досить прихильно ставився до вірмен, визнавав, що це – нація, яка «економічно переважає і дає постійно, у дрібницях повсякденного сусідського життя, відчувати свою перевагу»[944] , особливо місцевим мусульманам. Водночас він зазначав, що за його попередників на посаді керівника адміністрації Кавказу вірменська нація користувалася «доброзичливим ставленням», «завдяки якому вона зміцнилася економічно навіть на шкоду іншим кавказьким народностям»[945] .

Дискримінація ериванських тюрків на виборах та в муніципальному управлінні

Положення мусульман погіршувалося і внаслідок реформи, за якою в містах Південного Кавказу у 1870-х роках створювалися місцеві парламенти (міські думи). Досягнення більшості в них однією з суперницьких етнорелігійних спільнот забезпечувало їй лідерство у боротьбі за фінансові та адміністративні ресурси. Виборча система надавала переваги землевласникам і власникам будинків, серед яких у головному місті губернії, Еривані, тюрки все ще становили більшість. Але число депутатів-нехристиян у міських думах обмежувалося урядом до 33%[946] , а з 1892 року – до 25%. Як наслідок, уже у складі першої Ериванської думи, яка відкрилася у 1879 році[947] , вірмени мали 38 депутатів, а тюрки – лише 18[948] . До створення цього органу голову виконавчої влади міста призначала колоніальна адміністрація, але у 1881 році ця прерогатива була передана думі. За наявності в ній штучної більшості з вірменських депутатів не дивно, що вони знову й знову обирали свого одноплемінника на посаду міського голови Еривані. Усього у 1881–1918 роках муніципальною владою керували 10 вірмен[949] , і жодного разу представник тюрків. І це враховуючи, що ще у 1903 році вони однозначно переважали серед міського населення[950] . Домінування вірмен у «парламенті» та мерії Еривані ще більше посилювало дискримінацію мусульман.

Дискримінація тюрків у сфері військової служби

Коли в 1887 році на Кавказі було запроваджено загальну військову повинність, тюрки знову опинилися осторонь. На них це нововведення не поширювалося[951] – на відміну від вірмен[952] . Останні, як дійшли висновку представники вищої адміністрації на Кавказі, «за своєю громадянською зрілістю та культурним станом… можуть вважатися цілком підготовленими до поширення на них військової повинності на загальних засадах»[953] . Вірмени й раніше були широко представлені в російській армії, зокрема на командних посадах (перші вірмени приймалися на службу в Російські війська ще у XVII ст[954] ., а з 1720-х років почалася систематизація цього процесу[955] ). У 1850-х роках вірменський письменник особливо відзначав значну присутність своїх одноплемінників «у військовій службі» на Південному Кавказі[956] . У 1890-х роках вірмени, рядові солдати, обчислювалися вже десятками тисяч, а офіцери – тисячами[957] (напередодні Першої світової війни вони становили 20% офіцерського корпусу Кавказького військового округу[958] ).

Військова служба була одним із головних соціальних ліфтів. Вона гарантувала оволодіння російською мовою, давала можливість отримати хорошу освіту у військових вишах, здобути нагороди та преміальні виплати за воєнні звитяги. За це інколи навіть дарували земельні наділи. Перераховані переваги в сукупності в умовах Кавказу забезпечували високий соціальний статус. Офіцери-вірмени займали керівні посади – від сільських старшин і начальників поліцейських дільниць[959] до вищих позицій в адміністрації Ериванської губернії та інших областей Південного Кавказу[960] . Наприклад, вірменин з Грузії, офіцер Оніков[961] , у 1850-х роках по черзі очолював адміністрацію двох повітів (районів) Ериванської губернії; офіцер Камсаракан[962] наприкінці 1860-х – першій половині 1870-х теж по черзі керував двома повітами; офіцер Самвелов[963] у 1870-х обіймав посаду голови виконавчої влади Еривані та по черзі був начальником двох повітів. «У цих вірменських провінціях Росії всім механізмом адміністрації керує жменька російських чиновників через посередництво нижчих службовців вірмен, які, втім, займають навіть і вищі посади»[964] , – зазначав ірландський вірменознавець-мандрівник, відвідавши Ериванську губернію у 1893–1894 роках.

На відміну від вірмен, місцеві тюрки були позбавлені такого соціального ліфта, як армійська служба. Командувач Кавказьким військовим округом пояснював це їхньою нібито політичною ненадійністю та навіть небезпекою масового переходу на бік супротивника у разі війни[965] . Окрім посилення соціальної нерівності, диференційоване запровадження «загальної» військової повинності невідкладно зміцнювало економічне становище вірменського населення та послаблювало мусульман. Це було зумовлено тим, що сім’ї призовників звільнялися від сплати податків, а «звільнені» від служби зобов’язані були сплачувати особливий грошовий збір[966] .

Комплексний ефект надання переваги вірменам і дискримінації тюрків

Внаслідок переліченого вище комплексу заходів російської влади менш ніж за сто років мусульманське населення колишнього Ериванського ханства перетворилося на власних споконвічних землях із панівної більшості у дискриміновану меншість. Таким чином політика колоніальної адміністрації заклала потужний фундамент жорстокої ворожнечі між пригнобленим корінним населенням і новоприбулими поселенцями.

Ба більше, виплекане владою домінування прийшлої меншини, яка прагнула вкорінення й суверенізації на новонабутій батьківщині, готувало благодатний ґрунт для бурхливого розвитку вірменського націоналізму. Друге та третє покоління переселенців з Персії та Туреччини отримали такі переваги, що вже у 1870–1880-х роках щиро вірили у свою споконвічність і перевагу на землях колишнього Ериванського ханства. Для цього вони мали всі підстави – європейську освіту, адміністративний ресурс, фінансове домінування. Тоді ж випускники престижних російських вишів, здебільшого діти великих землевласників, колоніальних чиновників і військових, стали біля витоків вірменського націоналізму в сусідній Османській імперії. І якщо вони вже відчували в собі достатньо сил для протистояння туркам, то переслідувані владою і відсталі в соціальному розвитку ериванські тюрки здавалися їм зовсім слабким суперником.

Вже у 1883 році відділення російської політичної поліції в Еривані мало у своєму розпорядженні документи націоналістичних організацій, які свідчили «про ті репресивні методи, які, вочевидь, застосовують вірменські патріоти у громадському житті та на службовій ниві для витіснення інших національностей, що перешкоджають утвердженню в краї вірменського режиму»[967] . За свідченням вірменського публіциста та громадського діяча Чалхуш’яна, у 1880-х «відбувалися нескінченні непорозуміння між татарами і вірменами та нескінченні бійки. Ворожнеча зростала й посилювалася»[968] . Як наслідок, ірландський мандрівник, який відвідав Ериванську губернію в першій половині 1890-х, був вражений «повною роз’єднаністю народів, що її населяли». Він відзначав, що раніше існуючі «упередження» вже перетворилися «на справжню ворожнечу»[969] .

У 1905 році російський сенатор Кузьминський, судовий слідчий з 40-річним стажем та тривалим досвідом роботи на Кавказі, підсумовуючи розслідування перших масових озброєних зіткнень вірмен і тюрків, фактично підбив підсумки 75 років міжетнічного антагонізму, що наростав за вирішальної ролі колоніальної влади. Він наголошував, що причини конфлікту, що вибухнув, «народжувалися поступово, мають за собою історію». Щодо вірмен Кузьминський пояснював: «З падінням ханств і встановленням Російського панування їхнє становище різко змінилося. Вони стали ніби посередниками між представниками Російської влади та завойованим племенем, встигли вселити в неї довіру до себе і не тільки були допущені до різного роду підрядів і постачань, але й приймалися на державну службу. З іншого боку, збереглося первісне недовірливе ставлення до мусульман, як до тих, що боролися з російськими військами та сповідували іслам, що змушувало дивитися на них як на народність цілком чужу за мовою, релігією, звичаями та традиціями, яка не піддається жодній асиміляції і схильна відстоювати зі зброєю в руках свої особливості. Така позиція уряду, що склалася, на думку мусульман, за активної участі в цьому вірмен, мала створити переважне значення в краї для вірмен, які зуміли ним скористатися, і таким чином у співвідношенні цих двох народностей відбулася та корінна зміна, яка не могла не відобразитися на рівні добробуту кожної з них, вселити недоброзичливість мусульман до вірмен і породити між ними розбрат»[970] .

У червні того ж 1905 року російський журналіст Семін за підсумками поїздки до Ериванської губернії зазначав, що «ериванські татари – як мусульмани» поставлені в «спеціальні несприятливі умови»[971] . Пізніше один із найвідоміших вірменських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст., історик Ішханян[972] , визнавав, що «тюрко-татарські маси» зазнавали «з боку російської самодержавної царської бюрократії» «усіх можливих утисків і переслідувань». Він називав їх «нелюдськи експлуатованими та пригнобленими масами», які страждали від «національно-релігійних і культурних переслідувань»[973] .

У 1913 році керівник російської адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков повідомляв главі держави: «По суті, усі нинішні незадоволення мусульманської освіченої громадськості російською владою зводяться лише до скарг, що мусульманському населенню приділяється менше уваги порівняно з іншими народами Імперії. Не можна не визнати до певної міри ці закиди обґрунтованими»[974] .

З початком Першої світової війни традиційна недовіра влади до мусульманського населення залишалася непохитною. Більше того, традиційні побоювання російських чиновників щодо його можливої нелояльності набули, зокрема в Ериванській губернії, «параноїдального характеру»[975] . З початком війни, як зазначав уже цитований Ішханян, «закавказькі тюрко-татари… мали розглядатися як сила, ворожа російській державі та російським інтересам. І справді, російський уряд на початку війни саме так дивився на закавказьких мусульман…»[976] .

Тоді ж новий глава колоніальної адміністрації на Кавказі, великий князь Микола Миколайович, у приватному листуванні визнавав: «…Не можу приховати, що в наявних у краї національних тертях, до цього часу, серйозний вплив мала, можливо й несвідомо, напрям [діяльність] краєвої влади». І додавав, що «це тертя – віковими чварами створене»[977] . Своєю чергою, уже цитований громадсько-політичний діяч Ішханян відверто визнавав «віками прищеплені отруйні бацили – мстиві, ворожі та кровожерливі почуття, які живить вірменин до татарина…»[978] .