10. Любов до Франції, віра в Росію та колективне самогубство: «Європа не змогла і не захотіла» (1908-1915)

У 1908 році, через два роки після завершення на Кавказі вірмено-тюркських зіткнень, відбулася антимонархічна революція у Туреччині. Багато вірменських націоналістів повернулися з Кавказу[1881] , щоб спробувати інтегруватися в нову політичну систему країни. На деякий час вони публічно відмовилися від планів створення власної держави[1882] і навіть отримали представництво у турецькому парламенті[1883] . Але на тлі зростаючої зовнішньої експансії проти Османської держави на Арабському Сході та Балканах дуже скоро стало очевидно, що турецьке та вірменське національні рухи, безапеляційно вважаючи одні й ті самі землі своїми, взаємовиключають одне одного і мирно співіснувати не зможуть[1884] . У 1909 році збройна конфронтація відновилася[1885] . Як зазначав російський консул у Алеппо, напередодні нових зіткнень, окрім закликів дашнаків до повстання[1886] , вірмени «почали влаштовувати всюди мітинги, на яких зі звичною для них нестриманістю протестували проти дій адміністрації і висловлювали рішучі протести в Порту і парламенті...»[1887] , а також «поводилися стосовно турків... зухвало, задирливо і нетактовно»[1888] .

Саме у 1907–1909 роках відбулося чергове загострення російсько-турецьких відносин[1889] . Після поразки у війні з японцями (1905)[1890] Росія знову звернула погляди на Малу Азію та Близький Схід. Гостра конкуренція з Великою Британією почала спадати: сторони нарешті домовилися про поділ сфер впливу в Азії (1907)[1891] . Почалося приєднання британців до франко-російського альянсу. Для цих трьох держав спільним головним геополітичним противником була Німеччина. З 1880-х років Берлін стрімко нарощував вплив в Османській імперії[1892] , поступово замінивши Лондон як головного європейського покровителя Стамбула. Інтенсивне проникнення німців на схід Малої Азії[1893] стало однією з причин російсько-турецького загострення. До цього додалися реорганізація турецької армії за допомогою німців[1894] та суперечності Росії й Туреччини на Балканах[1895] . Обидві країни почали підготовку[1896] до нового військового конфлікту. Генеральний штаб Росії та штаб Кавказького військового округу актуалізували старі оперативні плани щодо захоплення Босфору, Ерзерума та Вана[1897] .

На тлі зростання напруженості російсько-турецьких відносин вірмени знову «вважалися головною опорою російського впливу на сході Османської імперії, і російський уряд віддавав їм перевагу»[1898] . Як наслідок, посол Росії в Туреччині оголосив «вірменське питання» справою «першорядної державної важливості»[1899] , а керівники низки державних відомств[1900] стали схилятися на користь вірменських націоналістів.

Лідери Дашнакцутюн (до цього часу вона вже стала[1901] домінуючою силою вірменського середовища Росії та Туреччини), духовенство та впливові інтелектуали, розчаровані пасивною підтримкою Великої Британії та Франції, почали переорієнтовуватися на Росію[1902] . У 1912 році дашнаки заявили про остаточний розрив з новою турецькою владою[1903] . Одночасно, за даними однієї з російських спецслужб, Дашнакцутюн почала підготовку повстань у багатьох місцях Малої Азії[1904] . Російський посол у Стамбулі доповідав, що вірменські комітети в Парижі та Лондоні шукають «нашого керівництва у подальших своїх виступах»[1905] . Радник Російського консульства в Ерзерумі впевнено повідомляв, що у разі війни вірмени нададуть суттєву допомогу[1906] . Влітку 1912 року офіцер Російської розвідки доповідав з Туреччини, що «лише вірмени бачать єдиний вихід із свого важкого становища в новій російсько-турецькій війні та в переході всієї Вірменії під владу Росії, і саме тому вони з нетерпінням очікують війни»[1907] . У тому ж році Дашнакцутюн встановила контакти[1908] з послом Росії в Стамбулі – обговорювалася необхідність постійної окупації районів Азійської Туреччини з вірменським населенням. Друга за впливом націоналістична партія Гнчак також виступила за «заступництво Росії»[1909] . Восени 1912 року російська влада на Кавказі прийняла рішення активізувати зв’язки[1910] з вірменськими націоналістичними організаціями в Туреччині. У жовтні імперський уряд запевнив вірменського католикоса Георга V у «намірах звернути серйозну увагу на становище вірмен у Туреччині»[1911] . А з МЗС Росії посла в Стамбулі інформували: «За згодою з верховним головнокомандувачем і кавказьким намісником визнано своєчасним підготувати повстання вірмен, айсорів та курдів на випадок війни з Туреччиною. Загони формуватимуться під наглядом наших консулів у [перському] Азербайджані та керівників наших загонів там, у повній таємниці від перської адміністрації»[1912] . «Чим швидше сюди прийде Росія, тим краще для нас… Зі свого боку нам належить зробити все від нас залежне для полегшення її завдання…»[1913] , – заявив у жовтні 1913 року вірменський патріарх Стамбула. Він зазначав, що якщо вірмени хочуть самостійності, то мають взятися за зброю і за допомогою Російської армії вибороти собі свободу[1914] . Того ж року впливовий голова Кавказького союзу вірменських письменників проголосив: «…Вірменський народ має бути разом із російським народом і повинен пов’язати всі свої надії з успіхами російської держави… Знову російська преса порушує вірменське питання, і знову російське військо стоїть на кордоні потворної країни»[1915] . Разом з тим партійна преса Дашнакцутюн виразно змінила тон на користь російської влади[1916] . «…Вірмени з разючою впевненістю та нетерпінням чекають поділу Туреччини й переходу більшої частини Вірменії до Росії…»[1917] , – зазначав тоді начальник штабу Кавказького військового округу.

Підбадьорювана Францією[1918] , Росія готувалася до конфлікту з Туреччиною і, напередодні Першої світової війни, у першій половині 1914 року, російські державні структури почали відверто потурати вірменським націоналістам. Дашнакцутюн, яку в 1903–1912 роках переслідували в Росії як революційну партію[1919] , тепер отримала державну підтримку[1920] . Її представник запевнив російську владу, що вірменська нація готова надавати всіляке сприяння Російській армії проти турків і що партія спрямовує для цього всі свої сили[1921] . Головнокомандувач Кавказької армії віддав наказ, щоб членам Дашнакцутюн була «надана повна свобода пересування в прикордонній смузі»[1922] . Усі її активісти, які перебували в Росії у тюремному ув’язненні, влітку 1914 року отримали амністію[1923] . Відомого партизанського командира турецьких вірмен Андраніка, який тоді ще перебував у лавах Дашнакцутюн[1924] , «військова влада прагнула його бачити»[1925] . І щойно він прибув до Тифліса в серпні 1914 року, його зустрічав Головнокомандувач Кавказького фронту[1926] (і це враховуючи, що лише чотирма роками раніше в документах російської таємної поліції Андранік згадувався не інакше, як «терорист партії Дашнакцутюн»[1927] ). Вже після початку військових дій проти Туреччини цар Микола II відвідав у шпиталі іншого відомого дашнацького командира Дро[1928] , який десять років тому вбив Бакинського губернатора[1929] . Російський монарх особисто нагородив його вищою нагородою імперії для молодшого офіцерського складу – георгіївським хрестом[1930] .

У вересні 1914 року, ще до вступу турків у війну, з російських та турецьких вірмен почали формуватися[1931] національні частини Російської армії. «Вірмени в Туреччині не лише не стояли на боці турків, що по суті було їх громадянським обов’язком, а й створили багатотисячні дружини, сформовані переважно з вірмен турецького підданства»[1932] , – зазначалося в документі російського міністра закордонних справ. Керівництвом Дашнакцутюн «було оголошено загальну мобілізацію всіх зинворів [бойовиків] партії на Кавказі для виступів проти Туреччини»; «всі дружини, що перебувають на території Кавказу, мали зараховуватися добровольцями у повній бойовій амуніції до лав російської армії…»[1933] . «Добровольці стікалися масами… струмки зливалися в могутній потік»[1934] , – згадував пізніше тодішній градоначальник Тифліса та майбутній другий прем’єр Вірменії Хатисян. А його попередник на цій посаді Качазнуні підкреслював: «Протягом осені 1914 року, коли Туреччина ще не вступила до лав воюючих держав і не готувалася до цього, у Закавказзі з великим галасом і з великою енергією почали організовуватися вірменські добровольчі дружини». Як визнавав перший прем’єр Вірменії, це «загрожувало вельми серйозними наслідками»[1935] для вірменського населення Османської імперії.

Багато громадських діячів турецьких вірмен, навіть деякі їх представники в керівництві Дашнакцутюн, виступали проти масової мобілізації одноплемінників на боці Росії проти Туреччини[1936] . Один з них, як згадував згодом видатний дашнацький функціонер, «говорив нам, щоб ми займалися своїми справами і не втручалися у справи турецьких вірмен, бо діяльність закавказьких вірмен не лише не принесе свободи Вірменії, а якщо ми, турецькі вірмени, будемо дотримуватися вашої політики, це призведе нас, турецьких вірмен, до загибелі: не до свободи, а до смерті, не до автономної Вірменії, а до її руїн ведете ви нас!» [1937] . Один з найвідоміших депутатів російського парламенту, який симпатизував вірменам, Мілюков теж попереджав, що створення добровольчих дружин є «відкритим викликом» [1938] Туреччині, і вона не пробачить їм цього, що «закінчиться лихом». Але такі розважливі голоси та пророчі попередження були проігноровані національними проводирями та вірменською громадськістю. Вірменський політичний діяч, учасник бурхливих подій того часу на Кавказі, зазначав: «Східне бюро та Константинопольський комітет Дашнакцутюн, всупереч волі та бажанню безпосередньо зацікавлених мас і партійних організацій Турецької Вірменії, постановили виступити проти турків і діяти за наказом російської дипломатії, і для здійснення її завдань отримували від неї грошові кошти з метою організувати та підготувати повстання у Турецькій Вірменії за планом російського військового відомства»[1939] . Очевидець тих подій, грузинський політичний діяч Гелеїшвілі, резюмував: «взяла гору згубна для турецьких вірмен думка купки кавказьких авантюристів, і багатостраждальний вірменський народ опинився втягнутим у жахливу авантюру…»[1940] .

Лише в трьох південно-кавказьких губерніях, за офіційними документами, добровольцями до Російської армії записалося близько 80 000 вірмен[1941] . Загалом, разом із призовниками, «до 200 000 армії дав Кавказ солдат-вірмен»[1942] , а за деякими даними, ще більше – 250[1943] -300[1944] тисяч.

Одночасно із зарахуванням російських вірмен до регулярних частин тисячі їхніх закордонних одноплемінників вступали до добровольчих підрозділів Російської армії. До початку воєнних дій, за домінуючої ролі Дашнакцутюн, у вересні–жовтні 1914 року[1945] були створені чотири вірменські добровольчі полки, а в перші місяці війни – ще три[1946] . Їх очолили відомі партизанські командири[1947] , частина з яких брала активну участь у вірмено-тюркських зіткненнях на Кавказі 1905–1906 років[1948] . Серед рядового складу також виділялися колишні партизани[1949] . Ці полки сприймалися вірменською громадськістю «як зародки національної армії»[1950] . Пізніше вони були посилені російськими вірменами, особливо досвідченими офіцерами російської армії, та реорганізовані у шість батальйонів[1951] (у 1914–1916 роках через них пройшли 10 000 вірмен[1952] – отримавши військову підготовку[1953] та бойовий досвід[1954] у складі Російської армії, вони через чотири роки стали кістяком регулярних збройних сил Республіки Вірменії[1955] , які стали головним інструментом нав’язування вірменської державності в Ериванській губернії).

«Турки… просили турецьких вірмен припинити цей рух… Особливо дратувала турків участь у лавах добровольців члена турецького парламенту від Ерзерума Гарегіна Пастурмаджяна та багатьох інших турецьких вірмен. Не тільки уряд, а й саме населення Туреччини цілком природно стало сприймати це як оголошення вірменським народом війни туркам»[1956] , – пояснював відомий грузинський політичний діяч кінця ХІХ – початку ХХ ст. Гелеїшвілі.

У серпні 1914 року католикос усіх вірмен Георг V запевнив російську владу в тому, що «вірменський народ, який живе по той бік кордону, також залишився непохитно твердим у своїй відданості великій Російській державі»[1957] . Гелеїшвілі підкреслював у цьому зв’язку: «Вожді вірменського народу штовхають Росію на відверто згубний для турецьких вірмен шлях війни; від імені цих нещасних турецьких вірмен вони звертаються до ворога їхньої держави Росії, благаючи її втрутитися у справи Туреччини, і зовсім не думають про те, що Туреччина має повну підставу вважати це зрадою, що Турецький уряд може за це розправитися саме з турецькими вірменами, які, можливо, й не підозрювали, що їхнім ім’ям пишуться такі пихато-провокаційні прохання й благання»[1958] .

Воєнні дії в Малій Азії почалися в жовтні 1914 року. «У цій важкій і довгій війні проти турків ми взяли на себе найнебезпечніші й найважчі обов’язки…,[1959] – зазначав згодом вірменський національний герой Андранік. – Ми зробили це, щоб долучитися до великої боротьби Франції та її союзників в ім’я перемоги правої справи. Вам відомо, якою сильною є у нас любов до Франції… Ми завжди були переконані, що перемога Франції та її союзників буде і нашою власною перемогою, про що довгі роки говорили багато видатних французів»[1960] . Так, глава МЗС Франції під час війни обіцяв вірменському народові, що Париж «разом зі своїми союзниками вживе необхідних заходів, щоб забезпечити йому мир і квітуче життя». Він же запевняв вірменського католикоса, що союзники «нададуть вірменському народові законну компенсацію»[1961] . Відомий вірменський історик і публіцист Лео згодом визнавав: «Майбутнє показало, що в усьому цьому не було й крихти правди та щирості»[1962] .

Але на початковому етапі війни вірменська громадськість і політичні активісти з натхненням обговорювали відторгнення[1963] східних областей Османської імперії, яке планувалося за допомогою Росії та Франції. «Ми повинні забезпечити цю перемогу всіма можливими способами»[1964] , – закликала читачів найпопулярніша вірменська газета на Кавказі, «Мшак». За визнанням Качазнуні, активісти Дашнакцутюн «…часто мали наївність думати, що вся війна ведеться через вірменське питання»[1965] . Він згодом згадував: «Зима 1914 року і перші місяці 1915 року для всіх російських вірмен, включно з Дашнакцутюн, були періодом піднесення й надій. Не сумнівалися, що війна закінчиться повною перемогою союзників, Туреччина повинна зазнати поразки, бути розчленованою і що місцеві вірмени нарешті звільняться»[1966] .

Правлячі кола Росії всіляко заохочували ці настрої. Сам цар Микола II обіцяв, що «на вірмен чекає блискуче майбутнє»[1967] . «Ми беззастережно орієнтувалися на Росію, – зазначав Качазнуні. – Не маючи для цього підстав, ми були захоплені перемогою, ми були впевнені, що царський уряд за нашу відданість, наші зусилля й допомогу подарує нам автономію Вірменії… Свої власні бажання ми нав’язували іншим, безвідповідальним словам безвідповідальних осіб надавали великого значення, під впливом самогіпнозу ми перестали розуміти дійсність і віддалися мріям». Як підкреслював Хатисян, його співвітчизники «вважали, – особливо в масах, – що російська влада йде визволяти “саме вірмен”», хоча він «безліч разів розмовляв з цього приводу з впливовими російськими чиновниками, – і вони не приховували, що Вірменія в Туреччині потрібна їм для стратегічних цілей…»[1968] . У плани російського уряду «не входило за будь-яку ціну брати на себе захист турецьких вірмен. Такого плану в нього, звісно, не було. Ми лише приписували російському урядові власні бажання, і коли не знайшли здійснення наших мрій, почали звинувачувати його в зраді… Ми, політична партія [Дашнакцутюн], забували, що наше питання для росіян не становило інтересу, і тому вони за нагоди легко, без вагань, переступлять через наш труп»[1969] , – зазначав згодом Качазнуні.

Росія, як і її союзниця Франція, яка також створила вірменські добровольчі батальйони[1970] , скористалися наївністю вірмен суто у власних геополітичних інтересах. Цинічно прикриваючись турботою про долю цього християнського народу[1971] , вони в 1916 році домовилися з Великою Британією про поділ Османської імперії після війни[1972] , розподіливши між собою ще не підкорені території. Водночас французи і росіяни поділили східні області Туреччини, які вірмени вважали своїми[1973] , «забувши» про їхні національні сподівання, які протягом багатьох років всіляко розпалювали. «Що стосується надання широкої автономії вірменам, то не слід забувати, що у Великій Вірменії, завойованій нині Росією, вірмени ніколи не становили більшості… За таких умов вірменська автономія насправді призведе до несправедливого поневолення більшості меншістю»[1974] , – дійшов висновку в червні 1916 року голова МЗС Росії. Єдине, на що влада цієї країни тепер була готова погодитися, – це «надати вірменам, у певних межах, шкільну й церковну самостійність, право користуватися мовою, а також міське й сільське самоврядування…» (та й то лише там, де вони становлять більшість населення). До того ж російські правлячі еліти прекрасно усвідомлювали, що «поділ Вірменії на дві частини, з яких одна відійде до Росії, а інша до Франції, викличе невдоволення і протести вірмен…»[1975] . Але ще до оформлення цієї змови, відповідаючи на запитання, чи підтримує Росія «вірменські прагнення», її міністр закордонних справ зазначав, що, виявляється, «бесіди з вірменами мали суто академічний характер». І він особливо підкреслив щодо «прагнення вірмен бачити Кілікію включеною до меж майбутньої вірменської області…, що ми не можемо підтримувати таке побажання з огляду на панування в Кілікії французьких інтересів»[1976] . Зі свого боку Париж, ознайомившись із «програмою» вірменських представників[1977] , наполягав «на необхідності для Франції володіти не лише Сирією, а й усією Кілікією»[1978] . Це – та сама Кілікія, де з 1890-х років Сасун і Зейтун, за підтримки агентури й дипломатії російсько-французького альянсу, стали епіцентрами вірменського партизансько-повстанського руху. «…Під час розв’язання найосновніших, найвідповідальніших і найнагальніших питань ми не виявляли власної волі, не вели справ відповідно до нашого розуміння, не йшли своїм шляхом, а дозволяли іншим тягти нас за собою»[1979] , – з гіркотою визнавав ветеран Дашнакцутюн з майже 20-річним стажем Качазнуні.

Російсько-французький проєкт «визволення Вірменії», масовий приплив вірменських добровольців до армій цих союзників, а також публічна дискусія у вірменській пресі про відторгнення частини Османської імперії перетворили вірмен у сприйнятті турків на головного внутрішнього ворога. Як зазначав російський посол у Парижі, на думку лідерів стамбульської правлячої партії, «Вірмени зрадили Туреччину»[1980] . Але ще напередодні війни[1981] і повторно, весною 1915 року[1982] , представники турецького керівництва намагалися домовитися з Дашнакцутюн. Їй було запропоновано перейти на бік Туреччини в обмін на повну автономію Вірменії «у той час як російський уряд цієї автономії не надав би». Але цю пропозицію дашнацька партія відхилила, бо «продовжувала сподіватися на те, що після переможної війни Росія поліпшить становище турецьких вірмен і надасть їм самоврядування»[1983] . «Ви завжди з росіянами. Ви – їхній авангард. Росіяни – наші кровні вороги, історичні противники. Замисліться над цим, перегляньте свою психологію та орієнтацію»[1984] , – докоряв Хатисяну через три роки один з османських державних діячів.

У лютому 1915 року глава російської адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков доповідав до столиці, що «до Штабу Кавказької армії прибув представник вірмен Зейтун, який заявив, що близько 15 тисяч вірмен готові напасти на турецькі лінії сполучення»[1985] . Укладач телеграми просив «необхідну кількість рушниць і набоїв доставити до Александретти [сучасний Іскендерун на півдні Туреччини], де їх заберуть вірмени». У підсумку, «за вказівкою і за планом російського військового відомства партія Дашнакцутюн вирішила: коли Андранік (командир однієї з добровольчих вірменських дружин) наблизиться до Вана, дашнакцакани-бійці, що перебувають там, повинні відійти в гори й там підняти повстання. У квітні 1915 року програма повстання здійснюється. Католикос повідомляє, що десять тисяч озброєних бійців вступили в бій… Само собою зрозуміло, що коли в тилу воєнних дій десятитисячна маса влаштовує повстання, виступаючи проти держави і тим самим ставить на карту її існування, то державна логіка вимагає від державної влади та діячів держави вжити відповідних заходів самозахисту…»[1986] , – зазначав вірменський очевидeць тих подій. Три роки по тому один із найвизначніших вірменських суспільно-політичних діячів[1987] початку ХХ ст. Ішханян риторично запитував: «Але в небезпечний момент війни дотримуватися орієнтації ворожої країни, бажати їй перемоги над власною країною – чи не означає це ставати елементом нелояльним, антидержавним щодо власної країни»[1988] . Так міцна асоціація турецьких вірмен у сприйнятті турків із зовнішньою загрозою, що виникла в розпал воєнних дій внаслідок дій російсько-французького альянсу та вірменських націоналістів, у 1915 році призвела до вигнання вірмен із провінцій, прикордонних із Росією[1989] . Депортації супроводжувалися жорстокими репресіями. Згодом ці трагічні події були оголошені цілеспрямованим геноцидом вірмен. «Турки знали, що робили, – зазначав Качазнуні, – і сьогодні вони не мають підстав каятися; для докорінного розв’язання вірменського питання в Туреччині цей спосіб, як показало майбутнє, був найрішучішим і найдоцільнішим»[1990] . А письменник і історик Лео (Бабаханян) визнавав, що ці трагічні події «були підготовлені й здійснені жорстоким і кровожерливим менталітетом федаїнів [вірменських партизанів]»[1991] .

Тодішній посол Німеччини у США заявив, що все, що сталося в Туреччині, слід розглядати як «цілком законні акти придушення вірменського повстання»[1992] . Така позиція офіційного представника Берліна й військово-стратегічний союз німців з турками під час війни[1993] стали підставою для вірменських дослідників звинувачувати Німеччину в причетності до «вірменського геноциду»[1994] . У Єревані Берлін був оголошений «головним натхненником погромної політики Туреччини»[1995] , автором «плану депортації вірмен»[1996] , а німецьких офіцерів звинуватили в активній його реалізації[1997] . Але, покладаючи всю провину на турків і німців, такі історики приховують відповідальність вірменських націоналістів, а також їхніх російських і французьких покровителів. Адже саме вони, попри пророчі попередження, після десятиліть підбурювання та провокування обох сторін, зрештою втягнули турецьких вірмен у самогубне зіткнення з Туреччиною. Вельми зручно тепер, ігноруючи причинно-наслідкові зв’язки, зосереджувати всю увагу виключно на трагічній розв’язці.

Качазнуні, один з лідерів Дашнакцутюн, із гіркотою визнавав: «Коли ми здіймали галас у Туреччині, то думали, що цим галасом привернемо увагу великих держав до вірменського питання і змусимо їх бути посередниками на нашу користь»[1998] . Але «…боротьба проти турецького панування, розпочата десятки років тому, привела до вигнання й знищення турецьких вірмен та до спустошення Турецької Вірменії»[1999] . «Наші зусилля щодо розв’язання питання привели до нещасливого підсумку»[2000] , – визнавав інший діяч вірменського націоналістичного руху Тепоян.

Відомий дашнацький поет Ісаакян нарікав: «Європа не тільки не допоможе нам, а й вороже налаштована та захоплюється знищенням вірмен, у чому я переконуюся на фактах; для мене Англія і Франція виявилися такими ж жорстокими, як і Німеччина. Християнство, цивілізація, гуманізм – порожні звуки для європейців»[2001] . Своєю чергою, вірменський національний герой Андранік скаржився: «Союзники мало допомогли нам»[2002] . Йому вторив відомий письменник Туманян: «Існує переконання, що Англія і Франція доброзичливо ставилися до вірменського питання... Однак уряди цих "доброзичливців"... негативно ставилися до вирішення вірменського питання»[2003] . Один із чиновників Республіки Вірменії Кочарян нарікав на «нашу сліпу віру в англійців і взагалі в “союзників”», пояснюючи, що вона ґрунтувалася на надмірній довірі «вигадкам преси союзників, особливо французької преси»[2004] . Уряд Франції «зрадив вірмен Туреччині з такою підлістю, яку можна знайти хіба що в найбільш занепалих колах людства»[2005] , – констатував відомий вірменський історик і публіцист Лео. «Саме в політиці великих держав слід шукати причини вірменської трагедії…»[2006] , – наголошує сучасний дослідник, спираючись на висновки діяча націоналістичного руху Тепояна. А перший прем’єр Вірменії Качазнуні з гіркотою підсумовував: «Європа не змогла і не захотіла допомогти нам… Європейські держави поховали наше питання»[2007] . Такі зізнання «мають актуальне звучання, оскільки й сьогодні багато хто в [вірменських] політичних колах пройнятий тією самою “непоправною наївністю” щодо великих держав…»[2008] , – робить висновок сучасний вірменський дослідник.