9. Перша різанина: «ериванські мусульмани зазнають нападів» (1905-1906)

«Вірмени були чудово озброєні, а їхня таємна організація Дашнакцутюн чинила суд і розправу над населенням, обкладаючи його величезними податками; татари були розгромлені, а їхні селища зрівняні із землею»[1646] (фрагмент службової записки Департаменту поліції центрального апарату МВС Російської імперії, 1908 р.).

Ворожнеча, що накопичувалася десятиліттями між нащадками вірменських переселенців і корінним тюркським населенням, вибухнула 1905 року масовими зіткненнями у фінансово-промисловому центрі регіону. З Баку заворушення поширилися по всьому Південному Кавказу. Одним з головних епіцентрів стала Ериванська губернія. На відміну від мусульман, вірменські націоналісти вступили в цей конфлікт добре підготовленими. Вони вже мали багаторічний досвід партизанської війни в Туреччині, мали військову організацію, власні арсенали та усталені канали контрабанди зброї, загартованих у боях командирів. Вірмено-тюркські зіткнення стали для них першою пробою сил на Кавказі – репетицією ще масштабніших і кривавіших подій наступного десятиліття.

Націоналістична партія Дашнакцутюн використала перші міжетнічні зіткнення на Південному Кавказі, щоб закріпити свій статус панівної політичної сили у вірменському середовищі регіону.
Головною ударною силою були дашнацькі партизанські формування, перекинуті з Туреччини. Вони принесли на Кавказ безжальні методи збройної конфронтації з курдами та османами. Їхньою основною метою було «очищення» територій від тюркського населення і створення моноетнічних вірменських анклавів. Вперше тисячі мусульман були вигнані зі своїх споконвічних земель.
Події 1905 року продемонстрували цілковиту політичну відсталість кавказьких тюрків. Напередодні їхня етнічна самосвідомість перебувала в зародковому стані. Лише після того, як були вирізані десятки сіл у Зангезурі та Карабаху, розпочалося національне пробудження частини тюркського населення, та й то переважно в найбільш постраждалих районах.

«Між татарами та вірменськими переселенцями велика ворожнеча»[1647] , про яку 1828 року повідомляв один із російських офіцерів, накопичувалася, мов підземна лава, протягом майже восьми десятиліть. У 1905 році вона ніби раптово, зрештою, прорвалася назовні у вигляді масової вірмено-тюркської різанини, що охопила весь Південний Кавказ і тривала близько півтора року.

Для встановлення причин і винних у початку цього конфлікту була призначена державна ревізія. Проводив її вельми ґрунтовно й неупереджено високопрофесійний судовий слідчий із 40-річним стажем, сенатор Кузьмінський. До того він майже вісім років служив прокурором на Кавказі, зокрема в адміністративному центрі регіону, Тифлісі (сучасний Тбілісі), і добре розумівся на місцевих реаліях. У підсумковому звіті про причини зіткнень він зазначав: «Усякому, однак, хто знайомий з побутовими умовами життя в мусульманських губерніях Закавказького краю, добре відомо, що вірмени і татари, в силу племінної та релігійної ворожнечі, ніколи не перебували в дружніх між собою стосунках. Пов’язані, внаслідок історично сформованих обставин, умовами спільного життя в містах і селищах Закавказзя, обидві ці народності, лише з необхідності, не виявляють відкритої ворожнечі, живуть на вигляд мирно… Але, хай як би ззовні умови їхнього життя здавалися узгодженими, все ж властивий мусульманам релігійний фанатизм і постійна, обтяжлива залежність їх у грошових і торговельних відносинах від вірмен завжди викликають взаємну недовіру і приховану ворожість, за наявності яких, як показує кримінальна хроніка Закавказзя, доволі часто найдрібнішого приводу для виникнення між вірменами і татарами серйозних сутичок. Таким чином, взаємні особисті стосунки цих народностей являють собою цілком підготовлений ґрунт, на якому завжди можливі будь-які зіткнення…»[1648] .

Але лише після закінчення першого спалаху міжетнічної ворожнечі російська і навіть європейська преса почали наввипередки повідомляти про ворожнечу двох народів, хоча до того її зовсім не помічали. «Прикра вірменсько-татарське ворожнеча, спричинена складними й переважно економічними причинами, назрівала у нас давно»[1649] , – оголосила 11 лютого 1905 року газета «Кавказ», що видавалася в Тифлісі. Наступного дня те саме видання повідомляло про «накипілу ворожість» і «давно накопичену національну ворожнечу»[1650] . 9 березня кавказький кореспондент газети «Новое время», що видавалася в столиці Російської імперії, зі знанням справи повідомляв: «Тут завжди була давня, старовинна, Бог знає тільки коли розпочата, ворожнеча між мусульманським населенням і вірменським, ворожнеча частково на релігійному підґрунті, частково на аграрному, але найбільше на сімейному і торговельному»[1651] . У вересні 1905 року французька газета Le Matin підкреслювала: «Прірва розділяє ці два народи»[1652] . І чотири роки по тому аналітики російських спецслужб уже впевнено заявляли: «Ворожнеча ця існує здавна, має історичні побутові причини…»[1653] .

Різанина почалася на тлі Першої російської революції 1905–1907 років. Тоді ліворадикальні революційні організації, частково за підтримки японської розвідки[1654] , намагалися скористатися соціальним рухом за права робітників у промислових центрах Російської імперії заради повалення монархії. Антиурядові виступи, спровоковані лівими радикалами, у січні 1905 року відбулися в Санкт-Петербурзі, Ризі, Варшаві.

Того ж місяця, за прикладом європейської частини Росії, були організовані страйки робітників у низці міст Південного Кавказу[1655] . Баку, що був найбільшим промисловим центром регіону, вирізнявся масштабами[1656] антиурядових виступів. Вірмени, які відігравали там помітну роль у ліворадикальному русі[1657] , намагалися агітацією й погрозами[1658] втягнути до нього аполітичних тюрків. Це сприяло загостренню міжетнічного антагонізму[1659] . А вже 6–9 лютого в Баку сталися вірмено-тюркські зіткнення. Протягом року вони поширилися на весь Південний Кавказ і дали поштовх «до запеклої, жорстокої й безглуздої різанини між двома, найбільш численними народностями, що населяють край»[1660] . З усього регіону «щоденно надходили звістки про порушення спокою, про смути, розбої, грабунки й узагалі про всілякі насильства… скоювалися в більш великих центрах краю майже безперервно різноманітні терористичні акти у вигляді збройних нападів, бомбометань тощо, з убивствами або пораненнями адміністративних і поліцейських посадовців»[1660] , – зазначав згодом Воронцов-Дашков[1661] , призначений наприкінці лютого 1905 року головою російської адміністрації на Кавказі. Ситуація була настільки критичною, що навіть «висловлювалися серйозні заяви про необхідність вторинного завоювання Кавказу…»[1662] .

Розграбований і спалений магазин на Воронцовській вулиці в Баку.

Газета «Кавказ» детально, день у день, висвітлювала лютневі події 1905 року в Баку. Із цих повідомлень випливає, що приводом до початку зіткнень стало вбивство вірменами заможного мусульманина, який проживав у Баку,[1663] 6 лютого. «…Натовп вірмен… здійснив у нього з револьверів кілька пострілів, одним із яких Бабаєв був поранений у голову, після чого він впав і отримав ще два поранення холодною зброєю»[1664] , – зазначалося в матеріалах державної ревізії про причини та перебіг заворушень. Кузьмінський поділяв думку про те, що це вбивство стало «поштовхом»[1665] до насильства. За його оцінкою, «…расовий антагонізм спалахнув від самої лише звістки про вбивство 6 лютого, у центрі міста, мусульманина Бабаєва і миттєво відкрив простір стихійній силі, протистояти якій урядовий устрій виявився безсилим»[1666] .

Чому вірмено-тюркські сутички почалися з Баку

Початок збройного вірмено-тюркського конфлікту було покладено саме в Баку аж ніяк не випадково. Наприкінці XIX ст. «Баку став у країні основним центром із видобутку нафти»[1667] . Як наслідок, він швидко перетворився на стрижень Південного Кавказу у сферах промисловості та фінансів. За економічною активністю та зростанням населення Баку став найдинамічніше зростаючим містом усього регіону. Масовий приплив[1668] туди на заробітки тюркських і вірменських трудових мігрантів сприяв зростанню міжетнічної напруженості. Тим більше, що до початку нафтового буму в 1860-х – 1870-х роках Баку був суто мусульманським містом. Вірмен там майже не було. Однак на початку ХХ століття їхня частка серед міського населення вже сягала 15%[1669] . «…У сфері грошових і торговельно-промислових відносин вірмени, ставши у значній кількості великими капіталістами, посіли останніми роками в м. Баку панівне становище і підпорядкували своєму впливові місцеве мусульманське населення. Створена цим шляхом матеріальна залежність і досить чітко виражені тенденції до систематичного поневолення в економічній і промисловій сферах не могли не викликати сильного озлоблення мусульман проти вірмен, а також рішучого з їхнього боку прагнення вирватися з-під важкого і з кожним роком дедалі більш зростаючого, непосильного гніту, що його чинило прибуле й чуже їм за національністю та вірою вірменське населення»[1670] .

Серед робітників нафтопромисловості вірмени посідали привілейованіше становище, ніж мусульмани. Ті, зі свого боку, становили 70% некваліфікованих робітників цього сектору. Вони виконували найважчі роботи, з меншою оплатою праці, і жили в жахливих побутових умовах[1671] . На досвід кількох останніх поколінь кавказьких тюрків, які постійно потерпали від дискримінації з боку влади та відвертої її прихильності до нещодавніх мігрантів із Персії та Туреччини, наклалися щоденні тертя в бакинському робітничому середовищі. Перший «дзвінок» наростаючої конфронтації пролунав у вересні 1904 року. Ним стали криваві зіткнення на одній із міських фабрик, що належала вірменському комерсантові. Причиною конфлікту стали дискримінація мусульманських робітників у сфері оплати та образи з боку вірменського начальства. Загинули троє вірмен і один мусульманин[1672] . Новий голова колоніальної адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков, який співчував[1673] вірменам, свідчив: «На початок 1905 р. серед діячів Дашнакцутюна, сп’янілих своєю силою та становищем, виникла думка про можливість підпорядкувати собі [окрім одноплемінників] і мусульман. Випадки вбивств останніх почали відбуватися один за одним»[1674] . Вірмени намагалися погрозами фізичної розправи[1675] схилити мусульманських робітників нафтопромислів до участі в страйку. У результаті 17 вірмен було вбито[1676] . Одночасно в місті розпочалося фізичне усунення тюрків. «Вбивства відбувалися одне за одним. Убивали мусульман. Убивали десятками – таємно, невідомо ким, підступно, приховано, з-за рогу; убивали ні в чому не винних людей: кулі [чорноробів], робітників, бідних поденників [тимчасових некваліфікованих робітників].…»[1677] . Народна чутка приписувала ці злочини професійному вірменському кілеру[1678] , нібито запрошеному з Туреччини вірменським революційним комітетом (Дашнакцутюн) до Баку. «…Увесь цей [революційний] рух спрямовувався вірменами і проти нас, і лише їхня нахабна, груба вимога підтримки з боку татар, економічна кабала над ними та погрози, аж до вбивства включно, у разі відмови, спричинили різанину…»[1679] , – зазначав згодом офіцер, який під час сутичок командував частинами з придушення заворушень.

«…У місцевому бакинському суспільстві вже давно висловлювалися побоювання щодо можливості серйозного зіткнення цих двох народностей через найменший привід…»[1680] , – підкреслював ревізор Кузьмінський. «Останнім часом пристрасті якось помітно почали розігруватися вже відкрито…»[1681] , – повідомляв із Баку кореспондент одного зі столичних російських видань, описуючи події, що передували вірмено-тюркським зіткненням. Але, за словами Кузьмінського, «Для місцевої адміністрації вони з’явилися ніби несподівано, тоді як їх було неважко передбачити… Кілька вбивств, вчинених у м. Баку з вересня 1904 р. між вірменами та мусульманами, вже мали симптоматичний характер і мали б привернути до себе особливу увагу адміністрації…»[1682] .

Масштаби міжетнічної конфронтації 1905–1906 рр.

У лютому 1905 року, за чотири дні перших зіткнень у Баку та околицях, за неповними даними слідства[1683] , загинули 269 осіб, 220 дістали поранення. Загальна кількість загиблих на Південному Кавказі за весь час зіткнень, з лютого 1905 до липня 1906 року, становила, за різними оцінками, від 3 100 до 10 000 осіб[1684] . «Два роки ми буквально плаваємо у крові, ходимо по трупах»[1685] , – заявив 1906 року один із депутатів російського парламенту від кавказьких тюрків. «Кількість загиблих у закавказьких вуличних заворушеннях перевищила кількість жертв в останній Російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. та в Російсько-японській війні 1904–1905 рр. разом взятих»[1686] , – вважає сучасний російський дослідник. Зі свого боку, американський історик підкреслює: «Усі наявні дані вказують на те, що мусульмани зазнали більших втрат порівняно з вірменами»[1687] . А британський консул у Баку свідчив, що в сільській місцевості Кавказу найбільше постраждали мусульманські села[1688] .

Історичне значення вірмено-тюркських зіткнень 1905–1906 рр.

Ці криваві події, одним із епіцентрів яких стала Ериванська губернія, мали величезне значення для подальшої долі Південного Кавказу:

У сприйнятті місцевого населення два народи-антагоністи, вірмени й тюрки, виступали самостійними акторами цієї трагедії[1689] . Таким чином вперше в новітній історії вони набули політичної суб’єктності. То була їхня перша збройна конфронтація. Вона стала прелюдією до повномасштабних воєнних конфліктів 1918–1920, 1988–1994 і 2020 років. Кавказький кореспондент одного з центральних російських видань повідомляв через місяць після перших лютневих зіткнень 1905 року: «Люди, які знають Схід, звичаї цих ворогуючих, пророкують різанину на тридцять років»[1690] . Вони помилилися: конфронтація тривала значно довше. Діяч однієї з всеросійських партій кадетів, що мешкав у Баку, зазначав: «Відносини вірмен і татар після подій 1905–1906 рр. … були зіпсовані вкрай»[1691] . А голова колоніальної адміністрації на Кавказі Воронцов-Дашков писав 1907 року: «На жаль, не можна також з упевненістю гарантувати…, що в майбутньому не повториться спалах вірмено-татарської ворожнечі»[1692] .
Виникненню етнополітичної суб’єктності вірмен і тюрків сприяло відчуття в масах, «що влада не може або не хоче захищати особисту та майнову безпеку» і, як наслідок, населення почало «посилено запасатися зброєю»[1693] . До лютого 1905 року[1694] колоніальна адміністрація сприймалася обома сторонами як арбітр, хай і не найсправедливіший, але такий, що гарантує порядок і безпеку в складних міжетнічних відносинах[1695] . Тепер же широкі маси обох народів вперше почали допускати думку про те, що їм доведеться дбати про себе власними силами. Хоча британський віце-консул у Баку повідомляв, що під час зіткнень «[мусульманський] народ загалом відіграв роль пасивних спостерігачів»[1696] , а Кузьмінський констатував «байдужість мусульман до рухів політичного характеру»[1697] , події 1905–1906 років підштовхнули процеси етнічної самоідентифікації та консолідації кавказьких тюрків і, як наслідок, формування національного руху. Якщо до того російські чиновники відзначали повну їхню байдужість до політики, «інертність»[1698] та «заскорузлість»[1699] у цьому відношенні, то згодом дедалі частіше стали виявлятися ознаки «пробудження» мусульман[1700] . Саме в 1906–1907 роках виникли перші національні політичні організації кавказьких тюрків.
Порівняно з тюрками, вірмени підійшли до першої збройної конфронтації набагато краще підготовленими. Вони вже мали 25-річний досвід військово-політичної боротьби в Османській Туреччині; володіли загартованими в боях партизанськими формуваннями та популярними командирами, відпрацьованим механізмом мобілізації бойовиків, залучення фінансів і закупівлі озброєнь, ефективними органами пропаганди і, найголовніше - політичним керівництвом в особі націоналістичної партії Дашнакцутюн. Водночас для кавказьких вірмен зіткнення 1905–1906 рр. мали доленосне значення, визначивши[1701] характер їхніх відносин із сусідами-мусульманами до кінця Другої Карабаської війни 2020 року. По-перше, ті події стали для дашнаків приводом особливо міцно закріпитися серед вірмен Південного Кавказу[1702] (цей процес розпочався 1903–1904 рр. на тлі безуспішних спроб влади поставити під контроль вірменську церкву та пов’язану з нею систему шкільної освіти[1703] ). По-друге, ця трагедія дозволила їм перенести в місцеве вірменське середовище вороже сприйняття[1704] османських турків на кавказьких тюрків. Сприяло цьому те, що основну масу дашнацьких бойовиків під час зіткнень становили вихідці з Туреччини[1705] , значна частина яких до того брала участь у партизанській війні проти османської влади. По-третє, саме в 1905–1906 рр. Дашнакцутюн вперше застосувала на Кавказі тактику етнічних чисток[1706] . Мета полягала у створенні вірменських анклавів, «очищених» від мусульманського населення, зокрема на землях Ериванської губернії. Такі заходи розглядалися як підготовчий етап до утворення моноетнічної держави[1707] . У 1918–1920 рр. дашнакам це значною мірою вдалося в проголошеній ними Республіці Вірменія. Їхню справу успішно завершено вже в Радянській Вірменії шляхом організованих масових депортацій (1948–1950 рр.) та стихійного вигнання сотень тисяч тюрків (1988–1989 рр.).

З огляду на таке доленосне значення подій 1905–1906 рр., неабиякий інтерес становить питання про те, хто ж був призвідником першого гучного акорду вірмено-азербайджанського конфлікту.

Сприйняття причин конфлікту тюркською інтелігенцією

Сенатор-ревізор Кузьмінський повідомляв: «Мусульмани, в особі своїх представників, які відвідали мене в складі депутації з 12 видатних громадян м. Баку, що належать до вищого, інтелігентного й заможного класу, не приховують свого неприязного ставлення до вірмен, пояснюючи його хижими схильностями їх та віроломними властивостями, завдяки яким вони, вдаючись до засобів часто зовсім не розбірливих, змогли не лише досягти високого матеріального добробуту, що дало їм можливість, за сприянням і під заступництвом уряду, піднести свою культуру шляхом безперешкодного заснування просвітницьких та благодійних закладів, але головним чином підривати довіру уряду до мусульманського населення, виставляючи його народом диким, фанатизованим, загалом ненадійним, унаслідок чого всі їхні [тюркської інтелігенції] починання, спрямовані на духовний розвиток мас, відхилялися [владою], і дотепер вони у сфері моральних та соціально-економічних інтересів позбавлені всього того, чим так широко користуються вірмени, не втрачаючи при цьому жодної нагоди відверто демонструвати мусульманам досягнуті ними переважання й витісняти їх звідусіль, де цілком допустиме вільне змагання. Мусульмани відверто заявляють, що причини Лютневих подій слід зводити до причин усталених відносин між ними та вірменами, що й призвели до цих подій. Ми, – кажуть вони, – не заздримо вірменам і не хочемо заважати їхньому розвитку: нехай розвивають свої сили в усіх напрямах, але не перешкоджають у цьому мусульманам, не прагнуть до виняткового володіння добробутом краю і не намагаються духовно та матеріально поневолити мусульман. Вони висловлюють бажання, щоб сформований під впливом релігійних умов погляд уряду на мусульман змінився, і щоб їм, як і іншим народностям, що населяють імперію, були надані однакові права політичні, громадянські та релігійні»[1708] .

Від себе Кузьмінський додавав, що в Баку «мусульмани віддавна є панівним корінним населенням, тоді як вірмени стали селитися в ньому з часу зародження нафтової промисловості, тобто приблизно з початку сімдесятих років; особливий наплив їх помітний останні 10–15 років, і на сьогодні вони становлять лише 15% міського населення, тоді як частка мусульман становить 60%»[1709] .

Провина колоніальної адміністрації

«Натомість вірмени, пояснюючи походження Бакинської різанини, інакше ніж мусульмани, зосереджують усі свої звинувачення на виникненні та масштабах її на посадових особах адміністрації та поліції і рішуче заперечують існування племінної ворожнечі, що склалася під впливом національних, релігійних та економічних умов»[1710] , – повідомляв Кузьмінський. І додавав: «Деякі з окремих осіб вірменської національності, що зверталися до мене, усно та письмово заявляли, що причини виниклих заворушень полягають не у якихось тривалих, органічних, між вірменами і мусульманами відносинах, зумовлених закоренілою ворожнечею на ґрунті національного, релігійного чи економічного антагонізму, і не в тих одиничних і випадкових вбивствах, які безпосередньо передували подіям, а пояснюються виключно провокативною діяльністю місцевої адміністрації, яка систематично підбурювала татарські маси проти вірмен. Такого роду діяльність нібито була здійснена адміністрацією з метою запобігти очікуваній у Баку 19 лютого політичній демонстрації особливо гострого характеру, яку вона була нездатна придушити звичайними засобами…»[1711] .

Цю версію про провокативну роль влади активно поширювали місцеві комуністи[1712] . Майбутній голова Радянської держави Сталін, який у той час вів активну підривну діяльність на Кавказі, одразу після перших зіткнень у Баку заявив: «…Царський уряд для зміцнення свого трону вигадує “новий” засіб. Він сіє ворожнечу між національностями Росії, він нацьковує їх одну проти одної»[1713] . Цю інтерпретацію подій широко підтримала ліберальна громадськість[1714] . Видатний діяч ліберально-центристської партії кадетів Байков, що жив у Баку, згодом згадував: «Був свідком цих зіткнень, можу сказати з повною впевненістю, що вони були інспіровані російською урядовою владою, яка скористалася існуючим таємно антагонізмом цих двох народностей, хоча він до того не проявлявся зовнішньо… Баку та його район у 1905 році, під час першої російської революції, являли собою серйозний політичний осередок, і російський уряд створенням цієї національної міжусобиці ліквідував наростаючий політичний рух, залякавши населення привидом громадянської війни»[1715] . А популярний письменник і драматург Горький, який симпатизував комуністам, у липні 1905 року стверджував: «Паразити відчувають, що настає їхня агонія і близька смерть, але вони хочуть жити і борються, як можуть, проти волі народу – борються безчесно, боягузливо й ганебно… Вони відкрито нацьковують як собак… татар на вірмен»[1716] .

Як не дивно, колоніальну адміністрацію на Кавказі звинувачували й закляті вороги лівих радикалів – центральна влада Російської імперії. Великим столичним начальникам не подобалося, що регіон управляється не урядовою структурою, а особливим адміністративно-територіальним органом. Тим більше, його голова, який називався «намісником на Кавказі», був поставлений «за правами, якщо не вище, то на рівні з міністрами»[1717] . Він призначався особисто монархом і підпорядковувався лише йому. Голова загальноросійського уряду Столипін визначав усе це як «відокремлене від центрального відомства управління Кавказьким краєм»[1718] . Тому керівники держапарату в столиці намагалися дискредитувати адміністрацію цього регіону. Той же прем’єр звинувачував її та окремі її структури у «загальному занепаді», «інертності», «млявості», «бездіяльності», і навіть у «надзвичайній поблажливості» до злочинців[1719] . Урядове керівництво сподівалося, що це дозволить ліквідувати таку систему[1720] та встановити власний контроль на Кавказі. Як наслідок, голова колоніальної адміністрації регіону Воронцов-Дашков скаржився монарху: «…важко відчувати у всіх справах постійне підкопування центрального управління проти намісництва»[1721] , і нарікав, що йому «доводилося іноді вести енергійну боротьбу з представниками центрального Уряду»[1722] .

Однак і сенатор Кузьмінський, якого на Кавказ направив для проведення ревізії сам монарх, також дав місцевій владі досить негативну оцінку. Він звинуватив бакинського губернатора у потуранні заворушенням і разом з поліцейською та військовою владою у «відвертій бездіяльності»[1723] в їх придушенні. Водночас цей сторонній ревізор не знайшов «достатніх надійних даних для підтвердження вищезазначених, перебільшених за змістом тверджень про підготовку або заохочення владою зіткнення народностей, що сталося»[1724] . Воронцов-Дашков, у кінці лютого 1905 року очоливши колоніальну адміністрацію на Кавказі, також звинувачував бакинську владу у «майже повній бездіяльності», натякаючи, що така їхня поведінка була зумовлена ворожим ставленням до вірменського населення. Але він також вважав, що «Звинувачення з боку вірмен на адресу чиновників місцевої адміністрації у провокуванні цих подій цілком бездоказові…»[1725] . Як робить висновок сучасний німецький дослідник, «Хоча підбурювання погромів з боку губернатора з метою зриву робочої демонстрації, що готувалася, доведено не було, сумнівів у потуранні з боку начальства стихії насильства не існувало»[1726] .

Проведений згодом судовий процес поклав провину на окремих чиновників адміністрації, які «допустили протиправну бездіяльність влади, яка виражалася в тому, що всупереч обов’язку служби не вжили жодних заходів для припинення та запобігання… вбивствам, пограбуванням, підпалам»[1727] .

Російська ліберальна громадськість і ліві організації, особливо комуністи, звинувачували в інспірації різанини таємну поліцію. Тюркський більшовик Азізбеков стверджував: «Маси, як вірменські, так і тюркські, невинні в тому, що сталося. Провина лежить на режимі, який налаштовує одну частину населення проти іншої»[1728] . Один з лідерів сіоністів у Баку Вайншель, який під час різанини разом з іншими єврейськими діячами намагався виступати посередником-миротворцем, згодом згадував: «Є великі підстави припускати, що це зіткнення було спричинене зловмисною провокацією місцевої влади, яка мала намір шляхом розбрату між великими групами населення послабити... визвольний рух, що розвивався, і паралізувати революційний запал»[1729] . Схожої думки дотримувалися британські дипломати, зазначаючи: «Російська влада замість того, щоб покращити відносини між двома расами шляхом неупередженого адміністрування, пішла шляхом принципу „ поділяй і володарюй“»[1730] . Хатісов, який тоді був членом виконавчого органу самоврядування Тифліса, а згодом став другим прем’єром Республіки Вірменії, заявляв: «…Влада проявила злочинну бездіяльність і потурання»[1731] . Офіцер військової розвідки Маєвський, що служив у 1895–1904 рр. у Вані, коли це місто було в Османській Туреччині «найбільшим осередком вірменської пропаганди»[1732] , згодом зазначав: «Дуже ймовірно, що у багатьох вірмено-тюркських зіткненнях наша поліція і наше чиновництво всіх рангів заслуговують цілком серйозного осуду. Але в цю епоху (1904–1906), хто її пам’ятає, послаблення російської влади, а іноді й її повна відсутність, було явищем повсюдним»[1733] . Однак вірменський історик радянського періоду впевнено констатував: «Історичні документи повністю підтверджують, що організатором вірмено-татарської різанини була царська влада»[1734] . «Радянські історики подавали цю імперську політику центру як основну причину вірмено-татарського (азербайджанського) конфлікту початку ХХ століття»[1735] , – резюмує сучасна дослідниця з Єреванського державного університету.

Інтерпретація французів, вірменських націоналістів і сучасних істориків

У 1905 році французька преса одразу стала на бік вірмен. І не тому, що детально розібралася в причинах і послідовності подій, а лише керуючись «аксіомою»: «Вірмени – найосвіченіша та найпрацездатніша нація порівняно з іншими народами Кавказу. А турецький народ [так, повторюючи вірменських націоналістів, французькі ліберали охрестили кавказьких тюрків] має консервативне мислення і дотримується традицій, які наказують йому поважати царське самодержавство»[1736] . Тому зіткнення двох народів розглядалося французькою пресою через абсолютно расистську призму: «Інстинкти [тюрків] і цивілізація [вірмен] зіткнулися в Баку»[1737] . Водночас популярний тоді вірменський публіцист і громадський діяч Чалхуш’ян підбурював: «Темна маса [кавказьких] мусульман спонукається до насильств, звісно, хижацькими інстинктами»[1738] .

Вірменські націоналісти звинувачували «основну масу азербайджанців»[1739] та «панісламізм»[1740] . «…Різанина татарами вірмен – це перший, небезпечний наслідками, крок панісламістів… Панісламізм стане реальною й жахливою силою, спрямованою проти Росії…»[1741] , – залякував Чалхуш’ян російську публіку. Він також нагадував, що вірмени – «елемент, що найбільше заважає ідеям панісламізму»[1742] . Проте молодий вірменський революційний діяч Шаумян писав у 1906 році, що дашнаки залякують «населення примарою "панісламізму"»[1743] . Сучасні вірменські публіцисти повністю відтворюють шовіністсько-расистські оцінки своїх тодішніх націоналістів та їхніх французьких однодумців. Стверджується, ніби в цих зіткненнях жертвами «жорстокої різанини» були ледь не виключно вірмени. Сучасні вірменські публіцисти «підкреслюють, що така поведінка властива татарам (азербайджанцям) через їхню "нецивілізованість", "дикість", "фанатизм", " темноту"»[1744] .

На додаток, «протурецька орієнтація закавказьких татар і тюркізація їхньої ідентичності до початку ХХ століття у пострадянській вірменській історіографії пояснюється як основне джерело міжнаціонального конфлікту між вірменами й татарами»[1745] . Як випливає з наведених нижче фактів, сучасні вірменські історики підміняють причини й наслідки, пояснюючи крізь призму власних політичних поглядів події 120-річної давнини.

Національне пробудження кавказьких тюрків під впливом різанини

Насправді, напередодні зіткнень національна ідентичність кавказьких тюрків перебувала у зародковому стані. Зазвичай вони ідентифікували себе[1746] за сімейно-родовою належністю та місцем походження (ериванець, шушинець, гянджинець), а також за віросповіданням, але не як представники етносу. У художньому творі, написаному в 1896–1898 роках тюркським автором, який мешкав у Тифлісі, один росіянин запитує у молодого кавказького тюрка: «Ви якої нації будете?» І той відповідає: «Мусульманин»[1747] . За свідченням одного з опитаних нами азербайджанців, народжених уже в радянський період на території колишньої Ериванської губернії, у молодості його дід і бабуся називали себе «мусульманами», етноніми «азербайджанець» або «тюрок» вони не використовували[1748] . Переважання релігійної самоідентифікації не лише серед мусульманського селянства, а й серед промислових робітників[1749] гальмувало розвиток національного самосприйняття.

Саме зіткнення 1905–1906 років стали поштовхом до формування у кавказьких тюрків етнічної самосвідомості, їхньої консолідації та утворення національного руху (цьому сприяли[1750] лібералізація суспільно-політичної системи Російської імперії внаслідок поразки у війні з Японією та революційних подій 1905 року, а також подальша культурно-просвітницька активізація казанських і поволзьких татар). Показово, що саме в 1905–1907 роках були написані перші теоретичні праці з ідеології тюркізму[1751] місцевих авторів (Гусейн-заде, Агаоглу). Тоді ж у регіоні виникло понад 20 періодичних видань тюркською мовою[1752] . І найголовніше – саме внаслідок перших міжетнічних зіткнень у Баку, через п’ять днів після їхнього завершення, 14 лютого 1905 року в Єлизаветполі (суч. Гянджа) з’явилися перші в історії[1753] політичні прокламації національно-тюркського характеру. Вони були складені місцевими активістами, не пов’язаними з жодною з існуючих тоді загальноросійських партій. Дещо пізніше, влітку 1905 року, у Гянджі виникла перша самостійна тюркська політична організація (Qeyrət[1754] ), рік по тому в Шуші – друга (Difai[1755] ), і третя – у травні 1907 року в Газаху (Müdafiə[1756] ).

Їхнє створення стало реакцією тюркської інтелігенції на масові погроми мусульман у Карабаху та Зангезурі[1757] , особливо жахливі[1758] навесні–влітку 1906 року.

Не маючи ні політичних лідерів, ні загонів самооборони, тюркське населення виявилося зовсім безпорадним перед чудово організованими, добре озброєними та ідейно мотивованими бойовиками Дашнакцутюн, якими керували досвідчені та харизматичні командири. Таким чином, політичні ініціативи тюркської інтелігенції носили вимушено оборонний характер. Це підтверджують назви новостворених організацій – «Захист» (Difai), «Оборона» (Müdafiə). Усвідомлюючи свою відсталість порівняно з вірменами у політичному й військовому плані, їхні лідери розглядали Дашнакцутюн як зразок[1759] . Це особливо помітно на прикладі Difai, яка в своїй тактиці намагалася наслідувати дашнаків. Водночас, розуміючи, що Дашнакцутюн уже досягла військово-політичної переваги, Difai та Qeyrət демонстрували готовність до примирення з цією потужною партією, і навіть не виключали можливості спільних дій[1760] проти колоніальної влади.

Але на відміну від вірмен, піонери національного руху кавказьких тюрків мали значно менш сприятливе середовище для просування своїх ідей. У вірмен російсько-європейська освіта була незрівнянно поширенішою, і великих підприємців було набагато більше. До того ж на відміну від тюрків, вони були міцно інтегровані в систему управління на Південному Кавказі. Це особливо помітно на прикладі багатої та впливової вірменської громади адміністративного центру регіону – Тифліса. Не випадково голова колоніальної адміністрації 1896–1905 років вважав міську тифліську думу (муніципальний парламент) «вірменською думою»[1761] . А з моменту заснування в Тифлісі посади міського голови (мера) у 1840 році і до краху Російської імперії в 1917 році із 26 осіб, які займали цей пост, 23 були вірменами[1762] . Саме тифліська громада за півтора десятка років до появи організації Qeyrət породила партію Дашнакцутюн.

У тюрків же зародження національного руху, як і формування етнічної ідентифікації, обмежувалося [1763] вузьким прошарком інтелігенції, дрібного підприємництва та розореної спадкової знаті в кавказькій глибинці – Гянджі, Шуші, Газаху, Агдамі, Джебраїлі (у 1905–1907 роках Баку був далеко не головним центром цього руху). Як наслідок, першопрохідці тюркського відродження на Південному Кавказі не мали ні адміністративного ресурсу, ні власних друкованих органів, ні особливих фінансових можливостей. А сільського населення ці процеси стосувалися взагалі вкрай зрідка і лише в тих районах Карабаху і Зангезуру, де в ході різанини беззахисні тюркські села постраждали найсильніше.

У цьому кавказькі тюрки відставали не лише від вірмен, але й від казансько-поволзьких та кримських одноплемінників. «…Пульс татарсько-мусульманської пропаганди в Росії за останнє десятиліття б’ється переважно в прилеглій до Казані частині Поволжя», а «прояви татарсько-мусульманського націоналізму конкретно виражаються переважно в Волзько-Камському краї…»[1764] , – зазначалося в урядовому документі 1910 року. Кавказькі тюрки в контексті «татарсько-мусульманського націоналізму» взагалі не згадувалися. За словами тодішнього голови колоніальної адміністрації на Південному Кавказі, саме «магометани зі східних губерній Європейської Росії» вели пропаганду «панісламістських тенденцій»[1765] серед кавказьких одновірців.

Що ж стосується нібито «протурецької орієнтації закавказьких татар», на якій фокусують увагу сучасні вірменські історики, то вона, в обмежених масштабах, виникла пізніше. Відбувалося це спершу на тлі антимонархічної конституційної революції молодотурків (1908), підтриманої частиною тюркської інтелігенції[1766] , а потім у зв’язку[1767] з загостренням між Російською та Османською імперіями (1911–1914). Конфронтація двох держав, що набирала сили, супроводжувалася заборонами та обмеженнями[1768] з боку влади на національно-культурну активність російських тюрків загалом і кавказьких зокрема. Виникали також прояви їхньої відвертої дискримінації[1769] . У російській пресі проводилася антитюркська та антимусульманська агітація[1770] . «Серед поліцейських та військових чиновників стали серйозно обговорюватися чутки про можливе антиросійське повстання в Центральній Азії та на Кавказі. Такі побоювання були пов’язані «з європейськими упередженнями щодо мусульманської небезпеки, яким піддавалися багато чиновників у Росії"»[1771] .

З початком Першої світової війни, як зазначав видатний вірменський громадсько-політичний діяч Ішханян[1772] , «закавказькі тюрко-татари… повинні були розглядатися як сила, ворожа до російської держави та російських інтересів. І справді, російський уряд на початку війни саме так і сприймав закавказьких мусульман…»[1773] . Саме це й сприяло протурецькій орієнтації частини кавказько-тюркської інтелігенції. Причому за даними звітів політичної поліції, поширення пропагандистських матеріалів молодотурків на Південному Кавказі здійснювалося за участю дашнаків[1774] , які тоді тісно взаємодіяли з новою владою Туреччини[1775] .

Але ще за рік до початку війни Росії з османами, у 1913 році, голова колоніальної адміністрації Воронцов-Дашков констатував, що «окремі спроби проповіді панісламізму та пантюркізму жодного успіху на Кавказі не мають»[1776] . Сучасний німецький дослідник, описуючи становище в цьому регіоні під час Першої світової війни, підкреслює: «Шиїтське населення негативно реагувало на заклики самозваного турецького халіфа сунітського віросповідання, якщо вони взагалі до нього доходили»[1777] . Тому «змова панісламістів, сліди якої всюди примарно ввижалися чиновникам царського Міністерства внутрішніх справ у передвоєнні роки, виявилася плодом фантазії політичної розвідки»[1778] . Своє чергою, чиновник російського демократичного уряду 1917 року зазначав: «Було б неправильно надавати перебільшене значення цьому рухові [пантюркізму]… і при ближчому знайомстві з настроями мусульманської громадськості важко в ній побачити риси, що перешкоджають мирному співіснуванню азійських та європейських народів. У цьому відношенні татари Азербейджану [так у тексті], можливо, особливо характерні…»[1779] .

І справді, найбільш пантюркістська партія кавказьких тюрків Müsavat у програмі, опублікованій у травні 1917 року, оголосила своєю метою досягнення «територіальної автономії Азербайджану, Туркестану, Киргизії та Башкирії»[1780] у складі неподільної федеративної Росії. Вона також вимагала загальної рівності перед законом «без розрізнення статі, віросповідання та національності», а також - свободи «совісті та віросповідання»[1781] . Ось якими жахливими націоналістами та релігійними фанатиками були кавказькі тюрки.

За свідченням цитованого Ішханяна, до літа 1917 року «Політичні програми тюрко-татарських організацій і партій [Південного Кавказу], що існували тоді, містили низку таких національно-політичних і культурно-просвітницьких вимог, які цілком задовольнялися»[1782] офіційною політикою центрального керівництва Російської республіки. Показовою у цьому зв’язку є оцінка, дана одним із перших великих радянських фахівців з історії Південного Кавказу 1900-х – 1910-х років, українським євреєм Фаєрмарком (Сеф), який наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років проводив дослідження в різних архівах Кавказу. Він дійшов висновку, що націоналістичні та пантюркістські ідеї[1783] частини тюркської інтелігенції почали формуватися лише восени 1917 року. Дослідник пояснював, що такі настрої та орієнтація на Туреччину виникли лише після більшовицького перевороту в столиці Росії – «після того, як економічні зв’язки з Росією були порушені і жодних надій на можливість їх відновлення… не залишалося…»[1784] .

Роль партії Дашнакцутюн у сутичках 1905–1906 рр.

Співробітники спецслужб Російської імперії, грузинські соціалісти[1785] та вірменські комуністи основним або одним із головних винуватців різанини називали вірменську націоналістичну партію Дашнакцутюн. «Лиха, що спіткали наше східне Закавказзя, могли виникнути як “від злочинної бездіяльності влади”, так само і від злочинної діяльності головних діячів смути – Дашнакцутюна. Яка ж із цих двох причин була, власне, головною?.. Безсумнівно – друга»[1786] , – підкреслював колишній віце-консул у Вані Маєвський. Відзначаючи своє «доволі близьке знайомство з діяльністю цієї партії» (у контексті служби в Туреччині), він додавав щодо Дашнакцутюна: «…у всіх тих випадках, коли у будь-якій справі можна було виявити його присутність, він завжди діяв не оборонно, а наступально»[1787] .

Вірменські історики радянського періоду стверджували, що саме дашнаки спровокували «вірмено-татарську різанину»[1788] ; «для організації огидного цькування народів царизм використав партію дашнакцутюн»[1789] . А в радянському виданні 1948 року зазначалося, що дашнаки «організували в Баку, Тифлісі, Єлизаветполі [сучасна Гянджа] та в інших місцях Закавказзя вірмено-татарську різанину»[1790] . Професор історії Єльського університету додає: «Дашнакцутюн, як партія, несе основну частку відповідальності за те, що сталося, оскільки часто виявлявся провідною силою у вчиненні злочинів»[1791] .

За свідченням голови колоніальної адміністрації Воронцова-Дашкова, вже наприкінці 1904 року Дашнакцутюн мав «чудово озброєну дружину»[1792] і володів «величезним основним капіталом»[1792] . Один з офіцерів російської політичної поліції підкреслював, що з початком різанини «партія Дашнакцутюн виявила свою могутність: організованістю своїх бойових сил, озброєнням сучасного типу і суворою дисципліною»[1793] . Воронцов-Дашков додавав: «Бакинські події… дали поштовх до особливої діяльності вірменського Дашнакцутюна щодо усебічного озброєння своїх одноплемінників» (він визнавав, що у тюрків таких можливостей не було).

У матеріалах політичної поліції зазначалося: «Окрім Міліції, Партія має свою регулярну армію… Офіцерський склад комплектується особами, що закінчили Військові училища в Болгарії та в Америці; озброєння зінворів [солдатів] – сучасних систем; існують партійні арсенали; центральний – у Еривані. Окрім піхоти, є: артилерія, кавалерія і сапери»[1794] . За даними Воронцова-Дашкова, під час зіткнень дашнаки мали на Кавказі не лише збройові майстерні та лабораторії з виробництва бомб, а навіть власні таємні в’язниці[1795] . Вони били і вбивали своїх політичних конкурентів у вірменському середовищі, діячів партії Гнчак[1796] і марксистів[1797] , а також проводили великомасштабні каральні операції[1798] проти вірменських сіл, які відмовлялися їм підкорятися[1799] .

Оперативному розгортанню збройних сил Дашнакцутюн на Південному Кавказі сприяла та обставина, що саме в той час на території сусідньої Туреччини вірмено-османська конфронтація пішла на спад[1800] . Це дало змогу керівництву[1801] дашнаків перекинути на Кавказ багатьох бойовиків і партизанських командирів[1802] . Вони становили більшість особового складу дашнацьких збройних формувань[1803] під час зіткнень 1905–1906 років. Спираючись на багатий бойовий досвід, набутий у багаторічних боях з турецькою регулярною армією[1804] , ці партизани проводили ударні операції проти тюркського населення, зокрема й в Ериванській губернії. У столичному Департаменті поліції Російської імперії з приводу цих турецьких вірмен зазначали, що вони «є нині найвідчайдушнішим і найнеспокійнішим елементом, що поповнює лави озброєних банд»[1805] . Видатний вірменський письменник і історик Лео (Бабаханян) констатував: «Турецько-вірменські мігранти – бездомні, безгоспні, безземельні мандрівники, охоплені почуттям помсти, – сформували велику кількість груп Дашнакцутюн і вчинили такі звірства, що слово "тахтахан" (мігрант) стало страховиськом для тюркського населення»[1806] . Своєю чергою, один з муніципальних чиновників Баку того часу, грузин Гелеїшвілі, згодом згадував: «Прийшли дашнаки – принесли національну ненависть»[1807] .

У результаті «гострота вірмено-мусульманських відносин, що склалася в Туреччині, переносилася до Росії»[1808] . Таким чином, на Кавказ були привнесені безжальні методи вірменської збройної конфронтації з курдами й турками, що включали демонстративні вбивства поліцейських і чиновників, захоплення заручників, вигнання іноплемінного населення із зайнятих місцевостей[1809] . В одному лише Зангезурі влітку 1906 року було знищено 11 тюркських сіл, мешканці трьох із них були майже всі вирізані[1810] . Водночас вперше тисячі мусульман були вигнані зі своїх споконвічних земель (також у Зангезурі).

«У зіткненнях із татарами вірмени мали на меті очистити змішану заселену територію від татар»[1811] , – підкреслювалося в документі Департаменту поліції. Письменник Лео, як очевидець, свідчив: «Щоб створити регіони з однорідним вірменським населенням і підготувати ґрунт для майбутньої автономної Вірменії, Дашнакцутюн докладає зусиль до знищення тюрків там, де вони становлять меншість. І справді, Левон Атабекян, який лише згодом вийшов із лав Дашнакцутюн і став есером, був одним із головних керівників боїв, що спалахнули в Шуші 1905 року з вірменського боку. На засіданні комітету Дашнакцутюн у Тифлісі він вихвалявся, що вони зайняті створенням “вірмен” у Карабаху. Саме з цього часу й розпочалося відоме “чистка і очищення” [кавказьких територій від тюрків партією] Дашнакцутюн, яке стало ідеалом не лише для рядових фідаїнів [партизанів], а й для інтелігентних ідеологів...»[1812] .

За свідченням Воронцова-Дашкова, «…Дашнакцутюн, який мав визначне значення у вірмено-татарській ворожнечі й тим самим наводив на вірмен вороже ставлення до них з боку адміністрації, нерідко вдавався для доведення своєї “необхідності”… до суто провокаційних дій, на кшталт нібито тактичних нападів банд “фідаїв” (озброєних охоронців, переважно з числа вірмен-біженців з Туреччини) на сусіднє татарське населення, яке, звісно, у свою чергу не залишалося в боргу перед вірменами. Ця діяльність Дашнакцутюну пояснювалася їм зазвичай прагненням утворити більш або менш значні території з суцільним вірменським населенням з метою підготовки кращого ґрунту для створення в майбутньому автономної Вірменії»[1813] .

У продовження подій 1903 року, коли Дашнакцутюн активно брав участь у протидії спробам влади поставити під контроль вірменську церкву та пов’язану з нею мережу національних шкіл, зіткнення 1905–1906 років сприяли остаточному закріпленню статусу цієї організації як домінантної політичної сили у вірменському середовищі Південного Кавказу[1814] . Як наслідок, активісти Дашнакцутюн утвердили серед своїх одноплемінників «власну військову диктатуру»[1815] . Дійшло до того, що вони намагалися дублювати адміністративні й судові функції офіційних органів[1816] . За даними кавказьких джерел центрального апарату МВС, «…у січні та лютому 1907 р. праве крило партії [Дашнакцутюн] у Єлизаветполі [сучасне місто Гянджа на заході Азербайджану] перебрало на себе поліцейські функції, захоплюючи зловмисників та охороняючи замість законної поліції мирне населення від пограбувань та розбійних нападів. Це явище мало місце й в інших містах»[1817] . До весни 1908 року, за відомостями того ж відомства, Дашнакцутюн «охопив нині майже все вірменське населення і має у своєму розпорядженні організовану військову силу»[1818] . Приблизно тоді ж один з офіцерів політичної поліції Тифліської губернії зазначав у секретній доповіді, що «населення звикло слухатися організації та беззастережно виконує її вимоги»[1819] . Влітку 1908 року столичний Департамент поліції попереджав, що Дашнакцутюн має «надзвичайно і особливо міцне становище», а також – «цілком завершену, надзвичайно конспіративну організацію, що уособлює кістяк державного організму республіканського типу»[1820] . Як показали події, що відбулися рівно через десять років, фахівці міністерства внутрішніх справ абсолютно правильно аналізували ситуацію.

Зв’язок Дашнакцутюн із колоніальною адміністрацією

Здавалося б, які могли бути зв’язки між владою на Кавказі та революційно-націоналістичною партією, яка 1903 року проголосила однією зі своїх цілей боротьбу з російською монархією[1821] , після чого здійснила численні теракти проти чиновників[1822] . Однак через 30 років один із радянських вождів на Південному Кавказі, грузин Берія, у своїй публічній доповіді оголосив: «Російський царизм особливе заступництво надавав вірменській буржуазії та вірменській націоналістичній партії дашнаків, використовуючи їх для розпалювання національної ворожнечі між вірменсько-азербайджанським населенням»[1823] . Можна було б оцінити цю заяву як випад комуністичного діяча на адресу колишніх і давно розгромлених суперників за вплив у вірменському середовищі. Але виступ Берії вибивався із загального тлумачення радянського офіціозу щодо подій 1905–1906 років. Те тлумачення зводилося до того, що царський уряд, скориставшись «темнотою» і «неуцтвом» тюркських мас, спровокував або навіть організував їхні зіткнення з вірменами[1824] . Версія Берії, відмінна від «генеральної лінії», привертає увагу ще й тому, що у 1926–1931 роках він входив до вищого керівництва радянських спецслужб на Південному Кавказі й був посвячений у багато таємниць недавнього минулого цього регіону (щоправда, інший визначний радянський діяч і великий фахівець з історії Південного Кавказу перших двох десятиліть ХХ ст[1825] . Сеф/Фаєрмарк стверджував, що авторство доповіді Берії належало йому[1826] ; у 1920-х – 1930-х роках він багато працював у різних партійних архівах[1827] , зокрема й щодо періоду 1905–1906 років[1828] ).

Берія (або Сеф/Фаєрмарк) був не єдиним, хто відзначав зв’язок дашнаків з колоніальною адміністрацією в контексті вірменсько-тюркських зіткнень. Під час Другої світової війни політичний діяч турецьких вірмен, колишній мер Вана Терзіпашян згадував зустріч одного з лідерів Дашнакцутюн Зоряна-Ростома з відомим партизанським командиром турецьких вірмен Андраніком. Вона відбулася в Женеві приблизно навесні–влітку 1905 року, коли вірменсько-тюркські зіткнення вже поширилися на різні області Південного Кавказу. За свідченням Терзіпашяна, представник дашнацького керівництва тоді повідомив своєму співрозмовникові, що «цього разу росіяни з нами»[1829] . А вірменський більшовик Арутюнян, який у той час жив в Ериванській області, висловлювався щодо цих зв’язків ще відвертіше: «Нестачі у зброї дашнаки не відчували, оскільки отримували її за особливим дозволом Воронцова-Дашкова [вступив на посаду голови колоніальної адміністрації Кавказу в травні 1905 року[1830] ], до якого відряджалися делегації, уповноважені вірменськими єпископами – Хореном і Суреном[1831] ».

У квітні 1908 року голова уряду і міністр внутрішніх справ Російської імперії Столипін, ґрунтуючись на даних кавказьких джерел МВС, відзначав, що Дашнакцутюн «функціонує в краї відкрито, будучи визнаною навіть владою, деякі представники якої мають з Дашнакцутюном контакти в окремих питаннях... члени цієї спільноти замінюють собою іноді поліцію, допомагаючи законній адміністрації в підтримці громадського порядку і безпеки, а відомості, що надійшли останнім часом з деяких губерній і центральних установ, вказують, що та ж сама організація висловлює свої пропозиції [державним органам] у питанні наших відносин з Туреччиною... Таким чином, тепер уряд має перед собою загрозливу за силою і тактикою злочинну організацію, що зміцніла на очах місцевої влади, яка протягом кількох років байдуже ставилася до цього небезпечного явища»[1832] . У серпні 1908 року в документі Департаменту поліції (МВС) підкреслювалося, що під час вірменсько-тюркських зіткнень «вірменські підступи не лише не знаходили належної відсічі, але, навпаки, користувалися поблажливістю з боку кавказької влади»[1833] .

Таку кількість свідчень із різних джерел, тим більше, часто ворожих одне одному, навряд чи можна пояснити банальними антидашнацькими наговорами. До того ж, на час оприлюднення спогадів Берії, Терзіпашяна й Арутюняна Дашнакцутюн була вже лише тінню своєї колишньої величі. Ми вважаємо, що наведені свідчення – це відлуння реальних зв’язків дашнаків із колоніальною владою на Кавказі.

«Царедворець із вкрадливими, м’якими манерами»[1834] Воронцов-Дашков, який навесні 1905 року прибув до охопленого хаосом регіону як новий голова адміністрації[1835] , прагнув якомога швидше продемонструвати ефективність свого правління. Уже на місці він швидко переконався у слабкості поліцейсько-чиновницького апарату[1836] та в недостатності для наведення порядку наявних у його розпорядженні збройних сил[1837] . Тому новий правитель регіону почав завалювати центральний уряд запитами про виділення додаткових контингентів силовиків і фінансових коштів[1838] . Однак із різних відомств йому незмінно відповідали, що через війну з Японією та революційні виступи в європейській частині Росії надати Кавказу ці ресурси немає жодної можливості. Тоді Воронцов-Дашков вирішив вдатися до примирливої тактики щодо вірмен[1839] . Він «не раз висловлював своє "вірменофільство"»[1840] , і навіть переконував у доцільності такої політики самого російського монарха[1841] . «З певних політичних міркувань І. Воронцов-Дашков узяв під своє заступництво вірменських націоналістів і вірменську буржуазію»[1842] , – зазначають сучасні грузинські дослідники. За посередництва вірменської інтелігенції та великого бізнесу «обожнюваний вірменами»[1843] голова кавказької адміністрації вирішив домовитися з дашнаками про згортання активних воєнних дій (просив «здійснити можливий вплив на нелегальні комітети, щоб вони припинили свою терористичну діяльність»[1844] ). Така ініціатива видається для нього цілком логічною, оскільки він сам наголошував, що дашнаки були «всемогутніми серед вірмен»[1845] . Завдяки цьому їхня партія контролювала цілі області Південного Кавказу[1846] . Поряд з іншими примирливими заходами, як-от повернення вірменській церкві конфіскованого майна[1847] та відновлення діяльності вірменських шкіл[1848] , неформальні домовленості з Дашнакцутюн дозволили Воронцову-Дашкову через кілька років рапортувати монархові, що «Кавказ перебуває напередодні міцного заспокоєння»[1849] , а самі дашнаки, за його словами, втратили колишній вплив[1850] , і «на початок 1907 р.» втратили «майже будь-який моральний зв’язок і силу серед вірмен»[1851] . Однак влітку 1908 року центральний апарат МВС відкидав таку оцінку: «Зовні на Кавказі все спокійно, але всередині ведеться найширша агітація Дашнакцутюна, який зумів навіяти кавказькій владі хибне переконання, що партія працює лише проти Туреччини, і весь час поповнюється список жертв партійного терору, і посилюється озброєння мас»[1852] . Крім того, керівництво центрального апарату поліції звинувачувало кавказьку адміністрацію у «заграванні з тубільцями та надмірній податливості їхнім домаганням»[1853] .

Ериванська губернія в стратегії дашнаків у контексті сутичок

Майбутній вірменський провідник комуністів Південного Кавказу Шаумян, відвідавши Еривань за чотири місяці до початку зіткнень, зазначав, що у вірменському середовищі панують націоналістичні настрої. За його словами, дашнаки вже восени 1904 року озброювали своїх одноплемінників. Шаумян підкреслював, що емісари Дашнакцутюн «проникли в найглухіші села, цілком опанували населення...»[1854] .

На цьому тлі Ериванська губернія стала чи не головним центром збройної активності дашнаків під час вірменсько-тюркських зіткнень. І це попри те, що в Еривані на той час мусульмани становили близько половини населення, а в чотирьох із семи адміністративних районів (повітів) Ериванської губернії все ще переважало тюркське населення[1855] . Але підвищена увага дашнаків до цього регіону була продиктована аж ніяк не демографією. Як пояснював російський намісник Кавказу Воронцов-Дашков, це пояснювалося «з одного боку, близькістю до Турецького кордону, за який поширюється їхня діяльність, а з другого постійним місцеперебуванням Католикоса і вищого Вірменського духовного навчального закладу / Академії в Ечміадзині /…»[1856] (під час зіткнень священнослужителі вірмено-григоріанської церкви переховували бомби й зброю, внаслідок чого в кримінальному департаменті Тифліської судової палати згодом розглядалася «Справа про священників»[1857] ).

Один з ідеологів та лідерів Дашнакцутюн повідомляв щодо Ериванської губернії: «…Дашнацька партія кинула на боротьбу з мусульманськими фанатиками свої найкращі сили. Два досвідчені фідаїни [у цьому разі – польові командири] взяли у свої руки оборону двох найважливіших районів: Нікол Думан узявся керувати самообороною Ериванської губернії…»[1858] . У 1895–1904 роках він був одним із провідних польових командирів вірменських партизанських формувань в Османській імперії, що воювали з курдами та урядовими військами. Нарівні з ним на Кавказ з’їхалися й інші досвідчені ватажки партизанів. Що являла собою «самооборона», якою вони керували, згодом згадував вірменський більшовик Арутюнян: «Дашнаки вели кампанію зі знищення азербайджанців… На одному зібранні села Далар [Ериванська губернія], організованому дашнаками, один із них… почав розповідати з особливими вихваляннями про “подвиги” свого хумба [загону], про те, як вони знищували азербайджанське населення, що залишилося в районі…»[1859] .

Газета «Кавказ» для опису ситуації, що передувала початку різанини, опублікувала лист одного з ериванських читачів: «Важко було татаринові залишатися байдужим, коли містом відкрито ходили якісь темні особи в довгих папахах, яких називали “хумбами” [бойові загони Дашнакцутюн], у виноградниках вірменське населення разом із хумбами посилено вправлялося у стрільбі… Коли ж ми зверталися до поліції з проханням усунути ці неподобства, що хвилюють мусульманську масу, то вона показувала нам відомий наказ вірменської революційної партії [Дашнакцутюн] про заборону відбирати у вірмен зброю під страхом вбивства. Зрозуміло, мусульмани також почали озброюватися, але в усякому разі не могли досягти тих результатів, яких досягли вірмени, працюючи над цією “справою” протягом 15 років на чолі революційної партії “Дашнакцутюн”. І маючи величезний грошовий фонд»[1860] .

На цьому тлі, як і в сусідніх Зангезурі та Карабаху, серед ериванських тюрків почала проявлятися національно-політична самосвідомість. Як наслідок, у 1906–1908 роках в Ериванській губернії розгорнула свою діяльність перша самостійна військово-політична організація кавказьких тюрків Difai[1861] .

Перебіг зіткнень в Ериванській губернії

Перші зіткнення в Еривані сталися 20 лютого 1905 року[1862] (тобто через 11 днів після завершення кривавих подій у Баку). Як згадував Арутюнян, який тоді жив на півдні Ериванської губернії, після Баку «різанина тривала і в Камарлінському районі, де діяли дашнацькі бандити-маузеристи»[1863] . Інший місцевий житель згодом згадував: «На вулицях була різанина. Небезпечно було виходити з дому»[1864] . Як наслідок, місто Еривань було «оголошене в стані посиленої охорони»[1865] .

23-25 травня[1866] зіткнення спалахнули знову, поширившись на інші міста та сільську місцевість губернії[1867] . Чотири її повіти на початку червня були охоплені «заколотом і заворушеннями…»[1868] . Найбільшими епіцентрами зіткнень, зокрема й з урядовими військами, були Нахічеванський повіт і сусідній із ним район Шарур[1869] . «Часткові зіткнення вірмен і татар розвинулися й набули широких масштабів внаслідок того, що нападники часто залишалися безкарними»[1870] .

28 серпня в Еривані вірмени й татари склали «урочисту клятву припинити міжусобицю»[1871] . Але вже 18 вересня в місті знову повторилися міжетнічні зіткнення[1872] . У листопаді голова колоніальної адміністрації Кавказу повідомляв монархові про «триваючу спорадичну різанину»[1873] в Ериванській губернії.

У травні–червні 1906 року[1874] в Еривані відбувалися «перестрілки» між вірменами і тюрками[1875] . Коли ж нарешті напруження ворожнечі між ними почало спадати, у другій половині 1906 року, за даними МВС, розпочалося «систематичне насильство вірмен над [російськими] молоканами та лезгинами»[1876] .

Перебіг основних зіткнень красномовно відображають повідомлення того часу російських і західних видань, які важко звинуватити у симпатіях до тюрків-нехристиян.

Витяг із публікації тифліської газети «Кавказ» (рупор колоніальної адміністрації регіону), 22.02.1905

«Еривань, 20 лютого. Сталися зіткнення мусульман з вірменами. Кілька вбитих»[1877] .

Витяг із публікації газети «Кавказ», 22.02.1905

«Еривань, 22 лютого. 20-го і 21-го лютого вірмени й татари почали здійснювати збройні напади одне на одного. Вбито й поранено до 40 осіб»[1877] .

Витяг із публікації газети «Кавказ», 04.05.1905

«В Ериванському повіті між деякими жителями вірменського села Калалей і татарського Хачапарах через спірну ділянку землі виникли непорозуміння; 20 квітня… виникла сварка, яка згодом перейшла в перестрілку, під час якої з боку мусульман один убитий і двоє смертельно поранені, а з боку вірмен один поранений»[1877] .

Витяг із публікації газети «Кавказ», 14.05.1905

«Еривань, 11 травня. З Нахічевані, Ериванської губернії, повідомляють, що після бакинських подій мусульмани докладали всіх зусиль для підтримання добрих відносин із вірменами, тим часом як вірмени в різних селах вбили кількох мусульман. Настрій тривожний, і якщо вірмени не припинять збройних нападів на мусульман, то масові заворушення по всій губернії є вельми ймовірними»[1877] .

Витяг із публікації петербурзької (столичної) газети «Новое время», 26.05.1905

«…10 травня в місті Нахічевань Ериванської губернії вірменин убив мусульманина. Своєю чергою мусульмани також відповіли вбивством вірменина. Унаслідок цього в місті склався вкрай напружений настрій і почалися збройні зіткнення між особами двох національностей, що викликало необхідність відрядження туди ериванського віце-губернатора, разом із яким виїхали для заспокоєння людей керівник ериванської вірмено-григоріанської єпархії з двома почесними мешканцями з-поміж мусульман і вірмен. Після прибуття на місце вони проводили розмови з населенням. Наступного дня передбачалося влаштувати примирення… Під час наради з цього приводу, близько дев’ятої години вечора, в місті пролунали постріли. Вийшовши на тривогу, присутні на нараді особи зустріли на вулиці обхід із жандармським унтер-офіцером і городовим, які затримали двох втікачів, що стріляли, – вірмен, у яких було відібрано два револьвери, дві бомби, кинджал і ніж.[1877]

12 травня зранку в місті почалася сильна стрілянина. Населення зовсім вийшло з-під контролю. Через нестачу на місці поліції та військ для придушення заворушень екстрено скеровуються з Еривані військові частини, що стояли вздовж залізниці…[1877]

Еривань, 14 травня. З Нахічевані Ериванської губернії повідомляють, що після бакинських подій мусульмани докладали всіх зусиль для підтримання добрих відносин із вірменами. З боку мусульман не було жодного виклику на національному ґрунті, тим часом 6 травня біля казарм місцевої команди п’ятеро вірмен сімома пострілами вбили мусульманина, який здійснював вечірню молитву, 7-го був убитий вірменин односелець убивць, 9-го в найближчих околицях Нахічевані вірмени, мешканці села Шихмахуд, пострілами поранили двох мусульман, які йшли великою дорогою, у вірменському селі Тамбул убито мусульманина... У Нахічевані панує сильне хвилювання, почесні мусульмани ледь стримують прояви народного обурення. Виїхали до Нахічевані віце-губернатор, вірменський єпархіальний начальник і міський голова Еривані. Настрій тривожний. Якщо вірмени не припинять збройних нападів на мусульман, масові заворушення по всій губернії вельми ймовірні...[1877]