11. Солдатські погроми мусульман: «йшли бойовим порядком, руйнуючи все з гармат» (1914-1915)

Перші безчинства щодо кавказьких мусульман

У серпні 1914 року, ще до початку військових дій між Росією та Туреччиною у ході Першої світової війни, вірменські військовослужбовці Російської армії вчинили масовий погром мусульманського населення Єлизаветполя (суч. Гянджа) – «вбивали всіх, хто потрапляв їм під руку»[2011] . У листопаді того ж року губернатор тодішньої російської прикордонної Карської області зазначав вороже ставлення вірмен до «місцевих мусульман, які завжди поводили себе спокійно, не допускаючи жодної ворожості щодо християнського населення»[2012] .

А у перші місяці війни Росії з Туреччиною почалися безчинства турецьких вірмен, добровольців Російської армії, проти кавказьких мусульман. Згідно з архівними документами Кавказького фронту, в листопаді 1914 – квітні 1915 турецькі вірмени, що входили до добровольчих дружин, вчиняли грабежі, зґвалтування та вбивства жінок і дітей у прикордонних з Туреччиною тюркських і курдських селах[2013] . Влітку 1916 року «на прилеглій до Нахічевані території [тодішній південний схід Ериванської губернії] було розорено численні мусульманські села, а їхніх мешканців убито»[2014] . Ці погроми стали однією з головних причин різкого скорочення мусульманського населення прикордонних територій буквально за перші два роки війни з Туреччиною.

Така ситуація особливо наочно простежується за статистичними даними Карської області – найбільш південно-західної адміністративно-територіальної одиниці тодішнього російського Кавказу. Вона мала найдовший кордон із сусіднім Ерзерумським вілаєтом Туреччини. Ця османська провінція була головним театром воєнних дій у Малій Азії під час Першої світової війни. Під час просування туди і назад частини Російської армії, зокрема вірменські добровольчі формування, проходили через Карську область. Так ось, у ній, за даними загальноросійського перепису 1897 року[2015] , тоді проживало 145 852 мусульмани, що становило 50,2% від загальної чисельності населення області. І якщо на другий рік війни вірмен у Карській області стало на 33 000 більше, ніж 18 років тому (не лише через природний приріст, а й за рахунок припливу мігрантів із Туреччини), то мусульман стало значно менше. За даними 1915[2016] року, їхня чисельність порівняно з 1897 роком скоротилася на 72 831 особу! Відповідно, частка мусульман серед населення Карської області впала до 28,6%.

Історичний вигляд міста Карс (міст, мінарет і Собор) наприкінці XIX століття.

Знищення вірменськими частинами Російської армії мусульман Анатолії (1915-1916)

Ще сильніше від безчинств вірменських частин Російської армії в 1915–1916 роках постраждало мусульманське населення окупованих територій Північно-східної Анатолії. Про те, як у 1915 році вірменські частини «очищали від курдів»[2017] східні райони Туреччини та руйнували десятки їхніх сіл, у своїх спогадах свідчив колишній заступник начальника штабу Кавказького фронту, сам вірменин, генерал Корганов.

В одному з документів Штабу Кавказької армії зазначалося: «Майже кожному [російському] строєвому офіцеру нашому доводилося бути свідком порушень, яких припускалися не лише [вірменських] дружинників, але й їхніх начальників… повторних випадків прояву боягузтва, крадіжок і пограбувань і, нарешті, насильства над мирним мусульманським населенням у зайнятих нами турецьких областях, а іноді й на Кавказі»[2018] .

«“Добровольчий” рух характеризується тим, що дашнацькі загони… проявляли максимум “відваги” у справі знищення турецьких жінок і дітей, людей похилого віку і хворих. Зайняті дашнацькими загонами турецькі села звільнялися від живих людей і перетворювалися на руїни, наповнені понівеченими жертвами…»[2019] , – повідомляв вірменський історик. Народний комісар (міністр) юстиції Радянської Вірменії Карінян підтверджував: «Натхненні перемогами російських військ, «добровольці» тепер, увірвавшись у завойовану область, докладали всіх зусиль для «закріплення» свого впливу, і для досягнення цього вдавалися до методу фізичного винищення всього невірменського населення. З повідомлень і наказів російської армії бачимо, що вірменські добровольчі загони займалися головним чином винищенням нехристиянського мирного населення. Систематично знищуючи курдське і турецьке населення, добровольчі загони виконували план партії Дашнакцутюн, який полягав в «очищенні» вірменської території від мусульманського елементу…»[2020] .

Загалом вірменськими добровольчими формуваннями Російської армії було знищено понад 40 000[2021] курдів та десятки тисяч турків[2022] .

Перші погроми ериванських та зангезурських тюрків (1917)

Після повалення російської монархії в лютому 1917 року, попри продовження Першої світової війни, почався стрімкий розпад Російської армії. Першими стали розпадатися армійські частини на лінії зіткнення з Німеччиною та Австро-Угорщиною. «До травня війська всіх фронтів зовсім вийшли з-під контролю»[2023] , – скаржився Верховний головнокомандувач, відзначаючи «повний розвал армії»[2024] . Процес розпаду охопив і півмільйонний[2025] військовий контингент Кавказького фронту[2026] . «Ескалація етнічного насильства виявилася пов’язаною з солдатами»[2027] в Туркестані[2028] , у північних[2029] та південних регіонах[2030] Кавказу. Саме на цей період припадають свідчення про перші погроми і вбивства тюрків у внутрішніх районах Ериванської губернії. Їх влаштовували розквартировані там вірменські частини російської армії, що занепадала.

14 квітня 1917 газета «Каспий» повідомляла, що «в Еривані готується до найближчої суботи погром»[2031] . 20-го числа того ж місяця вірменське видання «Мшак», що виходило у Тифлісі, зазначало, що якісь «темні сили намагалися розпалити вірмено-тюркський конфлікт»[2032] . У публікації повідомлялося, що для заспокоєння мусульманського населення в Еривані був скерований представник нового демократичного уряду Росії Пападжанян, який виступив в одній з міських мечетей. 21 квітня газета «Каспий» уточнювала: «Смуту в солдатське середовище Еривані внесли якісь темні особи»[2033] . 14 травня видання «Голос Дагестана» повідомляло, що в цьому губернському центрі «деякі частини місцевого гарнізону вривалися в мусульманські будинки з метою “виявити таємні склади зброї”, зупиняли мусульман на вулицях, шукаючи в них зброю…». У публікації наголошувалася «планомірність, системність та організованість поширення провокацій проти мусульман»[2034] .

На початку червня газета ериванських тюрків «Bürhani-Həqiqət» повідомляла про зростання випадків побиття місцевих мусульман групами вірменських[2035] солдатів. Саме в цей час, за свідченням одного з місцевих дашнацьких діячів, через Еривань пройшли вірменські добровольчі полки, які відступали з Туреччини і які згодом розташувалися в околицях міста. Газета «Bürhani-Həqiqət» зазначала: «На бульварі, вулиці, ринку щодня, щогодини вірменські солдати ображають сотні мусульман». Автор статті нарікав на безпорадність ериванських тюрків, підкреслюючи, що вони опинилися в «жахливому рабстві»[2036] , і риторично запитував: «До кого звернутися? І в кого просити допомоги?». Через місяць після такої відвертої публікації тюркське ериванське видання було закрите.

У серпні 1917 року стався погром в Олександрополі – найбільшому за чисельністю населення місті Ериванської губернії. Однак, оскільки місто спочатку створювалося для вірменських переселенців із Туреччини, мусульман там було мізерно мало: 2% (трохи більше 1 000 осіб) з майже 52 тисяч населення[2037] . Газета «Кавказ», що видавалася в Тифлісі, повідомляла, що натовп вірменських солдат «напав спочатку на мусульман, які перебували на базарі, а потім розбрівся по будинках, нищачи майно та вбиваючи беззахисних. Бійня тривала з 3 до 8 год. вечора. Вбито до 15 осіб, поранених до 40, і майже стільки ж безвісти зниклих»[2038] .

У тому ж серпні «вірменські війська та козаки, які відступали [з фронту] і займалися мародерством, вчиняли жахливі звірства над місцевим мусульманським населенням у Баязеті [прикордонне місто Східної Туреччини] та Шахтахтах [Нахічеванський повіт Ериванської губернії], намагаючись вигнати його з цього регіону»[2039] . На цьому тлі, після вбивства вірменами двох тюрків, у багатьох селах Ериванської губернії почалися міжетнічні сутички. «Заворушення між вірменами та тюрками жахливим чином зростають і множаться»[2040] , – констатував у серпні друкований орган Дашнакцутюн.

До кінця 1917 року[2041] «…почався повний розпад – війська кидали позиції та йшли додому, до Росії»[2042] , – згадував другий прем’єр Вірменії Хатисян. «…Російська розлючена та дезорганізована армія котилася з фронту, грабуючи та громлячи, головним чином, мусульманське населення (за даними мусульман, при цьому було зруйновано дотла близько 200 мусульманських сіл)»[2043] , – свідчив через кілька років один з військових керівників тодішнього російського уряду. Водночас один з лідерів бакинського відділення російської ліберально-центристської партії кадетів, який недолюблював тюрків і симпатизував вірменам, пізніше згадував, що самовільно відступаючі частини, перетинаючи колишній турецько-російський кордон, «йшли далі вже як ворожою країною, знищуючи на всьому шляху все татарське населення… Місцями війська йшли бойовим порядком, громлячи все з гармат і кулеметів. Як наслідок було дійсно розгромлено військами, що відходили з фронту, багато квітучих аулів, селищ і містечок». Цей же автор зазначав: «Крім мусульманських сіл, жодне селище інших національностей не було зачеплено»[2044] . Сучасний німецький дослідник додає: «Вірменські формування розоряли мусульманські села в прикордонній області [Південного Кавказу] та вбивали їхніх мешканців, якщо ті не встигали втекти»[2045] .

Таким чином, одночасно з початком формування Вірменського корпусу (озброєних сил майбутньої дашнацької держави), у грудні 1917 року відновилося винищення вірменськими частинами кавказьких тюрків[2046] . Особливо постраждало населення Зангезуру[2047] .