12. Вимушений оплот вірменського націоналізму: «Еривань – татарське місто» (1917-1918)

Створення напередодні Першої світової війни вірменських підрозділів Російської армії та підтримка владою «визволення турецької Вірменії» викликали вірменське націоналістичне піднесення та гіпертрофовані політичні амбіції. У 1914–1915 роках під приводом допомоги фронту[2049] , з благословення і за сприяння колоніальної адміністрації, розгорнувся масовий волонтерський рух кавказьких вірмен. Це сприяло їхній зростаючій організованості, зокрема політичній. Показово, що всі четверо майбутніх прем’єрів Республіки Вірменії «проводили підготовчу роботу у межах і в лавах Кавказьких організацій військового часу»[2050] . До того ж багато вірмен займали високі посади в системі управління на Кавказі і навіть у столиці Російської імперії. Яскравим прикладом є другий очільник уряду Вірменії Хатисян. Протягом семи років він був міським головою адміністративного центру Кавказу, Тифліса, і водночас просував інтереси Дашнакцутюн. Хатисян та інші впливові вірмени виконували в державній системі роль лобістів, які схиляли владу Кавказу та всієї імперії на користь своїх одноплемінників.

Кавказькі тюрки були позбавлені такого ресурсу. Не дивно, що російська правляча еліта демонструвала щодо них повну недовіру і зневажливе ставлення. Навіть Хатисян свідчив про неодноразові принизливі витівки[2051] дружини Кавказького намісника у спілкуванні з вищою тюркською знаттю. «Я пам’ятаю, – згадував пізніше тодішній градоначальник Тифліса, – як на засіданні комітету з допомоги біженцям пан Ассадулаєв, представник мусульманського Благодійного товариства, просив борошно для біженців-татар. Графиня-голова комітету, різко заявила: “У татар немає біженців, – а є зрадники”. І в борошні було відмовлено»[2052] . З початком війни, як зазначав видатний вірменський громадсько-політичний діяч[2053] Ішханян, «закавказькі турко-татари… мали розглядатися як сила, ворожа російській державі та російським інтересам. І справді, російський уряд на початку війни саме так і дивився на закавказьких мусульман…»[2054] . У той же час вірменська інтелігенція «Активно підкреслюючи і гучно рекламуючи свої, нікчемні по суті військові заслуги перед урядом… робила все можливе, щоб протиставити себе нібито менш відданому грузинському народу та нібито нелояльному й майже зрадницькому мусульманському населенню»[2055] , – зазначали кавказькі комуністи. До того ж, як визнавав один із офіцерів російського Генштабу, «значна частина нижчих адміністративних чиновників у наших прикордонних регіонах [на Кавказі] складалася з вірмен, які не завжди були неупередженими у ставленні своєму до мусульман»[2056] . А Хатисян повідомляв, що в прикордонних районах «щодо мусульман у той період застосовувалися… суворі заходи»[2057] . На додачу, їх звинувачували в симпатіях до Туреччини, таврували як осередки відсталості та мракобісся. І найголовніше: на відміну від кавказців-християн, тюрків-мусульман, за рідкісними винятками, до армії не брали. Таке становище провокувало зростання міжетнічного антагонізму і в недалекому майбутньому забезпечило вірменам військово-політичну перевагу над тюрками. «Татари мовчали, але накопичували ненависть і злобу»[2058] , – зазначав другий прем’єр Вірменії. Ворожнеча, що набирала сили за потурання держави, після краху центральної влади, який невдовзі настав, вилилася в масові зіткнення та етнічні чистки.

У лютому 1917 року впала російська монархія. Нова влада проголосила республіканську демократичну форму правління. Призначений на Південному Кавказі «Особливий Закавказький Комітет» був сформований за національним принципом. Кожна з найбільших етнорелігійних спільнот – тюрки, грузини та вірмени – отримала в ньому свого представника. Така політика ще більше підштовхнула міжнаціональну напруженість у регіоні. «…Це розпорядження вже немов передбачало існування на Кавказі різних національних інтересів, – згадував Хатисян. – Влада сама дала канву для вишивання національних візерунків. З іншого боку, у народах Кавказу теж заворушилися нові почуття – ще дуже невиразно й глухо, – але відчутно для вождів [лідерів найбільших етнорелігійних спільнот]. Скликалися національні з’їзди. Був скликаний національний вірменський з’їзд у вересні 1917 року… Водночас почалися вибори до міського громадського управління за системою загального виборчого права. І в цю мить пробудилися у широких верствах населення національні почуття. Таким чином нова течія – національна – одразу вийшла на поверхню. Особливо у вірменських колах підйом національного почуття був підігрітий перемогами російської зброї [в Туреччині] – за участю вірменських дружин [добровольчих частин Російської армії]»[2059] . Ці процеси посилювалися через слабкість і стрімке падіння авторитету нової влади. Як зазначав Хатисян, до літа 1917 року «шовінізм починав відкрито піднімати голову – не було вже владної руки, що згладжувала силою приховані [міжетнічні] розбіжності»[2060] . А «з осені 1917 року національний момент сильно прорвався»[2061] .

Тифліс – регіональний центр вірменства

У той час політичним, інтелектуальним і культурним центром вірмен, не лише кавказьких, а й турецьких, був Тифліс (сучасний Тбілісі). Сучасний російський дослідник зауважує, що він «до початку ХХ ст. був населений переважно вірменами»[2062] , а Вірменська Вікіпедія називає його «одним з найбільш вірменських міст світу»[2063] . Глава Радянської Вірменії першої половини 1930-х років Ханджян прямо заявляв, що Тбілісі – вірменське місто[2064] .

На початок минулого століття чисельність вірмен у Тбілісі сягнула 124 900 осіб[2065] . Однак грузинські дослідники вказують, що це «не було природним демографічним процесом», а стало «результатом масового переселення з Османії [Османської Туреччини] до Грузії вірмен імперським [російським] урядом, яке відбувалося всупереч бажанню грузинської нації. Вірмени за допомогою імперського уряду прибирали до своїх рук економічні та політичні важелі»[2066] . Ми підрахували: від моменту запровадження там посади міського голови (мера) у 1840 році й до краху Російської імперії у 1917 році з 26 осіб, які обіймали цю посаду, 23 були вірменами[2067] .

На зламі 1870-х – 1880-х років Тифліс став однією з головних кузень вірменського націоналізму[2068] . «…Партія Дашнакцутюн виникла в Тифлісі, який завжди був центром керівництва, резиденцією та інтелектуальним центром вірменської буржуазії»[2069] . Звідти ж походила більшість вірменської політичної еліти[2070] .

У 1890-х роках націоналісти, розраховуючи на утворення власної держави на територіях Туреччини, Персії та Південного Кавказу[2071] , мріяли «спрямувати на Тифліс»[2072] свої збройні формування, створені в Османській імперії. Планувалося включити це місто «до меж майбутніх вірменських володінь»[2073] .

Як згадував його колишній міський голова Хатисян, «Головні комітети політичних вірменських партій перебували в Тифлісі»; «…[вірменські] газети накладом 10 000 примірників – видавалися в Тифлісі»; «усі культурні починання вірмен зосереджувалися в Тифлісі»[2074] . Там відбувалися перші з’їзди Дашнакцутюн. У жовтні 1912 року в Тифлісі відбувся перший загальноросійський з’їзд вірмен. За його підсумками було сформовано Вірменське національне бюро. Керівниками були чільні постаті вірменства Тифліса, зокрема міський голова Хатисян. А домінуюча роль[2075] у цьому бюро належала дашнакам.

З їхньої ініціативи[2076] наприкінці вересня – у жовтні 1917[2077] року в цьому ж місті було створено Національні збори (передпарламент[2078] ) та Національну раду (прообраз уряду[2079] ), що представляли інтереси південнокавказьких вірмен[2080] . І в цих органах також переважали дашнаки[2081] . Майже одночасно[2082] з їхнім утворенням керівництво Дашнакцутюн перейнялося формуванням майбутньої національної армії. Саме в Тифлісі, де «арсенали й склади містили колосальні запаси зброї»[2083] , у грудні 1917 року було утворено Вірменський корпус[2084] , і там само розміщувався його штаб[2085] .

Найбільша армія – знаряддя завоювання «національного центру»

Кістяк Вірменського корпусу становили дві дивізії[2086] , створені[2087] на базі вірменських батальйонів Російської армії[2088] . Окрім них, у структурі Корпусу[2089] були кавалерійська бригада, 15 артилерійських батарей та інженерні частини. До весни 1918 року особовий склад Корпусу[2090] сягав близько 17 000 солдатів і офіцерів.

Це вірменське військо здобуло бойовий досвід у запеклих боях із турками[2091] в 1915–1916 роках. На додачу до основного особового складу двох дивізій, що вже існували раніше, до Корпусу залучалися вірменські солдати та офіцери Російської армії , що розвалювалася («на той час на Західному фронті Росії та на Кавказькому фронті воювало загалом близько 150 тисяч солдатів-вірмен»[2092] ). Рекрутувалися[2093] не лише кавказькі вірмени, а й їхні одноплемінники з внутрішніх регіонів Росії, і навіть турецькі військовополонені вірменської національності[2094] . Те саме стосувалося й багатьох російських солдатів та офіцерів[2095] , які на тлі розпаду армії бажали залишитися на військовій службі. Завдяки таким якісним людським ресурсам у квітні 1918 року Вірменський корпус уже являв собою «реальну бойову силу»[2096] . На той час його основний контингент було зосереджено в північних, центральних і південно-західних районах колишньої Ериванської губернії. А на її південно-східній околиці дислокувалися ще два окремі батальйони, що не входили до складу Корпусу, загальною чисельністю близько 1 000 осіб[2097] .

Паралельно турецькі вірмени, заснувавши в Тифлісі[2098] власну Раду оборони, сформували свою дивізію[2099] (понад 14 800 осіб[2100] ), під командуванням досвідченого командира Андраніка, проголосивши її «військами Вірменії»[2101] . Формально вона увійшла до складу Корпусу[2102] , хоча часто діяла автономно.

Окрім цього, окремі вірменські військовослужбовці та організовані армійські частини, що прибули з європейських фронтів і з північно-західної Персії, загальною чисельністю близько 10 000 осіб[2103] , облаштувалися в Баку[2104] . А вірменські полки місцевого гарнізону «об’єдналися в національні з’єднання, політичне керівництво якими перебувало в руках Дашнакцутюн»[2105] . Загалом кількість вірменських солдатів і офіцерів у Баку в першому півріччі 1918 року сягала близько 17 000[2106] (за іншими даними, «до 18 000»[2107] ).

Крім того, у цьому місті, а також у Тифлісі, в низці районів Грузії та Азербайджану було створено вірменські «спеціальні частини для підтримання порядку в тилу»[2108] .

Таким чином, загальна чисельність добре екіпірованих, що мали бойовий досвід, вірменських збройних сил у східній частині Південного Кавказу[2109] на перше півріччя 1918 року становила щонайменше близько 50 000 осіб. Цю сумарну цифру складено за даними вірменських джерел[2110] щодо національних частин, що перебували в різних місцях регіону. Сучасні вірменські дослідники, прагнучи продемонструвати «нечисленність» цих військ, зазвичай наводять дані лише щодо однієї з локацій. Однак додатковим підтвердженням наведеної чисельності є той факт, що напередодні розвалу Кавказького фронту в його військах налічувалося близько 80 000 вірмен[2111] . Більшість із них і становила контингент національних частин після краху Російської армії.

Ці сили після відступу в березні–квітні 1918 року вірменських загонів зі Східної Анатолії було розосереджено між Баку, Тифліською та Ериванською губерніями. В останній за часів Першої світової війни через близькість до Туреччини склалася потужна логістична інфраструктура Російської армії, яка після краху імперії повністю дісталася вірменським частинам. Загалом на всьому Південному Кавказі Дашнакцутюн «вважала за доцільне конфіскувати зброю [у російських частин, що залишали фронт] та озброїти нею вірменські військові частини»[2112] . Усього російська армія залишила на Кавказькому фронті близько 3 000 гармат, 1 млн набоїв, 1 млн бомб, 100 000 гвинтівок[2113] . Завдяки цьому вірменські збройні сили заволоділи[2114] величезними арсеналами та іншим військовим майном.

Вірмени марширують у Баку. Месопотамська кампанія. Колекція фотографій Першої світової війни 1914–1918 рр., що зображують воєнні дії британських та інших збройних сил і особового складу під час Першої світової війни.

Загалом, завдяки найбільшій інтеграції у воєнну систему Російської імперії та республіки, що прийшла їй на зміну, вірмени здобули величезну перевагу[2115] навіть над грузинами, не кажучи вже про кавказьких тюрків. «…З усіх народностей Закавказзя вірмени були єдиними, які, скориставшись прихильністю російського самодержавства [монархії], створили собі збройну силу, дуже значну за своєю чисельністю…»[2116] , – наголошував член грузинського уряду Гелеїшвілі. «…Як у чисельному, так і у професійному плані найбільш боєздатними збройними силами володіла лише Вірменія»[2117] , – зазначає сучасний вірменський дослідник.

Перетворенню основної маси цих сил на найбільшу на Південному Кавказі армію сприяла та обставина, що, на відміну від кавказьких тюрків, багато вірмен обіймали високі посади в російському командуванні. Наприкінці 1917 року вірмени становили 9% офіцерського складу Кавказького фронту розваленої Російської армії[2118] . У 1918 році колишні царські генерали-вірмени[2119] та офіцери рангом нижче відіграли вирішальну роль у створенні вірменських збройних сил. Ті, своєю чергою, навесні – влітку того ж року стали слухняним знаряддям дашнаків у відвоюванні для себе «національного центру» на Кавказі.

Еривань – чужа, у Баку й Тифлісі вірмени як удома

За свідченням другого прем’єра Вірменії, до осені 1917 року вірмени навіть не помишляли про «національну територію»[2120] на Кавказі.. Усі їхні політичні проєкти були зосереджені на східних областях Османської імперії. «…Політичні ідеали були подумки в межах вірменських вілаєтів Туреччини. Туди йшли діячі партії [Дашнакцутюн], армія, гроші на самооборону й окремі герої»[2121] , – зазначав Хатисян. Саме там, як згадував його попередник на посаді прем’єра Вірменії Качазнуні, «…згідно з успадкованими традиціями та обіцянками європейської дипломатії, мало бути закладено підвалини нашої незалежності…»[2122] .

Про тодішнє значення Еривані в політичному житті вірмен промовисто свідчить такий факт: у травні 1917 року національні діячі вирішили сформувати «тимчасову делегацію» для контактів з новим урядом країни. До неї було включено представників усіх центрів вірменства імперії, що розпалася. Особливо наголошувалася важливість того, щоб «обрати й відрядити до Петрограда [тодішня столиця Росії] тифліського делегата для участі в роботі делегації». Окрім Тифліса, мали бути представлені сам Петроград, Москва, Ростов і Баку, а також виразники інтересів турецьких вірмен. І все. Про Еривань на нараді з цього питання ніхто навіть не згадав[2123] .

У жовтні 1917 року владу в столиці Російської імперії та в низці великих міст захопили марксисти-радикали – більшовики. Країна занурилася в стан хаосу та взаємного винищення різних політичних течій і етнічних груп. Зміна влади в центрі на Південному Кавказі слугувала «сигналом для ескалації міжнаціонального насильства»[2124] . З листопада провідні партії грузинів, вірмен і тюрків (саме тоді їх дедалі частіше називають азербайджанцями[2125] ), спонукувані американським консулом у Тифлісі[2126] , намагалися правити спільно. Але проголошена ними Закавказька демократична федеративна республіка контролювала лише незначну частину регіону й невдовзі розпалася[2127] . Однією з головних причин її нетривалості стали виявлені глибокі суперечності між вірменами та тюрками[2128] .

Тим часом на початку 1918 року вірменський національний герой Андранік закликав: «Вірменський народе! …ідіть на батьківщину [до Турецької Вірменії] й захищайте її… Зрадник той, хто не схаменеться»[2129] . Але кавказькі дашнаки тепер уже переймалися винятково власним майбутнім. Упродовж березня–вересня 1918 року визначалася не лише їхня доля, як особиста, так і партійна, а й розв’язувалося питання про національний адміністративно-політичний центр. Колишня столиця Ериванського ханства, майже половину населення якої становили тюрки, була аж ніяк не очевидним варіантом.

Ериванська губернія, згідно з постановою Закавказького комісаріату (регіонального уряду Південного Кавказу), ще восени 1917 року не вважалася беззаперечно вірменською територією[2130] . А за оцінкою провідних вірменських істориків радянського періоду[2131] , вона навіть не належала до числа «значних осередків вірменської культури»[2132] .

Сама Еривань була чужою для вірменської еліти. «Там не було жодної політичної діяльності, – пояснює сучасний американський дослідник. – Більшість, якщо не всі, вірменські політичні діячі, партійні керівники й навіть значна частина інтелігенції мешкали за межами Вірменії…»[2133] Як згадував другий прем’єр Вірменії Хатисян, для вірменських чиновників російської адміністрації на Кавказі призначення до Ериванської губернії «вважалося покаранням»[2134] . За висловлюванням вірменської письменниці Шагінян, яка належала до кіл петербурзької богеми й вивчала філософію в найстарішому та одному з найпрестижніших університетів Німеччини, Еривань – «запилене губернське містечко»[2135] . Тож закономірно, як свідчив Хатисян, «вірменська буржуазія вважала своїми рідними містами не Еривань і Олександрополь, – а Тифліс і Баку»[2136] . За його словами, саме в цих двох мегаполісах регіону «вірмени почувалися, як вдома»[2137] . Сучасний єреванський дослідник додає: «З кінця другої половини ХІХ століття Баку став другим після Тифліса найбільшим центром економічного й культурного життя східних [кавказьких] вірмен…»[2138] .

У підсумку Еривань стала столицею теперішньої Вірменії не лише тому, що, як буде показано далі, вірменським військово-політичним силам не вдалося втриматися в Баку й Тифлісі. Був ще один надзвичайно важливий чинник. З усіх кавказьких губерній Російської імперії Ериванська була розташована найближче до Ванської провінції, яка вирізнялася серед областей Туреччини часткою вірмен у загальній чисельності населення. Це забезпечувало постійний приплив до Ериванської губернії вірменських мігрантів з Ванського регіону впродовж ХІХ – перших двох десятиліть ХХ століття. З огляду на ті самі географічні обставини, з 1830-х – 1850-х років Ериванські землі слугували форпостом і першою тиловою базою Російської армії поблизу кордонів Османської Туреччини та Персії[2139] . Напередодні[2140] та під час Першої світової війни ця губернія перетворилася на головний прикордонний вузол Російської армії з розвиненими транспортними комунікаціями, величезними армійськими складами й військово-тренувальними базами. Водночас у 1914–1917 роках Еривань стала основним місцем формування й підготовки добровольчих частин вірмен[2142] , що стікалися сюди з усієї Росії та з-за кордону. Внаслідок цього до часу краху імперії зусиллями колоніальної влади Ериванську губернію було перетворено на вірменський воєнний центр. На початку 1918 року з восьми полків Вірменського корпусу чотири дислокувалися в околицях Еривані[2142] . Таке становище ще більше посилилося[2143] після відступу сюди навесні 1918 року з північно-східної Туреччини вірменських частин розваленої Російської армії, а разом із ними – сотень тисяч турецьких вірмен[2144] .

Але наприкінці 1917 – на початку 1918 року Еривань була для дашнацьких лідерів далеко не пріоритетним варіантом. Вони марили Тифлісом і Баку – навіть якщо для оволодіння цими містами спочатку доводилося вступати в тактичні союзи з вірменами іншої політичної орієнтації. Як оптимального партнера розглядали молодого енергійного ватажка більшовиків Південного Кавказу Степана Шаумяна. Він «користувався безмежною довірою Леніна»[2145] , і був «найближчим соратником»[2146] Сталіна. Як підкреслював генерал Данстервіль, який у 1918 році представляв британські інтереси на Південному Кавказі, «Не варто забувати, що Шаумян, лідер більшовиків, сам був вірменином»[2147] . Один із діячів лівої вірменської партії Гнчак називав його «хорошим вірменином»[2148] . Сам Шаумян казав про себе: «Будучи більшовиком, я вірменин»[2149] . А сучасний єреванський дослідник однозначно характеризує його як вірменського «національного діяча»[2150] . Сьогодні у Вірменії на честь Шаумяна названо одну з площ Єревана, вулицю в Гюмрі та місто Степанаван.

Баку: вірменсько-більшовицький альянс у «центрі мусульманства»

У жовтні–грудні 1917 року[2151] більшовикам, які спиралися на російську та вірменську меншини[2152] , вдалося завдяки своїй організованості, наполегливості, маніпуляціям і демагогії[2153] закріпитися при владі в Баку[2154] . Це місто, завдяки нафтодобуванню, було найбільшим промисловим центром Кавказу й єдиним постачальником енергоресурсів до Радянської Росії[2155] . «Баку та його нафтопромисловий район з його колосальними запасами нафтового пального, без якого в Росії мали б стати [зупинитися] вся промисловість, залізничний і пароплавний рух, поставили перед новим володарем Росії – більшовиками – невідкладне завдання захоплення Баку»[2156] , – зазначав діяч ліберально-центристської партії кадетів Байков, який там мешкав. «Вжийте всіх заходів до якнайшвидшого вивезення нафтопродуктів на Волгу [до Росії]»[2157] , – писав Шаумяну голова Радянської держави Ленін.

Згідно з першим і єдиним загальним переписом населення Російської імперії, у 1897 році найбільшу етнічну групу в Баку становили кавказькі тюрки[2158] . Апшеронський півострів, на якому розташоване місто, був «щільно заселений виключно татарським населенням»[2159] . «Мусульмани споконвіку є панівним корінним населенням, тоді як вірмени почали в ньому селитися з часу зародження нафтової промисловості, тобто приблизно від початку сімдесятих років»[2160] , – зазначав на початку ХХ ст. високопосадовий російський чиновник. І справді, у 1873 році в Баку проживало 747 вірмен, що становили менш ніж 5% населення[2161] .

«Національний склад нашого міста лякав нас»[2162] , – зізнавався згодом Шаумян, сам виходець з Тифліса[2163] . Для нього Баку був таким самим «своїм», як і для абсолютної більшості його одноплемінників, що осіли тут наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Усіх їх сучасний вірменський дослідник характеризує як «творчих, працьовитих, талановитих, заможних»[2164] , натомість колективний «азербайджанець мав самоствердитися, проливаючи вірменську кров»[2164] .

Але у доленосному для Кавказу 1917 році місцеві тюрки жодної ворожості до вірмен не виявляли. Отримавши, нарешті, після краху монархії однакові з християнськими народами свободи[2165] , тюркська інтелігенція була повністю зайнята спробами політичної організації своїх одноплемінників. Тим більше що навіть у тих регіонах і містах Південного Кавказу, де переважали мусульмани, вони становили мізерну меншість[2166] у громадських установах. Таке становище було зумовлене тим, що, на відміну від російських лівих партій, які задавали тон, та вірменських дашнаків, тюрки не мали сучасних партій із розвиненою організаційною інфраструктурою та мережею місцевих осередків. І якщо в вірменському середовищі абсолютно домінувала партія Дашнакцутюн, яка мала майже тридцятирічний досвід політичної діяльності, то мусульмани в Баку і по всьому Кавказу, як тільки з’явилася можливість, стали навперебій створювати всілякі партії, товариства і комітети. Усі вони жорстко конкурували між собою. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що на відміну від вірменського селянства, яке масово підтримувало дашнаків[2167] , тюрки сільської місцевості залишалися вкрай пасивними та аполітичними.

З весни 1917 року представники тюркської інтелігенції докладали зусиль для створення громадсько-політичних органів, які могли б представляти та відстоювати колективні національні інтереси. Так, на Першому загальнокавказькому мусульманському з’їзді[2168] , що відбувся у квітні, було вирішено сформувати Центральний Закавказький Мусульманський комітет[2169] з двома підрозділами – на Північному та Південному Кавказі. Штаб-квартира південнокавказького Мусульманського комітету знаходилася в Баку[2170] . Їй було доручено створити відповідні комітети у всіх областях регіону, де існували скупчення мусульманського населення[2171] . Однак через нестачу коштів, підготовлених кадрів та внутрішні суперечності ця організаційна робота проходила надзвичайно повільно[2172] , і так і не була завершена.

Щоб заповнити прогалину в політичному представленні кавказьких тюрків, була утворена об’єднана[2173] партія Müsavat із центрами в Гянджі (тодішній Єлизаветполь) і Баку[2174] . Але сталося це теж дуже запізно – лише у другій половині 1917 року[2175] . До того часу боротьба за владу на Південному Кавказі вже наближалася до свого апогею, а ключові політичні сили перебували на піку готовності до вирішальних битв.

Проте вже в перші місяці діяльності Müsavat вдалося продемонструвати в Баку вражаючі виборчі результати[2176] . На виборах до Бакинської Ради, представницького органу народної влади, що обирався робітниками та солдатами в жовтні 1917 року, Müsavat здобув найбільшу кількість голосів. Його підтримали 8 147 осіб. І це попри те, що селяни-мусульмани з районів, прилеглих до промислових центрів міста, не були допущені до голосування[2177] . Друге місце посіли дашнаки, отримавши 5 289 голосів. Більшовиків підтримали лише 3 883 особи[2178] . А на виборах до всеросійського парламенту (Установчих зборів), що відбулися в грудні, Müsavat зайняв друге місце після більшовиків, набравши 21 752 голоси. Дашнаки посіли третє місце. І це враховуючи, що у вірменському середовищі Дашнакцутюн не мала серйозних суперників. Однак за голоси мусульман із Müsavat конкурував ще один великий передвиборчий список, Ittihad, який відтягнув на себе 7 850 виборців[2179] .

Другий з’їзд партії «Müsavat».

Однак усі ці виборчі досягнення не надали муссаватистам реальної політичної ваги. Всеросійський парламент, який зібрався в столиці Росії, був одразу ж розігнаний більшовиками[2180] . А в Баку, отримавши на виборах до місцевої Ради значно меншу підтримку, більшовики просто скасували незручні результати[2181] . До кінця 1917 року вони узурпували владу[2182] . У новому Виконавчому комітеті (бакинському уряді) Müsavat не був представлений.

Сталін, який неформально курував діяльність Шаумяна від імені вищого керівництва Радянської Росії[2183] , навесні 1918 року називав Баку «центром мусульманства»[2184] . Йому вторив один із чільних вірменських громадсько-політичних діячів того часу[2185] Ішханян: «Баку – центр мусульманських національних культурних цінностей…»[2186] . Як визнавав, у свою чергу, один із вірменських генералів, «…Мусульмани становили величезну більшість населення [бакинського] району»[2187] . Але вірмени, виділяючись чисельністю серед більшовиків і їхніх політичних союзників, обійняли в Баку багато керівних посад у нових органах управління. Так у промисловому центрі Південного Кавказу встановилася, за словами сучасного єреванського дослідника, «провірменська радянська влада»[2188] .

Окрім голови уряду Шаумяна, його одноплемінники були призначені керівниками чотирьох найважливіших комітетів (міністерств)[2189] . Крім того, вірменами були військовий міністр, головнокомандувач, начальник штабу збройних сил, основні командири[2190] , військовий комендант міста[2191] та керівник контррозвідки[2192] . Багато з нових керівників були членами дашнацької партії.

«Вірменська Революційна Партія Дашнакцутюн у Баку, побоюючись татарського панування, – зазначав Качазнуні, – мала доволі тісний зв’язок з місцевими більшовиками й навіть сприяла їм…»[2193] . Шаумян встановив контакти [2194] з дашнаками ще до краху Російської імперії. Як згадував другий прем’єр Вірменії[2195] , вони були знайомі з 1905 року. Тепер же «ключову роль відігравала та обставина, що між багатьма вірменськими керівниками – як дашнацькими, так і більшовицькими, існував стабільний дружній, родинний та загартований минулим союз»[2196] . Сучасний єреванський дослідник підкреслює, що коаліцію дашнаків із більшовиками підтримували[2197] майже всі вірменські політичні партії.

«Вірмени в більшості тяжіли до Росії…» і «стояли на тій точці зору, що на Кавказі більшовики роблять „російську“ справу»[2198] , – пояснював діяч російської ліберально-центристської партії кадетів Байков, який перебував у Баку. Як наслідок, з січня 1918 року співпраця Дашнакцутюн з «вірменськими діячами з бакинської влади», за висловом сучасного єреванського дослідника, набула «національного характеру»[2199] .

Основна взаємодія вірменських лідерів бакинських більшовиків із місцевими керівниками вірменських партій, насамперед Дашнакцутюн, здійснювалася[2200] через Вірменську національну раду Баку. Вона була створена в грудні 1917 року[2201] , як відділення верховного одноіменного органу, що знаходився в Тифлісі[2202] . У Баку рада представляла вірмен з різних регіонів східної частини Південного Кавказу, які мешкали там[2203] , а також основні національні партії[2204] . Проте тон задавали дашнаки. Неформальним керівником[2205] був один із засновників Дашнакцутюн – Зорян-Ростом.

Вірменська національна рада, за свідченням голови міського Центрального комітету Дашнакцутюн Гюльханданяна, який входив до її складу, «поступово набула характеру Вірменського уряду Баку»[2206] . Це підтверджує один із перших радянських дослідників того періоду Фаєрмарк (Сеф), зазначаючи, що Вірменська національна рада існувала «як уряд», виконуючи «урядові функції»[2207] . Їй підпорядковувалася фракція Дашнакцутюн[2208] – друга за величиною у Бакинській Раді (парламенті). Більше того, рада навіть претендувала на те, щоб «замінити Тифліську [Вищу] національну раду»[2209] . Вірменським комітетам у Центральній Азії та на Північному Кавказі, які не мали змоги підтримувати постійний зв’язок з Тифлісом, з лютого 1918 року[2210] наказувалося виконувати вказівки з Баку.

Особливий статус Вірменської національної ради підкріплювався наявністю у неї власних збройних сил[2211] . Вони включали піхотний полк (700 осіб[2212] ), артилерійську батарею[2213] та два батальйони[2214] з 3 000 вірмен з інших місць Кавказу[2215] під командуванням Амазаспа[2216] . Це був ветеран Дашнакцутюн і партизанського руху турецьких вірмен. Ще в 1905–1906 роках він відзначився в каральних операціях проти тюркського населення Карабаху та Гянджі. А у квітні 1918 року Амазасп командував знищенням мусульманського населення[2217] на північному сході Азербайджану.

Володіючи значною військовою силою[2218] , Вірменська національна рада володіла широкими повноваженнями – проводила в Баку за власним розсудом «обшуки, арешти, накладення податків, реквізиції [тобто конфіскацію чужого майна]»[2219] . У зв’язку з цим Шаумян констатував: «Вірменська національна рада самостійно арештовує, обшукує, реквізує …»[2220] .

«Найщиріші друзі мусульман» створюють проти них реальну силу

Після того як на виборах у жовтні–грудні 1917 року Müsavat наочно продемонстрував, що його підтримує переважна більшість бакинських тюрків, зокрема маса тюркських чорноробів[2221] промислових районів, більшовики усвідомили: «питання про те, кому бути при владі в Азербайджані, вирішиться позапарламентським шляхом»[2222] . Як наслідок, вони розпочали «лихоманкову підготовку своїх сил»[2222] . У січні–лютому 1918 року радянська влада взялася за формування бакинських регулярних військ[2223] . За словами Шаумяна, «Радянській владі потрібно було створити в Баку реальну збройну силу»[2224] . Саме тоді до міста з Кавказького та Перського фронтів[2225] одна за одною прибували частини зі змішаним вірменсько-російським особовим складом[2226] . Там було тисячі «озброєних вірмен, що залишили фронт»[2227] . Завдяки їхній мобілізації[2228] , а також залученню місцевого вірменського та російського населення до початку березня радянському уряду вдалося зібрати[2229] 20 батальйонів.

За оцінками представників командування, рядовий склад військ радянського режиму в Баку на 80–95% складався з вірмен[2230] . Близько 80% з них були членами або прихильниками Дашнакцутюн[2231] . Майже все командування здійснювали вірмени[2232] , багато з них – дашнацькі командири (деякі згодом обійняли високі посади в армії Республіки Вірменії[2233] ). До того ж існували окремі вірменські частини[2234] . Загальна чисельність вірменських солдатів та офіцерів у Баку на перше півріччя 1918 року сягала близько 17 000 осіб[2235] (з яких приблизно 12 000[2236] підпорядковувалися Вірменській національній раді).

А ось мусульманам було заборонено[2237] «створювати власні військові формування» та «забезпечувати [азербайджанське] населення зброєю»[2238] . І це в той час, коли з грудня 1917 року «почастішали випадки зловживань з боку солдатів щодо мусульманського населення, вуличні розбої та мародерство…»[2239] . А за свідченням старшого сина Шаумяна, «Рада Мусульманських громадських організацій боялася проявити більшу активність в озброєнні…»[2240] .

Наприкінці лютого, скориставшись прямою залізничною гілкою, бакинські частини, очолювані особисто Шаумяном, влаштували на бронепоїзді пробну каральну вилазку до Євлаха. Тоді це був невеликий населений пункт у центральному Азербайджані на шляху до міста Єлизаветполь (суч. Гянджа). Останнє на той час стало оплотом[2241] тюркського національного руху. «Солдати цього полку без розбору розстрілювали мусульманських мешканців містечка і на зворотному шляху в Баку знищили всіх жителів [сусіднього] села Кархун»[2242] .

«Більшовики найщиріші друзі мусульманських… селян і робітників…», – публічно запевняв Шаумян у лютому 1918 року. – Проти свободи та самостійності мусульман новий… [бакинський] уряд нічого не має»[2243] . І за його ж зізнанням, у той самий час більшовики «протягом двох–трьох місяців»[2244] займалися «підготовчою роботою»[2244] , щоб «мати рішучу силу»[2244] для придушення в Баку тюркського національного руху. «Провина» останнього полягала в тому, що «мусульманські націоналісти мріяли зробити Баку столицею Азербайджану»[2245] . Тому бакинським тюркам створювати власні військові частини «провірменська радянська влада»[2246] забороняла[2247] .

Паралельно з організацією регулярних військ радянського уряду Баку, за його «помітної допомоги»[2248] , у місті здійснювалося інтенсивне зміцнення вірменських збройних формувань. Особлива увага приділялася збільшенню їхньої чисельності, залученню з Росії та інших регіонів Кавказу досвідчених командирів, а також забезпеченню зброєю[2249] . З цією метою був захоплений арсенал[2250] місцевого сторожового полку, що залишався в Баку ще з часів попередньої влади. Разом з тим «Вірменська національна рада, маючи у своєму розпорядженні значні грошові кошти, скуповувала зброю (переважно гвинтівки) у демобілізованих російських солдатів»[2251] . Крім того, було налагоджено доставку боєприпасів, залишених частинами розваленої Російської армії на заході Центральної Азії та в Персії[2252] . Причому вивезення зброї з інших регіонів здійснювалося дашнаками[2253] за активного сприяння Шаумяна.

У лютому–березні 1918 року досвідчені офіцери колишньої імперської армії розробили детальний оперативний план ведення бойових дій вірменськими частинами в межах міста та для відсікання Баку від прилеглих тюркських селищ[2254] . 5 березня[2255] Вірменська національна рада сформувала Вірменський штаб оборони. На нього були покладені функції командування національними військовими частинами, коли розпочнеться підготовлювана вирішальна сутичка за місто. Емісар Дашнакцутюн в Еривані, який підтримував зв’язок із партійним керівництвом у Тифлісі[2256] , 6 березня зазначав щодо ситуації в Баку: «…Сутичок поки немає, але вони можуть початися будь-якого дня. Наші добре організовані»[2257] .

У середині березня неподалік від тюркської частини міста, за участю представників радянської влади, Вірменська національна рада та Дашнакцутюн провели демонстрацію своєї військової міці – парад підпорядкованих їм вірменських військ [2258] . 28 березня[2259] Вірменська національна рада оголосила загальну мобілізацію одноплемінників, яким виповнилося 45 років .

Варто зазначити, що дії Шаумяна та його соратників, які спиралися на Дашнакцутюн[2260] , щодо мусульманської більшості йшли врозріз із позицією вищого радянського керівництва в Москві. Упродовж березня воно всіляко схиляло свого надміру ретивого представника на Кавказі до примирення[2261] з тюрками. 15 березня друкований орган більшовицької партії[2262] в Баку навіть опублікував статтю про давні суперечності між главою Радянської Росії Леніним і Шаумяном у національному питанні[2263] . А вже 19-го числа Ленін наказував Шаумянові: «Якщо мусульмани вимагають автономії, її слід надати їм, витягнувши з них беззастережне визнання радянської влади в центрі й на місцях. Бакинській раді необхідно створити мусульманський відділ, розвивати й популяризувати мусульманську літературу…»[2264] . Але Шаумян, як «безсумнівно» вірменський «національний діяч»[2265] , мав із цього приводу власне бачення. Користуючись тим, що центральний уряд, перебуваючи сам у вкрай нестійкому становищі, не міг нав’язати йому свою волю, у ставленні до мусульман він вирішив діяти самостійно.

Бакинська різанина: як місто «звільняли» від більшості населення

30 березня – 2 квітня в Баку було здійснено організоване придушення тюркських суспільно‑політичних сил і населення, які, не маючи власної військової сили, стихійно намагалися чинити опір. Мета дашнацько‑більшовицького союзу, що ще не остаточно монополізував владу[2266] в місті, полягала в усуненні небезпечного суперника – партії Müsavat. А для цього потрібно було підірвати її соціальну основу, тобто зменшити, придушити й цілковито підпорядкувати[2267] собі тюркське населення. Адже, за офіційною версією Бакинського уряду, його супротивники з числа мусульман спиралися «на значні маси ошуканих народних мас»[2268] . «Радянська влада в Баку постійно висіла в повітрі завдяки опору мусульманських націоналістичних партій»[2269] , – так пізніше пояснював Шаумян бійню, влаштовану в місті.

У ній взяли участь понад 20 000 осіб[2270] . Проти тюрків застосовували броньовики [2271] , артилерію[2272] та бойову авіацію[2273] . «Протягом 4-х днів у місті буквально було пекло»[2274] , – згадував згодом місцевий діяч ліберально-центристської партії кадетів Байков.

«Бакінські події набувають надзвичайно великого значення для нас…,[2275] – констатував у розпал сутичок 31 березня доктор філософських наук Лейпцизького університету і видатний діяч Дашнакцутюн Хорені. – Баку може стати нашою обителлю або могилою нашої свободи»[2276] .

Каральними операціями керували Шаумян[2277] , член Комітету революційної оборони Баку Корганян та один з вищих лідерів Дашнакцутюн Зорян-Ростом[2278] .

За свідченням старшого сина Шаумяна, Сурена[2279] , який був безпосереднім учасником тих подій і «вірним помічником батька»[2280] , сутички були спровоковані Вірменською національною радою, яка формально оголосила про свій «нейтралітет». Один з перших радянських дослідників бакинської різанини, Фаєрмарк (Сеф)[2281] , який вивчав ці події через 8–9 років за численними архівними документами[2282] , у своїй історичній праці підтвердив слова Сурена. З опублікованого ним матеріалу випливає, що ввечері 30 березня, вже після початку бійні, представник Вірменської національної ради Тер-Захарян запевняв діячів Müsavat та Мусульманського національного комітету: «У нас нічого спільного із ними [більшовиками] немає». Цей вірменський емісар був направлений до мусульман для обговорення питання про «спільний виступ… проти більшовизму». Лише вранці наступного дня, як свідчили тюркські діячі, вони «дізналися, що нас обдурили»[2283] . На додаток до цього Фаєрмарк, який, будучи українським євреєм-комуністом, безумовно не відчував особливих симпатій до мусульман, зазначав: «…Вірменська національна рада намагалася розпалити національні інстинкти [своїх співвітчизників], провокуючи маси на організацію різанини тюркської міської бідноти»[2284] . Дослідник констатував і зусилля «дашнацьких керівників використати березневі бої для різанини тюркської бідноти…»[2284] . Це підтверджував син Шаумяна, за свідченням якого, дашнацька участь «значною мірою ознаменувалася погромами і пожежами»[2285] . Він зазначав, що дашнаки прагнули до «цілковитого побиття [винищення] мусульманської бідноти»[2286] .

Березневий геноцид 1918 року. Баку.

«Більшовицько-татарське зіткнення починало набувати характеру національного зіткнення, причому проти татар, окрім більшовиків, виступали дедалі більші маси вірмен», – свідчив Байков. Майбутній заступник глави Радянського Союзу Мікоян, який тоді перебував у Баку, із задоволенням згадував: «Тюрки постійно відступали і пропонували перемир’я»[2287] . Але їх було придушено за вирішальної участі дашнаків[2288] та «вірменських національних частин»[2289] . «…Була серед них певна частина, яка керувалася… лише зоологічною, націоналістичною, ненавистю»[2290] , – визнавав син Шаумяна.

Російський державник Байков, який зазвичай негативно ставився до тюрків і симпатизував вірменам, пізніше писав: «Вогонь корабельної артилерії ставав все сильнішим і руйнівнішим; артилерія більшовиків била вибірково; один за одним зносилися будівлі, особливо цінні в очах мусульман: велика мечеть «Джума», будинок мусульманського благодійного товариства, редакція і друкарня найстарішої газети «Каспий» (татарофільської, але виходила російською мовою), будинки багатіїв-татар. Почалися пожежі. Положення татар все погіршувалося і, нарешті, вони не витримали: почався масовий вихід татар з міста в околиці. Нещасне населення татарських частин міста, кидаючи майно напризволяще, поспішало піти з-під вбивчого вогню артилерії і кулеметів і сховатися десь в околицях»[2291] .

Зовнішній вигляд будівлі редакції газети «Каспий» на вул. Миколаївській після пожежі. 1918 р.

«Розгром ворога був цілковитим»[2292] , – тріумфував Шаумян. Протягом наступних трьох днів[2293] вірменські солдати не припиняли різанину беззахисного мусульманського населення. Одне з кавказьких видань Дашнакцутюн повідомляло: «Тюрки дуже побиті. Протистояти вони не в змозі. На вулицях фургонами збирають трупи»[2294] .

За даними британської BBC, «5 квітня значна частина міста була ще в вогні, а вулиці заповнені вбитими і пораненими, які практично всі були мусульманами»[2295] .

Найбільш масові вбивства і руйнування відбувалися[2296] на дуже невеликій території, в самому серці історичного Баку – в районі Фортеці (зараз це Старе місто İçərişəhər), і на шести прилеглих до неї з півночі вулицях (суч. İstiqlaliyyət, Azərbaycan prospekti, Mirzə İbrahimov, Şəmsi Bədəlbəyli, Dilarə Əliyeva, Çingiz Mustafayev, Mirzə Ağa Əliyev). У двох тодішніх селищах Bülbülə і Qışlaq (Keşlə), на північний схід від Фортеці, «4 тисячі татар спробували чинити опір. Проти них виставили бронемашини, і за допомогою гідропланів [літаки, що злітали з морської поверхні] і бомб натовпи були розсіяні»[2297] .

Вірменська поетеса Єсаян, уродженка Стамбула, яка вивчала літературу і філософію в Сорбонні, брала активну участь у цих подіях. Місяць по тому вона охарактеризувала те, що сталося, як вірменську загальнонаціональну перемогу. Поетеса підкреслювала «те натхнення, ту хоробрість, завдяки яким нам вдалося за короткий час розгромити ворога»[2298] . За словами Шаумяна-старшого, участь вірменських частин «надала громадянській війні [так він називав ті події] певною мірою характеру національної різанини, але уникнути цього не було можливості. Ми йшли свідомо на це»[2299] . За кілька тижнів він визнав, що «постраждала маса бідних і безпритульних мусульман»[2300] . Своєю чергою, його побратим Тер-Габріелян, який у ті дні перебував на півдні Росії, зазначав, що натовпи російських біженців «в один голос говорять, що в Баку відбувається вірмено-татарська різанина і що ця різанина влаштована вірменами»[2301] . Американський генерал Харборд, який відвідав регіон рік по тому, назвав те, що сталося, саме «різаниною»[2302] . Через два роки після описаних подій його підтримав один з керівників радянського Азербайджану Соловйов: «... у [19]18 році мусульмани за часів більшовиків були перерізані вірменами…»[2303] . А перший прем’єр Вірменії Качазнуні лише обережно визнавав: «мало місце побиття мусульманського населення»[2304] .

Шаумян оцінював кількість вбитих у 3 000 осіб[2305] . Балтійський німець, сходознавець фон Менде, сучасник цих подій, вказував, що кількість загиблих мусульман становила 12 000[2306] . «Наскільки великими були втрати, понесені татарами під час «березневих днів»? Офіційного їх підрахунку ніколи не було зроблено, та це й взагалі уявлялося неможливим»[2307] , – зазначав у своїх спогадах вже згадуваний Байков.

Втрати вірменських частин вбитими та пораненими склали шість офіцерів і 60 солдатів[2308] . Майже всі вони – вихідці з інших регіонів Кавказу[2309] .

Байков свідчив: «Вихід татар, що почався ще в самі дні березневих подій, перетворився на поголовну втечу. Татари, які врятували своє життя, боялися за свою свободу, бо більшовики почали масово заарештовувати татар…»[2310] .

Бакинська різанина стала переломним моментом у відносинах південнокавказьких мусульман з вірменами. Це був перший випадок у регіоні, коли винищувалися тисячі беззбройних цивільних осіб виключно через їх етнічну належність і віросповідання. І знищувалися вони представниками іншої етнорелігійної групи – нащадками недавніх переселенців з Туреччини та Персії, які тепер повсюдно претендували на землі, що століттями належали мусульманському населенню. Звістка про бакинські події, поширившись по всьому Кавказу, поставила хрест на спробах примирення і послужила останньою іскрою пожарища міжнаціональної війни.

Але місцевим більшовикам це було на руку. Підкоривши бакинських тюрків руками своїх одноплемінників, Шаумян переможно проголосив: «Тепер Радянська влада перемогла; тепер мало хто наважиться виступити проти ідеї радянської влади»[2311] . А щоб не наважилися, під керівництвом нового міністра (комісара) юстиції Каріняна[2312] , який через три роки займе таку ж посаду в Радянській Вірменії, була створена Слідча комісія. Її очолив ще один вірменин – Тер-Оганян[2313] . «Хапали людей, саджали в тюрми і розстрілювали»[2314] .

Зміцнення вірменсько-більшовицького альянсу

Один з перших радянських дослідників бакинської різанини Фаєрмарк (Сеф)[2315] , який вивчав ті події через 8-9 років за численними архівними документами[2316] , називав те, що сталося, «березневим переворотом»[2317] і «захопленням влади»[2318] . Ще напередодні, 15 березня, Бакинська Рада оголосила про необхідність «подальшого посилення і зміцнення радянської влади»[2319] . І відразу після розгрому мусульман[2320] , у квітні 1918 року, більшовики утворили в Баку повністю свій уряд[2321] під головуванням Шаумяна[2322] . Він підтримував[2323] тісну взаємодію з міською Вірменською національною радою.

Дашнаки, хоча і бажали стати частиною нового уряду[2324] , у підсумку формально до нього не увійшли. Це було зроблено навмисно з пропагандистською метою – на тлі звинувачень після тюркської різанини на адресу Шаумяна в тому, що він потурає дашнакам. «Партія дашнакцутюн, як національна, не могла бути допущена до радянського уряду, уряду інтернаціонального»[2325] , – проголошувала офіційна версія. Шаумян говорив, що не потрібно підкреслювати «неминуче національне забарвлення»[2326] радянської влади Баку. Але керівництво місцевого відділення Дашнакцутюн продовжувало тісно взаємодіяти з більшовиками[2327] , а ліва дашнацька фракція взагалі стала сателітом Шаумяна. «...Влада, яка існує тут, створена нами»[2328] , – заявляв дашнацький активіст Нуріджджанян. Через три місяці після утворення уряду лідер бакинських дашнаків Мелік-Єолчіянц (Єолчян)[2329] зазначав: «Ми не гналися за міністерськими портфелями. Ми працювали і допомагали керівним партіям [маються на увазі більшовики та союзні їм інші ліві сили], і будемо продовжувати працювати…»[2330] .

Взаємодія дашнаків з більшовиками була взаємовигідною[2331] : лідери Радянської Росії вважали Баку своїм містом і отримували звідти нафтопродукти, але насправді місто контролювали дашнаки, особливо з огляду на їх домінування в армійських частинах і військовому командуванні. На плоди цієї співпраці розраховувало і вище керівництво кавказьких дашнаків, яке перебувало в Тифлісі (детально про це буде сказано далі). Користь отримували і вірменські збройні формування, що закріпилися в Ериванській губернії. Один із генералів вірменського[2332] корпусу, що дислокувався там, згодом пояснював: «...Захист Баку, що притягував до цього пункту частину ворожих сил, полегшував загальний військовий стан Вірменії... Тільки більшовики, які мали Каспійську флотилію, що базувалася в Астрахані [на півдні Росії], могли забезпечити вірмен озброєнням, спорядженням і продовольством, необхідним для частин [вірменської армії], що формувалися, і для продовження боротьби»[2333] . Одне з грузинських видань, що виходило в Тифлісі, зазначало: «У Закавказзі сьогодні більшовицька політика – це політика вірменська»[2334] .

Невдале вірменське захоплення Тифліса

Хоча в листопаді 1917 року на виборах до всеросійського парламенту (Установчих зборів) більшовики отримали на всьому Південному Кавказі лише 4,4% голосів[2335] , за свідченням майбутнього віце-прем’єра СРСР Мікояна, «Бакинська Рада народних комісарів [уряд] розглядалася не тільки владою для Баку, але і вищою владою якщо не для всього Кавказу, то, принаймні, для східного Закавказзя»[2336] . Особливе значення для реалізації такого амбітного плану мало захоплення адміністративного центру регіону – Тифліса.

Прем’єр Грузинської демократичної республіки Жорданія свідчив: «Вірмени були дуже незадоволені огрузинізацією Тифліса, перетворенням його на столицю Грузії. Довгий час вони вважали це місто своєю незаперечною власністю... росіяни пішли, місто має залишитися їм»[2337] .

Перша спроба захопити Тифліс була зроблена Шаумяном і дашнацькими лідерами з листопада 1917[2338] по лютий 1918[2339] . 27 грудня голова Президії Національної Ради Грузії і майбутній прем’єр цієї республіки Жорданія розкрив більшовицький план «насильницького захоплення влади» з метою «захопити в свої руки керівництво життям краю»[2340] (тобто, всього Південного Кавказу).

Показово, що тифліські більшовики цей задум не підтримали[2341] . Навіть очільник центрального Радянського уряду Ленін проігнорував прохання Шаумяна надати підтримку його ініціативі[2342] . Натомість, вірменському ватажку кавказьких більшовиків активно сприяли його одноплемінники – члени вищого регіонального керівництва Дашнакцутюн[2343] . Одним з головних партнерів Шаумяна в підготовці захоплення Тифліса був командир збройних формувань Вірменської (Вищої) національної ради Тер-Мінасян[2344] – майбутній міністр внутрішніх справ, очільник Міноборони і фактично одноосібний правитель[2345] незалежної Республіки Вірменії.

Особлива роль у захопленні адміністративного центру Південного Кавказу відводилася вірменським підрозділам, які планувалося стягнути з усього регіону. «Ці сили повинні були стиснутися в кулак і разом з більшовиками[2347] (під проводом Шаумяна і вірменських командирів[2346] ) захопити владу»[2347] . Як «локомотив» планувалося використовувати вірменський полк[2348] , який базувався в самому місті. Крім нього, там зібралося близько 40 000 вірменських біженців з Туреччини[2349] .

«Захоплення Тифліса... сприймалося як антигрузинський крок і перемога переважно не стільки більшовиків, скільки в першу чергу – вірменського чинника»[2350] . Сучасний єреванський дослідник зазначає, що саме в цьому контексті «вирішувалася доля основного питання – національно-політичного інтересу вірмен»[2351] . На початку 1918 року одне з грузинських національних видань попереджало: «Може статися, що, приєднавшись до частин, які втекли [з фронту], вірмени проголосять Шаумяна національним лідером. У будь-якому разі, ми повинні бути обережними, щоб під прапором [більшовицького] інтернаціоналізму не підняли голову ті крайні шовіністи, які разом із Шаумяном, мабуть, мріють створити “Велику Вірменію”»[2352] . Грузинські національні кола розцінювали плани Шаумяна як «вузько націоналістичну мрію»[2353] .

Ще напередодні тюркської різанини, 15 березня, Бакинська Рада оголосила, що «Баку потрібно перетворити на опорний пункт для боротьби за радянську владу Закавказзя... поширити свій вплив і свою міць на всю територію Закавказзя»[2354] . Грузинський міністр внутрішніх справ Рамішвілі прекрасно усвідомлював, що «захоплення влади більшовиками в Баку є початком розгорнутого походу на Тифліс для захоплення влади в усьому Закавказзі»[2355] . За задумом Шаумяна, саме за допомогою повного підпорядкування Баку «Закавказзя вступало в смугу активної боротьби за радянську владу»[2356] . Як розраховували більшовики, далі «мала відбутися найжорстокіша боротьба з об’єднаними силами тюрксько-грузинської контрреволюції»[2357] (контрреволюціонерами вони називали будь-які сили, в тому числі ліві партії, які відмовлялися їм підкорятися). Тому відразу після розгрому мусульман і закріплення дашнацько-більшовицького альянсу в Баку туди «почали прибувати через Астрахань [російське місто, розташоване на річці Волга, яка впадає в Каспій] морем артилерія, кулемети, військові частини і все необхідне для ведення військових дій. Одночасно йшла і посилена мобілізація серед християнського населення.…»[2358] .

Тоді ж вірменські частини, що підпорядковувалися Вірменській національній раді Баку, «як самостійні бойові одиниці»[2359] були офіційно включені[2360] до складу Червоної гвардії радянського уряду міста. Але їхні командири залишилися незмінними[2361] , як і національний склад[2362] . Один з їхніх воєначальників свідчив: «Тільки прапор був більшовицький, насправді 95 відсотків солдатів і майже 100 відсотків офіцерів були вірменами»[2363] . «…Ця армія, вважаючись радянською армією, перебувала під дуже великим впливом Вірменської національної Ради... Вірменська національна рада користувалася більшим впливом, ніж наше військове командування, наша верхівка»[2364] , – свідчив син Шаумяна. Він відверто називав це військо «дашнацькою армією»[2365] , і зазначав, що «більшість місцевої червоної армії була дашнацькою»[2366] . Більше того, за його словами, командний склад складався «в більшості з дашнаків і прихильників дашнаків[2367] ». І в цілому «стратегія була національно-вірменською»[2368] .

У квітні 1918 року бакинські війська розпочали активні військові дії з метою встановлення «радянської» влади в інших районах Азербайджану[2369] . Як зазначав один з вірменських генералів, «армія мала маневрувати в країні з виключно мусульманським населенням»[2370] (хоча в окремих місцевостях були вірменські вкраплення). Тому основна тактика «встановлення радянської влади» зводилася до знищення мусульманських сіл, провокування «вірменських повстань» і вірменсько-азербайджанських зіткнень[2371] . «Населення вірменське, яке здавна ворогувало... з татарами, приєдналося до більшовиків»[2372] , – свідчив Байков. Переважання в армії вірмен «неминуче призводить в окремих випадках до ексцесів, жорстокості та насильств»[2373] , – визнавав військовий міністр бакинського уряду. «Командування, що складалося здебільшого з дашнаків та прихильників дашнаків, поводилося зухвало і провокаційно стосовно місцевого тюркського населення. Розвивалися мародерство, грабежі, що посилювалося поганим постачанням»[2374] , – згадував згодом син Шаумяна.

Просування бакинських військ вглиб Азербайджану під командуванням дашнацьких офіцерів супроводжувалося масовим винищенням мусульманського населення і вигнанням десятків тисяч корінних жителів. У районі Шемахи, розташованому на відстані трохи більше 100 км на північний захід від Баку, «майже повністю були зруйновані 58 сіл». А на північному сході Азербайджану, в околицях Губи, «були спалені 122 села». У самій Губі «збісніла солдатня за один день позбавила життя 2 000 жителів міста і зруйнувала 150 будинків у його центрі»[2375] .

За свідченням Байкова, «Більшовики проповідували похід далі, вглиб Закавказзя, захоплення не тільки татарських провінцій, а й усієї Грузії»[2376] . Однак спочатку Шаумян планував, за підтримки вірменського населення, захопити місто Єлизаветполь (суч. Гянджа на північному заході Азербайджану в його теперішніх кордонах). «Потрібно поспішати до Єлизаветполя, щоб там, а потім і далі викликати повстання вірмен. Це вплине і на грузинське селянство…»[2377] , - писав Шаумян 24 травня. З Єлизаветполя він збирався просуватися до Тифлісу[2378] (від Гянджі до Тбілісі близько 200 км). Зайняти це місто свого дитинства і юності Шаумян знову розраховував за підтримки місцевих діячів Дашнакцутюн[2379] , які зберігали зв’язок з більшовиками. «Дашнаки діють цілком за нашими вказівками»[2380] , – повідомляв Шаумян до Москви. З його слів відомо, що активісти цієї партії в Баку підтримували зв’язок з представниками дашнацького керівництва в Тифлісі[2381] . Останні, згідно з архівними документами, були «готові підняти повстання, якщо у бакинців достатньо сил, щоб переможно рушити через Єлизаветполь»[2382] .

Якраз у той час, коли на півдні Ериванської губернії вирішувалася доля майбутньої вірменської столиці[2383] , далеко звідти на південній околиці Тифліської губернії майже весь травень[2384] чогось вичікував Вірменський окремий ударний полк, чисельністю до 5 000 осіб[2385] . На деякий час він навіть чомусь перемістився на відстань до 20 км від самого Тифліса[2386] . А командував ним легендарний партизанський командир Андранік – один з найдосвідченіших і найталановитіших вірменських бойових генералів. Незадовго до прибуття на південь Тифліської губернії він із симпатією висловлювався про більшовиків[2387] , а вже за півтора місяця публічно оголосив Шаумяну про своє добровільне підпорядкування радянській владі[2388] .

23 травня Сталін цитував видатного діяча центрального керівництва Дашнакцутюн: «Тифліс у хвилюванні, вірмени вийшли зі складу міністерства, робітники та селяни організовують демонстрації проти уряду…»[2389] . Через тиждень Шаумян заявив: «Оголошення незалежності Грузії... – це нова спроба зради щодо сусіднього з Грузією вірменського народу, найбільш неймовірна, безсоромна зрада»[2390] .

6 червня бакинські війська отримали наказ про наступ на Єлизаветполь (Гянджу)[2391] . Комісар з військово-морських справ Корганян погрожував солдатам, у разі поразки, «поголовним винищенням вірменського трудового народу»[2392] і закликав їх підняти червоний прапор над Тифліським палацом. Один з видатних активістів бакинського Дашнакцутюн говорив через півтора місяці: «Впевненість у перемозі була настільки великою, що вони розраховували дійти до Тифліса»[2393] . Тобто, захоплення столиці Грузії здавалося цілком реальною затією, з подальшим встановленням там «радянської» влади, що спиралася б на вірменські частини і підтримку тифліських лідерів Дашнакцутюн. Але тут обставини різко змінилися.

Як вірмени втратили Баку і Тифліс одночасно

З початку червня «між Туреччиною і Німеччиною розпочалися своєрідні перегони: хто швидше дістанеться до Баку…»[2394] , – зазначає сучасний вірменський дослідник. 8 червня Сталін повідомив Шаумяну: «… Можливо, нам доведеться поступитися німцям у питанні про Грузію… Німці, погоджуючись залишити за нами Баку, просять виділити певну кількість нафти як еквівалент. Ми це «прохання», звичайно, можемо задовольнити. Ваші успіхи тішать нас, але ми хотіли, щоб, аби уникнути ускладнень з німцями, ви не йшли далі Єлизаветполя, тобто не вторгалися в межі Грузії, незалежність якої офіційно визнана Німеччиною»[2395] . Російський офіцер, тісно пов’язаний з британцями, але який певний час воював на боці радянського бакинського уряду, стверджував, що «більшовики запропонували здати Баку туркам, але утримати владу в своїх руках, що їм було гарантовано німцями…»[2396] .

Ще 14 травня, на тлі загрозливих дій більшовиків і дашнаків, Грузинська національна рада в Тифлісі прийняла рішення просити Німеччину про заступництво[2397] . 10 червня в це місто увійшли німецькі війська[2398] . Одночасно Туреччина, союзниця Німеччини, направила в супроводі німецьких радників[2399] великі сили в бік Баку[2400] .

У той самий час[2401] на Кавказ прибули військовий міністр Османської імперії Енвер-паша і фактичний начальник турецького Генштабу німецький генерал фон Сект[2402] (згодом, аналізуючи досвід 1914-1918 років та особисті враження від військових дій на величезних просторах Європи, Малої Азії та Кавказу, він заклав основи німецької стратегії й тактики маневреної війни, яку застосував вермахт з початком Другої світової війни[2403] ).

27 червня – 1 липня бакинські війська, які до того «легко й переможно»[2404] просувалися на захід, зазнали нищівної поразки від турецько-азербайджанської армії[2405] в центральній частині Азербайджану (в його теперішніх кордонах). «…Один батальйон зрадив і внаслідок цього була поразка…, – згадував згодом бакинський діяч Дашнакцутюн Міракян, який перебував на той час на фронті. – Ворог обійшов нас, і ми зазнали незліченних втрат»[2406] . «Загибель ¾ [рядового] складу, розгубленість командного складу змусили»[2407] відступати, – виправдовувався вірменський керівник Генштабу[2408] бакинських військ.

У самий розпал цих драматичних подій, 30 червня, очільник Радянської держави Ленін писав Сталіну, який перебував на півдні Росії: «... Німці згодні змусити турків припинити військові операції... Обіцяють не пускати турків до Баку, але бажають отримати нафту... Зверніть особливу увагу на це повідомлення і постарайтесь передати його Шаумяну якомога швидше, бо тепер є серйозні шанси утримати Баку. Частину нафти, звичайно, ми дамо»[2409] .

Резерви, на які розраховували в бакинських військах, з Баку не були надіслані, як і постачання їжею, водою, медикаментами та боєприпасами[2410] . Попри безперервні запити до Москви, не було й довгоочікуваної допомоги з Радянської Росії[2411] . Ба більше, 30 червня Сталін навіть «дав розпорядження Баку хліб не надсилати»[2412] .

Після 2,5 тижнів відступу, 19 липня, заступник військового міністра бакинського уряду доповідав Москві: «Армія дуже деморалізована. З 12 тисяч червоноармійців... залишилося не більше 4-4,5... Нестача поповнення загрожує катастрофою всій армії»[2413] .

А далі взагалі почали відбуватися дуже дивні речі. За свідченням майбутнього заступника глави Радянського Союзу Мікояна, який тоді був політпрацівником в одній з вірменських частин, дашнацькі офіцери , які командували військами, почали, під приводом хвороби, йти з фронту, кидаючи своїх підлеглих.[2414] Ті ж командири, за словами Мікояна, після першого відступу замість того, щоб закріпитися на нових позиціях, віддали військам наказ «рухатися в бік Баку». І це попри те, що вірменські частини перебували вже на великій відстані від турецької армії, що наступала. Мікоян вирішив, що дашнацькі офіцери «вже давно за моєю спиною домовилися про здачу фронту» (він повідомив про це Шаумяну, вимагаючи покарати винних, але жодних розслідувань не було). Раптову втечу з фронту дашнацьких командирів, часом з деякими своїми частинами[2415] , підтверджували син Шаумяна і військовий комісар у справах Кавказу Петров, який перебував на фронті.

Вірменські війська обороняють Баку, Азербайджан, Перша світова війна.

Почався панічний і безладний відступ бакинських військ. Він супроводжувався масовим дезертирством і безчинствами солдатів, що розбігалися, щодо мусульманського населення. Командир одного з батальйонів доповідав бакинському уряду: «...Мародерство, зґвалтування жінок, часом молодих підлітків.…»[2416] .

«…Результатом була поразка»[2417] , – заявив 25 липня активіст Дашнакцутюн, який прибув з фронту. Не висловлюючи позицію керівництва своєї партії, він звинуватив у цьому радянський бакинський уряд[2418] . Але син Шаумяна був впевнений, що крах фронту стався у результаті зради Вірменської національної ради та партії Дашнакцутюн. На його думку, вони вирішили відмовитися від підтримки слабшаючої радянської влади в Баку і перейти на бік Великої Британії[2419] .

25 липня Дашнакцутюн, спільно з іншими партіями, які не мали представництва в уряді, виступив за запрошення до Баку британського військового контингенту з Персії[2420] . Шаумян-старший звинуватив їх у зраді (і наступного дня, звітуючи перед Леніним і Сталіним, особливо журився з приводу «явної зради»[2421] дашнаків). Дуже емоційно, майже театрально, він оголосив, що разом зі своїми побратимами відмовляється від влади[2422] , хоча представники керівництва Дашнакцутюн благали «наших товаришів більшовиків» залишитися.

Ще через два дні об’єднані сили Туреччини та Азербайджанської Демократичної Республіки підійшли до Баку[2423] . В ніч з 28 на 29 липня вірменський начальник Генштабу «повідомив Вірменській національній раді, що через три-чотири години турки займуть Баку, і тому він запропонував підняти білий прапор»[2424] , – згадував пізніше Мікоян, за словами Шаумяна. Вірменська національна рада зажадала від бакинського уряду «дати наказ фронту підняти білий прапор». «Складалося враження, ніби місто вже захоплене турками»[2425] , – підтверджував британський генерал Данстервіль, який стежив з Північної Персії за подіями в Баку за оперативними повідомленнями своїх людей. Шаумян, який не мав точних відомостей про ситуацію на приміській лінії фронту, вважав, що першими капітулювали саме вірменські частини[2426] . 30 липня найавторитетніші дашнацькі командири, які перебували в Баку, «свідчили про неминучість здачі міста і необхідність надсилання мирної делегації»[2427] . «Тієї ж ночі партія Дашнакцутюн... вирішила вранці викинути білий прапор і визначила склад мирної делегації.…»[2428] .

31 липня Шаумян, звинувачуючи своїх одноплемінників у «безумовній зраді», а дашнаків «у деморалізації війська», вирішив з основними силами більшовиків втекти морем до Радянської Росії[2429] (у вересні 1918 року він і 25 його однодумців були розстріляні[2430] на території теперішнього Туркменістану; 23 з них поховані поблизу бакинського селища Говсан).

У результаті цієї літньої драми 1918 року «тифліська» та «бакинська» варіанти Дашнакцутюн повністю зникли. Але доти, доки здавалися реальними плани дашнацько-більшовицького захоплення Тифліса і збереження, з опорою на вірменські війська, радянської влади в Баку, національні лідери вірмен не поспішали визначатися з місцем розташування центру своєї майбутньої державності.

Еривань – не хотілося, але забрали те, що залишилося

Хоча влада в цьому губернському центрі була захоплена в лютому 1918 року дашнацькими збройними формуваннями[2431] , до кінця травня Еривань не розглядалася як безперечно «вірменська столиця». В інтервалі між 11 і 20 травня Хатисян, як один з представників Дашнакцутюн, взяв участь у переговорах з турками в Батумі, спільно з делегаціями грузинів і азербайджанців. Потім він згадував, що там зайшла неформальна розмова про «вірменську територію». Зазначалося, що її «головним містом» «повинно бути с. Вагаршапат (Ечміадзин)», де розміщується престол Католикоса всіх вірмен. А «Еривань повинна перейти до Азербайджану». Хатисян пояснює, посилаючись на азербайджанських делегатів, «що Еривань – татарське місто і мусульмани не пробачать передачі цього міста вірменам»[2432] .

Показово, що жодних бурхливих протестів з приводу того, що «Еривань – татарське місто» з боку дашнацьких делегатів не було. З листопада 1917 по липень 1918, тобто протягом усього періоду, поки здавалося, що у вірмен є шанси закріпитися в Баку і/або в Тифлісі, Еривань розглядалася керівниками Дашнакцутюн лише як найпівденніша в регіоні військово-логістична база[2433] . А її цінність для них визначалася в контексті боротьби за Баку і Тифліс, які сприймалися головними претендентами на роль кавказького «центру вірменства».

Лише у результаті несприятливого для дашнаків збігу обставин обранню Ериванської губернії як «національної території»[2434] , як зазначалося вище, сприяли географічні та демографічні фактори. Вона знаходилася ближче до північно-східних околиць Туреччини, ніж інші кавказькі губернії. Тому саме в її межі спрямувалися основні вірменські частини розваленої Російської армії, що відступали з південного заходу. З тієї ж причини в Ериванській губернії опинилася більшість мігрантів – турецьких вірмен. «...Біженці всі скупчилися в Ериванській губернії»[2435] , – зазначав Хатисян. «Біженці з Вана, Алашкерта, Басена... десятками і сотнями тисяч заполонили повіти російських вірмен»[2436] , – згадував Качазнуні. Влітку 1918 року їхня чисельність становила, щонайменше, 600 000[2437] . Це значно підвищило частку вірмен серед населення губернії.

Але, навіть отримавши явну демографічну перевагу, вірменське керівництво настільки «дорожило» національною столицею, що, коли турецькі війська з’явилися «під носом Еривані»[2438] дашнаки 19 травня прийняли рішення про її термінову здачу противнику. Про це було негайно оголошено публічно, навіть зачитано відповідний наказ Головнокомандувача вірменськими військами. Недавні узурпатори влади в Еривані поспішно згадали про ліквідовану міську думу (муніципальний парламент), в якій були представники місцевого тюркського населення. Цей орган терміново відновили. На мусульманських депутатів було покладено місію повідомити турецьке командування про здачу міста[2439] .

Лише несподіваний збіг обставин залишив Еривань вірменам. Османські генерали, надмірно впевнені у своїх силах, припустилися низки прорахунків в управлінні військами. Як наслідок, завдяки грамотному маневруванню і концентрації вірменських частин[2440] , 23-27 травня[2441] , у ході «стихійно розпочатої»[2442] «Сардарапатської героїчної битви»[2443] , колишнім офіцерам Російської армії[2444] вдалося зупинити просування турків до Еривані[2445] . За свідченням тодішнього «диктатора» вірменських територій губернії Манукяна, якби османи «протрималися ще 5-6 годин, ми б програли, тому що у нас зовсім не залишилося патронів»[2446] .

Це – єдина відносно значна перемога вірменської армії за весь час її існування (1918-1920). У сучасній Вірменії Сардарапатська битва звеличується як епохальна подія. На місці битви зведено величезний меморіальний комплекс, який є головним історико-етнографічним музеєм країни. Але безпосередній учасник тієї битви, офіцер 5-го Вірменського стрілецького полку Хнцзорян (Яблоков), згодом зазначав, що «значення Сардарабадської вірменської перемоги на хід – і на результат – війни було дуже невеликим». Причому єдину її тактичну цінність він вбачав у тому, що «Вона лише затримала на один або два місяці турецьку офензиву [наступ] на Баку»[2447] . Сучасний вірменський історик конкретизує: ця битва «завадила реалізації основної програми Туреччини – досягти Баку…»[2448] . Дивно. Адже офіційна вірменська пропаганда стверджує, що єдиним завданням тих воєнних дій була оборона столиці створюваної національної держави (звичайно, крім святої мети врятувати найдавніший і великий народ від чергового геноциду звірських турецьких хижаків).

На початку липня вірменські війська, що відступили зі Східної Анатолії, увійшли до колишнього губернського центру. На Заході Еривань ще не сприймалася як вірменське місто. Тому низка європейських видань, як-от британська The Scotsman, опублікували новину про вступ туди військ під заголовком: «Вірмени окупували Еривань»[2449] .

Однак дашнацьке керівництво, яке в більшості складалося з вихідців з Грузії[2450] , проголосивши в Тифлісі 31 травня[2451] створення своєї республіки[2452] (вже після самих грузинів і азербайджанців[2453] ), не поспішало з переїздом до Еривані. І це попри те, що, як стверджував на той час британський генерал Данстервіль, відповідальний за забезпечення британських інтересів на Кавказі, «грузини щиро ненавидять вірмен»[2454] ; бакинський діяч ліберально-центристської партії кадетів Байков підтверджував «взаємну неприязнь грузинів і вірмен»[2455] ; про антагонізм «між грузинами і вірменами»[2456] свідчив і старший син Шаумяна, а також один з найвизначніших вірменських суспільно-політичних діячів початку ХХ ст. Ішханян[2457] . Але все одно, навіть після прибуття до Тифлісу 10 червня німецьких військ, що остаточно закріпило статус цього міста як столиці Грузії, уряд Республіки Вірменії та Вища національна рада не поспішали звідти виїжджати[2458] . Вони залишалися там аж до 17 липня[2459] (для порівняння: азербайджанський уряд, утворений у Тифлісі 28 травня, переїхав до Гянджі ще 16 червня – і це попри те, що тоді до цього міста просувалися дашнацько-більшовицькі війська). До того ж переїзд відбувся під тиском одноплемінників в Еривані[2460] .

«Багато дашнацьких лідерів вважали Тбілісі вірменським і не прагнули його залишати, більше того, вони претендували на більшу частину території Грузії»[2461] , – констатує сучасний грузинський дослідник, який ґрунтовно вивчив архіви тодішнього Тифліса.

Разом з урядом Вірменії та членами Вищої національної ради в столиці Грузії залишалося[2462] і «добре озброєне, зразково дисципліноване [вірменське] військо»[2463] . Тому Шаумян у своєму задумі захопити Тифліс розраховував на допомогу дашнаків, які там перебували[2464] . Лише коли стала остаточно очевидною поразка його плану, лідери Дашнакцутюн вирішили, нарешті, залишити столицю Грузії.

І тільки після того, як 29 липня дашнацькі командири радянських військ і Вірменський національний комітет Баку остаточно переконалися в неможливості утримати це місто, «1 серпня в Еривані відкрився Вірменський парламент й утворився перший уряд»[2465] (до членів першого складу кабінету міністрів, сформованого ще в Тифлісі, долучився Арам Манукян[2466] , який був вірменським правителем Ериванської губернії до прибуття соратників із грузинської столиці). Чи не найскрупульозніший вірменський дослідник того періоду Зограбян невиразно пояснює, що формування національного уряду в Еривані, хоча вона і перебувала під контролем дашнаків, відкладалося «з ряду вагомих причин»[2467] , про які сам історик замовчує.

Але навіть після переїзду з Тифліса дашнацькі бонзи відчували себе невпевнено в чужій для них столиці. 6 серпня представник Вірменської національної ради Баку Араратьянц[2468] відвідав британського генерала Данстервіля, який перебував на півночі Персії. Судячи із записів останнього, одна з головних тем обговорення – «Положення вірмен в Еривані» [2469] . На жаль, у спогадах генерал не розкрив деталей. Він лише повідомив, що підбадьорив свого візаві: «Не може бути жодних сумнівів в остаточній перемозі союзників і відновленні вірменського народу, і тільки це може дати вам надію в таку похмуру годину відчаю» [2470] . Не випадково, 10 серпня війська щойно проголошеної Республіки Вірменії отримали наказ «підготувати до запеклої оборони підступи до м. Еривані»[2471] , хоча активні військові дії з турками закінчилися ще на початку липня. Пояснення причин «такої похмурої години відчаю» дав у своїх спогадах один із тодішніх керівників Ериванського відділення Дашнакцутюн Саргсян. Він пояснює, що «від стін Єревана» і по всій губернії окремі «вірменські села і райони» перебували в суцільному тюркському оточенні. Тому «населення Єревана перебувало в жаху, очікуючи щоденного походу з боку навколишніх великих і войовничих татарських сіл... Це були справді критичні і трагічно важкі моменти»[2472] .

Таким чином, вибір Еривані був аж ніяк не очевидним. Лише збіг безлічі обставин регіонального масштабу змусив дашнаків зробити це місто столицею Республіки Вірменії. Трагічна доля сотень тисяч корінних тюркських жителів колишнього Ериванського ханства і Зангезура виявилася остаточно вирішеною.