13. Встановлення в Еривані дашнацької диктатури і початок масового винищення тюрків (травень 1917 – липень 1918)

З кінця січня 1918 року вірменські збройні формування взялися за «умиротворення»[2475] тюркських сіл на південний захід від Еривані. Командир артилерійської бригади Вірменського корпусу, колишній офіцер Російської армії, Араратов (Араратян) відзначав, що результатом цих операцій «був розгром, принаймні, 50 татарських поселень»[2476] . За підрахунками сучасного німецького дослідника, «До березня 1918 р. в Ериванській губернії було зруйновано 199 мусульманських сіл, загинули від голоду і виснаження, а також були вбиті або втекли на окуповані турецькою армією території понад 100 000 осіб»[2477] . Водночас дашнацькі діячі єхидно обурювалися тим, що комісії[2478] , які зрідка приїздили з Тифліса, від центрального уряду Південного Кавказу, який не контролював ситуацію на місцях, намагалися захищати «"бідних і переслідуваних" тюрків»[2479] .

Систематизація та масштабування етнічних чисток в околицях Еривані були заслугою емісара Дашнакцутюн Арама Манукяна (Ованісян). Нинішній прем’єр Вірменії Пашинян охрестив його «найвидатнішим апостолом нашої сучасної історії»[2480] .

Укорінення дашнаків та встановлення вірменської диктатури в Еривані

У 1917 році Спеціальний комітет Вірменської (Вищої) національної ради Тифліса, який контролювався дашнаками[2481] , вирішив скористатися хаосом і безладдям, що виникли після повалення російської монархії, щоб захопити владу в Еривані. Ця ініціатива була зумовлена кількома обставинами.

По-перше, за роки світової війни російська влада створила в Еривані потужну військову інфраструктуру, яка після розвалу імперської армії стала фактично нічиєю. До того ж, у місті та його околицях була велика кількість вірменських солдатів і офіцерів, як місцевого гарнізону, так і тих, що пішли з фронту[2482] . У листопаді 1917 року офіцери-вірмени провели в Еривані власний з’їзд[2483] .

По-друге, завдяки масовому припливу мігрантів з Туреччини в місті стрімко зростала чисельність вірменського населення.

І, по-третє, на відміну від Тифліса і Баку, в Еривані та губернії жодна з політичних сил регіону не була в змозі претендувати на владу. Як і в інших областях Південного Кавказу з переважно мусульманським населенням[2484] , загальноросійські ліворадикальні партії не мали в Ериванській губернії скільки-небудь відчутного впливу[2485] . Наприклад, створена в цей час «Комуністична партія Вірменії» містилася в Тифлісі і складалася виключно з турецьких вірмен[2486] . Єдиною загальноросійською партією, яка більш-менш помітно виявляла активність в Еривані[2487] , була Партія соціалістів-революціонерів (есери), яка мала численних прихильників у Баку[2488] й Тифлісі[2489] . Але в Еривані і вона була дуже слабкою[2490] . Ще більш маргінальними були меншовики (помірковані комуністи). На виборах до міської думи, що відбулися у вересні 1917 року, ліворадикальні партії, які в інших місцях Кавказу жорстко змагалися одна з одною, були змушені об’єднатися і виставити спільних кандидатів[2491] . Але навіть разом вони отримали лише голоси російських солдатів, які тимчасово перебували в місті[2492] . У листопаді на виборах до всеросійського парламенту (Установчих зборів) есери отримали в Еривані 1 523 голоси міських виборців[2493] , посівши третє місце. Решта загальноросійських партій продемонстрували ще гірші результати. Наприклад, більшовики, які якраз тоді захопили владу в столиці Росії, набрали в Еривані лише 304 голоси[2494] . Таке становище було зумовлене низьким рівнем розвитку промисловості та нечисленністю слов’янського населення.

Зі свого боку, ериванські тюрки, хоч і становили ще майже половину населення міста (44% у 1909 році[2495] ) теж не були в змозі конкурувати за владу. Навесні 1917 року, в перші місяці після повалення російської монархії, вони тільки-но отримали, за висловом одного з дашнацьких діячів, «імпульси національного пробудження»[2496] . Тому місцеві мусульмани лише починали виявляти[2497] перші ознаки суспільної активності та самоорганізації. Як тільки, з падінням монархії, з’явилася можливість вільно займатися політичною діяльністю, ериванські тюрки створили безліч партій, всіляких союзів і комітетів[2498] . Усі вони жорстко ворогували один з одним[2499] . Іноді політична конкуренція серед ериванських тюрків доходила навіть до кривавих протистоянь[2500] . До того ж справжня мета кожної такої структури полягала у відстоюванні вузьких корпоративних або релігійних інтересів, або у просуванні на різних виборах суто своїх кандидатів[2501] . Жодна з цих новостворених організацій захистом національних інтересів ериванських тюрків реально не займалася. До того ж, всі вони страждали від гострої нестачі грошей, відсутності яскравих лідерів, політичного досвіду, дефіциту освічених кадрів[2502] . Натомість, загальнокавказька партія тюрків Müsavat остаточно сформувалася лише до жовтня 1917 року[2503] . Її центри знаходилися в Гянджі та Баку, а Ериванська губернія була для неї далеко не найпріоритетнішою периферією. Водночас Müsavat мала чимало власних проблем і нагальних турбот: партійне будівництво, фінанси, протистояння з політичними суперниками в головних центрах регіону – Баку і Тифлісі.

З огляду на всі ці фактори, ще в травні 1917[2504] року тифліське керівництво Дашнакцутюн скерувало до Еривані свого досвідченого функціонера – вищезгаданого Манукяна[2505] . Він вже прославився тим, що в 1915 році, після захоплення Російською армією турецького міста Ван[2506] , став очільником новоствореної однойменної губернії. Його першим наказом у цій якості вірменським збройним формуванням було: пограбувати та спалити будинки вигнаного мусульманського населення Вана, щоб воно не думало про повернення[2507] . Більше того, за даними члена уряду Грузинської демократичної республіки Гелеїшвілі, який займався вивченням тифліського архіву Штабу Кавказької армії, будучи губернатором Вана Манукян вимагав «смертної кари для курдських людей похилого віку, жінок і дітей»[2508] . Тоді ж командир Ванського загону Кавказької армії Воронов доповідав начальству: «З Росії різними вірменськими політичними організаціями, під виглядом біженців, висилаються сюди вірмени для захоплення спустілих турецьких земель»[2509] .

І ось тепер, прибувши до Еривані, Манукян розгорнув бурхливу діяльність. Було реорганізовано місцеву Вірменську національну раду. Представника Григоріанської церкви, який її очолював, було усунуто з посади. Новим головою став сам Манукян[2510] . Одночасно під його керівництвом розпочалося створення в Ериванській губернії розгалуженої партійної інфраструктури Дашнакцутюн[2511] . Досвідчений партійний функціонер правильно розрахував, що неважко здолати роз’єднаних і слабо організованих тюрків у самій Еривані. Але головна боротьба за владу в губернії відбуватиметься в сільській місцевості. Хоча там мусульмани були роздроблені й дезорганізовані[2512] ще більше, ніж в Еривані, їхні села становили великі конгломерації, щільно займаючи цілі райони, а нечисленні вірменські села перебували в суцільному оточенні цієї мусульманської маси. Тому особливого значення Манукян надавав консолідації та мобілізації вірменського села під пильним керівництвом Дашнакцутюн. Було розгорнуто величезну організаційну та агітаційну роботу з формування мережі сільських комітетів партії[2513] .

Правильність розрахунків Манукяна продемонстрували результати виборів до міської думи Еривані[2514] у вересні, та до всеросійського парламенту (Установчих зборів) у листопаді 1917 року. За підсумками муніципального голосування дашнаки отримали підтримку 5 616 виборців, посівши перше місце[2515] . Міський національний список мусульманських кандидатів İrşad, який мав двох великих суперників і безліч недоброзичливців у власній громаді, набрав лише 1817 голосів, посівши третє місце[2516] . Задля нейтралізації цього конкурента Манукян уміло зіграв на внутрішніх суперечностях ериванських тюрків. Напередодні виборів дашнаки влаштували видовищну ходу центральними вулицями міста. Під час неї Манукян та його однодумці виступали з передвиборчими промовами тюркською мовою[2517] . І хоча мусульмани провели до міської думи 18 представників, а Дашнакцутюн – 24[2518] , грамотна стратегія Манукяна призвела до того, що його ставленики «здебільшого взяли на себе управління міськими справами»[2519] .

До парламентських виборів у листопаді партія кавказьких тюрків Müsavat встигла хоч якось підготуватися, зокрема й в Еривані[2520] . Там саме ця партія здобула найбільшу підтримку виборців (4 514 голосів[2521] ), а дашнаки задовольнилися другим місцем (4 489[2521] ). Натомість за межами губернського центру – там, де мусульмани виявляли абсолютну пасивність та аполітичність[2522] , переважну більшість голосів, 255 840[2523] , було віддано за Дашнакцутюн (Müsavat за межами Еривані отримав лише 937 голосів[2524] , хоча тюркське населення на решті території губернії становило майже 400 000[2525] ).

Водночас Манукян чудово усвідомлював, що за величезної маси мусульман в Ериванській губернії та переважання вірмен лише у трьох із семи її повітів[2526] оволодіти владою демократичним шляхом не вдасться. І листопадова перемога Müsavat на парламентських виборах в Еривані це підтвердила. Тому з грудня 1917 року[2527] Манукян докладав особливих зусиль для створення власної збройної сили. Як визнавав згодом один з місцевих дашнацьких діячів, мета полягала в тому, щоб «мати у своїх руках владу»[2528] . За свідченням того самого учасника описуваних подій, створений тоді «Військовий орган» незабаром «став ядром військових дій у районі Єревана»[2529] . Щоб здобути можливість ведення наступальних операцій, Манукян подбав про конфіскацію залишеного в місті майна Російської армії, що розпалася,[2530] та якнайшвидше укомплектування Другої дивізії Вірменського корпусу[2531] .

В усіх військових справах головним партнером[2532] Манукяна був тодішній комісар цього корпусу[2533] Дро (Канаян). Історик і письменник Лео називав його «федаїном [бойовиком-партизаном], для якого найвищою мудрістю було “блиснути” маузером [пістолетом]»[2534] . Упродовж наступних кількох років Дро командував каральними операціями проти мусульманського населення колишньої Ериванської губернії та Зангезуру[2535] , а в роки Другої світової війни активно співпрацював з нацистами.

Використовуючи розвинену військову інфраструктуру Еривані, залишену Російською армією, Манукян і Дро створили з місцевих вірменських солдатів та офіцерів боєздатні загони. Спираючись на військову силу, вони узурпували владу в місті та його околицях[2536] . Водночас обидва підпорядковувалися Вірменській (Вищій) національній раді в Тифлісі[2537] .

Ще у вересні 1917 року представник Бакинського мусульманського благодійного товариства з надання допомоги одновірцям, які постраждали від війни, Султанов, після відвідання Еривані, заявив, що владу там захопила «група вірмен, шовіністично налаштована». Він відзначав «сумне становище, в якому перебуває мусульманське населення Ериванської губернії…»[2538] . У січні 1918 року єдиним органом управління було проголошено очолюваний Манукяном «Особливий комітет»[2539] Вірменської національної ради Еривані[2540] . Окрім Манукяна, до нього увійшли троє його наближених[2541] (лише один із цих чотирьох був ериванцем). За словами одного з їхніх найближчих однодумців, вони «привели в рух машину молодої вірменської державності, створеної з нічого…»[2542] . Як свідчив той самий діяч, в Ериванській губернії Дашнакцутюн вела боротьбу (за владу) «всюди, усіма засобами та будь-якою ціною»[2543] .

7 лютого голова Мусульманського національного комітету губернії Агабабеков оголосив: «Становище мусульман було рабським за царського режиму, таким воно залишається і нині»[2544] . Він підкреслив, що «зброю дуже легко отримують грузини й вірмени, а ми – мусульмани – нічого не отримуємо».

17 лютого[2545] вірменські війська розпочали винищення й вигнання мусульманського населення з сіл[2545] , розташованих на відстані кількох десятків кілометрів на південь від Еривані[2546] . 20-го числа почалися зіткнення вірменських військ з тюрками в самій Еривані[2547] . «Перестрілка»[2548] тривала близько чотирьох годин. Були вбиті й поранені. Відразу після цього вірменські частини, застосовуючи кулемети та артилерію, прискорили розправу над мусульманами в інших великих населених пунктах губернії[2549] . Депутат південнокавказького Сейму (парламенту) Георгадзе[2550] , який очолював комісію з розслідування цих подій, констатував: «…У результаті – ціла низка знищених та пограбованих татарських сіл і селищ»[2551] . Депутат Сейму від Дашнакцутюн Хачатрян неохоче визнав: «…Можливо, було спалено десь 18 сіл…»[2552] . За даними дашнацького видання «Оризон», «…до двадцяти мусульманських сіл розгромлено, і тисячі людей залишилися без притулку, ставши біженцями»[2553] . Те саме видання наводило відомості з мусульманських джерел: «Близько сорока сіл зруйновано і зрівняно із землею»[2554] . Сучасний вірменський дослідник називає те, що тоді сталося, «покаранням 18–20 тюркських сіл»[2555] . У деяких місцях, де було змішане населення, мусульманські квартали було знищено повністю. Георгадзе навів як приклад «велике село Камарлю [суч. Арташат], мешканці якого складаються з мусульман і вірмен… мусульманська частина цього села зникла, ви її не знайдете, цієї частини не існує, її мешканців перебито; вірменська ж частина цього села на місці, вона не постраждала»[2556] . Інший член тієї парламентської комісії зазначав: «Я можу з упевненістю стверджувати, що [розгромлені тюркські] селища Камарлю, Абаш, Сервіндар та інші… не лише не нападали на ешелони [російських і вірменських військ], а й узагалі не нападали на сусіднє вірменське й мусульманське населення…»[2557] .

20 лютого чільний діяч Дашнакцутюн Карчикян, повернувшись з Ериванської губернії та виступаючи в Тифлісі, визнав, що вірменські частини «розстрілюють мирне [тюркське] населення»[2558] . Згадуваний депутат Георгадзе констатував: «Найприкріше те, що очищення сіл [від тюркського населення], цей, якщо можна так висловитися, розгром сіл відбувся за участі вірменських регулярних частин…»[2559] . За його словами, вони використовували кулемети й артилерію.

Вірменські війська в Ериванській губернії підпорядковувалися Манукянові й Дро. Вони ж, користуючись виниклою дестабілізацією, 22 лютого оголосили про запровадження в Еривані «воєнного стану» та про створення «військово-революційного трибуналу (суду) з найширшими повноваженнями, аж до застосування смертної кари»[2560] . Так в адміністративному центрі Ериванської губернії встановилася вірменська військова диктатура[2561] , яка привласнила собі право карати будь-яких незгодних. У березні Манукян, на честь якого в сучасній Вірменії споруджено кілька пам’ятників і названо одну зі столичних вулиць, був проголошений «диктатором»[2562] . Вірменське видання «Мшак» охарактеризувало цю подію як «прагнення Дашнакцутюн до одноосібної влади»[2563] . Того ж місяця «в Еривані було влаштовано погроми, жертвами яких стали кілька тисяч мусульман. Їхні будинки грабували, базари спалювалися, крамниці грабувалися. У місті мусульмани опинилися в становищі небажаних інородців…»[2564] . У квітні чисельність вірменських військових частин в Еривані та найближчій окрузі за рахунок підрозділів, що відступили з Туреччини, перевищила 7 000[2565] . І «мусульмани масово втікали з Еривані та її околиць на захід, у гірський район Зангезур»[2566] .

Усе це відбувалося на тлі масового напливу до міста вірменських мігрантів і, як наслідок, різкого зниження частки мусульман. Лише за перші 2,5 року світової війни чисельність вірменських мешканців зросла на 23 408 осіб, а чисельність мусульман зменшилася майже на 1000. І якщо ще у 1909 році вірмени становили 45% населення Еривані, а мусульмани – 44%[2567] , то вже у 1916 році співвідношення було 72,6% і 24,6% на користь вірмен[2568] .

Винищення ериванських тюрків турецькими вірменами

Тим часом на землях північно-східної Туреччини , раніше окупованих Російськими військами, «Наприкінці січня армії вже не було»[2569] . Туркам протистояли лише її вірменські частини[2570] . «Турецькі війська, підбадьорені розпадом російської армії, поспіхом реорганізувалися, приводили себе до ладу і поступово знову зайняли втрачені області»[2571] .

У березні[2572] – квітні[2573] 1918 року, переслідувані турками, вірменські частини колишньої імперської армії та партизанські загони турецьких вірмен відходили до Карської області та Ериванської губернії[2574] . Разом з ними туди ринули багатотисячні потоки вірмен зі Східної Анатолії. Ця озброєна[2575] озлоблена[2576] маса почала вирізати тюркські селища, що траплялися на шляху відступу. Сучасний вірменський дослідник визнає: «Переважно мішенню західновірменських біженців ставали мусульманські поселення… Ці дії озброєних західновірменських біженців у багатьох випадках були протиправними й мали насильницький характер»[2577] . Один із командирів Вірменського корпусу зазначав: «Ця голодна юрба людей, виснажена кочовим життям, шукала собі прожитку, і на цьому ґрунті, природно, відбувалися збройні напади вірменських біженців на татарські селища, як, наприклад, 27 березня 1918 року було пограбовано й підпалено татарське селище Кархун, що знаходилося поблизу залізничної станції Ечміадзин»[2578] . Американський генерал-майор Харборд, який рік по тому об’їхав Малу Азію та Південний Кавказ, зазначав, що османська влада депортувала вірмен і руйнувала їхні села (після того, як вірмени взяли масову участь у війні на боці Росії), «але там, де вірмени просувалися й відступали разом із росіянами, їхня жорстокість у відповідь, безперечно, могла змагатися з турками у своїй нелюдяності»[2579] .

Впливовий функціонер Дашнакцутюн з турецьких вірмен, депутат парламенту Республіки Вірменії Сасуні так пояснював дії своїх одноплемінників: «Турецько-вірменська збройна маса, що рухалася до Араратської Вірменії, мала одну просту логіку – вони були переконані, що якщо турки насильно вигнали їх [за найактивнішу участь у війні проти своєї країни на боці її ворога – Росії] з їхньої давньої батьківщини, то після переходу через Арарат вони не повинні перетворитися на безземельну, неприкаяну людську масу; навпаки, вони мають священне право силою зброї захопити татарські землі й розселитися на них як на своїй Новій Батьківщині»[2580] .

Зі слів видатного діяча турецьких вірмен однозначно випливає: вони чудово усвідомлювали, що, вступаючи на територію Республіки Вірменії, займають не вірменські краї, а, за його ж словами, захоплюють тюркські землі. Однак виправдовували вони це тим, що таким чином мстилися туркам. Хоча турків і кавказьких тюрків пов’язують спорідненість мов і часткова спільність походження, це – різні народи. Але «…у сприйнятті вірмен тюркомовні мусульмани Закавказзя нерідко ототожнювалися з турками Османської Туреччини»[2581] . Більше того, як пояснюють сучасні ериванські дослідники, «вірмени покладали на тюркомовних мусульман Закавказзя також відповідальність за важкі умови життя і періодично повторювану різанину вірмен у Туреччині»[2582] . І дотепер «вірменська масова свідомість ставить знак рівності між азербайджанцями і турками»[2583] . Це, звісно, робить «логічною» і «легітимною» влаштовану в ті роки масову різанину ериванських, зангезурських, нахічеванських, карабаських, ширванських і бакинських тюрків.

Сучасний вірменський дослідник описує, як на початку травня 1918 року його озброєні одноплемінники з Туреччини захопили у місцевих мусульман великі території на заході теперішньої Вірменії, заселившись «у звільнених селищах». Для тих, хто не зрозумів (що це зовсім не геноцид), автор пояснює: «Таким чином, ще до утворення першої Республіки Вірменії західновірменські біженці самостійно, спираючись на свої збройні загони, вживали заходів для забезпечення свого виживання»[2584] .

Остаточна окупація Еривані (липень 1918 року)

На початку липня 1918 року низка європейських видань повідомила, що частини вірменських військ, які відступили з Туреччини, чисельністю 25 000 осіб, увійшли до Еривані. На Заході це місто ще не вважали вірменським, і тому деякі газети, як-от, наприклад, британська The Scotsman, опублікували новину про події на далекому Кавказі з таким заголовком: «Вірмени окупували Еривань»[2585] . Видання Evening Mail зазначало: «стосунки між вірменами і тюрками стали гіршими»[2586] . І вже 19 липня британські емісари на Південному Кавказі інформували своє командування в Індії: «…Вірмени знищили велику кількість татар»[2587] .