15. Зразок етнічних чисток: «Служити Вірменії – означає служити цивілізації!» (1914–1920)
«Служити Вірменії – означає служити цивілізації!»[2726] (прем’єр Великої Британії у 1860-х – 1890-х рр. Вільям Гладстон, 1894 р.)
З утворенням Республіки Вірменії, керуючись ідеологією «расової відваги», дашнаки почали проводити політику «вірменізації» та програму «очищення територій». Це досягалося шляхом масового винищення та вигнання мусульманського населення. Широко застосовувалися артилерія і кулемети. Дітей спалювали, вагітним жінкам розпорювали животи. За підрахунками вірменського історика, за 2,5 роки дашнацького правління чисельність тюрків на території Вірменії була скорочена на 77%. Понад 253 000 було вбито, і понад 150 000 стали біженцями. Головні виконавці цієї державної політики два десятиліття по тому активно ділилися досвідом і співпрацювали з нацистами.
- За свідченням вірменського учасника політичних подій того періоду на Кавказі, винищення мусульманського населення в Республіці Вірменія мало характер «організованої системи державного управління».
- Шляхом знищення та масового вигнання тюрків «звільнялися» землі для заселення вірменських мігрантів із Туреччини. Така практика була офіційно узаконена.
- Західні держави були прекрасно обізнані про різанину мусульман у дашнацькій державі, але публічно з цього приводу зберігали гробове мовчання.
Ідеологія «расової відваги»
«Ідеал вірменського народу – заповнити вірменську землю вірменами»[2731] , – з гордістю заявляв останній дашнацький прем’єр Врацян. За свідченням вірменського учасника багатьох політичних подій того періоду на Кавказі, програма забезпечення життєвого простору для вірменської нації зводилася до «очищення території»[2732] та «перетворення на попіл, знищення інородців та іновірців»[2732] . Він додає, що «грабежі та винищення [мусульманського населення] набули форми організованої системи державного управління[2733] [це пише вірменський автор, і точно не про нацистську Німеччину; на момент написання цих рядків до приходу нацистів до влади залишалося чотири роки]... Ці первісні способи організації державної системи грабунку та винищення мирного населення мали такий організований характер, що в ньому брали участь усі елементи вірменського населення: «чернь», «міністри-дашнакцакани, інтелігенція, солдати, офіцери та навіть ечміадзинські ченці» [у тексті автор посилається на різні інші вірменські джерела, тому використовує лапки]»[2733] .
У книзі «Червона книга», виданій у 1919 році, віце-консул Республіки Вірменії на Дону[2734] Чалхуш’ян особливо захоплювався «расовою відвагою»[2735] своїх одноплемінників.
Не випадково вірменські автори та німецькі вчені кінця XIX – перших десятиліть XX ст. всіляко доводили арійське походження вірмен[2736] . А в 1934 р. уряд Гітлера офіційно визнав їхню приналежність до арійської раси[2737] . Тому цілком закономірним було й те, що ключові виконавці програми «очищення територій», такі воєначальники Республіки Вірменії, як Нжде та Дро, згідно з розсекреченими документами ЦРУ, у роки Другої світової війни активно співпрацювали з нацистським режимом[2738] .
Згодом видатний діяч Дашнакцутюн, Оганесян, який жив у Німеччині, розмірковуючи про націонал-соціалізм, визнавав: «Якби Гітлер та інші течії фашизму не спаплюжили це поєднання, воно цілком могло б відповідати ідеалам дашнацької партії»[2739] .
Показово, що першу в сучасній історії вірменську державність вірменський же письменник Лео характеризував таким визначенням: «одне слово, одна віра, одне божество: Дашнакцутюн»[2740] . Ці рядки написані більш ніж за десять років до появи схожого гасла: «Один фюрер – один народ – один Бог – одна церква – одна держава»[2741] .
Системний геноцид з метою колонізації
Незабаром після формування дашнацького уряду практика етнічних чисток з метою вірменської колонізації була узаконена (вересень-жовтень 1918 р.) – заселення «звільнених» мусульманських сіл було законодавчо визнано одним з головних способів облаштування вірменських біженців з Туреччини[2742] . На цих землях «повинна розселитися еміграція, щоб ми мали можливість говорити, що у нас є країна»[2743] , – заявляв міністр оборони та внутрішніх справ Тер-Мінасян. «У цих умовах єдиним реальним сприянням біженцям було їх розміщення та облаштування в покинутих [!] колишніми мешканцями селах. Для цього, з одного боку, республіканська влада узаконювала здійснені раніше самостійні дії західновірменських біженців щодо розміщення своїх родин у залишених або звільнених [!] селищах. З іншого боку, влада Республіки Вірменії сама здійснювала конкретні планомірні кроки... [щодо масового винищення та вигнання корінного населення]»[2744] , – пояснює сучасний вірменський дослідник (доповнення у квадратних дужках наші). Той же дослідник додає: «Більшість покинутих або безгоспних земель на території республіки з’явилися в 1918 р. у результаті міжнаціональних протистоянь…»[2745] . Як свідчать офіційні документи, поселення турецьких вірмен у «селища, покинуті бунтівними мусульманами»[2746] стало офіційною урядовою лінією. «Державна політика полягала в очищенні території від мусульман з метою наділення землею біженців-вірмен, які приїжджали з Турецької Вірменії»[2747] , – зазначав вірменський історик. Зафіксовано навіть випадок, коли місцеві мешканці ще не вибули, а влада вже запропонувала представнику групи вірменських мігрантів «оглянути селище щодо поселення»[2748] .
«Мета незалежності – прагнення зібрати весь вірменський народ, щоб вберегти його від розселення по всьому світу, подібно до євреїв. Для цього потрібна територія, звільнена від мусульман…»[2749] , – зазначав засновник[2750] Генштабу Республіки Вірменії полковник Зінкевич, який під час Другої світової війни служив командиром у Російському охоронному корпусі нацистської Німеччини. «Питання полягало не в тому, щоб придбати один або два повіти, а в прагненні створити національну компактну масу...,[2751] – визнавав згодом перший прем’єр Качазнуні. – Вірменія не могла б існувати без татарської Шарур-Нахічевані…»[2751] – важливого регіону Ериванської губернії. «Політика діячів дашнакцаканського уряду полягала в тому, щоб... «очистити» власну територію від татар і курдів для створення «чисто» національної держави»[2752] , – пояснював вірменський учасник багатьох політичних подій того періоду на Кавказі.
Інший вірменський автор згодом підкреслював: «...здійснювалося систематичне переслідування невірменського населення – тюрків і курдів. Особи, які проживали на території Вірменії та не сповідували християнську віру, були поставлені поза законом: їх піддавали фізичному винищенню»[2753] .
Письменник і історик Лео (Бабаханян), як очевидець подій, кілька років по тому зазначав: «І я пам’ятаю одне засідання [керівництва Республіки Вірменії], коли Нікол Агбалян [пізніше – міністр освіти] підвівся й оголосив, що курдські села біля Ані «очищені», Мікаел Пападжанян нахилився до мене та Самсона Арутюняна і сказав [російською]: «Міністр з питань погромів»... Вони хотіли створити Вірменію на Південному Кавказі, в якій не було б турецького елементу, або було б його якомога менше»[2754] .
Самозвані правителі, а також командування та рядовий склад вірменської армії ставилися до завойованих територій своєї республіки «як до ворожої території». І «проводили політику "випаленої землі": грабежі, зґвалтування, вбивства і всілякі звірства не мали меж і проявлялися у всій своїй потворності»[2755] . Губернатор Карської області свідчив, що високопоставлені офіцери були «прихильниками та провідниками "руйнування-придушення"»[2756] мусульманського населення. У такій ситуації деякі професійні військові, етнічні росіяни, які залишилися на службі у вірменській армії, заявляли, що «не бажають далі ганьбити ім’я російського офіцера подальшим перебуванням у військах, що воюють з мирним неозброєним населенням»[2757] .
Описуючи літо 1918 року, Лео повідомляв, що «між вірменами та місцевими тюрками панує крайня ворожнеча, викликана дашнацькою політикою "зачисток"». За словами письменника, «мусульманське населення з боку вірмен побачило багато зради, жорстокості та руйнування багаторічних сусідських стосунків»[2759] .
Тоді ж, влітку 1918 року, почастішали випадки розгрому тюркських селищ Зангезура. У деяких селищах кількість жертв досягала сотні осіб. У вересні в цьому районі за активної участі турецьких вірмен почалося вже «суцільне винищення мусульман»[2760] , в тому числі із застосуванням кулеметів.
У листопаді 1918 року газета «Грузия» опублікувала Звернення мусульман Ериванської губернії до командувача британськими військами на Південному Кавказі, в якому зазначалося: «Ериванська губернія в першій половині наступного [поточного] року була ареною кривавих зіткнень між вірменським населенням, підтриманим вірменськими військовими частинами, та мусульманами. У результаті цих сутичок, викликаних вірменами, мусульманське населення Ериванської губернії частково було винищено, а частково втекло в гори…»[2762] . Кілька років по тому представник місцевої влади Ериванського повіту Харіб’ян зазначав: «...У нашому повіті безліч розорених виморочних [що залишилися без своїх господарів] сіл. За часів дашнаків татари, що населяли ці села, втекли до Персії; на їх місце були поселені вірмени»[2763] .
Згадує Мірі Пірієв[2765] , який народився в 1942 р. в селі Каракала (зруйноване) в центральній частині Вірменії:
Згадує Сайяд Нагієв[2766] , який народився в 1935 р. в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) на заході Вірменії:
У червні 1919 року керівник бакинських комуністів, вірменин Мікоян, доповідав Москві про ситуацію в сусідній Вірменії: «Всередині країни анархія, панування озброєних шайок, смерті від голоду, епідемії й до того ж організоване винищення мусульман…»[2767] .
У жовтні міністерство закордонних справ Персії, звертаючись до представника Великої Британії в Тегерані, зазначало: «Безсумнівно, британське представництво поінформоване про недавні події в Еривані, Нахічевані, Карсі та на всьому кордоні Вірменії, про звірства, вчинені вірменами над мусульманами в цих місцях, про різанину та грабежі вірменами проти мусульман в цих місцях... Сім’ї мусульман були розсіяні, невинні чоловіки та діти були вбиті, жінки зазнали насильства, майно було розграбоване і села зруйновані без будь-яких провокацій»[2768] .
У листопаді 1919 року тифліська газета вірменською мовою «Ашхатавор» опублікувала «Меморандум мусульман Ериванської губернії американцям [представникам США в Туреччині]»: «… В останні дні вірмени розпочали загальну різанину, у результаті якої ми опинилися відірваними від нашої батьківщини та знайшли притулок в горах. Ми з радістю жили на нашій батьківщині з нечисленними вірменами. Після того як росіяни пішли, вірмени прибрали до рук їхню зброю, напали на нас і винищили половину нас. У нас не було зброї, щоб захищатися. Коли ми запитували, за що нас винищують, вони відповідали: "Ми створимо тут вірменський уряд, зараз вас тут більше, ніж нас, потрібно скоротити ваше число"… Ми опинилися в дуже складній ситуації, наша батьківщина перетворилася на цвинтар, наша честь була розтоптана. Ви американці, які можете повернути права знедолених, розслідуйте наші біди, та не залиште винних без покарання»[2769] . До меморандуму був доданий список, згідно з яким в Ериванській губернії знищено 88 мусульманських сіл, спалено 1920 будинків, вбито 131 970 чоловіків.
«Замість того, щоб закликати своїх співвітчизників жити в мирі зі своїми татарськими сусідами..., багато вірменських лідерів налаштовують народ проти мусульман»[2770] , – зазначало в тому ж листопаді 1919 р. видання Londonderry Sentinel.
Кілька тижнів по тому, на початку грудня, повітовий начальник Зангезура повідомляв: «Села розграбовані та випалені дотла. Мирне населення не в змозі витримати напад регулярних частин [Вірменії] з артилерією та кулеметами»[2771] . Незабаром після цього зангезурські мусульмани, благаючи про допомогу офіційний Баку, зазначали: «Скрізь кров і дим, скрізь насильство загального планомірного характеру, куди тільки могли проникнути дашнацькі банди. Становище районів Нахічеванського, Шарурського, Ведібасарського та Ордубадського теж залишається невизначеним, і ці райони слугують ареною віроломного нашестя та винищення мусульман...». Автори підкреслювали «наявність регулярних вірменських частин та їх віроломний наступ, який усюди супроводжувався масовими кричущими злочинами та неухильним бажанням винищити мусульман і на місцях створювати штучну Вірменію»[2772] .
У січні-лютому 1920 року мусульмани Республіки Вірменії повідомляли своїм одновірцям у Грузії: «... у Шурагельському районі [північний захід сучасної Вірменії] артилерійським вогнем зруйновано 12 сіл і населення загинуло частково під артилерійським вогнем і частково під сильною хуртовиною при тридцятиградусному морозі, а все майно та худоба розграбовані вірменами... уряд Вірменії найбезцеремоннішим чином винищує мусульманське населення Карської області, руйнуючи вогнем артилерії один за одним цілі ділянки…»[2773] .
На початку березня до Тифлісу прибула делегація від мусульман одного з районів Карської області Республіки Вірменії з метою просити про допомогу уряд Грузії. Члени делегації повідомили, «що все мусульманське населення Шорагела у складі 28 сіл розгромлено, витіснено з місцевості вірменами, захоплено, все залишено, загинули тисячі людей від рук катів у снігах. Достатньо вказати, що розгромлені селища, які здалися вірменам заздалегідь; в селищі Каракіліса вирізано цілком все населення…»[2774] . У тому ж місяці мусульманські представники ще одного району Карської області звернулися до уряду Грузії з проханням «захистити нас від вірменських звірств». Вони повідомляли, що регулярні війська застосовують артилерію проти великої кількості населених пунктів. Як приклад вони описали ситуацію в селищі Олчак: «...вирізали мешканців, бомбардували з гармат, пограбували майно, викрали худобу. Хто втік у гори – замерз, у снігу бомбардування тривало до 8 години вечора»[2775] . Тоді ж в одному зі службових документів МЗС Грузії визнавалося: «У Карській області вірмени обстрілюють з артилерії татарські села та знищують їх»[2776] . У Центральному державному історичному архіві Грузії зберігається список за 1920 рік півсотні мусульманських населених пунктів, «розгромлених» у двох районах Карської області[2777] .
Приблизно в той же час голова Мусульманської національної ради Батумської області Грузії, звертаючись до представників європейських держав, зазначав: «Вірменський уряд у своєму сліпому прагненні створити Велику Вірменію від моря до моря з вірменською більшістю з територій, населених споконвіку майже виключно мусульманами, здійснив нелюдський похід проти мусульман Карської області, і нині весь край охоплений полум’ям, являє собою суцільний стогін одного лише мусульманського населення, винищуваного без розрізнення статі та віку організованою силою Вірменської Республіки, яка вважає себе авангардом Європейської Культури в “Дикій Азії” [недарма німецькі вчені доводили арійське походження вірмен]. Артилерійським вогнем зрівняно із землею села і селища мусульман, знищено їх наполегливою працею протягом багатьох років нажите майно; кулеметним вогнем винищуються люди, причому дітей кидають у вогонь палаючих будинків і стогів сіна, жінок ґвалтують, а ті щасливці, яким вдається рятуватися від вірменського свавілля, гинуть у гірських нетрях від голоду та холоду»[2778] .
У липні 1920 року комісар Франції у справах Кавказу Мартель повідомляв своєму уряду з Тифліса: «... На південь від Еривані в кінці минулого червня вірменські війська оточили 25 татарських сіл, населених понад 40 000 мусульманами; це населення, яке знаходиться занадто близько до столиці, щоб мати будь-яке прагнення до незалежності, завжди було спокійним і миролюбним; його відігнали артилерійським вогнем до річки Аракс, і воно було змушене залишити свої села, які відразу ж були зайняті біженцями. У цій справі близько 4 000 осіб було вбито, не виключаючи жінок і дітей, яких вірменські солдати топили в Араксі». На початку цього звіту було зазначено, що мова йде про «військові дії вірмен у взаємодії з союзними військами [європейських держав] у [турецькій] Північній Анатолії». Мартель пояснював політику винищення мусульман наступним чином: «Як я вже згадував, мета, яку переслідує влада Еривані, полягає в тому, щоб до настання зимового сезону розмістити на територіях, відведених відновленій Вірменії, численних біженців, які останнім часом прибули на територію Російської Вірменії, і яких можна оцінити в понад 300 000 осіб»[2779] . Через п’ять днів після складання доповіді Мартеля французьке видання Le Temps повідомляло: «Становище мусульман у Вірменії стало критичним. Масові вбивства та насильство щодо цих мусульман з боку уряду Еривані та партії "Дашнак", що тривають протягом останніх двох місяців, змушують залишки мусульманського населення тікати до Персії, залишаючи свої домівки та майно.…»[2780] .
«Протягом 2,5 років свого панування дашнакцутюн вів збройну боротьбу проти азербайджанців, які жили на території Вірменії, вбиваючи та грабуючи без розбору мирне населення, знищуючи мирні села й селища. У 1918-1919 рр. дашнацький уряд бомбардував мирне населення азербайджанських та курдських сіл…»[2781] , – зазначав вірменський історик.
Незабаром після ліквідації дашнацького режиму одне з вірменських радянських видань опублікувало інтерв’ю з тюркським селянином, який пережив період диктатури 1918-1920 років: «Дашнаки під свист куль в зимову пору нас зігнали з сіл. Цією "роботою" керували генерали Силіков і Тевосов. У нас в районі тюркські села були спалені дотла, і замість них залишилися чорні горби. Яких лише звірств не скоювали дашнаки! Скільки вони вбивали людей, скільки людей померло через них! З нашої родини, яка складалася з 8 душ, лише я вцілів. На цих горах, де ми зараз гуляємо, було багато людських трупів... з кожної родини залишилася лише одна людина»[2782] .
«Я це чув сам: у нас був сусід, на ім’я Апрам [вірменин]. Він був невисокого зросту, вже літній чоловік. Він розповідав, що сам брав участь у подіях 1918 року. Він розповідав дітям мого дядька, дружина якого була вірменкою, як вони хапали маленьких тюркських дітей, проколювали їх вертелами та спалювали; вагітним жінкам тиснули на животи й вбивали їх».
Курдський письменник Араб Шамілов, який походив з півдня Ериванської губернії, покинув рідні краї під час Першої світової війни. Повернувшись у 1924 році, він не знайшов ні сім’ї, ні рідного села. «Незабаром після мого від’їзду з дому влада перейшла до рук дашнацької партії..., – писав Шамілов в автобіографічній повісті. – "Вірменія від моря до моря" – таким було її гасло, і для його здійснення дашнаки вирішили знищити курдів та азербайджанців, які жили у Вірменії... І ось тепер, дивлячись на зруйновані саклі, я виразно бачив жахи, пережиті бідняками курдами за дашнацької влади. Я знав про ці жахи з розповідей біженців-курдів, яких зустрічав у містах Північного Кавказу, а зараз ніби був присутній під час того, як дашнацькі загони зброєю, що залишилася від колишньої царської армії, трощили та знищували курдські й азербайджанські поселення, віддаючи їх вогню й мечу... грабували, палили, різали, і ніхто не був у змозі протистояти цьому дикому свавіллю»[2784] . Батько письменника був убитий дашнаками, а мати померла від голоду.
Про те, що винищення мусульманського населення було самоціллю вірменського національного руху, свідчить наступний факт: навіть коли наприкінці 1920 року стало цілком зрозуміло, що проєкт власної державності провалився, в Еривані вже була проголошена радянська влада[2785] , а основні сили дашнаків пішли в гори Зангезура[2786] , попри це, під час відступу[2787] і вже на останньому місці дислокації вони продовжували знищення і вигнання[2788] мусульман. «…Відступаючи перед Червоною Армією до іранського кордону, тут проходили дашнаки та на своєму шляху все палили й знищували, – зазначала згодом вірменська письменниця Шагінян. – Шлях від старого [етнічно змішаного] Камарлю до [тюркського] Давалу був купою попелу... Земля диміла від пожеж; не залишилося ні житла, ні деревця; люди, які повернулися на згарища, тулилися в земляних ямах, у наметах»[2789] . Організатор цього походу Нжде зазначав: «Декларацією від червня 1921 року, Сюнік [Зангезур] вважається приєднаним до своєї рідної країни-Вірменії»[2790] (на той час дашнацької Республіки Вірменії не існувало[2791] ). Постраждали від безчинств і зангезурські курди[2792] . Французький історик вірменського походження називає ці дії «повторною вірменізацією» регіону[2793] , а член Спілки письменників сучасної Вірменії нещодавно захоплювався тим, що «близько 200 сіл були очищені від тюрків»[2794] .
Наприкінці 1920 року один із радянських діячів на Південному Кавказі інформував центральний уряд у Москві: «під час утворення Вірменської республіки в її межах було 250 мусульманських сіл, всі вони були свого часу «ліквідовані», нині там немає жодного мусульманина»[2795] .
У цілому в 1918-1921 роках дашнаки знищили на підконтрольних їм територіях «60% азербайджанського населення»[2796] (якщо врахувати, що в 1915 році в Ериванській губернії[2797] , не враховуючи Нахічеванський повіт, і в Зангезурі[2798] було загалом 423 184 тюрка, то 60% – понад 253 000 вбитих). Це дані вірменського історика, який мав доступ до архівних документів Вірменії. Він також зазначав, що у результаті політики геноциду та вигнання мусульманського населення всього за 2,5 роки чисельність тюрків на території Республіки Вірменії, у результаті винищення та масового вигнання, скоротилася на 77%, а курдів – на 98%[2799] .
Твердження сучасних вірменських істориків про те, що дані про етнічні чистки у Вірменській Республіці – «суцільна брехня»[2800] , наочно спростовують цифри офіційної статистики. Так, наприклад, у Шаруро-Даралагезькому повіті Ериванської губернії в 1915 році проживало 61 683 мусульманина[2801] , а в 1922 – 5 442[2802] (кудись «самі зникли» 56 241 осіб!); у Новобаязетському повіті в 1915 році було 53 425 мусульман[2803] , а в 1922 – 10 828[2804] (зменшення – 42 597 осіб).
У листопаді 1922 року один із чиновників Радянської Вірменії Авдалбекян зазначав: «Картина Ериванської губернії після пережитого так різко змінилася, що спиратися на колишні цифри [про склад та чисельність населення] стало вже неможливо»[2805] .
Системне витіснення і вигнання ериванських тюрків
Крім винищення мешканців, у мусульманських районах дашнацької держави цілеспрямовано випалювали орні землі та пасовища, знищували стада. Застосовувалися й інші заходи «матеріального впливу». Наприклад, владою було перекрито притоку річки Занга. Прилеглі території «з багатьма десятками сіл від озера Гогчі до Занги-Бассара» були перетворені «на безводну пустелю». У результаті «багато людей, худоби та посівів тут загинуло»[2806] . «Ми розорили такі багаті хлібом пункти, якими були Шарур і Веді, такий багатий худобою пункт, як Ага-Баба – розорили, не користуючись цими багатствами»[2807] , – згадував Качазнуні. Мета полягала в тому, щоб позбавити корінних мешканців джерел існування і таким чином змусити їх піти зі своїх земель до Туреччини, Персії або Азербайджану.
Перші біженці з середовища тюрків Ериванської губернії з’явилися внаслідок широкомасштабної операції, проведеної вірменськими військами в кінці лютого 1918 року з метою підкорення великих мусульманських сіл. «…У результаті було розгромлено до двадцяти мусульманських сіл і тисячі людей залишилися без притулку, у становищі біженців»[2808] , – повідомляв тоді рупор дашнаків, газета «Оризон». У березні те саме видання, з посиланням на мусульманське джерело, зазначало: «... ті, хто врятувався від різанини, взявши за руки жінок та дітей, йдуть ховатися в ханстві Маку [північно-західний Іран]»[2809] .
Згадує Йигбал Гасанов, який народився в 1932 р. в селі Алімардан на півдні Вірменії:
Згадує Мінаввар Джахангірова, яка народилася в 1930 р. в селі Гохт у центральній частині Вірменії:
Згадує Іммі Расулова, яка народилася в 1938 р. в селі Шахварут (суч. Ушакерт) на заході Вірменії:
«Тоді, кажуть, всі втікали. Мій дідусь забрав мого батька і вирушив до Ірану»[2812] .
«Моя бабуся Сона розповідала: “Перетнули річку Аракс і втекли до Туреччини. Коли ми її переходили, зійшов селевий потік. Багато людей зникли безвісти. Потонули. Багато хто залишився живим завдяки буйволам. Їх пускали у воду, після чого дітей садили їм на спину, самі трималися за хвіст і переходили через річку”».
У травні вірменське видання, що виходило в Тифлісі, повідомляло, що в Ериванській губернії «мусульманські біженці перебувають у відчайдушному становищі»[2815] .
На початку травня один з депутатів південнокавказького Сейму (парламенту) констатував: «Ериванська губернія зазнає розгрому; понад 130 сіл розграбовано. Кількість біженців сягає 100 000»[2816] .
У листопаді 1918 року газета «Грузия» опублікувала Звернення мусульман Ериванської губернії до командувача британськими військами на Південному Кавказі, в якому підкреслювалося: «... Побоюючись повторення насильств з боку вірмен, багато мусульман вже покинули рідні села та розбрелися в різні боки. Ми впевнені, що, якщо зараз не будуть прийняті гарантії особистої та майнової безпеки мусульман Ериванської губернії, це населення в кількості до 450 тисяч буде змушене залишити свої домівки й загинути від голоду та холоду»[2817] .
У вересні 1919 майбутній засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль-Паша (Ататюрк) повідомляв американську місію в регіоні про «щоденні новини про різанину у Вірменії» та «нещасних [мусульманських] біженців, які уникли смерті та перебувають у жалюгідному стані»[2818] , що надходили до прикордонних областей.
У січні 1920 року британське видання The Graphic повідомляло: «В Азербайджані сьогодні, як повідомляється, перебуває близько 150 000 мусульманських біженців, чиї села у Вірменії були зруйновані. Більшість з них перебувають у жалюгідних умовах, майже голі та напівголодні…». Кавказький кореспондент кількох британських газет Лідделл додавав: «Кілька тижнів тому в Азербайджані перебувало 148 тисяч біженців-мусульман. Смертність серед цих безпритульних настільки велика, що ця цифра могла б значно скоротитися за останній місяць, якби на місце тих щасливіших людей, які померли, не прийшли багато сотень інших мусульман, чиї села були зруйновані вірменами... Вони живуть у стайнях, глинобитних притулках та грубих зрубних спорудах і навіть, як тварини, на відкритому повітрі. Я відвідав деякі з цих сіл у січні цього року, коли побачив тисячі голодних і майже оголених людей, які існували в найважчих умовах… Звичайні мешканці сіл роблять все, що можуть, для нещасних біженців, але вони не можуть зробити достатньо, тому є достовірні приклади, і багато з них – чоловіки, жінки та діти, яких голод змусив їсти траву на полях. На жаль, все це дуже жахливо, але все це правда... Але не всі мусульманські біженці знаходяться в мусульманській республіці. Багато тисяч людей живуть у Вірменії, де їх стан дуже важкий. Хоча дуже багато робиться для вірмен, практично нічого не робиться для мусульман, які самі невинно постраждали від рук вірмен»[2819] .
«Жахливе становище мусульманських біженців: втеча зі спустошених сіл у Вірменії». Сторінка з британського щотижневого ілюстрованого журналу «The Graphic» від 24 січня 1920 року.
У квітні 1920 року член Бюро Дашнакцутюн, голова парламенту Вірменії та письменник[2820] Агаронян[2820] , пояснюючи британському міністру закордонних справ причини масової втечі мусульманського населення, вибрав досить політкоректний вислів: «... Були евакуйовані татарські села... [далі йшов перелік різних районів Вірменії]»[2821] . Згідно з офіційним документом вірменського чиновника, після такої «евакуації» в «порожніх незаселених селах» цілими залишалися лише «деякі будинки»[2822] .
Згадує Ібрагім Гасимов, який народився в 1938 р. в селі Чахирли (суч. Хачахбюр) на сході Вірменії:
«Мама говорила, що їх переселяли сім разів. Вони були біженцями»[2823] .
Згадує Сакіна Магеррамова, яка народилася в 1940 р. в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) на заході Вірменії:
Згадує Фарадж Гамідов, який народився в 1943 р. в зангезурському селі Легваз[2825] :
«У той час, в 1915 році, стався вірмено-мусульманський конфлікт... Потім почали виселяти населення. Аракс перепливали на плотах..., після чого прийшли вірмени та зайняли це село... Батько з родиною теж пішов».
Організоване та стихійне розграбування мусульманського населення
Владою Вірменської Республіки широко практикувалися конфіскації майна знищених та вигнаних мусульман. «...Система організованого грабунку вищими та нижчими чиновниками країни була системою правління держави в цілому»[2826] . Сучасний вірменський історик Язичян, який ґрунтовно вивчив державні архіви та спогади учасників тих подій, відзначає «одержимість грабунком політичного керівництва та армії Республіки Вірменії». Він підкреслює, що «про це є сотні свідчень у всіх авторів-мемуаристів, а також в архівних документах» [2827] . Останній прем’єр Вірменії Врацян визнавав: «Очищення [території республіки від мусульман] було нерозривно пов’язане з грабежами та насильством…»[2828] .
Історик та письменник Лео (Бабаханян), який мав «великий вплив на розвиток вірменської історичної думки»[2829] , на той час мешкав в Еривані. Кілька років по тому він згадував, як у зв’язку з успішною каральною операцією в тюркських районах Зангібасар та Ведібасар, «Скрізь панували веселощі, і ніхто не помічав, що це не війна, а грабіж, що військо збуджене грабунком і що цю обставину слід вважати дуже серйозною ознакою руйнування та занепаду державного ладу. Офіцери готувалися до цього пограбування довго й завзято. Загальновідомо, що в карткових іграх офіцери й солдати робили ставки на майбутню здобич. Відомі і їхні репліки в грі: [російською] «Зангібасар відповідає!», «Беюк-Веді відповідає!». А коли почався набіг, всі пішли грабувати. Вони запитують кінних офіцерів: [російською] «Куди ви?», і ті відповідають: [російською] «На талан!!» [«талан» – грабіж]. Командир Рубен-паша, військовий міністр, дотримувався військової доктрини гайдуків [вірменські партизани в Туреччині], заохочуючи грабіжницькі настрої, і не розумів, що таким чином він губить всю армію. Карткові ігри, ставши нестримною пристрастю, навпаки, висмоктали з нього військовий дух. І дійсно, переможний Дашнакцутюн привіз зі спустошених тюркських земель велику здобич. Хто тільки не поїхав забирати та привозити. Там були навіть священики Ечміадзина»[2830] . Як визнавав згодом один із діячів Дашнакцутюн, багато державних чиновників, навіть найвищого рівня, а також воєначальники, солдати, пересічні громадяни «загрузли в багні грабежів та зґвалтувань і не могли вибратися з нього доти, доки вірменська незалежність не пішла з ними на дно багна»[2831] .
Крім цих спогадів, є багато свідчень про масову участь вірменських військ[2832] , навіть генералів[2833] , у розграбуванні майна мусульманського населення[2834] . Деякі просто під час військових дій, замість того, щоб командувати своїми підрозділами, займалися вивезенням награбованого[2835] . Розподіл захопленого майна мусульман ставав приводом для розборок між великими воєначальниками[2836] . «Більшість генералів та полковників, маючи постійні розбіжності з питань розподілу здобичі, завжди звинувачували та проклинали один одного»[2837] , – зазначає історик Язичян, посилаючись на архівні документи. І підкреслює «великий апетит генералів та їхніх підлеглих до награбованого»[2838] . Цей же дослідник пояснює: «... генерали, які підтримували жорстку політику щодо інородців, насправді переслідували нездорові цілі розбагатіти, грабуючи мусульман»[2839] . «Майже у кожного офіцера була своя… "група". Вони займалися не лише грабежами, а й зґвалтуваннями та вбивствами»[2840] . Вищий офіцерський склад, зокрема в організації масових пограбувань мусульман, «користувався заступництвом фактично одноосібного правителя [Республіки Вірменії] з травня 1920 року – міністра внутрішніх справ і постачання Рубена Тер-Мінасяна»[2841] . Як підкреслює Язичян, «військові, які брали участь у грабежах, залишилися безкарними»[2842] .
Як приклад грабежів, які влаштовували урядові війська та добровольчі формування, вірменський губернатор Карської області наводив червневу операцію 1920 року. Тоді лише в одному курдському районі було привласнено «32.000 голів великої та дрібної рогатої худоби, які збувалися в Грузії, а килими, пшениця та інше майно як трофеї перевозилися до Карса та Олександрополя і там продавалися»[2843] .
Крім того, збереглися офіційні підтвердження[2844] того, що, принаймні, в деяких районах Республіки Вірменії вся місцева адміністрація брала участь у привласненні тюркського майна. Просте ж вірменське населення було масово залучене до розграбування мусульманських сіл.
Вірменський історик, який мав доступ до фондів Державного архіву Вірменії, опублікував низку документальних свідчень розграбування мусульманських сіл:
Як випливає з матеріалів Державного архіву Вірменії, дашнацький уряд закликав вірмен захоплювати майно та землі тюрків, яких знищували та виганяли[2849] .
Поінформованість і мовчання Заходу про винищення мусульман у Вірменії
Велика Британія, Франція і США, які здобули перемогу в Першій світовій війні і мали своїх представників у країнах Південного Кавказу, були прекрасно поінформовані про різанину мусульман у дашнацькій державі. Звертаючись до британського представника в Тегерані, міністерство закордонних справ Персії в жовтні 1919 року зазначало: «Оскільки представники великих держав є свідками варварських діянь вірмен, від них очікується ухвалення заходів для запобігання цим злодіянням і покарання винних. Оскільки великі держави з часу перемир’я взяли в свої руки долю малих народів та, у зв’язку з цим, спостерігають за справами народів Кавказу, то перський уряд вважає їх відповідальними за відшкодування незабутніх злочинів, скоєних над мусульманами Кавказу…»[2850] .
Вже цитований американський генерал Харборд у 1919 році висловлював побоювання та ставив під сумнів «...можливість надання вірменській меншині влади над мусульманською більшістю, проти якої її серця сповнені злості…»[2851] . Як зазначав посланець президента США, «[колективний] вірменин... повинен... довести свою здатність керувати не лише собою, але й іншими…»[2852] .
Ще більш показовою є розмова британського міністра закордонних справ Керзона з вірменською делегацією, зміст якої дійшов до нас у переказі голови парламенту Вірменії Агароняна. Він цитує заяву глави МЗС Великої Британії: «Я змушений, однак, зауважити, що ваш народ, особливо партія дашнаків, членом якої, як я думаю, є Ви, пане Агаронян, – саме вони часто дають привід до порушення миру. Троє ваших вождів, Дро, Амазасп і Кулханданян, є ватажками банд, які знищують татарські села та влаштовують різанину в Зангезурі, Сурмалі, Ечміадзині та Зангібасарі. Це неприпустимо. Подивіться, – і він вказав на папку з офіційними документами, що лежала на столі, – подивіться, тут у грудні наведено звіти за останні кілька місяців про зруйновані татарські села, які надіслав мені мій представник Уордроп. В офіційному повідомленні татар йдеться про руйнування 300 сіл. Це може завдати великої шкоди вашій справі»[2853] . Як зазначив Агаронян, «Керзон говорив все це палко і майже з хвилюванням». Але це був винятковий випадок. Публічно європейські держави зберігали гробове мовчання з приводу масового винищення мусульман у Республіці Вірменія.
Натомість британці[2854] і французи[2855] постачали зброєю, в тому числі кулеметами, вірменську армію, яка, за його ж словами, «у внутрішніх боях» займалася «безцільним розоренням та безкарними грабежами»[2856] мусульманського населення.
У липні 1920 року комісар Франції у справах Кавказу Мартель відзначав у доповіді своєму уряду, що масове знищення мусульманського населення на південь від Еривані з метою заселення турецьких вірмен на звільнених землях, це – «військові дії вірмен у взаємодії з союзними військами [європейських держав] у [турецькій] Північній Анатолії»[2857] . У деяких випадках офіцери британської військової місії на Кавказі навіть давали найвищі оцінки оперативним діям вірменських військ при придушенні тюркського опору[2858] . Збереглися також свідчення того, що англійці ділилися з вірменським командуванням розвідінформацією щодо дій та планів мусульманських супротивників дашнацького режиму[2859] .
Генерал Квінітадзе, який на той час був головнокомандувачем Грузинської демократичної республіки, зазначав щодо військових представників на Кавказі Франції та Великої Британії: «Їхні симпатії були на боці вірмен»[2860] . Зі свого боку, вірменський історик підкреслював десять років по тому: «Вірменська республіка була на доброму рахунку в дипломатичних колах»[2861] західних держав, які перемогли в Першій світовій війні.
Під час Паризької мирної конференції в 1919-1920 роках, під час якої британці, французи та американці визначали післявоєнний світовий порядок, багато говорилося про відторгнення від Туреччини великих територій аж до Середземного моря, і навіть Батума – від Грузії, заради створення ще однієї Вірменської держави. А вірменські делегати переконували представників держав-переможців, «що вірменський елемент є єдиним, здатним сприйняти західну культуру та побудувати правову державність»[2862] . Там само, за свідченням першого прем’єра Качазнуні, «Проєктувалася і була потрібна велика держава, Велика Вірменія, від Чорного моря до Середземного, від Карабаських гір до Аравійських пустель»[2863] . Крім семи провінцій Східної Туреччини та ще чотирьох районів турецької Кілікії, вірменські представники озвучили претензії на Зангезур та південну частину Грузії[2864] . Вони також вимагали від Заходу: «Змусити турецькі та татарські влади, які ще перебувають на території Вірменії, евакуюватися; Здійснити загальне роззброєння [мусульманського] населення…; Вигнати з країни неспокійний [мусульманський] елемент та кочові [переважно курдські] племена»[2865] . У зв’язку з цим один з колишніх військових керівників поваленого Тимчасового (демократичного) уряду Росії, який дуже співчував вірменам, зазначав: «... Очевидно, що лише в порядку нової тривалої громадянської війни, шляхом нового погрому вже над мусульманами можна провести цю рішучу програму, яка, по суті, прирікає майже всіх мусульман на вигнання з країни»[2866] .
Одночасно лунало чимало гарних промов західних лідерів і дипломатів про «самовизначення», «права і свободи малих націй»[2867] . Але жодного слова не було сказано про те, що в той же час відбувалося винищення за релігійно-етнічною ознакою тисяч корінних мешканців Республіки Вірменії. Це сприймалося Заходом як така собі мовчазна данина вірменським націоналістам за біди їхніх одноплемінників в Османській імперії, яка вже була оголошена учасниками Паризької конференції ліквідованою.