16. Опір приречених: як Республіка Вірменія «пішла на дно багна» (1917-1920)

Ериванські тюрки та курди намагалися чинити опір дашнацькій диктатурі, щоб відстояти рідні оселі та нажите поколіннями майно. Через це їх звинувачували в тому, що вони «дотримуються антидержавної лінії»[2871] та служать агентами Туреччини й Азербайджану[2872] . Як наслідок, перший вірменський прем’єр Качазнуні згадував «ряд кровопролитних битв всередині країни з місцевим мусульманським населенням...». За словами вірменського історика, «все невірменське населення вважалося поза законом»[2873] , і тому на території республіки тривала «безперервна міжнаціональна війна»[2873] . Ще один вірменський історик додав: «Перманентна міжнаціональна війна вбивала всі сили країни»[2874] . Як зазначалося згодом у підручнику історії, виданому в Єревані, «Нескінченні війни та міжнаціональна ворожнеча перетворили країну на згарище»[2875] . Це підтверджується виступами делегатів Першого сільськогосподарського з’їзду Вірменії, що відбувся в листопаді 1922 року. На цьому заході багато ораторів з різних районів скаржилися на руйнівні наслідки «міжнаціональних воєн»[2876] .

«Вони [правителі Вірменії] не змогли вести обачну внутрішню політику і викликали повстання в татарських округах»[2877] , – підкреслював вірменський національний герой Андранік. Губернатор Карської області Корганов (Корганян) додавав: «Ми використовуємо всі засоби, щоб налаштувати проти нас мирне населення, викликати ворожість до нас»[2878] . Перший прем’єр Качазнуні згодом визнавав: «Ми не зуміли... адміністративними заходами встановити порядок в мусульманських районах, змушені були вдаватися до зброї, перекидати війська, руйнувати і влаштовувати різанину і зазнавати навіть в цьому невдачі, що безсумнівно підриває престиж влади»[2879] . Перший очільник Республіки Вірменії говорить не про утиски чи погроми, а саме про різанину мусульманського населення. За свідченнями вірменських учасників подій, у багатьох випадках після придушення опору непокірні села спалювалися[2880] , а мешканці знищувалися або виганялися[2880] . Тому нерідко мусульманське населення, яке не брало участі в боях, залишало рідні місця ще до наближення вірменських частин[2881] або відразу з початком військових дій. Наприклад, у Даралагезькому районі 23 тюркські села були повністю залишені мешканцями[2882] . Зазвичай люди ховалися в прилеглих горах або тікали до сусідніх країн – Азербайджану, Туреччини та Персії.

Згадує Мірі Пірієв[2883] , який народився в 1942 р. в селі Каракала (зруйноване) в центрі Вірменії:

«У нашому селі було багато втікачів. Перед будинками були гори й ліс. Вони втікали до лісу й ховалися там. Вони споруджували там для себе землянки, а всередині настилали овечі шкури»[2883] .

Згадує Камран Гасимов[2884] , який народився в 1961 р. в селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії:

«У 1918 році... вони [вірмени] напали на азербайджанські села, зокрема й на наше село. Населення нашого села тоді втекло до села Гірзан Товузького району [Азербайджану]... Коли вірмени почали наступ з артилерією, наші вже не могли оборонятися. Люди з інших сіл вже почали йти, і наші, дивлячись на них, теж залишили село... Деякі пішли через дорогу, що веде до Гедабека, й залишилися там, інші ж пішли в бік Товуза й оселилися там... Батько розповідав, що коли повертався, то йшов або пішки, або верхи на корові... Йому тоді було 5 років... Батько розповідав, що тоді ніхто [з селян] не загинув від куль вірмен, ніхто на них не нападав. Але були ті, хто загинув в дорозі»[2884] .

Нерівні військові сили вірмен та мусульманського спротиву

Під час протистояння з більш потужним ворогом у вірменській армії, за рідкісним винятком, починалися паніка[2885] , масове дезертирство[2886] , часом цілими великими підрозділами[2887] , а також масова здача в полон[2888] , зокрема офіцерів[2889] . «…Ця хвалена армія, щойно надійшла [була отримана] звістка про наближення турецьких сил, разом зі своїми командирами втекла в якомусь зоологічному страху, кинувши на бойових позиціях російських і грузинських офіцерів»[2890] . Але проти цивільного населення мусульманських районів Ериванської губернії, Зангезура та Карської області урядові війська Республіки Вірменії мали абсолютну військову перевагу. Про це свідчать її ж офіційні армійські документи[2891] . Тому навіть під час багатогодинних боїв вірменські частини, на відміну від мусульманських загонів самооборони[2892] , зазвичай зазнавали незначних втрат[2893] , нерідко лише пораненими.

Війська Республіки Вірменії не були в змозі тягатися з «напівголим та напівголодним»[2894] військом Ататюрка, грузинською армією[2895] та радянськими частинами, але відчутно перевершували[2896] збройні сили свого східного сусіда – Азербайджану. До того ж стихійно сформована самооборона тюрків та курдів Ериванської губернії, Зангезуру та Карської області за всіма параметрами поступалася вірменським військам. «…З одного боку, по селах стоять регулярні полки і батальйони, а з іншого боку стоять озброєні, неорганізовані мусульманські маси»[2897] , – зазначав з приводу ситуації в Ериванській губернії в березні 1918 року депутат південнокавказького парламенту Георгадзе. Тоді ж дашнацьке видання «Оризон» влучно зауважило, що «озброєні натовпи татар»[2898] протистоять вірменським «військовим частинам»[2898] . А заступник начальника штабу Кавказького фронту, вірменин, генерал Корганов свідчив про «сутички між вірменськими військами та повсталим мусульманським населенням»[2899] .

Збройні сили вірмен були набагато краще організовані, оснащені британською зброєю[2900] , мали бойовий досвід[2901] Першої світової війни та перебували під командуванням професійних офіцерів російської[2902] армії, що розпалася. Завдяки воєначальникам, які мали багатий досвід[2903] командування великими операціями, вірменська армія мала здатність до взаємодії різних родів військ[2904] ─ піхоти, кавалерії, артилерії та авіації. Вона також мала чималі ресурси в сфері розвідки, залучаючи агентуру[2905] , аерофотозйомку[2906] та підрозділи тактичної розвідки[2907] (засновником військової розвідки, як і інших підрозділів вірменського Генштабу, був випускник елітної військової академії Російської імперії, орденоносець Російсько-японської війни, полковник Зінкевич[2908] ). Ба більше, на відміну від загонів тюркської та курдської самооборони, вірменські війська забезпечувалися досить добре налагодженою системою матеріального постачання[2909] . Близько 85% бюджету Республіки Вірменії витрачалося саме на військові потреби[2910] . І що ще важливіше: вірменська влада контролювала залізничні лінії. Це дозволяло командуванню оперативно перекидати бойові частини з одного району в інший[2911] , та поповнювати їх новими силами[2912] . Таким чином, досягалася концентрація людських і технічних ресурсів на вирішальних ділянках бойових операцій.

Військова перевага вірмен особливо відчувалася у сфері озброєння. Тюркським селянам та курдським пастухам вдавалося обзавестися найчастіше лише старими гвинтівками, які купувалися в Туреччині або у самих вірмен – за золото та худобу[2913] .

Натомість вірменські війська майже завжди використовували проти тюрків абсолютну вогневу перевагу – артилерію та кулемети[2914] , а в окремих випадках бронепотяги[2915] і навіть військову авіацію[2916] .

На відміну від вірмен, в Російській імперії та в Російській республіці, що прийшла їй на зміну, кавказьких тюрків, за рідкісним винятком, на армійську службу не брали[2917] , вважаючи їх неблагонадійним елементом. Тим більше їм не дозволялося створювати свої національні військові частини[2918] . Дуже чітко цю ситуацію описав старший син вірменського лідера більшовиків Південного Кавказу Сурен Шаумян: «Раніше мусульманське населення на Кавказі не відбувало військової повинності; в старій армії не було окремих мусульманських частин. У складі російської армії також не було солдатів мусульман, за рахунок яких можна було б тепер формувати військові підрозділи; не було також свого офіцерства»[2919] . Тому тюрки, не звиклі до військової справи[2920] , не мали[2921] ні бойового досвіду, ні загартованих у боях командирів, ні збройних арсеналів, ні професійних та злагоджених армійських частин. Як додавав видатний вірменський суспільно-політичний діяч того часу Ішханян, вони були «без військової школи, без технічного досвіду та необхідної дисципліни»[2922] . І, мабуть, найголовніше: у них не було центрального командування, оперативних засобів зв’язку та пересування, які б дозволяли забезпечувати маневрену взаємодію розкиданих по країні розрізнених загонів самооборони.

Згадує Камран Гасимов, який народився в 1961 р. в селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії[2923] ; його бабуся була знайома з учасниками опору:

«Зв’язки [між загонами самооборони] були лише щодо придбання зброї. Але щодо допомоги [оперативної взаємодії] – ні. Річ у тому, що кожен загін захищав своє село або кілька сусідніх сіл, тому вони не могли один одному допомагати, у них просто не було такої можливості... [Загони самооборони сусідніх сіл] об’єднувалися в групи та захищали свої села. Вони не нападали [через брак людських та матеріальних ресурсів], лише оборонялися... Централізовано наші захищатися не могли».

Основні епіцентри опору

• Колишній Новобаязетський повіт на сході губернії (тепер його територія входить переважно до складу Гегаркунікської обл. на сході Вірменії, що прилягає до сучасного кордону з Азербайджаном). Він охоплював з обох боків озеро Гокча (нинішня змінена назва – Севан). Загалом у повіті в 1915 році мусульмани становили понад 50 000 осіб[2924] (28,4% населення). Тюркські села розташовувалися компактно на півдні та сході від озера. Найбільший тюркський масив знаходився на південно-східному узбережжі з центром у великому селі Басар-Гечар (Başar-Geçar), яке до 1969 р. зберігало цю споконвічну назву й лише тоді, отримавши статус міста, було перейменоване на Варденіс.
• На півдні тюркський масив Новобаязетської східної околиці межував з Шаруро-Даралагезьким повітом (зараз його територія належить переважно Вайоцдзорській обл. на південному сході Вірменії). Він, зі свого боку, на півдні межував з Нахічеванським повітом. Зі сходу до них обох прилягала історична область Зангезур (основна її територія тепер утворює Сюнікську обл. на південному сході Вірменії). У всіх трьох цих районах мусульмани становили однозначну більшість (54-69%), і сумарна їх чисельність перевищувала 268 000[2925] . Навіть один з найскрупульозніших вірменських дослідників Ериванської губернії того періоду Зограбян визнавав, що територія Шарура (Şərur) «була майже повністю населена мусульманами»[2926] , і в Нахічеванському повіті тюрки мали «чисельну перевагу»[2927] . Своєю чергою, історик-демограф Бадалян називав Даралагез (Dərələyəz) серед двох регіонів теперішньої Вірменії, де проживала «найбільша кількість азербайджанців»[2928] . А російський вчений-ботанік, який у 1903 році пішки обійшов значну частину Даралагеза та Зангезура, детально перерахував у своєму звіті назви різних долин, водойм, пагорбів та гірських вершин, які навіть на картах зазвичай не позначалися. Всі вони мали виключно тюркські назви[2929] . У серпні 1919 року навіть Карабахська вірменська рада визнавала, що Зангезур лише «прилягає до північно-східної частини території Вірменії»[2930] , відповідно, не будучи її невід’ємною частиною. Того ж року британська військова адміністрація на Кавказі підтвердила, що Зангезур є частиною Азербайджану[2931] (після закінчення Першої світової війни Велика Британія на деякий час стала домінуючою зовнішньою силою на Південному Кавказі). Англійці зажадали від Вірменії вивести звідти свої війська[2932] , закликавши все місцеве населення підкорятися азербайджанській владі[2933] . Навіть через сім років вірменська письменниця Шагінян відзначала, що центр Зангезура, «містечко Горіс... лежить на великому мусульманському шляху, що з’єднує Азербайджан з кордоном Персії»[2934] , а сам Горіс ще в той час був «просто столицею наметів, базаром кочівників»[2935] . Зв’язок Зангезуру з Ериванню загалом був слабкий, а місцеве населення, під час економічних негараздів, переселялося не туди, а в Баку[2936] . До того ж, в період Російської імперії Зангезур лише короткий час входив до складу Ериванської губернії[2937] , на землях якої була проголошена Республіка Вірменія. З 1868 року він безперервно був частиною Єлизаветпольської губернії[2938] , на територіях якої[2939] , нарівні з колишньою Бакинською губернією, в 1918 році утворилася Азербайджанська демократична республіка. Однак влада Вірменії ультимативно претендувала як на Зангезур, так і на Шарур з Нахічеванню. Хоча сучасні вірменські дослідники визнають, що Зангезур був «спірною» територією[2940] . Якби це було не так, то на мирній конференції в Парижі в 1919 році вірменська делегація не стала б вимагати передачі Зангезура Вірменії[2941] . Щоб змінити реальність на місцевості, ці три райони (Шаруро-Даралагез, Нахічевань і Зангезур) заполонили десятки тисяч турецьких вірмен[2942] . Їхні збройні формування та дашнацькі війська проводили каральні операції проти мусульманського населення. Місцеві тюрки і курди намагалися чинити опір. Тепер весь Шарур та основна частина Зангезуру належать Вірменії.
• Два суміжні райони на південь від Еривані – Ведібасар (Vedibasar) та Зангібасар (Zəngibasar). У першому, за даними 1908 року, було 52 села, в 44 з них переважало тюркське населення (найбільші Беюк-Веді і Давалу, яка ще на початку XIX століття була «великим татарським селищем»[2943] ). Загалом, у Ведібасарі мусульмани становили 77.6%[2944] населення. А в Зангібасарі було 71 село, в 41 з них переважали тюрки. Найбільшим було Улуханли (нині перетворене на цілковито вірменське місто Масіс). У цілому, в Зангібасарі мусульмани становили 41%[2945] населення. На півдні цей район межував з Сурмалінським повітом, утворюючи з місцевими тюркськими селами суцільний мусульманський масив.
• Сурмалу (Сурмалінський повіт) – на південному заході Ериванської губернії (нині в складі Туреччини). З півночі, крім Зангібасара, до цього району прилягали заселені курдами південні області Ечміадзинського повіту[2946] . З другої половини XIX ст. в Сурмалу відбувалося масове заселення турецькими вірменами[2947] . У липні 1915 вони переселилися сюди в кількості десятків тисяч[2948] . Попри це, того ж року тюрки (44 466) та курди (13 716) разом становили 58%[2949] населення. Але зі встановленням дашнацької влади в цьому районі на початку 1919 року «значна частина тюркського населення Сурмалинського повіту була вигнана зі своїх місць проживання»[2950] .

Карська область, що межувала на сході з Сурмалу, була утворена на територіях Османської Туреччини, захоплених Росією під час війни 1877-1878 років[2951] . До того «християнський елемент [населення] був тут досить слабким»[2952] . Відразу після анексії «почалося, у величезних розмірах, виселення до Туреччини мусульман»[2953] . Лише з серпня 1878 до серпня 1881 «виселилося» 82 760 мусульман[2954] . Повертатися назад їм заборонялося[2955] . Звільнені землі заселялися християнами[2956] , зокрема, турецькими вірменами та греками[2957] . У 1890 р. кавказькі бойовики Дашнакцутюн влаштували в області перші мусульманські погроми[2958] . У 1899 вірмени становили там лише 26,5% (72 504), а мусульмани – 52%[2959] населення. Але до 1910 року чисельність вірмен збільшилася до 101 197 осіб[2960] . З початком чергової війни, в 1914-1915 роках, добровольчі вірменські частини Російської армії, просуваючись через цю область до Туреччини і назад, влаштовували пограбування та вбивства мусульманського населення[2961] . Одночасно сюди переселилися тисячі турецьких вірмен[2962] . У квітні 1918 турки повернули собі контроль над Карською областю[2963] . Після їхньої поразки у Першій світовій війні, на початку 1919 року місцеві тюрки, курди та росіяни оголосили про створення власної Південно-Західної республіки[2964] . Незважаючи на це, а також ігноруючи ту обставину, що вірмени становили там меншість, британська військова адміністрація на Кавказі вирішила віддати цю область Вірменії[2965] . Англійці визнавали, що «мусульмани бояться вірменської адміністрації»[2966] . А один з вірменських діячів говорив офіцеру британської військової місії на Кавказі: «Ось в Карсі татари не визнають влади Вірменської республіки, але ми вимагаємо від них підкорення вірменам, і вони повинні підкоритися»[2967] . Навесні 1919 року, за участю британських підрозділів, вірменські війська окупували більшу частину області[2968] . У вірменській історіографії це називається «визволенням»[2969] – лише незрозуміло від кого, адже турки вже пішли. Нова влада приступила до її масового заселення турецькими вірменами[2970] . Ті почали чинити щодо мусульман «насильство та свавілля»[2971] . На цьому тлі в другій половині 1919 року делегація Республіки Вірменії на Паризькій мирній конференції була змушена визнати, що на цих територіях все ще істотно переважають мусульмани[2972] . Вірменський єпископ, який перебував там восени 1920 року, згодом визнавав, що й тоді мусульман «у Карській області була значна кількість»[2973] . Невелика частина колишньої Карської області[2974] нині належить Вірменії, решта її території – у складі Туреччини.

Основні віхи мусульманського спротиву

Розрізнені партизанські акції мусульман Ериванської губернії почалися ще в 1917 році [2975] . З грудня 1917 року масові вірмено-тюркські зіткнення відбувалися також у суміжних західних областях Азербайджану та на півдні Грузії[2976] . У січні – лютому 1918 партизанські вилазки мусульман на південь від Еривані помітно почастішали. Почалися перші великі протистояння з вірменськими військами[2977] . «…Усі мусульманські райони Ериванської губернії піднялися»[2978] , – зазначає сучасний вірменський дослідник. Це було спровоковано низкою дій вірменської сторони. Серед таких виділялися: висування з Туреччини на територію Ериванської губернії вірменських частин розваленої Російської армії; прискорене укомплектування в губернському центрі Другої дивізії Вірменського корпусу; проголошення «Особливого комітету»[2979] Вірменської національної ради як єдиного органу управління[2980] , та його спроба силою підкорити тюркські села на південь від Еривані[2981] .

Першими епіцентрами опору мусульман стали район Басар-Гечар[2982] на північному сході[2982] (Новобаязетський повіт), околиці великих сіл Давалу[2983] у Ведібасарі, Улуханли[2984] (суч. Масіс), а також райони Сурмалу[2985] та Шарур[2986] . «…В Ериванській губернії становище зараз загрозливе»[2987] , – зазначало в лютому 1918 року одне з тифліських видань.

Один з вірменських генералів обурювався «зухвалою поведінкою мусульман щодо вірменських військ»[2988] . Сучасний вірменський історик зазначає, що тюрки та курди нападали[2989] переважно на військові частини[2990] й перешкоджали їхньому пересуванню[2991] . А ще один вірменський офіцер згодом обурювався[2992] , що навесні 1918 року мусульмани Ериванської губернії намагалися чинити опір і навіть вдатися до партизанських методів[2993] . Так вони намагалися перешкодити зайняттю своїх земель вірменськими частинами, що відступали з Туреччини,[2994] і озлобленою озброєною масою мігрантів. Тим більше, на південь від Еривані абсолютно переважало мусульманське населення. Очевидно, очікувалося, що корінні мешканці покірно дивитимуться на те, як їхні землі займають озброєні маси турецьких вірмен та регулярні вірменські частини, які під час просування грабували й спалювали тюркські села. «Але до травня 1918 року в Ериванській губернії було більш-менш наведено внутрішній лад»[2995] вірменськими військами. За словами одного з місцевих діячів «Дашнакцутюн», «вірменське керівництво було змушене вдаватися до жорстких і різких заходів»[2996] .

У Шарурі тюркський спротив регулярним вірменським військам розпочався в лютому 1918 року та безперервно тривав до кінця березня[2997] . Причому вірмен активно підтримали російські частини, що вийшли з Персії[2998] .

У сусідній Нахічевані 22 лютого Мусульманська національна рада проголосила відродження Нахічеванського ханства[2999] . Вірмени намагалися зірвати цю ініціативу. Як наслідок, у березні почалися військові дії[3000] . Вони безперервно тривали до середини квітня[3001] . У повітовому центрі запеклі бої тривали 23 дні[3002] .

У травні[3003] в Шаруро-Даралагезькому та Нахічеванському повітах було здійснено спробу відновити місцеву тюркську державність у ще ширшому масштабі (до завоювання Росією частина цих земель входила до складу Ериванського, а інша частина – Нахічеванського ханств). Так з’явилася Аракська республіка з центром у колишній столиці ханства – Нахічевані[3004] .

У вересні 1918 року, на тлі «поголовного винищення мусульман»[3005] Зангезуру, місцеві тюркські села також почали чинити опір.

У січні 1919 року британська військова адміністрація на Кавказі оголосила про передачу Шаруро-Даралагезького та Нахічеванського повітів вірменському урядові[3006] . І він спрямував туди війська[3007] . Тюркський спротив активізувався[3008] . До квітня вірменська влада не контролювала більшу частину цього регіону. У травні вона оголосила про «приєднання» Шарура та Нахічевані[3009] . «У червні вірменські урядові війська взяли в облогу Ордубад [Нахічеванський повіт], провівши операцію з вигнання мусульманського населення, яке проживало в околицях цього міста. Одночасно в місті Нахічевань протягом п’яти тижнів тривали бої між мусульманами та вірменами, унаслідок яких місто повністю перейшло до рук мусульманського населення»[3010] . Остаточно Аракська республіка була ліквідована за підтримки британських військ у червні 1919 року[3011] . Проте осередки спротиву в цьому регіоні ще залишалися. Так, голова уряду Вірменії Хатисян особливо відзначав «серпневі заколоти в Шарурі-Нахічевані»[3012] .

У листопаді[3013] вірменські частини, очолювані Нжде (у роки Другої світової війни він був тісно пов’язаний з нацистами[3014] ), провели широкомасштабну каральну операцію в Зангезурі. «Вірмени регулярними силами напали на Зангезурські мусульманські села [далі перелічуються населені пункти]. У першому, крім чотирьох душ, усі перебиті. Вбито понад тисячу. Під іншими селами точаться бої»[3015] , – повідомляв один із очевидців. У підсумку спротив мусульман Зангезуру було придушено. Під командуванням Нжде там «на початку грудня були очищені близько 40 тюркських сіл»[3016] (після цього Зангезур став використовуватися як плацдарм для дашнацької підривної діяльності в Карабаху[3017] ).

У січні 1920 року в Шарурі та Нахічеванському повіті відновилися бойові дії «регулярних вірменських сил»[3018] та загонів самооборони місцевого мусульманського населення. Влітку 1920 року Нахічевань була майже взята вірменами[3019] . До кінця того року близько третини мусульман Нахічевані були змушені втекти до сусідньої Персії[3020] .

На північному сході колишньої Ериванської губернії, у Новобаязетському повіті (район Басар-Гечар), тюркський спротив активізувався в лютому 1919 року[3021] . Згідно з документами командування вірменських військ, цьому передували «безчинства» та «збройні напади на татарське населення»[3022] турецьких і місцевих вірмен. До того ж ситуацію загострила «ціла низка незаконних дій з боку місцевої [вірменської] адміністрації»[3023] . Центром спротиву стало село Зод[3024] (теперішня змінена назва – Сотк) та сусідні села[3025] (Бабаджан, Тохлуджа, Арданиш, Шорджа, Агбулаг[3025] ), розташовані на спірній території поблизу сучасного західного кордону Азербайджану[3026] . У другій половині квітня точилися інтенсивні бої[3027] . Вірменські війська регулярно застосовували артилерію[3028] . До кінця місяця спротив у цьому районі було придушено[3029] . Близько 100 мусульманських сіл були повністю зруйновані[3030] .

На південь від Еривані, у районі Ведібасар, спротив мусульман розпочався в січні 1919 року[3031] . Один з вірменських мешканців Ериванської губернії згодом згадував: «Населення району Веді, не маючи змоги задовольняти грабіжницькі вимоги дашнацьких чиновників, які прибували туди в супроводі маузеристів [так називали бойовиків “Дашнакцутюн”, що надавали особливу перевагу німецьким самозарядним пістолетам Mauser], відмовляло їм у їхніх вимогах. Для придушення непокірних уряд багаторазово надсилав у Веді каральні загони маузеристів та війська»[3032] . Як наслідок, влітку 1919 року в цьому районі спалахнуло повномасштабне повстання. Письменник Лео пізніше згадував: «Ведібасар повстав, окопався в траншеях і переможно відтісняв вірменські війська»[3033] . У серпні урядові частини під командуванням Дро зуміли частково придушити спротив[3034] . Однак, як зазначав перший прем’єр Качазнуні, «У таких важливих пунктах, як Веді-Базар, Шарур-Нахічевань, [керівники Вірменії] не змогли встановити свою владу навіть силою зброї, зазнали поразки й відступили»[3035] . Повністю підпорядкувати ці райони вірменським військам вдалося лише в травні–липні 1920 року[3036] . «…Багато невинних мусульманських селян нещодавно були вбиті вірменськими військами»[3037] , – повідомляло тоді британське видання The Graphic.

У липні 1919 року спалахнуло тюрксько-курдське повстання в Зангібасарі. «Не минало й дня без битв»[3038] . Лише через рік урядовим військам вдалося зламати опір і то лише за допомогою драконівських методів. У липні 1920 року комісар Франції на Кавказі Мартель інформував свій уряд: «…У Зангібасарському районі наприкінці червня було зруйновано близько двадцяти мусульманських сіл артилерійським обстрілом, а їхніх мешканців вбито…»[3039] . Останній прем’єр Вірменії Врацян згодом згадував: «Близько 20 мусульманських сіл у районі Зангібасара, що перебували під контролем турецьких агентів [так дашнаки називали провідників опору], відмовлялися визнавати владу Республіки Вірменії. Після того як більшовиків було придушено [заколот вірменських більшовиків у травні 1920], бюро-уряд вирішило приборкати й мешканців Зангібасара за допомогою регулярних військ… Зангібасар було взято[3040] [у червні 1920[3040] ]... Очищення було нерозривно пов’язане з грабежами та насильством[3041] …». Своєю чергою, письменник Лео, який на той час перебував в Еривані, свідчив: «Уряд Дашнакцутюн здійснив переможний похід на Зангібасар та Беюк-Веді, витіснив тюркське населення цих районів на інший берег річки Аракс [у Персію]…»[3042] .

На південному заході Ериванської губернії, у Сурмалу та на прилеглих територіях Ечміадзинського повіту, в серпні 1919 року курди виступили проти засилля дашнаків і вірменських переселенців із Туреччини. Але спротив було придушено[3043] , а курдські села знищено. Про ці події на прикладі рідного племені згодом розповів курдський письменник Шамілов: «Не витримавши всіх жахів дашнацького розбою, шаркінці повстали в Сардарабадській долині [західна околиця сучасної Вірменії]… Дашнаки спрямували проти повсталих свою банду під командуванням Сасунці-Каро. Погано озброєне невелике плем’я шаркінців не могло довго чинити опір загонам озброєних до зубів дашнаків, і повстання було придушене, а його учасники зазнали жорстоких катувань та кривавої розправи. Усе було зруйноване, залите кров’ю»[3044] .

У сусідній Карській області курдські й тюркські виступи то «безкомпромісно і жорстоко»[3045] придушувалися, то знову відновлювалися[3046] протягом усього 1919 – першої половини 1920 року[3047] . У січні 1920 року війська Республіки Вірменії провели «демонстраційний військовий марш» з метою «чинити тиск на неспокійні мусульманські елементи області». За оцінкою сучасного вірменського історика, ця військова кампанія супроводжувалася «зайвою та необґрунтованою жорстокістю»[3048] .

Як зазначав на початку 1990-х років вірменський історик, «…бунти місцевого тюркського населення, хоча й були придушені, але завдали значної шкоди, дестабілізували ситуацію в країні»[3049] . Систематичні грабежі тюрків та курдів, масові зґвалтування мусульманок, вбивства мирного населення, за визнанням останнього прем’єра Республіки Вірменії[3050] , розтлили й деморалізували її армію, процес розкладання охопив «увесь державний апарат»[3051] . Вторгнувшись на територію Туреччини в червні 1920 року, вона виявилася нездатною протистояти цьому ворогові. Цілі вірменські частини без бою залишали позиції й відходили з фронту або натовпами здавалися в полон. Причому водночас деякі командири намагалися наостанок награбувати якомога більше тюркського й курдського майна з метою подальшого продажу в Грузію[3052] . У результаті, проіснувавши 2,5 року, велика вірменська державність завершилася. Як згодом підсумував колишній голова імміграційного управління Республіки Вірменії, її чиновники, воєначальники, солдати, пересічні обивателі «загрузли в багні грабежів та зґвалтувань і не могли вибратися з нього доти, доки вірменська незалежність не пішла разом з ними на дно багна»[3053] .