17. Радянська ілюзія і народна війна: «вірмени нас утискають» (1921-1938)

Після утвердження у квітні–липні 1921 року комуністичного режиму в межах дашнацької республіки, що зазнала краху,[3057] нові правителі опинилися в дуже складній ситуації. В азійських регіонах колишньої Російської імперії спочатку радянська влада спиралася виключно на слов’янське населення[3058] . У тих місцях, де у значній кількості проживали європейські євреї-ашкенази, вони також відігравали помітну роль на початкових етапах правління комуністів. Так було, наприклад, в Азербайджані та Узбекистані. Але в Ериванській губернії і до краху Російської імперії слов’ян було дуже мало, а євреїв – у рази менше. Ця найпівденніша губернія російського Кавказу вважалася особливо відсталим закутком. Давалися взнаки вкрай слабкий розвиток міст та промисловості[3059] (на відміну від Баку), відсутність вищих навчальних закладів[3060] та європейського культурного життя (як у Тифлісі).

У 1915 році в Ериванській губернії, не враховуючи Нахічеванського повіту, проживало лише 15 306 слов’ян[3061] (усіх їх називали росіянами) і лише 352 євреї[3062] – при населенні 926 000 осіб. Після встановлення радянської влади, за даними 1922 року, чисельність слов’ян істотно не збільшилася (19 173[3063] ). У 1926 – щодо слов’ян майже та сама ситуація[3064] , євреїв було – 335[3065] . Причому значну частину слов’янського населення становили прихильники сектантських течій (у 1915 їх було 6 864 із 15 306 слов’ян[3066] ). З початком проведення радянською владою радикальних соціальних перетворень та антирелігійних кампаній вони одними з перших ставали її запеклими ворогами[3067] .

До того ж нова влада позиціонувала себе передусім як виразниця інтересів міського робітничого класу, а тут цілковиту більшість населення становили селяни[3068] (у 1926 р. 77,8% населення було зайнято в сільському господарстві[3069] ). Навіть через десять років після встановлення радянської влади головний рупор режиму, газета «Правда», характеризуючи ситуацію у Вірменії та інших «відсталих республіках», констатував: «Провідна роль передового міського пролетаріату послаблюється, а іноді майже зовсім зникає через те, що промисловість тут узагалі мало розвинена, до того ж невеликі групи [переважно російських] робітників, де вони є, часто відірвані від місцевого селянського населення за культурою і мовою»[3070] .

Таким чином, соціальна база комуністичного режиму в новоутвореній Радянській Вірменії майже була відсутня. Не дивно, що чисельність членів компартії, яка прийшла до влади, була мізерною – 4 036 осіб у 1924 році за загальної[3071] чисельності населення 1 050 000[3072] . У вже цитованій публікації, через десять років після радянізації Вірменії, головний рупор правлячого режиму визнавав: «…ми тут не досягли згуртування переважної більшості трудового селянства навколо гасел партії…». У статті зазначалося, що «місцеві партійні організації, як правило, слабкі і за чисельністю, і за ідейним рівнем, і за соціальним складом»[3073] .

Ситуацію ускладнювало те, що новій владі дісталася від дашнаків зруйнована країна[3074] , в якій відносини між вірменами та залишками тюркського й курдського населення були загострені до межі. «Сліди шовіністичної роботи, ворожнечі й недовіри досі ще не викорінені у масах»[3075] , – зазначалося за підсумками засідання Кавказького керівництва компартії в липні 1921 року.

Разом із тим утвердженню комуністичного режиму на початковому етапі сприяла величезна втома людей від тривалих бойових дій, які тривали в колишній Ериванській губернії з кінця 1917 року. Тим більше, їм передували ще три роки життя в гнітючій прифронтовій атмосфері під час війни з турками.

Але все одно радянська влада у Вірменії була ще більш чужою, ніж дашнацький режим. Тому, подібно до дашнаків, комуністи з самого початку і до краху СРСР вибудовували свою кадрову політику, спираючись на вірмен з інших областей Кавказу та європейських регіонів країни[3076] . Наприклад, за весь радянський період з 16 перших секретарів Центрального комітету компартії Вірменії, які фактично були керівниками республіки, лише двоє народилися на її території[3077] . Схожа ситуація спостерігалася у всіх сферах управління[3078] .

Однак, у будь-якому разі, новому уряду потрібно було завоювати прихильність вірменського населення, просякнутого націоналістичною пропагандою, левову частку якого становили нещодавні мігранти з Туреччини, які не володіли російською мовою. Меншою мірою, але все ж таки комуністи також прагнули завоювати симпатії решти тюркського та курдського населення. Спочатку це було легше, ніж з вірменами. Тюрки й курди, які за дашнаків зазнавали знищення, грабежів та різноманітних утисків, сприймали комуністів як визволителів. Тому у 1920–1921 роках вони допомагали частинам Червоної армії[3079] добивати загони вірменських націоналістів.

Радянська влада обрала різні стратегії у боротьбі за симпатії вірмен і національних меншин, до яких тепер офіційно було зараховано корінних тюрків. Разом з тим, загалом у республіці, особливо на початковому етапі, проводилася інтенсивна агітація в дусі «дружби народів». Ще в листопаді 1920 року, напередодні встановлення радянської влади, відповідальний за радянізацію республіки тимчасовий Військово-революційний комітет урочисто пообіцяв, що віднині: «…назавжди зникне привид племінних і національних чвар, що роз’їдали Вірменію, і запанує братерство народів у їхньому повсякденному трудовому житті»[3080] . У липні 1921 року в одному з документів кавказького керівництва правлячої партії підкреслювалося: «Невідкладне завдання… полягає в тому, щоб шляхом всебічної зосередженої агітації викорінити отруйні пережитки взаємної недовіри, національної ворожнечі …»[3081] . У січні 1922 року голова уряду республіки Мяснікян впевнено заявив: «Радянська влада анулювала причини, що породжують міжнаціональні конфлікти» [3082] .

Політика задобрювання вірмен

Комуністи домагалися прихильності вірменського населення шляхом задоволення давніх прагнень націоналістів, а також через фактичне закріплення результатів дашнацького правління.

З початку 1920-х на всі керівні посади призначалися майже виключно вірмени[3083] . При тому що «серед місцевих комуністів також був сильний націоналізм»[3084] . А на районному[3085] та сільському[3086] рівнях керівні пости часто займали колишні дашнаки. Вже у 1925 році за часткою представників титульної нації у владних структурах Вірменія лідирувала[3087] серед усіх національних республік та областей Радянського Союзу.

Головними ораторами на всіх важливих офіційних заходах також були майже виключно вірмени, причому більшість виступів відбувалася вірменською мовою[3088] . Пріоритетом у соціально-економічній сфері було вирішення проблем вірменського населення[3089] , зокрема мігрантів із Туреччини. Спочатку докладалися зусилля для розвитку саме вірменської культури[3090] . «Процвітає вірменська культура. Помітні успіхи вірменського мистецтва та літератури»[3091] , – зазначалося в одному з всесоюзних видань. І всіляко підкреслювався національний вірменський характер створюваної Радянської Вірменії. «…Відбувається культурне та господарське відродження вірменського народу»[3092] , – констатувала у 1924 році державна пропаганда. Своєю чергою, історик Григорян, який пізніше обіймав посаду міністра культури республіки, визнавав, що саме радянська влада створила «вірменську національну державу»[3093] і забезпечила цьому народу «національну незалежність»[3093] . Тим більше тоді ж, на початку 1920-х, були створені й національні збройні сили[3094] , які в єреванських виданнях іменувалися «Вірменська Червона армія»[3095] .

Але підкреслена «вірменськість» – не головний засіб нової влади для здобуття прихильності вірменського населення. Основна тактика полягала у реалізації територіальних претензій націоналістів до сусідів – азербайджанців та грузинів.

Ще в червні 1920 року (тобто до радянізації Вірменії) представник вищого керівництва Радянської Росії Кіров змусив голову дипломатичного відомства Радянського Азербайджану Гусейнова, призначеного на цю посаду лише місяць тому, відмовитися від Шаруро-Даралагезького району на користь дашнацької республіки[3096] . І це за тих обставин, що, за офіційними даними, п’ять років тому тюрки там становили понад 68% населення, а вірмени – лише 30%[3097] .

30 листопада 1920 року радянське керівництво Азербайджану, який сім місяців до того був окупований Червоною армією, подарувало Вірменії Зангезур[3098] . Рішення ухвалювалося на засіданні Політбюро та Оргбюро Центрального комітету Комуністичної партії Азербайджану. З 10 учасників засідання лише четверо були етнічними азербайджанцями. Вони прийняли цю постанову, попри те, що ще в червні 1920 року головний представник Радянської Росії на Кавказі Орджонікідзе повідомляв Москву, що в Зангезурі «проголошена Радянська влада»[3099] і там «вважають себе частиною Азербайджанської радянської республіки»[3099] .

Передача Зангезуру була покликана здобути прихильність вірменського населення до комуністів на тлі краху дашнацького режиму та початку[3100] радянізації Вірменії. Один із радянських діячів на Південному Кавказі, Соловйов, інформував із цього приводу центральний уряд у Москві: «…віддана частина Азербайджанської території з виключно мусульманським населенням…, знищено єдиний коридор, який безпосередньо з’єднував Азербайджан з Туреччиною»[3101] . П’ять років до того, у 1915 році, тюрки становили 54% населення Зангезуру. До того ж, у період Російської імперії Зангезур лише дуже короткий час входив до складу Ериванської губернії, на землях якої була створена дашнацька республіка, а згодом і Радянська Вірменія. З 1868 року[3102] цей регіон безперервно належав до Єлизаветпольської губернії, на територіях якої, нарівні з колишньою Бакинською губернією, у 1918 році утворилася Азербайджанська демократична республіка, що два роки по тому була окупована радянськими військами.

Крім того, у грудні 1920 року комуністи офіційно закріпили[3103] в межах Вірменії окуповану дашнаками частину південної Грузії[3104] та частину Газахського повіту[3105] колишньої Гянджинської губернії[3106] Азербайджану, де проживало переважно тюркське населення.

У 1927 році, попри протести місцевих тюркських мешканців, радянська влада передала Вірменії території Нахічеванської АРСР[3107] , яка була частиною Азербайджану. «Коли проводили кордон між Радянською Вірменією та Радянським Азербайджаном, деякі райони, населені азербайджанцями, опинилися на вірменській території»[3108] , – повідомлялося двадцять років згодом в одному з всесоюзних туристичних видань.

«Територіально- дарувальна» політика комуністів щодо вірмен здійснювалася і всередині Радянської Вірменії. У 1921–1922 роках у багато сіл, звідки тюркське населення було вигнане дашнацьким режимом, були поселені вірменські мігранти з Туреччини[3109] . Споконвічно тюркські села перетворювалися на вірменські або змішані (після повернення туди частини корінного населення). Таким чином радянська влада політично та юридично закріпила результати драконівської національної політики дашнаків.

На тлі всіх цих заходів у службовому документі 1923 року радянських органів держбезпеки підкреслювалося: «Сприятливе ставлення всіх верств населення Вірменії та закордонної [вірменської] еміграції до Радянської влади, яка зуміла розв’язати національне питання на Кавказі й зберегти вірменське вогнище від фізичного винищення, вибило ґрунт для діяльності дашнаків у Вірменії…»[3110] .

Політика влади Радянської Вірменії, спрямована на привернення до себе тюрків

Стосовно тюркського населення в перші роки радянської влади проводилася інша політика «задобрювання». Насамперед мусульманським біженцям, які врятувалися від жорстокостей дашнацького режиму в Азербайджані, Грузії, Персії та Туреччині, дозволили повернутися на батьківщину[3111] .

Комуністичний режим на словах всіляко декларував рівність населення за національною ознакою. Ще у грудні 1920 року Революційний комітет Вірменії постановив, що поряд із державною вірменською мовою офіційний статус надається тюркській – «у місцевостях з переважним мусульманським населенням»[3112] . У січні 1921 року фактичний керівник республіки Касьян гарантував: «Відтепер у межах Радянської Вірменії більше немає місця диким та безглуздим утискам інородців та іновірців, і на всіх громадян Вірменії однаковою мірою поширюватимуться всі блага Радянського ладу»[3113] . А в першій конституції Радянської Вірменії, ухваленій 1922 року, проголошувалося: «Усі трудящі незалежно від національності та віросповідання… користуються рівними правами»[3114] .

У 1920-х роках періодично проводилися показові з’їзди та конференції, покликані продемонструвати турботу нової влади про національні меншини[3115] . Створювалися різні профільні підрозділи адміністративних органів[3116] , які мали займатися їхніми проблемами.

У 1922–1924 роках у районах компактного проживання тюрків відкрилися 39 шкіл з викладанням їхньою національною мовою[3117] .

Згадує Мінаввар Джахангірова[3118] , народжена 1930 року в селі Гохт у центральній частині Вірменії:

«У вірмен були свої школи. У нас була своя [з викладанням азербайджанською мовою]. Була одна школа на 5–10 будинків»[3118] .

До того ж 1920-ті роки стали періодом розквіту тюркської преси в межах колишньої Ериванської губернії. Протягом цього десятиліття там видавалися чотири тюркські газети («Ранчбар», «Коммунист», «Занги», «Гызыл Шафаг») і один журнал («Халг Маарифи»). Ні до, ні після на території теперішньої Вірменії не виходило такої кількості тюркської періодики. І хоча всі ці видання були спрямовані на пропаганду комуністичної ідеології, вони мали неабияке значення для формування національної самосвідомості ериванських та зангезурських тюрків.

Чергове вірмено-тюркське загострення

Унаслідок усіх перелічених заходів щодо вірмен і тюрків у 1921–1924 роках могло здатися, що міжнаціональна ворожнеча пішла на спад і навіть почала зникати зовсім. «З встановленням Радянської влади національним протистоянням було покладено край. Вірмени й мусульмани стали жити як брати, і становище Радянської влади зміцнилося»[3119] , – зазначав курдський письменник, чиї близькі загинули під час дашнацького режиму. Своєю чергою, 1923 року вірменська письменниця свідчила, що під час повернення тоді тюрків у рідні краї «конфліктів майже не було, влада лише спостерігала, як колишні сусіди, що різали один одного, тепер по-діловому й щиро зустрічалися, не сперечаючись про право на землю»[3120] . Пізніше у всесоюзному довідково-пропагандистському виданні про Вірменію зазначалося: «Радянська влада створила нові, братерські відносини між народами. Назавжди відійшли в минуле національна ненависть, ворожнеча, взаємна недовіра та національна замкненість народів, виникли відносини довіри, дружби й взаємної підтримки, зміцнилася їхня співдружність»[3121] .

Однак вже перші перетворення радянського режиму в аграрній сфері, розподіл земель між селами та всередині сіл між селянами, продемонстрували обмежений ефект політики задобрювання обох етносів.

З осені 1925 року у звітах органів держбезпеки для вищого керівництва СРСР дедалі частіше з’являлися повідомлення про зростання міжетнічної напруженості в Радянській Вірменії[3122] . Основним приводом були суперечки в сільській місцевості через земельні ділянки й водні ресурси[3123] . До цього додалося невдоволення тюрків[3124] тим, що їм доводилося ділити свої рідні землі та села з прибулими вірменами. Крім того, у 1925–1927 роках почала проявлятися дискримінація тюрків з боку районної влади у сферах судочинства[3125] , освіти[3126] , охорони здоров’я[3127] – всупереч конституції та риториці вищого республіканського керівництва.

Тюрки висловлювали такі думки: «Вірмен підтримує уряд Вірменії, який навмисно змішує вірмен з мусульманами, щоб змусити останніх переселитися до Нахкраю [Нахічеванська АРСР]»[3128] ; «Вірмени нас утискають, не зважають на нас, роблячи самі все, що хочуть»[3129] .

У вересні[3130] 1925 почалися протистояння між вірменами й тюрками. У липні 1926-го вже фіксувалися масові конфлікти[3131] . На тлі збільшення таких інцидентів у квітні[3132] – травні[3133] 1927 року аналітики радянських органів держбезпеки зазначали: «Земельно-водні суперечки, що супроводжуються взаємною потравою посівів, самовільним захопленням та засівом ділянок і, у зв’язку з цим, бійками, пораненнями, загострюють національні взаємини, загрожуючи перерости в серйозні зіткнення»[3134] . У серпні 1927 року вперше за часів радянської влади у вірмено-тюркських сутичках з’явилися загиблі[3135] .

Зростанням напруженості скористалися[3136] залишки[3137] Дашнакцутюн. Після встановлення у Вірменії нового режиму більшість видатних діячів цієї партії втекла за кордон. Основну масу колишніх офіцерів дашнацької армії у 1921 році було заслано до радянських концтаборів, деяких знакових воєначальників – ветеранів «Дашнакцутюн» було розстріляно[3138] . Згодом радянська влада намагалася остаточно розкласти актив цієї партії на Кавказі[3139] та її відділення за кордоном[3140] . У листопаді 1923 року в Еривані відбувся з’їзд колишніх членів партії, які проголосували за розпуск Дашнакцутюн у межах Радянської Вірменії[3141] . Але тоді ж радянські спецслужби відзначали спроби дашнаків відновити в Грузії партійну структуру регіонального управління[3142] . З початку 1927 року фіксувалася їхня активізація у Вірменії[3143] , за підтримки емісарів руху за кордоном[3144] . У 1928–1932 роках відбувалося відтворення, принаймні часткове, організаційної структури Дашнакцутюн у масштабах республіки[3145] .

Пожвавлення дашнаків і їхня антитюркська агітація викликали страхи мусульманського населення. Почали виникати розмови, що у разі краху радянського режиму, наприклад через іноземну інтервенцію[3146] , до влади повернуться вірменські націоналісти й знову влаштують різанину[3147] . Залежно від змін зовнішньополітичної ситуації, в тюркському середовищі стали з’являтися панічні настрої[3148] .

У зв’язку із загостренням міжетнічної напруженості[3149] , активізацією дашнаків та антирелігійною кампанією влади з жовтня 1925 року серед тюркського населення[3150] зростало прагнення переселитися зі змішаних районів у суто тюркські в[3151] межах Вірменії, та за межі республіки – до Туреччини, Радянського Азербайджану або Нахічеванського регіону. У березні 1928 року аналітики радянських органів держбезпеки повідомляли керівництву країни: «У низці сіл 50% тюркського населення схильне до переселення»[3152] (йшлося вже про сотні родин). Влітку 1931 року відновилося масове переселення тюрків з Вірменії[3153] до Нахічеванського регіону, що охопило сотні родин. У 1930–1931 роках фіксувалися випадки нелегального переходу цілих груп тюрків до Туреччини[3154] . Лише з травня по серпень 1931 року туди перейшло 1800 тюрків з різних районів Вірменії[3155] . Тамтешня адміністрація у прикордонних районах допомагала[3156] таким переселенцям. Цей відтік припинився лише після того, як у середині 1930-х років державний кордон на Південному Кавказі був майже герметично перекритий[3157] .

Народний спротив радянській владі

У 1927–1928 роках вірмено-тюркські протистояння досягли такого напруження, що почали набувати насильницьких форм. Але до 1929 року політика влади «переключила» цей конфліктний потенціал з міжетнічного протистояння на представників та активних прихильників самого правлячого режиму.

На той час, після розгрому в 1926–1929 роках внутрішньої опозиції в правлячій партії[3158] , керівник СРСР Сталін та його ставленики на чолі республік та областей почали почуватися значно впевненіше, ніж іще кілька років тому. Це дозволило їм розпочати здійснення радикальних соціально-економічних проєктів у масштабах усієї країни. Окрім амбітного проєкту стрімкої індустріалізації, Сталін та його оточення мали намір повністю підпорядкувати[3159] багатомільйонне селянство, що становило більшість населення. При цьому переслідувалися дві цілі – економічна та соціально-політична. Перша зводилася до створення централізованої системи дармового виробництва сільськогосподарської продукції шляхом фактичного поневолення селянства[3160] . Соціально-політичне завдання[3161] полягало в тому, щоб знищити багатовікові засади аграрного суспільства[3162] , засновані на традиційних цінностях, пов’язаних з релігією й такими, що суперечили комуністичній ідеології. Центральна влада прагнула позбавити селянство[3163] його світогляду та способу життя. Для цього необхідно було викорінити культуру сімейної власності й общинної самоорганізації, яка зберігала потенціал незалежності від держави.

Крім цих загальних цілей, на Кавказі ставилося завдання позбавити тюркське селянство залишків альтернативного лідерства в особі ще не репресованих нащадків родової знаті та неформальних ісламських авторитетів[3164] . Радянський режим також прагнув змусити тюркських кочовиків відмовитися від відсталого, на думку комуністів, кочового скотарства і повністю перейти[3165] до осілого тваринництва. Окрім цивілізаторської місії, такий крок мав посилити контроль над цією категорією населення.

Для такої радикальної трансформації у грудні 1927 року вище керівництво країни проголосило курс на колективізацію[3166] . Вона являла собою примусовий згін сільських мешканців у колективні господарства, колгоспи, з позбавленням їх особистого майна, включно з худобою[3167] , а подекуди навіть домашнім начинням[3168] .

Створення колективних господарств хаотично, але ще без насильницького примусу, відбувалося доволі швидкими темпами з літа 1927 року.[3169] У 1928–1929 роках влада провела масштабні каральні акції з вилучення[3170] в селян врожаїв.

Це супроводжувалося різким посиленням антирелігійної кампанії[3171] . Релігія, духовенство та об’єднання віруючих розглядалися режимом як запеклі вороги радикальної трансформації селянства[3172] . На Кавказі, зокрема у Вірменії[3173] , тотальний наступ проти релігії розпочався у 1927–1928 роках – більш ніж на рік раніше, ніж у російських регіонах[3174] . Масово закривалися й руйнувалися церкви та мечеті, ліквідовувалися ще наявні релігійні школи та шаріатські суди, духовенство зазнавало репресій[3175] . Мулл «заарештовували та звинувачували за статтею Кримінального кодексу, що застосовувалася лише в мусульманських регіонах. Вона передбачала покарання за використання релігійних упереджень мас з метою "повалення робітничо-селянського уряду" або з метою "організації опору його законам і декретам"»[3176] . Як зазначає вірменська дослідниця, «заходи проти релігії та церкви стали найяскравішим та найнаочнішим проявом політики наступу на сільську культуру в роки масової примусової колективізації, що перетворилася на справжню війну проти релігії та релігійних символів»[3177] .

Руїни мечеті Сардар, Еривань.

Згадує Сайяд Нагієв, народжений 1935 року в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) на заході Вірменії[3178] :

«У радянський час там були закриті всі мечеті. Їх використовували для різних потреб. Нашу мечеть теж закрили, вона стала складом колгоспу».

Зі слів батьків згадує Камран Гасимов, народжений 1961 року в селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії[3179] :

«До 1936 року мечеть існувала. У радянський час її використовували як школу… Школу ввели в експлуатацію чи то в 1935-му, чи то 1936 року. Потім туди призначили директора, який… зніс мечеть і спалив книги Корану, що там були».

Згадує Асаф Наджафов, народжений 1967 року в селі Наріманли (суч. Шатван) на сході Вірменії[3180] :

«У селі Наріманли була мечеть, але радянська ідеологія стала причиною того, що її використовували як склад. Ні духовенство, ні віруючі люди не могли проводити там свої обряди».

У листопаді-грудні 1929 – січні 1930 року влада ухвалила низку рішень та постанов про початок інтенсивної колективізації[3181] . В основних сільськогосподарських регіонах вона мала набути прискореного й тотального характеру. Сталінські маріонетки в республіках та областях, зокрема на Кавказі[3182] , випереджаючи одне одного, кинулися виконувати волю керівництва[3183] . Це моторошне змагання за найвищі показники[3184] колективізації супроводжувалося репресіями проти[3185] мільйонів більш-менш заможних селян (куркулів)[3186] , і взагалі будь-яких сільських мешканців, які насмілювалися противитися рішенням влади[3187] .

Жорстокість тоталітарного режиму викликала активний спротив селянства в багатьох регіонах СРСР. Особливо великі повстання відбулися в Україні, Казахстані та на Кавказі[3188] . Епіцентрами стали Кабарда (червень 1928[3189] ), Чечня (грудень 1929, березень-квітень 1930[3190] ), Дагестан (березень-травень 1930[3191] ), Карачай (квітень 1930[3192] ) та Азербайджан (жовтень 1929 – червень 1930[3193] ). У прилеглих до Вірменії гірських районах Гянджинського округу[3194] , Карабаху[3195] та Нахічеванської АРСР[3196] радянська влада фактично впала. Там виникли цілі селянські армії[3197] . Чисельність деяких таких партизанських формувань перевищувала тисячу осіб[3198] . Загальну кількість повстанців на територіях Вірменії та Азербайджану в березні 1930 року головна радянська спецслужба оцінювала у 3–3,5 тисячі[3199] . Їх очолювали представники родової знаті та ісламського духовенства. Як і в сусідньому Дагестані[3200] , спротив режиму супроводжувався в Азербайджані піднесенням релігійних настроїв населення. «Відтепер прихильність до ісламу набула характеру політичного протесту; традиція політизувалася і таким чином конструювалася заново. Бути мусульманином означало передусім бути ворогом більшовизму»[3201] .

Кордони між республіками Південного Кавказу були номінальними, і пересування між ними здійснювалося вільно. У деяких випадках антиурядові виступи починалися під впливом кочовиків-пастухів, які переміщувалися з прикордонних районів, вже охоплених повстаннями, до прилеглих місцевостей сусідньої республіки[3202] . Бували й інші ситуації, коли учасники повстанського руху після придушення виступів в одній республіці переходили до суміжних районів іншої й там вливалися до партизанських загонів[3203] . З огляду на це, масові повстання в Грузії[3204] , Гянджинському окрузі[3205] , Карабаху[3206] та Нахічевані не могли не позначитися на ситуації в прилеглих тюркських районах Вірменії.

Більшість тюрків та вірмен у цій республіці й надалі проживала в сільській місцевості та зберігала патріархальний уклад. Тому й там новий курс правлячого режиму викликав масове невдоволення. У 1929 році один з російських мешканців півночі Вірменії зазначав: «У нас у Закавказзі селяни проти колективізації… Куди б не поїхав, не пішов – усюди чуєш невдоволення. У наших горах Закавказзя утворилося чимало бандитів через ваш наступ [на селянство]»[3207] («бандитами» радянська пропаганда та російське населення Кавказу називали мусульман-учасників партизансько-повстанського руху).

У лютому 1930 року головний рупор комуністичного режиму СРСР, газета «Правда», заявила щодо Вірменії, що там «вже тепер можливе створення районів суцільної колективізації»[3208] . Як і в інших регіонах Кавказу, місцеві партійні керівники «виступали з ініціативою форсування колгоспного будівництва»[3209] . З листопада 1929 по лютий 1930 року в республіці поспіхом було створено майже пів тисячі колгоспів[3210] . З 162 000 дрібних селянських господарств, що існували у Вірменії в 1928 році, 90 000 примусово[3211] зігнали до колгоспів[3212] . Цей процес здійснювався особливо жорсткими методами в місцях компактного проживання тюрків – в Ериванському окрузі та на сході Вірменії[3213] . Дії влади зі створення колгоспів супроводжувалися масовими арештами порівняно заможних селян-куркулів[3214] та взагалі будь-яких сільських мешканців, які відмовлялися вступати до цих колективних господарств[3215] .

Перші ознаки спротиву почали проявлятися ще в січні-лютому 1929 року. Це були переважно диверсії проти колгоспних об’єктів, напади на представників сільської влади та радянських активістів[3216] . Вони відбувалися як реакція на посилення антирелігійної кампанії та політики проти заможних селян-куркулів[3217] . Ці акції спротиву за часом збіглися з першими протестними виступами в сусідньому Карабаху[3218] .

У лютому-березні 1930 року[3219] , синхронно зі зростанням повстанського руху в суміжних районах Азербайджану, виступи тюрків у Вірменії різко активізувалися, набули масового й збройного характеру[3220] . Як і в сусідньому Гянджинському окрузі, в деяких тюркських селах на півночі та сході Вірменії радянську владу було ліквідовано[3221] . Наприклад, у районі Басар-Гечар її представників з райцентру до сіл не пропускали бійці самооборони[3222] . 11 березня керівництво органів держбезпеки на Південному Кавказі інформувало начальство в Москві: «…Посилилися масові антиколгоспні виступи, що набувають політичного забарвлення, заворушеннями охоплено… всі тюркські райони Вірменії». Ще через кілька днів в оперативній довідці знову зазначалося, що «найбільше охопленими масовими виступами є… всі тюркські райони республіки»[3223] . Саме на березень 1930 року припав пік збройного спротиву.

Його організаторами серед тюрків виступали партизани часів першої Республіки Вірменії, що залишилися на волі[3224] , релігійні авторитети[3225] , а на півночі республіки – члени суфійських братств (під впливом одноплемінників у сусідній південній Грузії[3226] ). У вірменському середовищі таку ж роль виконували представники духовенства,[3227] а в південних районах[3228] – дашнаки[3229] .

Дійшло до того, що комуністам вдалося домогтися єднання недавніх непримиренних антагоністів[3230] . Траплялися випадки[3231] , коли дашнацькі бойовики та тюркські партизани, які десять років тому безжально знищували один одного, тепер об’єднували зусилля проти спільного ворога – радянської влади[3232] (схожа ситуація спостерігалася в сусідньому Карабаху).

Драконівські дії влади та масовий народний спротив спричинили зростання релігійних настроїв серед тюрків[3233] , принаймні в частині районів республіки, а також у їхніх вірменських сусідів[3234] . Представники духовенства з обох боків налагодили взаємодію і, наприклад, у Даралагезі, на південному сході Вірменії, висунули гасло: «Боротьба за релігію та повне єднання Корану та Євангелія»[3235] (показово, що повідомлення про міжнаціональний антагонізм[3236] знову почали з’являтися в документах радянських спецслужб лише після придушення збройного спротиву).

У 1930 році значну частину території Вірменії, особливо північні та південні райони, охопила хвиля збройних народних виступів та партизанського руху[3237] . З посиленням спротиву та тимчасовим ослабленням радянської влади, особливо в гірських районах, селяни масово виходили з поспіхом створених колгоспів. До середини 1930 року з 90 000 у них залишилися лише 16 000[3238] . Водночас багато селян, особливо відносно заможні, поповнювали партизанські загони[3239] .

На піку спротиву в ньому брали участь тисячі людей[3240] . «Повстанці ведуть організовані бойові дії з метою захоплення районних центрів та розширення території повстання. Будучи добре озброєними, у боях виявляють особливу завзятість»[3241] , – зазначалося в одному з донесень органів держбезпеки. В окремих випадках партизани здійснювали напади на невеликі села в гірських районах, вбиваючи там місцевих представників радянського режиму[3242] . Для придушення таких виступів, як і на Північному Кавказі[3243] та в Азербайджані[3244] , влада використовувала армійські частини[3245] і навіть артилерію[3246] .

Основними епіцентрами тюркського повстанського руху були ті самі місцевості, де в 1918–1920 роках спостерігався найбільш організований і впертий опір дашнакам. Особливо вирізнялися три райони: Ведібасар[3247] , розташований на південь від Еривані; Басар-Гечар[3248] на узбережжі озера Гокча (Севан) на північному сході Вірменії; і Даралагез[3249] на південному сході республіки поблизу Нахічеванської АРСР. У деяких випадках на південному сході тюркські партизани взаємодіяли з повстанцями-одноплемінниками в Нахічеванській АРСР[3250] , а на півночі – з одновірцями в південній Грузії[3251] .

До кінця літа – восени 1931 року[3252] партизансько-повстанський рух у Вірменії, як тюрків, так і вірмен, загалом було придушено[3253] . Один з останніх командирів тюркського спротиву, шейх Мехралі Мамед огли, був захоплений у бою в жовтні 1931 року[3254] . Залишки партизанських загонів проривалися через кордон до Туреччини[3255] .

Попри це, в документі Особливого відділу головної спецслужби СРСР за жовтень 1931 р. зазначалося, що «повстанський рух у Вірменії все ще триває»[3256] (очевидно, у горах залишалися невеликі групи партизанів). Упродовж 1931 р., на тлі масових репресій проти заможного селянства, тривали поодинокі акти опору[3257] . У першій половині 1931 року Вірменія входила до числа найбільш неспокійних республік СРСР за кількістю нападів на радянських активістів[3258] .

Загалом за період колективізації у Вірменії 1929–1933 рр. було репресовано 5 615 осіб, з них 104 – розстріляно за вироками судів[3259] . Тоді частка тюрків у складі населення республіки досягала 10%, але, на відміну від вірмен, вони майже не жили у містах і, відповідно, здебільшого піддалися колективізації. Тим більше, у документах спецслужб підкреслювалося, що тюркські райони були повністю охоплені повстанським рухом. З цих двох причин відсоток тюрків серед репресованих, імовірно, перевищував їхню частку в населенні (приблизно 700–1 000 осіб). Крім того, на піку спротиву 1930 р. значна кількість повстанців загинула в боях. Наприклад, лише у трьох районах у першій половині березня в протистояннях було вбито 126 осіб[3260] ; з 4 по 21 липня в одному Зангезурському окрузі – 16 загиблих у боях і ще 55 розстріляних одразу після них[3261] (наприкінці 1930 – у 1931 рр. відбулося різке скорочення повстанських загонів, тому кількість загиблих в одному протистоянні зазвичай вимірювалася вже одиницями, максимум, до десятка осіб). Таким чином, загальна кількість загиблих у боях могла сягати приблизно тисячі осіб, з яких кілька сотень припадали на тюрків.

Зважаючи на неповну базу даних жертв політичного терору в СРСР проєкту «Відкритий список»[3262] , частину тюрків Радянської Вірменії, засуджених на тюремні терміни в 1932-1933, у тому числі за участь в опорі, під час масових сталінських репресій було повторно заарештовано та розстріляно у 1937-1938 роках.

Посилення національного курсу

Розгромивши залишки організованого дашнацького руху, комуністи перейняли ще більше елементів його програми, прагнучи заручитися підтримкою вірменського населення. Так, одразу після розгрому останніх дашнацьких партизанів, на початку 1930-х років, почалася реконструкція столиці[3263] республіки як суто вірменського національного центру – за планом, започаткованим ще дашнацьким режимом[3264] . У 1935 р. в Радянській Вірменії стартувала кампанія заміни тюркських назв населених пунктів та природних об’єктів на вірменські[3265] . У 1936 р. історичну назву столиці «Еривань» офіційно замінили на «Єреван»[3266] . Показово, що саме тоді голова союзного уряду Молотов заявив: «Кому тепер не зрозуміло, що той, хто ще називає себе дашнаком, не може відігравати жодної іншої ролі, окрім ролі ворога Радянської Вірменії, яка стала на шлях славного національного відродження»[3267] .

На цьому тлі в 1930-х роках для Вірменії було зроблено виняток у межах загальної національно-мовної політики, яку правлячий режим проводив у національних республіках та областях СРСР. В інших регіонах масово впроваджувалася російська мова, передусім у роботі державних установ та системі освіти. Проте у Вірменії «першість»[3268] вірменської мови зберігалася.

У 1930-ті роки тривала кадрова політика, згідно з якою керівні пости в республіці займали майже виключно вірмени. За даними Секретно-політичного відділу головної спецслужби СРСР, тюрків на таких посадах не було[3269] . Водночас представник союзного партійного керівництва СРСР, єврей за національністю, скерований на Південний Кавказ у 1931 р. з метою перевірки роботи партійних організацій та органів влади регіону, особливо підкреслював у своєму звіті «слабку увагу» керівництва Вірменії «до районів із тюркським населенням»[3270] .

Під час репресій 1936–1938 років більшість з 4530[3271] жертв становили вірменські керівні кадри республіки, представники вірменської інтелігенції[3272] та колишні дашнаки (близько 1 500 осіб[3273] ). В офіційних виданнях це визначалося як «розгром наприкінці 1937 залишків контрреволюційних [тобто, антирадянських] буржуазно-націоналістичних елементів»[3274] . Було знищено значну частину вірменської еліти[3275] , яка, прикриваючись комуністичними гаслами, проводила курс на побудову виразно національної державності (ця ситуація не є унікальною для Вірменії – правлячі та інтелектуальні еліти, що прагнули «розвитку національних культур», були знищені й в інших республіках, особливо в Україні, Казахстані та Туркменістані[3276] ). Такий наслідок сталінських репресій у наступні роки ще більше змушував Москву та нове керівництво республіки потакати націоналістичним настроям вірмен, які становили понад 80% населення республіки. Крім того, завдяки високій народжуваності та масовій міграції з-за кордону чисельність вірмен у 1920-х–1940-х роках постійно зростала, тоді як тюркське та слов’янське населення скорочувалося. На відміну від більшості інших національних республік СРСР з 1939 приплив росіян до Вірменії практично припинився[3277] (у 1939 вони становили 4% від чисельності населення, а через 20 років – 3,2%[3278] ).