18. Як вірменський народ довкола Сталіна згуртувався і що з цього вийшло (1941-1952)
Під час Другої світової війни посилилася національна самосвідомість вірмен Радянської Вірменії. У повоєнні роки влада республіки під заступництвом Сталіна почала проводити відверто націоналістичну політику. Було організовано переселення близько 100 000 вірмен з-за кордону. У результаті посилився вплив дашнаків. Комуністичне керівництво Вірменії запозичувало дашнацькі наративи та цілі. Почалося знищення тюркської історичної спадщини. Відновилися міжнаціональні тертя та конфлікти. Створювалися умови для системного витіснення з республіки корінного азербайджанського населення.
- В останні роки свого правління Сталін організував масове переселення в Радянську Вірменію вірмен з Європи та Близького Сходу. Він потурав популяризації національної винятковості вірмен і покровительствував вірменській церкві. Так були створені умови для ренесансу вірменського націоналізму в 1950–1960-х роках.
- З дозволу Сталіна було влаштовано масову депортацію корінних азербайджанців.
- Вже тоді Вірменія відрізнялася від усіх радянських республік найвищим відсотком титульної нації в складі населення. Сталін був досвідченим державним діячем, добре обізнаним у кавказьких реаліях. Він не міг не розуміти, що його покровительство вірменам створює передумови для майбутнього формування їхньої незалежної моноетнічної держави.
Військове посилення самосвідомості
Війна СРСР та Німеччини 1941–1945 значно посилила національну самосвідомість вірмен у Радянській Вірменії. Це стало однією з передумов ренесансу націоналістичних настроїв у 1960-х. Військові чинники цього процесу були такими:
- Припинена в 1938 році[3282] практика створення національних військових частин була відновлена. Під керівництвом республіканської влади Вірменії[3283] було створено чотири виключно вірменські дивізії [3284] . У них «військово-політичне навчання проводилося рідною мовою»[3285] , видавалися газети вірменською [3286] . Окремо було налагоджено підготовку у військових училищах командного складу з національних кадрів[3287] . Так само, як і у випадку вірменських частин Російської армії 1914–1917 років, вірмени отримали прототип національних збройних сил.
- У Радянській Вірменії героїзація видатних учасників військових дій проти тюрків кінця XIX – початку XX століть була заборонена (до 1965 року). Більшість з них була пов’язана з нині забороненою партією Дашнакцутюн, до того ж Москва не хотіла провокувати загострення з Анкарою. Але за підсумками Другої світової війни вірмени здобули новий цілковито легальний пантеон національних героїв, що особливо відзначилися в боях проти німців (106 осіб було удостоєно почесного звання Героя Радянського Союзу[3288] ). У повоєнний період це стало важливим фактором у популяризації владою республіки національної гордості[3289] .
- У прагненні мобілізувати широкі маси на війну проти нацистської агресії Сталін дозволив використовувати національні мотиви та елементи етноісторичного епосу в пропаганді серед населення національних республік. Вже в серпні 1941 року було покладено «початок ескалації мілітаристських та націоналістичних настроїв»[3290] народів Південного Кавказу. З осені «у фронтовій та республіканській пресі почалися публікації на національну тематику»[3291] . Така агітація здійснювалася владою самих республік «без серйозного втручання центральних ідеологічних органів… Водночас, центральні постулати загальнодержавної ідеології – дружба між народами СРСР та провідна роль російського народу – відходили на другий план»[3292] . Саме у Вірменії ці пропагандистські нововведення могли мати найбільш масовий і тривалий ефект, оскільки вона відрізнялася від інших республік Кавказу найвищим відсотком титульної нації серед населення. Агітація воєнного часу сприяла відродженню національних символів та знакових епізодів етнічної історії вірмен, пов’язаних з антитюркською конфронтацією минулого.
- Під час війни Сталін радикально змінив і свою релігійну політику[3293] . Почали відкриватися церкви, скасовувалися багато обмежень на діяльність релігійних організацій[3294] . Було навіть дозволено використовувати релігійні мотиви в агітації призовників та військовозобов’язаних в тилу[3295] . Як наслідок, частково відновлювався християнський компонент національної самосвідомості вірмен Радянської Вірменії.
- Під час сталінських репресій 1936–1938 років практично повністю припинилися зв’язки вірмен Радянської Вірменії з діаспорою[3296] . У воєнні роки, з дозволу Москви, вони знову активізувалися (Сталін був зацікавлений у політичній та фінансовій підтримці іноземного вірменства). По-перше, це сприяло відродженню антитурецьких символів та історичних мотивів у свідомості інтелігенції Радянської Вірменії[3297] , оскільки лише вони об’єднували її з діаспорою (навіть мови радянських та іноземних вірмен суттєво відрізнялися). По-друге, через зміцнення цих зв’язків готувалися передумови для організації масової міграції вірмен діаспори до Радянської Вірменії в 1946–1948 роках.
- У 1942–1945 роках[3298] у гірських районах Зангезуру та на півночі республіки діяли групи німецької агентури, що складалися переважно з дашнаків. Одним з їхніх завдань була націоналістична агітація серед вірменського населення[3299] . Особлива увага приділялася експлуатації вірмено-тюркських протиріч[3300] . Попри те, що німецька військова розвідка активно залучала саме дашнаків[3301] (зокрема в сусідній Грузії[3302] ), і не використовувала тюрків з числа уродженців Радянської Вірменії, у 1942–1943 роках республіканські органи безпеки провели низку репресій проти тюркського селянського населення[3303] . Арешти здійснювалися передусім у районах Зангібасар, на південь від Єревана, і Басар-Гечар на сході республіки. Усі арештовані разом із родинами були заслані до Томської області Сибіру.
Сталінська політика вірменського націоналізму
Наприкінці війни і ще більше в повоєнні роки політика Єревана під заступництвом Сталіна набула майже відверто націоналістичного характеру. Так, видання The New York Times повідомляло, що в лютому 1944 року радянська влада почала заохочувати «посилення вірменської націоналістичної агітації»[3304] . Єреванське радіо почало трансляцію «націоналістичних вірменських програм»[3304] , зокрема відверто антитурецького змісту. А зарубіжний дослідник того часу наводив багато прикладів того, як у 1945–1950 роках влада Вірменії за підтримки Москви популяризувала ідеї культурної винятковості вірменства. Він звертав увагу на повсюдну ідеалізацію минулого цього народу, на акцентування національного характеру[3305] створеної в республіці вірменської державності.
У квітні 1945 року Сталін надав низку пільг резиденції Католикоса всіх вірмен в Ечміадзині[3306] .
Наприкінці червня – на початку липня 1945 року за підтримки Москви було проведено Національний церковний собор Вірменської апостольської церкви. Представник центрального уряду СРСР, який брав участь у ньому, підкреслював особливу місію вірменської церкви в забезпеченні національної єдності[3307] .
У 1946 році, за санкцією Сталіна та при масованій підтримці Кремля, почалася масова міграція до республіки іноземних вірмен[3308] . У тому ж році розпочалася чергова кампанія перейменувань тюркських назв населених пунктів та природних об’єктів на вірменський лад[3309] .
За свідченнями азербайджанців, які жили в республіці, саме тоді відновилися міжетнічні протистояння та конфлікти.
Згадує Махмуд Алекперов, народжений у 1939 році в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 року:
Згадує Ібрагім Гасимов, народжений у 1938 році в селі Чахирли (суч. Хачахбюр) на сході Вірменії, який прожив там до 1948 року:
Згадує Йигбал Гасанов, народжений у 1932 році на півдні Вірменії, який жив там до 1949 року:
«Ми їздили до міста. Повертаючись, вони виривали у нас з рук хліб, нас били»[3312] .
У 1948 році за розпорядженням Москви була організована масова депортація з республіки корінного азербайджанського населення[3313] . Одночасно почалося знищення тюркської історичної спадщини[3314] . Руйнувалися багатовікові цвинтарі та поодинокі ще вцілілі мечеті. В Єревані ліквідовувалися останні старовинні мусульманські споруди. У сільській місцевості знищували споруди тюркських правителів Середньовіччя, хамами та караван-сараї. З лиця землі зникало все, що свідчило про багатовікове проживання тюркського населення на території сучасної Вірменії.
Постанова Ради Міністрів СРСР № 4083 від 23 грудня 1947 року.
Згадує Махмуд Алекперов, народжений у 1939 році в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) на заході Вірменії, який прожив там до 1950 року:
«У нас були цвинтарі… Але вірмени їх усі знищили. Бульдозерами й тракторами знищували»[3315] .
Згадує Ібрагім Гасимов, народжений у 1938 році в селі Чахирли (суч. Хачахбюр) на сході Вірменії, який прожив там до 1948 року:
Згадує Сайяд Нагієв, народжений у 1935 році в селі Хейірбейлі, який прожив там до 1950 року:
Згадує Давуд Гусейнов, народжений у 1941 році в селі Хейірбейлі, який прожив там до 1950 року:
Згадує Мірі Пірієв, народжений у 1942 році в селі Каракала (зруйноване) в центральній частині Вірменії, який прожив там до 1950 року:
Згадує Айдин Гусейнов, народжений у 1952 році в селі Саримченек (Сагмосаванк) на заході Вірменії:
Згадує Фарадж Гамідов, народжений у 1943 році в зангезурському селі Легваз:
У 1952 році у ще діючих школах тих районів, де більшість населення складали азербайджанці, припинилося викладання вірменської мови. Це робило неможливим подальший вступ більшості місцевої молоді до республіканських вишів, а також заміщення адміністративних посад азербайджанцями навіть у місцях їх компактного проживання. Так створювалися умови для системного витіснення з республіки цього корінного населення.
Згадує Камран Гасимов, народжений у 1961 році в селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії, який прожив там до 1985 року:
На такому тлі у 1953 році ізраїльський спостерігач зазначав, що заохочення радянською владою національних почуттів та самосвідомості вірмен не мало прецедентів у випадку з іншими народами СРСР, за винятком лише російського етносу[3324] .
Вплив мігрантів сталінського призову
У 1946–1948 роках до Радянської Вірменії прибули 100.000 іноземних вірмен. За винятком корінних мешканців Ірану, більшість становили уродженці колишньої Османської імперії, їхні діти та онуки, які осіли в Європі та США. У всіх країнах, звідки прибували ці мігранти, домінуючою політичною силою у вірменських громадах були дашнаки. Пізніше колишній заступник голови КДБ СРСР Бобков відзначав: «З їхньою появою в республіці посилився вплив дрібнобуржуазної партії Дашнакцутюн…»[3325] . Вже у квітні 1947 року один з керівників радянських спецслужб доповідав керівництву країни про початок у Вірменії активної агітації дашнаків, що прибули в загальному потоці мігрантів[3326] .
У цілому вся ця маса переселенців відрізнялася від одноплемінників у Радянській Вірменії більш націоналістичним світоглядом з виразною антитурецькою спрямованістю. На тлі зростання національної самосвідомості місцевих вірмен у воєнні та повоєнні роки, зокрема військовослужбовців вірменських дивізій, масовий приплив іноземних одноплемінників сприяв різкому посиленню націоналістичних настроїв. Це мало доленосні наслідки для республіки та вірмено-азербайджанських відносин.
Для місцевої вірменської молоді та інтелігенції чужоземні одноплемінники стали еталоном справжнього вірменства. Так, наприклад, у 1956 році авторитетний у республіці філолог Арзуманян, професор і член Спілки письменників СРСР, публічно захоплювався одноплемінниками з-за кордону: «…яка чистота мови, який пафос, яка вимова, яка патріотична теплота!»[3327] . Він заявив, що «вірмени, які проживають у Кілікії [Туреччина], Сирії, Болгарії, Франції, зберегли вірменський образ, вірменську мову, вірменський дух більше, ніж вірмени Москви, Баку, Одеси, Ленінграда, Ташкента»[3327] . Як наслідок, інтелігенція та молодь швидко запозичали наративи та прагнення більш «правильних» приїжджих одноплемінників. Це стало ідейним каталізатором націоналістичних настроїв у Вірменії після смерті Сталіна. У формуванні націоналістичного руху активну участь брали й самі недавні мігранти, особливо вихідці з Сирії та Єгипту[3328] .
Керівництво республіки, замість того щоб рішуче протидіяти привнесеним тенденціям, воліло запозичити дашнацькі наративи та цілі вірменської діаспори. У результаті перші особи компартії Вірменії в 1960–1980-х роках самі просували націоналістичну повістку й, як буде показано далі, часто відверто підігравали націоналістам.