19. Депортація: «дозвольте залишитися у своєму рідному домі!» (1947-1953)

21 листопада 1945 року Сталін ухвалив рішення організувати масове переселення до Радянської Вірменії іноземних вірмен[3333] , більшість яких становили уродженці Туреччини та їхні діти, що проживали в різних країнах Близького Сходу та Європи. У 1946–1948 роках до цієї республіки прибули 100 000 таких мігрантів[3334] . На цьому тлі 23 грудня 1947 року центральний уряд СРСР постановив: «Переселити у 1948–1950 роках на добровільних засадах до Кура-Араксинської низовини Азербайджанської РСР 100 тис. колгоспників та інше азербайджанське населення з Вірменської РСР»[3335] .

«Масова репатріація [переселення іноземних вірмен] у густозаселену республіку [Радянську Вірменію] могла бути реалізована лише за умови відповідного переміщення за її межі значної маси людей, – пояснює сучасна російська дослідниця. - … Раді міністрів Вірменської РСР дозволялося використовувати будівлі та житло, звільнені азербайджанським населенням, для поселення іноземних вірмен, що прибували до Вірменської РСР… За три роки з Вірменії було виселено 144 654 особи, зокрема: в 1948 р. – 24 631, в 1949 р. – 54 373 та в 1950 р. – 65 650 осіб. Переселення тривало і на початку 1950-х років»[3336] . 6 вересня 1950 року радянський уряд затвердив новий план депортації азербайджанців з Вірменії в кількості 15 000 родин[3337] . За нашими підрахунками на основі архівних документів, у цілому депортація була здійснена з приблизно 200 населених пунктів[3338] .

У радянських пропагандистських публікаціях депортація маскувалася наступним зворушливим формулюванням: «переселення частини азербайджанців на батьківщину, у сусідній Радянський Азербайджан»[3339] . Таким чином корінне населення колишнього Ериванського ханства та Зангезуру нібито оголошувалося прийшлим на своїх споконвічних землях.

Вигнання заради вірменських мігрантів

Багато азербайджанців чудово усвідомлювали, що їх виганяють із земель предків для заселення вірменських мігрантів з-за кордону. У секретній «Довідці про настрої серед азербайджанського населення Вірменії» від 3 травня 1948 року (початковий етап депортації), підписаній головою МВС Вірменської РСР Григоряном, цитувалися висловлювання мешканців різних азербайджанських сіл:

• «… радянська Вірменія має намір зібрати всіх іноземних вірмен для створення незалежної від радянського уряду держави»[3340] .
• «Я був у селі Карашлаг, де представник ЦК партії на зібранні заявив, що нас, азербайджанців, переселяють з Вірменії, щоб на наших місцях поселити вірмен-репатріантів»[3340] .
• «Нас, азербайджанців, і всіх переселять із Вірменії, а наше господарство передадуть іноземним вірменам»[3340] .
• «Нас збираються переселити, а наше майно та худобу передати вірменам-репатріантам»[3340] .

Ще до початку депортації, у присутності законних власників, у їхні домівки вселяли вірменських мігрантів.

Згадує Іммі Расулова[3341] , народжена у 1938 році в селі Шахварут (суч. Ушакерт) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), яка прожила там до 1948 року:

«Вірмен вселили в наш будинок ще до того, як ми встигли звідти виїхати… Їх привезли з Сирії»[3341] .

Згадує Сакіна Магеррамова[3342] , народжена 1940 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), яка прожила там до 1948 р.:

«Сказали, приїхали із Сирії. Привезли й до нашого дому. У нас після батька залишився 7-кімнатний будинок. Вони приїхали, поселилися в одній кімнаті. Лише після цього ми поїхали. Приїхали машини й нас забрали [на залізничний вокзал для депортації до Азербайджанської РСР]»[3342] .

Згадує Саяд Нагієв[3343] , народжений 1935 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 р.:

«У 1950 році вірменські родини приїхали з Сирії, Лівану, Туреччини та Ірану. Перш ніж ми переїхали, до хліва привезли вірменську родину. Вони вже готувалися»[3343] .

Згадує Хасан Джаббаров[3344] , народжений 1941 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 р.:

«Вірмени приїхали, так. Це я пам’ятаю. Їх було двоє чоловіків і одна жінка. Вони оглянули будинок, написали на ньому ім’я та прізвище вірменською мовою. Вони сказали, що написали свої імена, щоб інші не змогли привласнити будинок. Вони приїхали чи то із Сирії, чи ще звідкись»[3344] .

Згадує Давуд Гусейнов[3345] , народжений 1941 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 р.:

«На нашому місці поселилися вірмени із Сирії»[3345] .

Згадує Музаффар Нурієв[3346] , народжений 1957 р. у зангезурському місті Кафан (суч. Капан, Сюнікська область), який прожив там до 1988 р.:

«Після 1949 року в селах розмістилися приїжджі з Ірану»[3346] .

«Добровільно»-примусове виселення

Хоча в постанові радянського уряду 1947 року зазначалося, що переселення здійснюється «на добровільних засадах»[3347] , з низки районів Радянської Вірменії азербайджанців виганяли примусово.

Витяги з листа мешканця села Ломбали Ноемберянського району Вірменської РСР Сеїдова керівникові Радянського Азербайджану Багірову

«Повідомляю вам, що, попри добровільний принцип переселення азербайджанського населення з Вірменської РСР до Азерб. РСР, переселення у Вірменії здійснюється насильницьким способом, зокрема це відбувається і в нашому селі… з числа колгоспників, що брали участь у зборах, 25% дали згоду і то під загрозою, а решта не давали своєї згоди… Товаришу Багіров [керівник Радянського Азербайджану], над нами знущаються. Ми не знаємо порядку переселення й хочемо знати – воно проводиться добровільно чи примусово, а також не знаємо, що буде з нашим особистим майном, тому колгоспники, колгоспниці, родини загиблих на фронті Вітчизняної війни та інваліди звертаємося до Вас, товаришу Багіров, врахувати, що ми сотні років живемо на своїй батьківщині, маємо добротні будинки міського типу… про результати цієї заяви просимо повідомити нас, оскільки відповіді на наші заяви, надіслані до Москви, нам не дають»[3348] .

Згадує Махмуд Алекперов[3349] , народжений 1939 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 р.

«Нас переселили примусово. Змусили переїхати сюди»[3349] .

Згадує Мірі Пірієв[3350] , народжений 1942 р. у селі Каракала (зруйноване) Ахтинського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська область), який проживав там до травня 1950 р.:

«Нас з села виводили працівники правоохоронних органів. Примушували виходити, і ми нічого не могли з цим вдіяти. Ходили по домівках, розпитуючи, хто що сховав між стінами»[3350] .

Залишати рідні землі азербайджанці категорично не хотіли

«Нами було зафіксовано багато фактів висловлювань азербайджанців про їх небажання переїжджати на нове місце проживання, відвідування деякими з них кладовищ, де вони оплакували могили рідних і молилися, щоб їх не переселили… – повідомляв у вищезгаданій довідці, у травні 1948 р., міністр внутрішніх справ Вірменської РСР. – У с. Шишкая значна частина колгоспників категорично заявляє про небажання переселятися до Азербайджанської РСР. Небажані висловлювання відзначено також серед азербайджанського населення Арташатського, Карабагларського, Октемберянського, Кафанського, Мегринського та Сісіанського районів… У с. Даргалу Арташатського району, де проживають 20 родин азербайджанців, усі заявили так: "Що б із нами не сталося, ми за жодних обставин з села Даргалу не виїдемо". У с. Ахунд Бзованд того ж району азербайджанці також заявляють: "Нікуди звідси не поїдемо, хай вбивають тут, на місці". Голова колгоспу с. Сізнак Кафанського району Тагієв Башир, висловлюючи небажання переїжджати до Азербайджану, у розмові з односельцями заявив: "Краще померти в рідному селі, ніж переїхати на нове місце". Мешканець с. Урут Сісіанського району… Іскендеров Салман у розмові з товаришами сказав, що він, як радянський громадянин, має право проживати в будь-якому місці Радянського Союзу і не має наміру покидати свою домівку, свою власність і свою батьківщину та, згідно зі Сталінською конституцією, ніхто не має права змусити його переїхати в інше місце»[3351] .

Люди протестували, заявляли на сільських зборах про небажання їхати. Напередодні депортації багато хто на знак протесту припиняв виходити на роботу й сплачувати податки. Дехто навіть наважувався писати особисто керівникові Радянського Союзу Сталіну.

Витяги з листа Сталіну мешканки села Ломбали Ноємберянського району Вірменської РСР Назарової, 1948 р.

«…Село, у якому я живу, заселене азербайджанцями. Наше село існує вже 130 років… Упродовж 130 років мої діди й прадіди народжувалися, жили й помирали тут…[3352]

Чоловік загинув на фронті. Від початку Великої Вітчизняної війни я працюю в колгоспі, виховуючи 4 дітей, серед яких немає жодного працездатного (старшому 12 років)…[3352]

…Усьому нашому селу дано розпорядження, що всі ми, азербайджанці, маємо переселитися до Азербайджанської РСР; незважаючи на те, що переселення є обов’язковим, але жоден мешканець нашого села, зокрема й я, не хочемо переселятися…[3352]

Я є рівноправною громадянкою Радянського Союзу. Я хочу залишитися у своїй власній домівці… Тому думаю, що Радянський закон повинен охороняти й захищати мої права, чітко визначені нашою Конституцією. Звертаючись до Вас, наш мудрий вождю, хочу передати, що погляди моїх дітей звернені до Вас в очікуванні, що Ви зважите на наше безвихідне становище і дозволите нам залишитися у своїй рідній домівці та рідному селі…»[3352] .

Витяги з листа Сталіну мешканця села Ломбали Ноємберянського району Вірменської РСР Сеїдова, 1948 р.

«… Коли фашистська Німеччина напала на нашу улюблену Батьківщину, мене за мобілізацією направили на фронт. У лютому 1945 р. мене поранило, і я повернувся додому. Я інвалід 5-ї категорії. Нога не функціонує, у родині 5 душ, працездатних немає. Я жив у землянці. Держава надала мені кредит у п’ять тисяч рублів. На ці кошти почав будувати будинок, щоб вийти із землянки. Не встиг закінчити будинок (не добудував) – усі мої зусилля були марними, точніше мені не дозволили завершити, бо нам видали розпорядження, що всі азербайджанці мають переселятися до Азербайджанської РСР. Це переселення очевидно суперечить нашій Конституції та будь-якому закону… чи можливо це, якщо я не бажаю переселятися.

Як інвалід, звертаюся до Вас, великий вождю, і переконливо прошу, якщо це можливо, залишити нас у нашому селі… Ми всі готові працювати на будь-якій роботі, тільки б не переселятися. Переселення означає для нас втрату доброї половини нашого майна й людей… Якщо це переселення є добровільним, то ми не хочемо переселятися».

Згадує Ібрагім Гасанов[3353] , народжений 1946 р. у селі Бабаджан-Дарасі (суч. Цапатах) Басаркечерського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська область), який прожив там до 1988 р.:

«У нашому селі депортації не було… Був Айдин Мамедов. Він був другим секретарем. Він не дав нас депортувати, сказав, що в селі Гараіман є порожні будинки, і нас треба переселити туди. Ми переїхали туди. Я пішов у перший клас середньої школи села Гараіман. Через кілька років люди повернулися в наше село. А от сусіднє село депортували. Із більшості сіл людей депортували»[3353] .

Згадує Камран Гасимов[3354] , народжений 1961 р. у селі Тохлуджа (суч. Драхтік) Красносельського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська область), який прожив там до 1985 р.:

«У 1948 році, під час переселення, один райком та один райвиконком [районне керівництво правлячої комуністичної партії] з Азізбековського та ще одного району заперечили, заявивши, що не переселятимуть села. Що з ними тоді зробили – не знаю, але вночі вони [керівництво двох районів, яке виступало проти депортації] вивезли свої сім’ї, сказали родичам також збиратися, і таким чином, усе село було переселено»[3354] .

Ті, хто виїхав добровільно

Деякі азербайджанці були готові залишити Радянську Вірменію справді добровільно – через вороже ставлення «титульної нації». Серед звичайних сільськогосподарських працівників вже тоді були ті, хто передбачав неминучість відкритого конфлікту між двома народами, тому волів виїхати завчасно. У довідці міністра внутрішніх справ Вірменської РСР від травня 1948 р. наводяться такі висловлювання мешканців різних азербайджанських сіл з цього приводу:

• «Якщо почнеться війна, то вірмени нас усіх переріжуть, краще нам якнайшвидше переселитися до Азербайджану»[3355] .
• «В історії ворожнеча між вірменами й азербайджанцями завжди була й буде надалі. Тому вірмени й вирішили переселити азербайджанців з Вірменії»[3356] .

Були й ті, кого переконали виїхати добровільно.

Згадує Сайяд Нагієв[3357] , народжений 1935 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який прожив там до 1950 р.:

«У 1948–49 роках велася пропаганда переселення нас до Азербайджану. Вірменська агентура працювала добре: вони приїздили й агітували в селах. Казали: "Переселимо вас до Азербайджану, у вас усе буде добре". Вихваляли. Нас намагалися заохотити до переїзду. Казали: "Ви лише дайте свою згоду, а ми організуємо ваш переїзд". Пропаганда дала результат. Поступово в нас з’явилася схильність виїхати звідти. Я був дитиною, але пам’ятаю… А ми повірили, нам сказали написати заяву… що ми хочемо до Азербайджану, їдемо до Азербайджану… Нам видали переселенський квиток. Квиток, що підтверджував, нібито ми за власним бажанням переїжджаємо до такого-то району Азербайджану. Вони зробили так, ніби нас не змушували виїжджати, а ми переселялися з власної волі»[3357] .

Згадує Музаффар Нурієв[3358] , народжений 1957 р. у зангезурському м. Кафан (суч. Капан, Сюнікська обл.), і який прожив там до 1988 р.:

«Після наказу Сталіна з нашого села нікого не забирали. Можна сказати, що з нашої зони [зангезурських сіл] це нікого не торкнулося… Було [переселення] з Масіса, звідти людей масово переселили до Імішлі. У нашій зоні були люди, які виїжджали добровільно. Хтось приїздив і пропонував виїхати жити… в Аран. Таким чином, вони тоді приїхали до Бейлагана»[3358] .

Згадує Камран Гасимов[3359] , народжений 1961 р. у селі Тохлуджа (суч. Драхтік) Красносельського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська обл.), і який прожив там до 1985 р.:

«Коли була депортація 1949–1950 років, на державному рівні з нашого району нікого не було переселено, але були ті, хто переїхав сам, зокрема до Газаха й Товуза»[3359] .

Процес депортації

З початком депортації, навесні 1948 р., азербайджанців виселяли з власних домівок, вантажили, як худобу, у товарні вагони й вивозили за межі республіки.

Згадує Давуд Гусейнов[3360] , народжений 1941 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожив там до 1950 р.:

«У 50-му була депортація. Жодної людини не залишилося. Усіх звідти силоміць вигнали. Усіх вигнали за одну ніч… Відправили поїздом. Вони грубо заганяли нас у вагони, наче збирають худобу»[3360] .

Згадує Ібрагім Гасимов[3361] , народжений 1938 р. у селі Чахирли (суч. Хачахбюр) Басаркечерського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська обл.), і прожив там до 1948 р.

«Ми побачили, що біля воріт зупинилися машини Studebaker. Посадили всіх у машини. Машини прислали з Баку… У той час у нашому селі машин не було. Вірмени веселилися, а азербайджанців збирали в машини. Половину нашого села переселили…, а половина залишилася. Половина приїхала до Євлаха, а половина залишилася там»[3361] .

Згадує Сакіна Магеррамова[3362] , народжена 1940 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожила там до 1948 р.:

«Там померли мій батько, мати й одна сестра. Сюди ми приїхали вдвох із сестрою… Нас привезли машинами, кинули там. Я не знаю, де це було. А звідти посадили в товарні поїзди й відправили»[3362] .

Згадує Пері Мансімова[3363] , народжена 1936 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожила там до 1948 р.:

«Вони прийшли й прямо сказали: “Ми вас переселяємо”. Наші речі склали в машину. Відвезли, посадили на поїзд, і ми поїхали… Усіх у нашому селі переселили. Вони сказали, що буде війна – вірмени нас виріжуть»[3363] .

Згадує Феда Мамедова[3364] , народжена 1938 р. у селі Шахварут (суч. Ушакерт) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожила там до 1949 р.:

«Мір Джафар Багіров [керівник Радянського Азербайджану] сказав, що ви все одно звідси поїдете, вам потрібно піти вчасно, азербайджанці й вірмени мають відокремитися одне від одного. Що ми могли йому заперечити?! Після цього ми зібрали речі й поїхали… Ми сіли на поїзд, і поїзд привіз нас до Азербайджану… Скільки б мусульман не було в нашому районі, усі приїхали… Але деякі залишалися, їх привезли після нас. Керимархці з Октемберяна приїхали після нас, хейірбейлінці теж прибули після нас»[3364] .

Згадує Саяд Нагієв[3365] , народжений 1935 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожив там до 1950 р.:

«Нарешті приїхали вантажівки. Нас завантажили по дві сім’ї в одну машину. Сардарабад називали Октемберяном. Там була станція, відвезли туди. Завантажили у товарні вагони, ми їхали кілька днів»[3365] .

Згадує Хасан Джаббаров[3366] , народжений 1941 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і прожив там до 1950 р.:

«Увечері нам повідомили, що завтра переїжджаємо. Записали наші імена й прізвища… Усі були в подиві: чому нас виводять з нашої домівки, нашого саду... Нас привезли на вокзал машиною, поїзд стояв. Вони зібрали людей у поїзд і відправили сюди. Це тривало 2 дні… Протягом тижня, стільки людей було – 500… чи 1 000. Уяви, усіх за два дні звідси виселили»[3366] .

Згадує Мірі Пірієв[3367] , народжений 1942 р. у селі Каракала (зруйноване) Ахтинського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська обл.), і який прожив там до травня 1950 р.:

«Нас привезли до Єревана і добу ми залишалися там, поки не прибув поїзд. Потім нас зібрали в поїзд і привезли до Саатли… У селі не залишилося жодної людини, як і в сусідніх селах. Усі мусульманські села ліквідували. На виїзді з району було село Тайчариг, після нього було село Аллахверди, потім Зар, Такялі»[3367] .

Депортовані напризволяще – проблеми переселенців

Майже одразу вимушені переселенці зіткнулися з величезними труднощами. У деяких випадках це відбувалося через відверто вороже ставлення «сторони, що відправляла» – вірменських чиновників; в інших – через цілковиту непідготовленість до прийому тисяч людей місцевими органами влади в Радянському Азербайджані. Документи свідчать:

• «…Вважаю за необхідне довести до Вашого відома про неприпустиму поведінку керівника ст. [залізничної станції] Камарлу т. Петросяна під час завантаження, він, замість практичної допомоги, всіляко гальмував роботу і грубо поводився з переселенцями, допускаючи навіть нецензурні висловлювання»[3368] .
• «…Ніхто не зустрів ешелон, їх розміщенням ніхто не займається, для прийому ніякої підготовки не проведено, вагони простоюють і серед переселенців велике хвилювання…»[3369] .
• «…керівники райорганізації [органів місцевої влади] недостатньо підготувалися до прийому переселенців. Розвантаження ешелону було затримано на 3 доби, внаслідок чого вагони тривалий час простоювали»[3370] .
• «П’ятий день переселенці, що прибули з Вірменії у кількості 18 людських вагонів призначенням до Агджабединського району, з вагонів не вивантажуються і зі станції не вивозяться. Вагони перетворилися на постійне місце проживання»[3371] .
• «…Житлові приміщення для переселенців не були підготовлені. Жодної підготовки до організованої зустрічі переселенців не проводилося, прибулі й як-небудь розміщені в приміщеннях радгоспу переселенці залишені напризволяще. Ешелон №501, що прибув до Алібайрамлинського району 22.10.50 р. з 80 переселенськими господарствами [сім’ями], через непідготовленість до прийому простояв на станції понад 4 доби. Зазначені 80 господарств фактично були розміщені в непридатних для житла приміщеннях: лазні, клубі, школі, їдальні та в конторі управління. У більшості приміщень відсутні вікна, двері, протікають дахи, зовсім немає опалювальних печей»[3372] .

Згадує Йигбал Гасанов[3373] , народжений 1932 р. у селі Алімардан Ведінського району Радянської Вірменії, і який жив у селі Єлліджа до 1949 р.:

«Нас посадили в старий вагон. Він ледве рухався, часто ламався. Багато людей захворіли в дорозі. Через тиждень ми прибули на станцію Дашбурун. Ми пробули там 3–4 дні, хліба у нас не було. Ми залишалися без їжі й води. Ледве-ледве приїхали на возі»[3373] .

Згадує Іммі Расулова[3374] , народжена 1938 р. у селі Шахварут (суч. Ушакерт) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і яка прожила там до 1948 р.:

«Нам було дуже важко. Там ми не потребували нічого: як то кажуть, хоч умов у будинку не було, але була їжа. А коли ми приїхали сюди, нас вісьмох розмістили в одній маленькій кімнаті. Ми багато страждали. Держава нам ніяк не допомогла. З усім довелося справлятися самим… Ми збудували собі маленьку халупу й ледве жили там»[3374] .

Згадує Махмуд Алекперов[3375] , народжений 1939 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і який прожив там до 1948 р.

«Тут [в Азербайджані] стояла дуже спекотна погода. Через це наші аксакали не змогли тут жити. Вони всі загинули, не витримавши погодних умов»[3375] .

Згадує Мінаввар Джахангірова[3376] , народжена 1930 р. у селі Гохт Котайкського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська обл.), і яка прожила там до 1949 р.:

«Нас привезли з нашого села до Єревана, на вокзал, ми пробули там 10 днів, у поїзді. Після цього на поїзді привезли в Азербайджан. Ще 10 днів ми пробули у Євлаху. У селах не було місць. Після цього розподілили по селах по кілька осіб у кожен будинок. Часи були важкі. Повірте, діти й дорослі спали голодними, навіть дров не знаходили, щоб спекти хліб. Мій батько теж повернувся з війни, у нього була поранена нога. Мій бідний батько. Він засинав голодним, або ми знаходили та їли пшеницю. Було дуже важко, дуже… Питної води не було. Була каламутна річкова вода. Багато людей загинуло»[3376] .

Згадує Сайяд Нагієв[3377] , народжений 1935 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і який прожив там до 1950 р.:

«Ми також привезли деяких наших тварин, і тварини теж не витримали. Більшість овець, кіз, буйволів, корів загинули. Люди теж помирали, але люди виявилися витривалішими»[3377] .

Згадує Мірі Пірієв[3378] , народжений 1942 р. у селі Каракала (зруйноване) Ахтинського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська обл.), і який прожив там до травня 1950 р.:

«У нас було багато труднощів. Там [у Вірменії], наприклад, текла чистісінька вода з джерел. А тут у канаві: і жаби, і черепахи були. Людина, що приїхала звідти, не могла з цим змиритися. Вже з часом ми змогли звикнути. Там була гірська місцевість, а тут, в Арані – рівнина. Багато людей загинуло тут від лихоманки»[3378] .

Як випливає з внутрішніх документів різних інстанцій, навіть через роки після початку депортації більшість вимушених переселенців не отримала нормального людського житла. Багато виживали в землянках, хлівах для худоби, у недобудованих спорудах під відкритим небом, або в кращому випадку тіснилися по кілька родин у маленьких комірчинах. Їх часто не забезпечували ні належним медичним обслуговуванням, ні навіть чистою питною водою. Ось деякі витяги з офіційних звітів, службових інструкцій та листів із скаргами самих депортованих:

• «…Встановлено кричущі факти безладного та байдужого ставлення до розміщення переселенців-колгоспників, що прибули з Вірменії… у кожен будинок (кімнатку) вселено по 3 сім’ї 12–16 осіб, приміщення у більшості випадків темні, сирі, більш того, через відсутність приміщень… багато родин були розміщені в конюшні площею 11,5 кв.м.»[3379] .
• «У колгоспі ім. 26 комісарів Абдуллаєва Гудрат була розміщена в конюшні, у результаті жахливих житлових умов вона захворіла, при чому жодної медичної допомоги їй не надали. До того ж багато переселенців у цьому колгоспі живуть у будинках повністю непридатних для життя, а окремі сім’ї по 2–3 господарства живуть в одній кімнаті, як, наприклад, Аскеров Гумбат, 8 осіб, живе в маленькій кімнаті, немає вікон і дверей, вікна та двері закриті мішковиною… У колгоспі ім. Азізбекова колгоспники та переселенці через відсутність води у каналі не знаходять питної води, як для населення, так і для худоби, переселенці живуть у будинках непридатних для життя»[3380] .
• «…Переселенці не забезпечені відповідною житловою площею, живуть разом зі своєю худобою. У колгоспі ім. Кулієва Агджабединського району три сім’ї проживають в одній кімнаті. У багатьох переселенців квартири не відремонтовані, дахи протікають, відсутні двері, вікна, віконне скло… На початку грудня… 5 осіб залишилися під відкритим небом… Попри неодноразові скарги переселенців… не вживалися жодні заходи»[3381] .
• «До цього часу понад 1 000 родин переселенців не мають власних будинків… Переселенці живуть у будинках, побудованих самими переселенцями з саманної цегли з очеретяними дахами, до того ж дахи будинків, за заявами переселенців, протікали з моменту їх поселення… немає питної води та води для поливу присадибних ділянок, лазень, шкіл»[3382] .

Для багатьох ситуація ускладнювалася тим, що депортували неповні сім’ї – чоловіки загинули під час Другої світової війни, а жінок виселяли з маленькими дітьми в посушливі райони Азербайджану з засоленими ґрунтами, за повного байдужого ставлення місцевої влади.

Внаслідок нестерпних умов серед вимушених переселенців поширювалися різні хвороби, особливо малярія, деякі діти помирали.

Згадує Йетер Ягубова[3383] , народжена 1942 р. у селі Агверан (зруйноване) Ахтинського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська обл.), і яка прожила там до 1948 р., а потім приблизно з 1950 по 1965 р.:

«Спека була нестерпна. Тварини хворіли та помирали… У нас було багато голів великої та дрібної худоби, які загинули через хворобу. Хвороба проявлялася сильним тремтінням навіть у теплу погоду. Були таблетки жовтого кольору, називані "кіна", після прийому яких тремтіння припинялося, і ми вставали на ноги. Багато померли. Вода Кури була брудною, і ми не могли її пити. Люди, які звиклі пити гірську, джерельну воду, пили воду з Кури й помирали»[3383] .

Згадує Давуд Гусейнов[3384] , народжений 1941 р. у селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська обл.), і який прожив там до 1950 р.:

«Все було складно. Нам довелося жити в важких умовах… Нас відправили в Сабірабадський район… Тут побудували 5–6 тимчасових будинків. Іншим нічого не побудували, попри те, що держава прийняла рішення. Кожен виживав, як міг»[3384] .

Вже на початку 1949 року в одному зі звітних документів зазначалося: «Про наявні смертні випадки… серед переселенців…»[3385] . «Перенаселеність квартир переселенців і, в багатьох випадках, антисанітарні умови їхнього утримання, а також користування неочищеною водою, наявність осередків малярії спричиняють захворювання серед переселенців»[3386] , – констатувалося в службовій довідці в листопаді 1950 року. У тому ж місяці, але вже в іншому документі, описуючи становище депортованих, інспектор республіканського уряду журився: «Мед. допомога надається вкрай незадовільно…[3387] ». У березні 1951 року ще один чиновник доповідав начальству: «У багатьох колгоспах хворим своєчасно не надають медичної допомоги, наявна велика кількість захворювань на малярію та інші хвороби»[3388] . «…Нас у 1950 р. з Вірменської РСР переселили до Азербайджанської РСР… наші діти там загинули, а самі зараз хворіємо…»[3389] , – скаржився в серпні 1951 року вимушений переселенець у телеграмі на ім’я Сталіна. Навіть на сьомому році з моменту початку депортації, у серпні 1954 р., одна з республіканських інстанцій зазначала: «Абсолютно незадовільно поставлене… медичне обслуговування переселенців…»[3390] . «Погано поставлене медичне обслуговування переселенців…»[3391] , – визнавали місяцем пізніше радянські керівники Азербайджану у вересні 1954 року.

Таким чином, депортація поступово переростала у часткове знищення – за повного байдужого ставлення місцевих органів влади, без протестів міжнародної спільноти та без криків західних правозахисників про геноцид.