20. Невизнане дітище націонал-комунізму (1953-1985)

Ефект післясталінської «лібералізації» та земельного переділу

У березні 1953 року помер Сталін, який правив Радянським Союзом з кінця 1920-х років. У вересні того ж року новим керівником держави став Хрущов. Вже в перші два роки перебування при владі він продемонстрував прагнення до критичного перегляду методів управління економікою[3397] та частково зовнішньополітичного курсу[3398] Сталіна. Особливо безпрецедентно для радянської системи звучали публічні випади Хрущова у вересні 1953 року щодо правлячої партії, зокрема партійного керівництва союзних республік. За ініціативою нового очільника держави було офіційно визнано, що, відповідно до усталеної (за Сталіна) практики, «при великій кількості працівників» партійні бонзи «незадовільно керують районами, погано знають ситуацію на місцях»[3399] .

У контексті післясталінських змін з вересня 1953 по квітень 1956 року було здійснено п’ять змін адміністративно-територіальних кордонів між республіками СРСР. У двох випадках тюркські національні республіки втратили досить великі території[3400] на користь сусідів . Зміни кордонів торкнулися і Південного Кавказу. У березні 1955 року[3401] один з північних районів Грузії було передано до складу Росії.

Ці рішення продемонстрували регіональним елітам, що адміністративно-територіальні межі всередині СРСР, зокрема на Кавказі, встановлені в 1920–1940-х роках, не є непорушними і можуть бути переглянуті.

На цьому тлі в листопаді 1955 року група членів правлячої комуністичної партії та її молодіжної організації поширила у Вірменії низку листівок із закликами до незалежності[3402] .

Потім, користуючись курсом Хрущова на обережну лібералізацію радянської системи, у березні–квітні 1956 року викладачі Єреванського державного університету та члени Спілки письменників Вірменії, усі – члени компартії, озвучили територіальні претензії до Туреччини та сусідніх союзних республік – Азербайджану й Грузії. Водночас підкреслювалося, що вірмен підтримує уряд Франції[3403] .

У травні 1956 року очільник Вірменської церкви Вазген I, посилаючись на побажання вірменської діаспори, звернувся до вищого керівництва СРСР щодо «справедливого вирішення питання» Карабаху, Нахічеванського регіону, що були частиною Азербайджанської РСР, та Ахалкалакського району на півдні Грузинської РСР. За словами Католикоса, таке рішення створило б «необхідні умови в земельному, економічному та житловому відношенні» для чергової масової міграції іноземних вірмен. Священнослужитель підкріпив своє прохання класичним обґрунтуванням часів колоніалізму Російської імперії: «…наскільки сильнішими будуть в Закавказзі вірменський народ і Вірменія, настільки буде забезпечена безпека південних кордонів нашої Великої Батьківщини»[3404] (з цього випливало, що поки зазначені території залишаються у «ненадійних» грузинів та азербайджанців, південному прикордонню СРСР загрожує небезпека).

Таким чином, з 1956 року територіальні претензії до сусідів, як і за часів дашнацького режиму 1918–1920 років, стали одним з головних стимулів та ключових вимог націоналістичного руху, що формувався наново[3405] .

Зародження нового вірменського націоналістичного руху

1961–1964 роки стали початковим етапом формування нового націоналістичного руху у Вірменії. У ролі ідеологів та натхненників виступали[3406] відомі в республіці поети, письменники, художники, співробітники Єреванського державного університету[3407] та Академії наук[3408] , шкільні викладачі[3409] . Майже всі вони були членами компартії. Рядовий актив формувався зі студентів[3410] та старшокласників[3411] . Було створено кілька груп[3412] . Найбільша та найактивніша – Союз молоді Вірменії, що виник у 1962–1963 роках[3413] . Основна активність націоналістів цього періоду полягала в поширенні листівок[3414] . Головні вимоги – відокремлення територій Азербайджану[3415] та офіційне визнання радянською владою «геноциду вірмен» 1915 року[3416] .

Вищі комуністичні керівники Вірменії сприяли поширенню націоналістичних настроїв та потурали діяльності націоналістів. У 1962 році найавторитетніший науковий державний заклад республіки, Вірменська академія наук, видав книгу «Експансіоністська політика Османської імперії у Закавказзі». Вже в преамбулі підкреслювався «зв’язок політики винищення вірмен з пантюркістськими завойовницькими планами…». Так на республіканському рівні актуалізувалися антитурецькі та антитюркські настрої.

У 1964 році голова компартії Вірменії та фактичний керівник республіки Заробян просував вимоги націоналістів перед першими особами СРСР[3417] . Тоді ж заступник голови уряду Вірменії Асратян особисто брав участь у підготовці найзнаковішої акції націоналістів 1960-х років[3418] .

Цій акції передували кілька подій, організованих за ініціативою місцевої влади. У грудні 1964 року в газеті Союзу письменників Вірменії було опубліковано низку статей на тематику 1915 року, що мали відверто антитурецький характер[3419] . Одночасно державне видавництво республіки випустило книгу схожого змісту тиражем 50 000 примірників[3420] . У березні 1965 року уряд Вірменії з дозволу Москви[3421] постановив спорудити в Єревані «обеліск на вшанування пам’яті вірмен – жертв різанини 1915 року»[3422] . А в офіційному рупорі компартії республіки, газеті «Коммунист», почалася популяризація лідерів вірмено-турецької конфронтації кінця XIX – початку XX століть[3423] . Все це сприяло швидкому поширенню націоналістичних настроїв серед інтелігенції та молоді.

24 квітня 1965 року всесоюзна газета «Правда», що була рупором правлячої компартії, вийшла у двох варіантах. Один призначався виключно для Вірменії, інший – для решти регіонів СРСР. У вірменській версії було розміщено розлогу статтю під заголовком «Геноцид – найважчий злочин проти людства». Серед двох авторів на першому місці зазначалося ім’я відомого історика Нерсісяна. Він був членом компартії та входив до керівництва Академії наук республіки. «П’ятдесят років тому уряд молодотурків знищив близько півтора мільйона вірмен», – зазначалося у публікації[3424] . При цьому повністю замовчувалися причини тих трагічних подій – масова участь вірмен у війні на боці Росії проти Туреччини та вірменське повстання в тилу турків у координації та за підтримки російського командування. Таким чином, у масовій свідомості радянських вірмен формувався образ «народу – безпричинної жертви». Це, природно, провокувало почуття помсти та реваншу. Таким чином комуністичне керівництво Вірменії, як і в 1930-ті роки, фактично реалізовувало програму партії Дашнакцутюн. Хоча саме її лідери у 1915 році штовхнули власний народ на тотальне й заздалегідь програшне протистояння з турками задля інтересів Росії та Франції, у наступні десятиліття вона всіляко намагалася перекласти відповідальність за ті трагічні події виключно на Туреччину. Популяризація образу «народу – безпричинної жертви» та наративу про «спланований геноцид» стала ідеологією цієї партії, а з її подачі – і всієї вірменської діаспори.

«У діаспорі "історичні партії" [головною з яких була Дашнакцутюн] протягом десятиліть зберігали та культивували ідеологію помсти туркам…»[3425] . Колишній заступник голови КДБ СРСР Бобков пояснював: «Дашнаки наполегливо збуджували у вірмен ненависть до турецького народу, всіляко підживлювали націоналістичні настрої»[3426] . За даними Бобкова, водночас «дашнаки планували реалізувати ідею створення Великої Вірменії шляхом збирання земель на території Радянського Союзу»[3427] – за рахунок територій Азербайджану, Грузії та Туреччини. Ще у 1945 році Вірменська національна рада Америки, у якій помітну роль відігравали дашнаки, прямо пов’язала початок масової міграції іноземних вірмен у СРСР із «приєднанням вірменських земель до існуючої держави вільної незалежної Вірменії»[3428] .

У 1950-х – 1960-х ця комплексна стратегія була повністю запозичена керівництвом вірменської компартії. У результаті «Ідеологія діаспори як „неофіційна“ ідеологія довгий час домінувала й у Радянській Вірменії». До того ж культивація ненависті «увійшла складовим елементом не лише в неофіційну, але й в офіційну ідеологію Радянської Вірменії, причому Москва допускала у цьому питанні певні відхилення вірменської позиції від курсу СРСР»[3429] . Той же Бобков констатував, що дещо пізніше «коли націоналістичні тенденції в республіці стали зростати, а дашнаки активніше насаджували вірменам свою ідеологію, місцеве керівництво не давало їм належного опору, і, ймовірно, не випадково»[3430] .

Саме з дозволу республіканських властей у день виходу вірменської версії газети «Правда», 24 квітня 1965 року, в Єревані відбулася масова хода молоді та представників інтелігенції. Кількість учасників сягала 100 000 осіб[3431] . Головна роль у підготовці демонстрації, за участю заступника голови уряду Асратяна, належала формально нелегальному Союзу молоді Вірменії[3432] . Натовпи на вулицях Єревана скандували: «Наші землі! Наші землі!»[3433] . З огляду на очевидну неможливість отримання територіальних поступок від Туреччини, всім було зрозуміло, що це гасло стосувалося насамперед земель Азербайджану. Тим більше, в наступні тижні фактичний очільник республіки Заробян «оголосив про свою рішучість розпочати боротьбу за Карабах»[3434] .

Демонстрація 24 квітня 1965 року стала[3435] знаковою віхою у розвитку вірменського націоналістичного руху. Його архітектори побачили в цій події чіткий сигнал про те, що можна диктувати умови правлячому режиму[3436] . Як наслідок, у другій половині 1960-х створення націоналістичних груп та організацій, неформальне видання та поширення агітаційних матеріалів набули лавиноподібного характеру[3437] . У 1966 році виникла Національна об’єднана партія (НОП)[3438] . До 1987 року вона залишалася найбільшою та найвпливовішою[3439] націоналістичною структурою у Вірменії. Головне її гасло: «Землі! Землі!»[3440] . Основна вимога – відторгнення Карабаху та Нахічевані[3441] .

Показово, що партія будувалася з використанням військових методів і термінології: «бійці», «залізна дисципліна», «підпорядкування командирові», «загони»[3442] , конспіративна система управління з розподілом на «десятки»[3443] . Очевидно, це зумовлювалося не лише запозиченням досвіду дашнаків, а й участю у діяльності НОП колишніх військовослужбовців Радянської армії – ветеранів війни[3444] .

Мілітаризація призвела до того, що радикальні молоді активісти руху перейшли до терористичних методів, за прикладом дашнаків кінця XIX – початку XX століть. У 1968 році в Зангезурі виникла група, що готувала теракти з метою «досягнення відокремлення» Карабаху та Нахічевані від Азербайджану та «вигнання азербайджанців з цих територій»[3445] . У липні 1971 року іншою такою групою було здійснено вибух у готелі, де зупинилися азербайджанські шкільні викладачі[3446] . Одна людина загинула, четверо були поранені. У 1973 році з’явилася ще одна терористична група[3447] . Того ж року розпочалася активізація НОП[3448] .

8 січня 1977 року в Москві сталися три вибухи, зокрема у поїзді метрополітену. Загинуло 7 осіб, 37 отримали поранення. Серед них були діти[3449] . Це – найгучніша серія терактів за всю історію СРСР. У цій справі було засуджено трьох молодих вірмен з Єревана[3450] . Натхненником та організатором виявився один із засновників НОП Затікян[3451] . Згодом вірменські журналісти доклали значних зусиль, щоб представити всіх трьох як невинно засуджених. Однак через багато років члени слідчої групи, незалежно один від одного і в різний час, детально й майже однаково описали кропіткий процес розслідування[3452] . Тим більше, його завершальна фаза проводилася в Єревані – за протидії республіканської влади та місцевого КДБ[3453] . Майже одразу після прибуття слідчих з центру в єреванських квартирах двох підозрюваних було виявлено десятки компонентів саморобних вибухових пристроїв, ідентичних тим, що використовувалися під час підготовки терактів у Москві[3454] . У Затікяна також знайшли виконану його рукою схему кустарної вибухівки, задіяної в радянській столиці[3455] . За явно недоброзичливого ставлення місцевих колег приїжджі оперативники були позбавлені можливості підкинути такі докази підозрюваним, навіть якби хотіли. Водночас московські слідчі, етнічні слов’яни, не мали жодного мотиву безпідставно покладати провину на вірмен. А тодішнє керівництво Радянського Союзу, з причин, викладених нижче, ставилося до Вірменії доволі прихильно.

Роль керівників компартії у просуванні націоналізму

Комуністичне керівництво Вірменії всіляко намагалося зірвати розслідування московських терактів. Погрожуючи слідчим, очільник компартії та фактичний правитель республіки Демірчян домагався[3456] припинення слідчих дій та звільнення підозрюваних з-під арешту. Після того як провину лідера НОП та його спільників було доведено[3457] , влада Вірменії запобігла[3458] широкому розголосу результатів розслідування. Позицію республіканського керівництва підтримав Кремль – «щоб не провокувати антивірменські настрої в Москві»[3459] . Один з тодішніх керівників КДБ СРСР Бобков пізніше свідчив: «Вірменське керівництво зробило все можливе, щоб приховати від населення республіки цей кривавий злочин. За наказом першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії Вірменії Демірчяна жодна вірменськомовна газета не опублікувала повідомлення про теракт. Документальний фільм про суд над Затікяном та його спільниками, знятий під час засідань Верховного Суду, заборонили показувати навіть партійному активу Вірменії…»[3460] . Якби тоді факти про організатора та виконавців вибухів стали надбанням громадськості, це могло б вплинути на прихильників і симпатиків націоналістичного руху. Але зусиллями влади цього зроблено не було.

Як зазначалося вище, після смерті Сталіна, користуючись відносною лібералізацією радянської системи, республіканське керівництво сприяло популяризації націоналістичних ідей. Роль в цьому перших осіб Вірменії не обмежилася викривленням трагічних подій 1915 року і фактичним потуранням демонстрації 24 квітня 1965 року, організованої нелегальним Союзом молоді Вірменії за участю заступника голови уряду республіки.

У червні того ж року представники вірменської інтелігенції, очевидно за згодою республіканської влади, направили петицію найвищому керівництву СРСР про відторгнення Карабаху від Азербайджану.

У 1966 році Академія наук Вірменської РСР видала збірник документів та матеріалів «Геноцид вірмен в Османській імперії»[3461] . Популяризація образу «народу – безпричинної жертви» вже стала державною політикою республіки.

У 1967–1968 роках за участю керівництва компартії та уряду Вірменії було відкрито меморіали жертвам 1915 року та Сардарапатської битви вірмен з турками 1918 року[3462] . Водночас було розпочато чергову кампанію з вірменізації назв населених пунктів та географічних об’єктів – було змінено понад 50 топонімів[3463] .

У 1968–1969 роках Академія наук Вірменської РСР почала видавати серію праць, що всіляко обґрунтовували територіальні претензії до Азербайджану[3464] . Після цього, у 1971–1972 роках, та ж Академія наук почала видавати книги про події 1915 року[3465] . Зі свого боку співробітники цієї престижної державної установи, зокрема керівні кадри, активно займалися націоналістичною агітацією молоді[3466] .

У квітні 1975 року рупор компартії Вірменії, газета «Коммунист», випустила цикл матеріалів про «заздалегідь розроблений план винищення західних вірмен»[3467] . Трагічні події 1915 року були оголошені «найбільшим, нічим не прикритим актом геноциду періоду імперіалізму…»[3468] , вчиненим над «беззбройним та беззахисним вірменським населенням… з фанатичною, безжальною жорстокістю»[3468] .

У 1976 році група відомих письменників Вірменії направила чергову петицію керівнику СРСР про необхідність відокремлення Карабаху[3469] .

У 1978 році «відбулося ще одне значне збільшення кількості перейменувань»[3470] . Було змінено понад 90 тюркських назв населених пунктів та природних об’єктів.

Того ж року в республіці було прийнято нову конституцію. Державною мовою затверджувалася виключно вірменська[3471] (у попередній версії такий самий статус мали азербайджанська та російська). Тоді лідер компартії Вірменії та фактичний очільник республіки Демірчян, як і його попередник у 1960-х, просував вимоги націоналістів перед найвищим керівництвом СРСР. Він кілька разів виїжджав «у мовному питанні» до Москви, де «бесідував із Брежнєвим [глава Радянського Союзу], вказуючи йому, що в таких справах з вірменами "жарти погані", що з ними "жартувати небезпечно", і говорив, що знімає із себе відповідальність за події, які можуть статися»[3472] . Так було налагоджено ефективну схему тиску на Москву: зростаюча активність націоналістів дозволяла керівництву Вірменії відстоювати їхні вимоги, спекулюючи на страхах кремлівських старців щодо можливого «вибуху» на Кавказі. Варто згадати у зв’язку з цим вище цитовані запевнення католикоса Вазгена I про те, що «…наскільки сильнішими будуть у Закавказзі вірменський народ і Вірменія, настільки буде забезпечена безпека південних кордонів нашої Великої Батьківщини».

Кремль упродовж 1960-х – 1980-х років потурав керівництву Вірменії. За свідченням одного з тодішніх керівників КДБ СРСР Бобкова, Москва не бажала вживати заходів для «усунення причин, що ведуть до міжнаціонального розколу»[3473] . Як зазначає сучасний російський дослідник, вона навіть «певною мірою допомагала культивувати»[3474] образ «народу – безпричинної жертви».

Така політика була викликана не лише страхом перед можливим «вибухом» у цій республіці на тлі націоналістичних демонстрацій у Єревані 1965 і 1978 років[3475] , а також терактів 1971–1977 років. Ще одна причина – «міжнародна значущість досвіду Радянської Вірменії»[3476] , яка відзначалася у всесоюзному виданні 1979 року. Там же цитувалася й заява глави СРСР Брежнєва, що це підтверджувала[3477] . У межах ідеологічного протистояння із Заходом Кремль використовував імідж «успішної та процвітаючої» Радянської Вірменії як пропагандистську «вітрину» для вірменської діаспори в Європі та США. Тому будь-які проблемні явища, особливо зростаючий міжнаціональний антагонізм, ретельно приховувалися[3478] .

Загострення вірмено-азербайджанських відносин у Вірменії

У міру зростання націоналістичних настроїв серед вірмен, що супроводжувалося висуненням територіальних претензій до Азербайджану, становище азербайджанців у самій Вірменії ще більше погіршилося. Явним свідченням стала презентаційна книга під назвою «Вірменська РСР», видана 1960 року Академією наук республіки. На той час там проживало понад 100.000 корінних азербайджанців. Але в книзі, підготовленій провідною науковою установою Вірменії, про них не було жодного слова. Весь текст стосувався лише вірмен, їхньої історії та культури.

Остаточним «водорозділом» у відносинах двох сусідніх народів став 1965 рік. Просування керівництвом Вірменії упереджено інтерпретованих історичних наративів та його потурання націоналістам викликали у вірмен відкриту ворожість до азербайджанців. Одночасно влада республіки почала дедалі відвертіше проводити політику їх дискримінації. Це особливо проявлялося в адміністративно-кадровій сфері. Ці зміни оживили давні страхи тюркської різанини часів дашнацького режиму. Все більше корінних азербайджанців почали залишати республіку. За свідченням одного з тодішніх керівників КДБ Бобкова, «наприкінці шістдесятих років найгостріше [з усіх національних проблем СРСР] окреслилися проблеми вірмено-азербайджанських відносин». Однак «керівництво країни ухилялося від вирішення… Влада вперто заганяла процес вглиб, дбаючи лише про те, щоб він не вийшов на поверхню»[3479] .

Згадує Ібрагім Гасанов[3480] , народжений 1946 р. у селі Бабаджан-Дарасі (суч. Цапатах) на сході Вірменії, який прожив там до 1988 р.:

«Коли я працював головним бухгалтером і керівником ферми, всі їздили в район – там всі збори до певного року проводилися азербайджанською мовою. Там першим секретарем [керівником району від компартії] до 1961 року був азербайджанець – Юнус Рзаєв. Після цього першим секретарем почали призначати вірмен…»[3480] .

Згадує Камал Ягубов[3481] , народжений 1957 р. у селі Агверан (зруйноване) у центральній частині Вірменії, який прожив там до 1965 р. :

«Азербайджанських сіл навколо нашого було мало. Дорога в район пролягала через вірменські села. У 1965-му ці… вірмени відзначали 50-річчя “геноциду”… У зв’язку з цим велася велика пропаганда. Ситуація стала дуже напруженою. Ми не могли виїхати в район, нас мучили. Стало зрозуміло, що жити нам там не дадуть, і в 1965 році все наше село повністю переселилося, здебільшого – до міста Гянджа»[3481] .

Згадує Айдин Гусейнов[3482] , народжений 1952 р. в етнічно змішаному селі Саримченек (Сагмосаванк) на заході Вірменії, який прожив там до 1988 р.:

«До 1965 року серед вірмен не піднімалася тема "геноциду", навіть розмов про це не було… У 1965 році у Вірменії ухвалили рішення, що щороку мають проводити день пам’яті "геноциду"»[3482] .

Згадує Камран Гасимов[3483] , народжений 1961 р. у селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії, який прожив там до 1985 р.:

«…У 1965 році вірмени зняли великий фільм до 50-річчя "геноциду", і щороку 24 квітня показували його у великих містах. У ті дні азербайджанці, які жили в Єревані, не могли вийти з дому… Навіть тим, хто хотів поїхати до Єревана, забороняли робити це за тиждень до демонстрації фільму і ще два тижні після, бо це вважалося небезпечним… Ті, хто навчався у технікумі в Єревані, у цей період приїжджали додому і не ходили на заняття… Фільм було знято у 1965 або 1966 році у зв’язку з 50-річчям "геноциду". Його навіть переглянули в Москві й дозволили до показу… Вірмени щороку 24 квітня безкоштовно показували цей фільм у великих кінотеатрах… 1965 рік відіграв роль каталізатора… ніби був поданий сигнал з боку держави, що тепер їм усе дозволено. Втім, були й ті, хто пояснював своїй молоді, що так чинити не слід…[3483]

У нас у районі під час [Другої світової] війни приблизно чотири роки першим секретарем райкому [районний комітет правлячої компартії] був вірменин, а після цього до 1969 року – азербайджанець… Тоді у нас першим секретарем був Хабіб Гасанов… Після його зняття з посади очільником райкому призначалися лише вірмени… До 1969 року більшість райкомів очолювали азербайджанці, після 1969 – вірмени. Лише в Амасійському районі райком залишався в руках азербайджанців до кінця [1988]…[3483]

[Футбольна команда Радянського Азербайджану] «Нефтчи» посіла третє місце в лізі у 1968–1969 роках. У ті роки бійки [між уболівальниками азербайджанської та вірменської футбольних команд] справді були… Найчастіше вони [масові бійки] відбувалися в Масісі [місто на південь від Єревана, до 1950 року мало тюркську назву Улуханли]. Там населення жило змішано, і в кожному селі, хоч і в невеликій кількості, жили вірменські сім’ї… [результат масової міграції іноземних вірмен у 1946–1948 та депортації азербайджанців 1948–1950].[3483]

Ці бійки частіше відбувалися у військових частинах… Але у військових частинах у Єревані, через попередні бійки, вірмен та азербайджанців завжди тримали окремо. А коли вже вантажили у вагони, у кожному вагоні була певна кількість і тих, і інших. Коли вірмен було більше – вони нападали, а коли менше – ні. Я сам був свідком цього у поїзді…[3483]

У нашому селі… у 1960-х добровільно 10–12 родин переїхали в Газахський район [Азербайджану], 15–20 – у міста Товуз і Гянджа. Багато хто, хто поїхав навчатися, залишилися жити в Баку, Гянджі, Сумгаїті… Думаю, основна причина в тому, що ні в районних центрах, ні в держустановах Єревана – на республіканському рівні – азербайджанцям багато місць не виділяли. У Центральному комітеті [компартії] Єревана працювали лише два-три азербайджанці, та й то, швидше, для звітності перед Москвою, мовляв, ось, азербайджанці у нас теж працюють. У вірменських селах нашого району відкривалися підприємства, створювалися умови, а в азербайджанських – ні. Молодь не могла знайти роботу, окрім як у сільському господарстві… Тож люди виїжджали переважно через відсутність роботи… Мешканці нашого села переважно переїжджали до Гянджі. Ті, хто навчався, частіше їхали до Баку. Із 1970-х почали переїжджати і до Баку».[3483]

Згадує Асиф Мамедов[3484] , народжений у Єревані 1958 р. і який прожив там до 1971 р.:

«[Вірменські] діти, які ще вчора виходили й гралися зі мною, [у 1965 р.] відвернулися від мене, почали говорити за моєю спиною… Це було неминуче, і інакше вже бути не могло, бо їм сильно промивали мізки…[3484]

Була така ситуація, що, наприклад, молодим було складно влаштуватися на роботу: якщо ти азербайджанець, ти не міг зайняти якусь високу посаду…»[3484] .

Згадує Йетер Ягубова[3485] , народжена 1942 р. у селі Агверан (зруйноване) в центральній частині Вірменії, яка прожила там до 1965 р. :

«Ми переїхали [до Азербайджанської РСР], тому що вірмени нас зачіпали. Ми думали, що одного дня вони прийдуть і переб’ють усіх нас. Тому ми вирішили, що поки все зовсім не загострилося, треба виїжджати»[3485] .

Згадує Рафіля Ібрагімова[3486] , народжена в Єревані 1942 р. і яка прожила там до 1960 р.:

«Усі наші сусіди були вірменами. Вони були дуже добрі до нас, коли я була дитиною. Пізніше ситуація почала змінюватися. Вірмени почали поводитися щодо нас дуже агресивно, вони не хотіли нас бачити… З середини 60-х років стало відчуватися, що їхнє ставлення до нас почало псуватися…»[3486] .

Згадує Шафіга Поладова[3487] , народжена 1969 р. у селі Наріманли/Гусейн-Кулі-Агалу (суч. Шатван) на сході Вірменії, яка прожила в республіці до 1988 р.:

«…Бувало так, що наша молодь їхала до району, а вірмени били їх там»[3487] .

Згадує Камран Гасимов[3488] , народжений 1961 р. у селі Тохлуджа (суч. Драхтік) на сході Вірменії, який прожив там до 1985 р.:

«…До 1969 року вони [азербайджанці] обіймали й високі посади, адже добре знали вірменську мову. Мало того, оскільки в нашому районі більшість населення становили азербайджанці, райком очолював азербайджанець, а райвиконком – вірменин. Після 1969 року ці посади змінилися: райвиконкомом керував вірменин, а його заступником був азербайджанець»[3488] .

Згадує Музаффар Нурієв[3489] , народжений 1957 р. у зангезурському м. Кафан (суч. Капан) і який прожив там до 1988 р.:

«Я запитав у [азербайджанського] хлопця, який навчався зі мною в 4-му класі, куди вони їдуть, і він відповів, що до Мехдіабада [Азербайджанська РСР]… Його батько закінчив два університети й працював головним інженером у водному управлінні. Його призначили начальником, а через три місяці зняли з посади й поставили на його місце молодого вірменина. Ось так азербайджанців утискали… Крім посади директора школи, на жодних інших посадах їх не залишали. З 60-х років почалися ці утиски…[3489]

У 1968 році відбувся футбольний матч Баку-Капан, під час якого сталася бійка… 24 квітня кожного року азербайджанців били на вулицях, чинили тиск [цього дня вірмени щороку відзначають "День пам’яті жертв геноциду"]»[3489] .

Згадує Самая Гусейнова[3490] , народжена 1954 р. у селі Курсали (суч. Арджаовит) на півночі Вірменії й прожила там до 1988 р.:

«…Ми їздили до Кіровакана по продукти – літні чоловіки й жінки [вірмени] постійно говорили дітям, які були поруч із ними, мовляв, "гехтот [брудні] турки прийшли, вони "гехтот", вони брудні". Але ми не зважали на це й спокійно жили у своєму селі. Та коли опинялися серед них, могли чути дошкульні слова, особливо від людей похилого віку»[3490] .

Згадує Асаф Наджафов[3491] , народжений 1967 р. у селі Наріманли / Гусейн-Кулі-Агалу (суч. Шатван) на сході Вірменії, який прожив там до 1988 р.:

«У дитинстві, коли нам потрібно було фотографуватися для вступу до піонерів, комсомолу, ми їздили до району… Ми приходили на автобусну зупинку, де мали сісти в автобус і повернутися до села. Вони масово збиралися біля зупинки, тримаючи все, що траплялося під руки: шматки заліза, шланги. Вони всіляко намагалися покалічити, побити, точніше – вбити молодих хлопців…[3491]

Коли «Арарат» грав футбольні матчі проти «Нефтчи»… Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб футбольний матч закінчувався без пригод, без бійок»[3491] .

У 1981 році державне видавництво Вірменської РСР «Սովետական գրող» («Радянський письменник»), що діяло в системі Держкомвидаву уряду республіки, випустило книгу письменника Балаяна «Вогнище». Сучасний російський дослідник зазначає: «У ній розглядалися взаємини вірмен та азербайджанців… автор доволі тенденційно висвітлив багато аспектів історії двох народів»[3492] . Вірменський дослідник додає, що книга Балаяна була першою у своєму роді за відверто антитурецькою й антиазербайджанською спрямованістю[3493] . «Червоною ниткою крізь усю книгу проходить тема пантюркізму й турецького варварства»[3494] .

Запекла антитюркська пропаганда на державному рівні спровокувала ще більше загострення відносин двох народів у першій половині 1980-х років. Навіть офіційні джерела Вірменської РСР визнавали, що в той час міжетнічні сутички почастішали[3495] .

Згадує Музаффар Нурієв, народжений 1957 р. у зангезурському м. Кафан (суч. Капан) і який прожив там до 1988 р.:

«Десь у середині 80-х… У Джашарані була їдальня для робітників, біля міського вокзалу, поруч зі старою дев’ятиповерхівкою. Це було близько до базару. Вони там обідали, а вірмени, коли бачили, що це азербайджанці, зачіпали їх, затівали бійку…»[3496] .

Згадує Сулдуз Халілов[3497] , народжений 1965 р. у селі Абіль-кенд (суч. Норамарг) Масіського району на півдні Вірменії, і який прожив там до листопада 1988 р.:

«У Масісі 38% населення становили вірмени, решта була азербайджанцями. Тоді нам говорили, що за законом секретарем мав бути азербайджанець. Потім у Масіс зібрали й привезли вірмен з Лівану та ще звідкись… у 1982–1983 роках, щоб вони стали більшістю»[3497] .

Згадує Таміла Джаббарова[3498] , народжена 1959 р. у селі Агбулаг (суч. Агберк) на сході Вірменії, і яка прожила там до 1988 р.:

«Сім’я моєї сестри злякалася й виїхала до Росії. Чи в 1985, чи в 1986 році вони поїхали до Росії»[3498] .

За свідченням тодішнього заступника голови КДБ СРСР Бобкова, до початку 1985 р. у Вірменії вже чітко проявлялися «антиісламські настрої»[3499] . Побоюючись можливих наслідків, Бобков зустрівся тоді з головою компартії та фактичним керівником республіки Демірчяном. Крім іншого, йому були представлені «нові факти про активне проникнення дашнаків»[3500] у Вірменію. Але Демірчян вирішив жодних заходів не вживати. До першої крові залишалося рівно три роки…