2. Вірменська демографія до тріумфу націоналізму: «ми повинні бути вдячні більшовикам» (1921-1988)
«Завдяки Вам здійснено визволення вірменського народу й відродження вірменської державності…»[4055] (з листа вірменського духовенства діаспори та представників вірменської інтелігенції Радянської Вірменії до Й. Сталіна, 1945 р.).
Радянська влада наполегливо продовжувала політику дашнацьких націоналістів, спрямовану на тотальну вірменізацію Ериванських земель та Зангезуру. За масштабної державної підтримки у 1920–1960-х роках туди було переселено близько 200 000 вірмен з Туреччини, Ірану, США, європейських та арабських країн. Водночас наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років з Радянської Вірменії було депортовано понад 150 000 азербайджанців. Так створювалися умови для утворення в майбутньому моноетнічної вірменської держави.
- Сталін усіляко сприяв перетворенню Вірменії на моноетнічну республіку.
- Міграція 200 000 іноземних вірмен у радянський період була зумовлена передусім економічними чинниками.
- Прибуття такої маси представників діаспори спричинило зростання націоналістичних настроїв серед місцевих вірмен – тим самим було закладено підґрунтя для вибуху націоналізму 1987–1989 років.
Масове винищення й вигнання мусульманського населення дашнацьким режимом у період першої Республіки Вірменії (1918–1920) створили умови для утворення майже етнічно «чистої» Радянської Вірменії. За даними перепису 1926 року, в офіційних джерелах зазначалося, що вона «в етнографічному відношенні більш однорідна, ніж Азербайджан та Грузія»[4057] . Вірмени становили 84,6% населення[4058] (з 880 464 мешканців[4059] ).
Радянське керівництво на чолі зі Сталіним усіляко зміцнювало таке становище. По-перше, було надано матеріальну допомогу[4060] для кращого облаштування вірменських мігрантів, які осіли у Вірменії за правління дашнаків (у деяких районах спеціально для них створювалися нові села[4061] ). По-друге, з 1921 року було відновлено[4062] переселення сюди вірмен діаспори. Наприкінці того ж року до Радянської Вірменії почали прибувати вихідці з Іраку. Влада надавала їм матеріальну підтримку та наділяла землею[4063] . Тоді ж з повернених Туреччині областей, раніше окупованих Росією та дашнаками, до Радянської Вірменії переселилося близько 140 000 вірмен[4064] .
«А нині широка хвиля колоністів вже прямує в саму Вірменію з усіх кінців світу, переважно з-поміж турецьких вірмен»[4065] , – писала 1926 року вірменська письменниця Шагінян. У 1925-1926 роках до республіки прибуло близько 20 000 переселенців з Ірану, Туреччини, Греції, Франції та Сирії[4066] .
Унаслідок інтенсивної міграції з-за кордону частка вірмен у республіці 1927 року ще більше зросла й становила вже 86%[4068] .
Вірменський історик Григорян, який у 1950-х роках обіймав посаду міністра культури Радянської Вірменії, наводив такі дані: «У 1926 і 1932 роках з дозволу Радянського уряду з закордонних вірменських колоній до радянської Вірменії прибуло близько 75 тисяч вірмен»[4069] .
«…“Біженці”, що перебувають за кордоном, прагнуть потрапити до Радянської країни. Радянська Вірменія вже змогла прихистити кілька десятків тисяч трудящих вірмен… Тепер ці “колишні вигнанці”, – як зазначено в листі трудящих вірмен до товариша Сталіна, – за допомогою радянської влади збудували нові гарні селища”»[4070] , – повідомлялося в офіційному виданні 1936 року.
У 1940 році інше офіційне видання сповіщало: «До Радянської Вірменії тисячами повертаються трудящі вірмени з Америки та з інших капіталістичних країн»[4071] .
У квітні 1945 року один із заступників глави МЗС СРСР інформував міністра закордонних справ Радянської Вірменії: «Останнім часом у низці країн помітно посилився рух серед закордонних вірмен з вимогою… надати всім вірменам, що проживають за кордоном, можливість повернення на батьківщину, тобто до Радянської Вірменії. Так, наприклад, у жовтні 1944 року американські вірмени порушили це питання у своїй пресі, а в березні 1945 року вони офіційно звернулися з такими ж вимогами до президента Сполучених Штатів Америки Рузвельта. 7 квітня 1945 року Американський вірменський Національний Комітет… звернувся до товариша Сталіна Й. В. з проханням розглянути й позитивно розв’язати питання про… надання всім вірменам, що проживають за кордоном, можливості повернутися на батьківщину. Наслідуючи приклад американських вірмен, представники різних вірменських духовних та громадських організацій в Ірані звертаються до наших консульських працівників з подібними заявами»[4072] . Щоб було зрозуміло – йдеться не про вірмен, які виїхали з Радянської Вірменії за кордон і тепер бажали повернутися, а про їхніх турецьких одноплемінників, що ніколи не жили на Кавказі й упродовж останніх десятиліть осіли в Америці, а також про корінних іранських вірмен. Тому в цьому випадку «повернення на батьківщину» – пропагандистський штамп, який не мав нічого спільного з реальністю.
Організатори чергового масового переселення це чудово розуміли. Таким чином, керівники республіки, звертаючись до Сталіна в травні 1945 року, пояснювали, що планується «повернення на батьківщину – до Радянської Вірменії» «закордонних вірмен, вигнаних з турецької Вірменії в роки імперіалістичної [Першої світової] війни»[4073] .
«Делегатам вірменських громад у Франції, на Балканах та на Близькому Сході на вірменському церковному Конгресі в Ечміадзині (15–25 червня 1945 р.) було доручено їхніми виборцями “не повертатися, не заручившись певною обіцянкою уряду Вірменії здійснити практичні кроки для репатріації вірмен-біженців у всьому світі”»[4074] , – із захопленням писав сіоністський діяч Шехтман, який дотримувався провірменських поглядів і був консультантом уряду США з питань міграції.
Водночас представники вищого вірменського духовенства діаспори, звертаючись до Сталіна, наголошували: «…Ми твердо впевнені, що за Вашої допомоги будуть здійснені сподівання вигнаних та переслідуваних вірмен, які перебувають за кордоном, і вони повернуться на свою Батьківщину – до Радянської Вірменії»[4075] .
Сталін їх не розчарував. 21 листопада 1945 року він дозволив урядові Радянської Вірменії «організувати повернення вірмен, що проживають у закордонних країнах і виявляють на це бажання»[4076] . Сталін, який прагнув наслідувати російського монарха Петра I[4077] , повторював його політику й у вірменському питанні. Це виявлялося як у заохоченні та організації масової міграції, так і в наданні всіляких пільг переселенцям. Відповідні розпорядження містилися в самому указі від 21 листопада 1945 року.
Сіоністське керівництво в підмандатній Палестині, з огляду на власні плани вивезення з Європи євреїв, які пережили Голокост, уважно відстежувало радянський досвід організації масової вірменської міграції. У Тель-Авіві зазначали, що переселення закордонних вірмен здійснювалося з ініціативи й під керівництвом радянського уряду. У спеціальному огляді, виданому івритом обмеженим накладом, підкреслювалося: «Велика й розгалужена організація забезпечувала “репатріацію” та провадила патріотичну пропаганду в усьому просторі вірменської діаспори. У різних столицях було створено “офіси репатріації”»[4078] . Ці відомості підтверджуються в одному з матеріалів The New York Times, опублікованому в січні 1946 року. У ньому повідомлялося: «Радянське консульство в Стамбулі нещодавно розпочало вербування представників вірменської меншини для добровільного “повернення” на батьківщину…»[4079] .
У липні до Вірменії почали прибувати перші партії нових переселенців[4080] . «До портів Близького Сходу, Балканського півострова, Ірану вирушили радянські кораблі. Це були рейси спеціального призначення… На пароплавах та поїздах прибували до СРСР скитальці й мандрівники, які знову здобули батьківщину»[4081] , – пафосно повідомляло радянське пропагандистсько-туристичне видання. – «Двадцять тисяч осіб прийняли 1946 року міста Вірменії, з них понад десять тисяч – Єреван. Тридцять тисяч чоловіків, жінок та дітей оселилися в сільських районах»[4081] , – зазначалося в радянській пропагандистській брошурі. «У 1946–1948 роках до радянської Вірменії з США, Франції, Ірану, Сирії, Єгипту, Іраку, Греції, Румунії, Болгарії та інших країн повернулося близько 100 тис. вірмен»[4082] , – повідомляв історик Григорян, який у 1950-х роках обіймав посаду міністра культури Вірменської РСР. Найбільше мігрантів прибуло з Сирії та Лівану – 32 238, з Ірану – 20 597 та з Греції – 18 215[4083] .
«Більшість репатріантів були вихідцями із Західної (Турецької) Вірменії, для яких Радянська Вірменія не була історичною батьківщиною»[4084] , – пояснює сучасна російська дослідниця.
«Держава надавала суттєву підтримку переселенцям»[4085] , чого не можна сказати про азербайджанців, депортованих у той самий час з Вірменії. Історик-демограф Меліксетян констатує: «У період з 1946 по 1949 роки витрати на переселення й розміщення 89 750 [вірменських] репатріантів з 12 закордонних країн здебільшого були покриті коштами Радянського уряду Вірменії…». Згідно з офіційною інформацією, «Радянський уряд асигнував величезні кошти на будівництво нових житлових селищ для прибулих…»[4086] , «велика кількість родин отримала й безповоротну фінансову допомогу»[4087] .
Як зазначала на початку 1950-х років письменниця Шагінян, «У переважній більшості репатріанти чудово прижилися в нових для них умовах»[4088] . Вона пафосно додавала: «Найбільшим щастям для всіх цих людей, які не мали на чужині жодної перспективи, було повернення на радянську батьківщину»[4089] . Самі переселенці «висловлювали палку вдячність більшовицькій партії, радянському урядові, товаришу Сталіну»[4090] .
Як випливає зі «спецповідомлення» наркома (міністра) внутрішніх справ СРСР, надісланого у квітні 1947 року вищому керівництву країни, справжні мотиви переселенців були насамперед економічними. Коли ж матеріальна допомога, отримана від уряду, не виправдала їхніх очікувань, багато хто «вирішив піти до Туреччини». Так-так, саме до тієї ненависної Туреччини, яку десятиліттями вірменські лідери та ідеологи змальовували як уособлення тваринної жорстокості й варварства.
Загалом у 1946–1947 роках під час нелегальних спроб перетину кордону було заарештовано 286 новоприбулих вірмен.
Ці мігранти так прагнули вирватися до країни «вірменського геноциду», що подекуди проривалися туди з боями. 2 серпня 1948 року група недавніх переселенців вступила у збройне протистояння з радянськими прикордонниками поблизу турецького кордону[4092] . У квітні того ж року міністерство державної безпеки Вірменської РСР інформувало керівництво республіки, що серед мігрантів і надалі наростають «еміграційні настрої та невдоволення своїм матеріальним становищем»[4093] .
До кінця 1950-х років вихідці з Європи та Близького Сходу продовжували зі сльозами нарікати на «умови життя»[4094] , «низький рівень життя»[4095] та «важкі умови свого життя»[4096] . Багато хто шкодував про те, що піддався радянській пропаганді, і намагався будь-яким способом залишити СРСР. «У цій брудній країні, що є пеклом, де панують тирани [комуністичної] партії… Ми гинемо від собачого режиму. Ми тут у становищі в’язнів», – гірко скаржився вірменський швець з Франції, засуджений 1948 року за спробу нелегально перейти кордон[4097] . А його одноплемінник, який прибув з Єгипту, переконував знайомих в Єревані, що в Країні пірамід він жив значно краще, ніж на «новій батьківщині»[4098] .
Азербайджанець, народжений та вихований у Радянській Вірменії, зі слів батьків пояснює: «…вірмени з Лівії, Сирії. Вони самі казали, що були обдурені, мовляв, їм розповідали, що тут усього вдосталь. Насправді ж нічого подібного не було, через що вони були дуже невдоволені»[4099] .
Для закріплення моноетнічного характеру Радянської Вірменії у 1948–1950 роках за рішенням центрального радянського уряду з цієї республіки було депортовано 144 654 азербайджанців[4100] . У вересні 1950 року Москва затвердила новий план депортації у кількості 15 000 родин[4101] . Разом з тим «дозволялося використовувати звільнені азербайджанським населенням будівлі й житло для розселення закордонних вірмен»[4102] .
Водночас у 1940-х – 1950-х роках, на відміну від сусідніх Азербайджану та Грузії, до Вірменії практично не здійснювалося переселення представників слов’янських народів з інших регіонів СРСР[4103] . Натомість у 1950-х – 1960-х роках тривало інтенсивне заселення іноземними вірменами[4104] . Загалом від початку радянського періоду й до 1969 року чисельність таких мігрантів становила «близько 200 тисяч осіб»[4105] . У всесоюзному виданні 1972 року повідомлялося, що «процес репатріації триває»[4106] .
Внаслідок депортації азербайджанців, переселення закордонних вірмен та одного з найвищих у СРСР темпів народжуваності у 1920-х – 1960-х роках[4107] (у поєднанні з низькою смертністю завдяки поліпшенню системи охорони здоров’я), частка вірмен у республіці до 1959 року зросла до 88%[4108] , а в 1979 склала 89,7%[4109] (2 725 000 осіб[4110] ). У зв’язку з цим 1982 року підкреслювалося, що «серед республік Закавказзя однорідністю національного складу населення вирізняється Вірменія…»[4111] .
Наплив сотень тисяч вірмен з діаспори мав і додатковий ефект. Вони відрізнялися від кавказьких одноплемінників більш виразним націоналістичним світоглядом. До переїзду в Радянську Вірменію багато хто брав участь у діяльності партії Дашнакцутюн[4112] . Оселившись на новому місці, вони підспудно здійснювали ідеологічний вплив на місцевих вірмен. «У діаспорі "історичні партії" протягом десятиліть зберігали й культивували ідеологію помсти туркам…[4113] , – зазначав російський соціальний філософ Фурман. – Ідеологія діаспори як "неофіційна" ідеологія тривалий час домінувала й у Радянській Вірменії…»[4113] . Таким чином, у радянський період такі погляди набули у вірменському суспільстві більшого поширення, ніж за часів дашнацького режиму. Це чітко простежується за низкою демографічних показників.
Найяскравіший індикатор – рідна мова. Згідно з численними свідченнями, у Першій Республіці Вірменія багато вірмен, зокрема все армійське командування, слабо володіли або й зовсім не володіли національною мовою. Рідною для них була російська. Через шість років після падіння дашнацького режиму таке становище зберігалося: «У 1926 р. серед народів союзних республік відсоток осіб з рідною мовою своєї національності був найнижчим у білорусів та вірмен»[4114] . Проте впродовж наступних десятиліть радянської влади, значною мірою внаслідок переселення близько 200 000 закордонних мігрантів, ситуація змінилася кардинально. У 1970 році 99,8% вірмен[4115] , які мешкали в республіці, назвали національну мову своєю рідною. Саме з 1965 до 1972 кількість учнів, що навчалися вірменською мовою, зросла на 128,6%[4116] .
У 1970-х роках відсоток вірмен, які вважали російську рідною, лише зменшувався[4117] . І якщо ще на початку 1950-х років письменниця Шагінян зазначала, що «майже все населення Вірменії говорить російською»[4118] , то вже через три десятиліття частка тих, хто вільно володів цією мовою, була відносно невисокою. У 1979 році цей показник становив 38,6%[4119] . Для порівняння: серед узбеків в Узбекистані він сягав 49,3%, у дагестанських народів – 60,3%, серед чеченців – 76%, абхазів – 73,3%[4119] .
Скорочення поширення російської мови серед вірмен було наслідком масової міграції з-за кордону наприкінці 1940-х – у 1960-х роках, зростання етноцентристського світогляду населення та посилення моноетнічного характеру республіки. Під егідою комуністичного режиму вона фактично вже стала національною державою. Тим більше, що від кінця 1920-х років управління республікою в усіх сферах було зосереджене в руках «титульної нації»[4120] .
І на цьому тлі – ще одне свідчення домінування націоналістичних настроїв: 1959 року «зниженою часткою національно-змішаних шлюбів вирізнялася [в Радянському Союзі] Вірменська РСР – республіка з найбільш однорідним національним складом населення»[4121] . Якщо середній відсоток змішаних шлюбів по СРСР становив 10,2%, то у Вірменії – лише 3,2% (для порівняння – у сусідньому Азербайджані – 7,1%[4122] ). У 1960-х роках установка «на однонаціональні шлюби»[4123] зберігалася. Особливо рідкісними (0,002%[4124] ) були шлюбні союзи вірмен з найближчими сусідами по республіці – азербайджанцями, яких у Вірменії ще залишалося доволі багато.
Таким чином, зростання етноцентристських поглядів вірменського населення впродовж радянського періоду створило передумови для формування в цій республіці 1988 року першого масового націоналістичного руху в Радянському Союзі. А оскільки закордонні вірменські мігранти десятиліттями осідали переважно в містах[4125] , саме вони стали розсадниками націоналізму наприкінці 1980-х. Як наслідок, були підготовлені сприятливі демографічні умови для остаточного виселення з республіки місцевого азербайджанського населення.