1. Як формувалася «давня» більшість: «не господарі, а квартиранти» (1725-1927)

Демографічна ситуація на Ериванських землях напередодні російського завоювання (1725-1827)

У 1725 році російська імператриця Катерина I отримала послання «від патріархів та головних керівників вірменських».[3962] Вони перелічували «місця, де нині живуть, місця міцні та провінції значні»[3962] на Кавказі. У цьому переліку не було ані Еривані, ані озера Гокча (Göyçə gölü, сучасний Севан), ані більшої частини території сучасної Вірменії. Упродовж наступного століття, аж до завоювання Ериванського ханства Росією, ситуація радикально не змінилася.

«16 магалів (округів) Ериванських до нашого приходу займали 20 племен Татарських, кочівники та хлібороби»[3963] , – повідомляв керівництву у 1827 році завойовник Ериванського ханства російський генерал Паскевич. У квітні наступного року він двічі зазначав у доповіді начальству, що мусульмани становлять «¾ всього населення»[3964] (75%). Генерал Дубровін, який служив при Головному штабі Російської армії та займався Південним Кавказом, однозначно відносив територію колишнього Ериванського ханства до «мусульманських провінцій»[3965] регіону. Він свідчив, що до завоювання ханства татари там складали «панівне населення»[3966] .

Подвір’я в татарському селі Тархун поблизу Еривані. Татарська родина. Стереографічне видавництво «Світло». Москва, Санкт-Петербург. Видання 1910 р.

З 15 магалів (районів) ханства, які увійшли до складу утвореної в 1828 році Ериванської провінції, у 10 мусульмани були очевидною більшістю[3967] . Причому, у п’яти з них співвідношення було: одиниці вірмен на тисячі мусульман. Наприклад, у Веді-басарському магалі проживало 15 вірмен на 3 449 мусульман, у Даракенд-Парчениському – 5 вірмен на 3 267 мусульман. А в двох районах з мусульманським населенням вірмен не було взагалі[3968] . Водночас високопоставлений чиновник та майбутній історик Шопен, маючи доступ до документів російської адміністрації, описуючи ситуацію перших років після ліквідації Ериванського ханства, відзначав щодо місцевих вірмен-«старожилів», що вони – «також поселенці, що переїхали сюди в різний час і за різних обставин». За його даними, «справжні корінні вірмени»[3969] мешкали лише в двох селах Ериванської провінції.

Всесвітньо відомий спеціаліст з історії Південного Кавказу, американський професор вірменського походження, зазначав: «Багато вірменських істориків, посилаючись на цифри після 1830 року, оцінюють, що за часів перського правління вірмени становили від 30 до 50 відсотків загальної чисельності населення. Проте вірменський елемент, судячи з усього, становив менше 20% від загальної чисельності населення (20 000) Ериванського ханства, а мусульмани перевищували 80 відсотків. У будь-якому випадку, у жоден з періодів перського правління вірменське населення не було більшістю або на рівні з мусульманами. Хоча дослідження показало наявність вірменської більшості в окремих магалах [районах], це відбулося лише після еміграції понад 25 000 мусульман з цієї території; отже, немає жодних свідчень про вірменську більшість [в Ериванському ханстві, тобто на основних територіях сучасної Вірменії] під час перського правління»[3970] . Інший американський історик вірменського походження додавав: «До 1828 року в Ериванському ханстві проживало близько 87 000 мусульман та 20 000 вірмен. Після переселення чисельність вірмен зросла до 65 000, а чисельність мусульман зменшилась до трохи більше ніж 50 000, у тому числі близько 10 000 курдів»[3971] .

Демографічні зміни після переселення вірмен з Персії та Туреччини у 1828–1830 рр.

У 1828 році російська влада, об’єднавши землі колишнього Ериванського ханства та колишнього Нахічеванського, де також більшість складали тюрки[3972] , назвали нову адміністративну одиницю «Вірменською областю»[3973] . За офіційними даними, на її території проживало 81 749 мусульман (з них 77 856 – шиїти) та 82 377 осіб, які сповідували «вірменську віру» (з них 57 226 – переселенці з Персії та Туреччини[3974] ).

Суто на землях колишнього Ериванського ханства на початку 1830-х чисельність мусульман становила 49 875 осіб, а «корінних вірмен» – 20 073[3975] . Але шляхом переселення туди 45 207 вірмен з Персії та Туреччини[3976] російська влада радикально змінила демографічну ситуацію. Чисельність вірмен зросла до 65 286 осіб, і вони стали більшістю.

Згідно з офіційними даними Статистичного комітету Ериванської губернії (1908), «вірменське населення губернії наполовину складалося з переселенців з сусідніх областей Туреччини та Персії після завоювання регіону росіянами, починаючи з 1828 року… Татарське [тюркське] населення губернії здебільшого складається з решток населення, що вижило під час завоювання росіянами цього регіону…»[3977] . За даними Інституту історії Академії наук у Єревані, «значна частина» вірменського населення «переселилася сюди під час завоювання цієї території царською Росією й складалася з біженців-вірмен з перських та турецьких володінь… Все це стосується більшості районів сучасної Вірменії…»[3978] . За тим же авторитетним вірменським джерелом, «переважна більшість так званого вищого стану або поміщиків [представники землевласницької знаті] у Вірменії складалася з азербайджанців…», а щодо селян-землеробів «можна говорити лише про просту більшість азербайджанців»[3979] .

Після масового переселення вірмен у 1828–1830 роках витіснення тюрків із земель колишнього Ериванського ханства (як і з інших районів Південного Кавказу) продовжувалося. «Наприкінці 30-х і на початку 40-х років [XIX ст.] татари [тюрки] почали переселятися до Персії та Туреччини, а звільнені їхні села заселяли вірменами, вихідцями з тих же держав. Часто місцева адміністрація розселяла переселенців вірмен і айсорів у населених татарських селах, іноді виселяючи при цьому в інші місцевості корінних татар …»[3980] , – повідомляв російський чиновник. Відтік мусульман з Ериванської губернії тривав і в 1840-х[3981] і 1850-х роках, коли, за свідченням російського офіцера, що знаходився тут, «багато мусульман перебігло до Туреччини»[3982] . Тоді ж відбувся черговий приплив турецьких вірмен до Ериванської губернії[3983] .

Зі свого боку, нащадки мігрантів 1828–1830 років, навіть десятиліття по тому, добре усвідомлювали, що вони є прийшлими на Ериванській землі, на відміну від корінного тюркського населення. Ось як про це свідчили самі вірменські мешканці Ериванської губернії в 1858 році: «З часів 1827 року…, коли проголошена була іноземним селянам, що жили в Персії, милість у бозі спочилого всеросійського імператора Миколи Павловича, графом Паскевичем Ериванським прокламація, тоді батьки наші в числі 31 родини з вірмен переселені були в межі Росії і оселилися на постійне проживання разом із корінними жителями – 20-ма домами татар у с. Бжні…»[3984] .

Навіть через півстоліття нащадки перших переселенців з Персії ще зберігали пам’ять про переселення на землі колишнього Ериванського ханства. «Місцеві вірмени поділяються на різні племена або радше – товариства (тайфи), що утворилися після переселення з Персії, чому ці товариства й носять назви різних перських провінцій»[3985] , – повідомляв у 1880-х роках російський етнограф. За його свідченням, вихідці з різних регіонів Ірану й досі зберігали різні говірки вірменської мови.

До кінця XIX століття службовці колоніальної адміністрації зазначали в офіційних документах, що «населення губернії наполовину складається з мусульман» [3986] , і продовжували поділяти місцеве населення на «корінне» – тюркське, та прийшле – вірменське. Ось як це відображено в матеріалах 1886 року щодо одного з районів Ериванської губернії, Шаруро-Даралагезького повіту, значна частина якого через трохи більше ніж три десятиліття була включена до складу Радянської Вірменії й тепер залишається в межах Республіки Вірменії: «За давністю заселення регіону його мешканці поділяються на старожилів і переселенців; до перших належать татари [тюрки], до других належать вірмени, переважно виселені до меж Шаруро-Даралагезького повіту з Персії у 1830–40-х роках»[3987] .

Внаслідок переселення вірмен з великої кількості різних регіонів Персії та Туреччини діалектів у них «було так багато»[3988] , що, за свідченням засновника нової вірменської літератури Абовяна, поза межами однієї місцевості вони один одного не розуміли. На початку XX ст. в Ериванській губернії було в ужитку понад 30 різних вірменських діалектів[3989] .

Навіть у 1960-х роках «разючі відмінності» між нащадками переселенців першої половини XIX ст. та «корінним вірменським населенням» ще зберігалися. Причому нащадки тодішніх мігрантів з Персії та Туреччини займали основну територію Радянської Вірменії. А нащадки «корінних» вірмен тулилися в трьох периферійних районах – на північній та південно-східній околицях республіки[3990] .

Демографічна ситуація на Ериванських землях і вірменська міграція у 1870-х – 1900-х рр.

Упродовж усього XIX століття в подорожніх записках російських чиновників та мандрівників відображався тюрксько-мусульманський вигляд Ериванських земель. Ці автори відзначали в різних місцевостях цієї області «куполи мечетей»[3991] , просто мечеті[3992] й руїни «татарських» мечетей[3993] , а також «великі татарські поселення»[3994] , «татарські» цвинтарі[3995] .

Згідно з офіційними даними, у 1873 році в трьох з шести адміністративних районів (повітів) Ериванської губернії (не враховуючи Нахічеванського) мусульмани все ще були в очевидній більшості: в Ериванському повіті – 61,4%, Сурмалинському – 62,3%, Шаруро-Даралагезькому – 75,4%. Ще у двох мусульмани становили доволі значну меншість: у Новобаязетському – 29%, в Ечміадзинському – 24%[3996] .

У тих самих шести повітах налічувалося 1 043 села. 595 з них (57%) були суто мусульманськими, 316 (30%) – вірменськими, 91 – етнічно змішаними й 41 – курдсько-єзидськими. Загальна чисельність мусульман у цих шести районах становила 199 146 осіб[3997] .

Проте демографічна ситуація штучним шляхом і далі змінювалася на користь вірмен. Як із задоволенням відзначав вірменський громадський діяч Чалхуш’ян, «кожен успіх російської зброї щодо Туреччини чи Персії знаменується новим припливом до Росії вірменського населення, щедро наділюваного милостями й пільгами»[3998] . У сусідній Грузії складалася подібна до Ериванської губернії ситуація. «Після кожної війни Росії з Туреччиною турецькі вірмени-біженці вселялися російською владою…»[3999] , – підкреслював головнокомандувач Грузинської демократичної республіки Квінітадзе.

Черговий масовий приплив вірменських переселенців відбувся під час і відразу після Російсько-турецької війни 1877–1878 рр.[4000] , а також після того, як у північно-східних областях Османської імперії вибухнули посуха й голод. «Із укладенням перемир’я значна частина вірменського населення емігрувала до Росії…»[4001] , – повідомляв з Османської Туреччини полковник Російського Генерального штабу. «Кілька сотень тисяч турецьких вірмен переселилося в межі Росії»[4002] , – зазначав щодо того періоду російський історик-вірменофіл. Існували й скромніші оцінки чисельності переселенців – 25 000[4003] . Як би там не було, за даними американського дослідника вірменського походження, лише після хвилі мігрантів кінця 1870-х років «вірмени становитимуть домінуючу більшість в Ериванській губернії»[4004] , – за даними 1886 року – 56% населення (мусульмани – 43%[4005] ).

Переселення вірмен до Грузії під час Російсько-турецької війни 1877–1878 років.

У 1890-х роках нові потоки переселенців з Туреччини[4006] були спричинені репресивними заходами османської влади у відповідь на партизансько-повстанський рух тамтешніх вірмен[4007] . Чисельність переселенців цього часу становила 60 000[4008] . Як і раніше, їхня міграція де-факто заохочувалася російськими чиновниками на Кавказі, серед яких було багато представників вірменської знаті. У 1893 році один з британських консулів на північному сході Туреччини повідомляв своєму керівництву: «Жодних перешкод емігрантам не чиниться російською владою, яка тимчасово розміщує їх по селах, поки їм нададуть вільні землі, залишені головним чином мусульманами, які емігрують до Туреччини»[4009] . Згідно з офіційними російськими документами, влада надавала «особливо важливого значення справі влаштування побуту турецьких підданих вірмен, які в різний час, починаючи з 1893 року, втекли в межі Кавказу…»[4010] .

Згідно з переписом населення 1897 року[4011] , у трьох з шести районів Ериванської губернії (не враховуючи Нахічеванського) мусульмани становили більшість, зокрема в центральному Ериванському повіті (73 033 мусульман проти 45 774 вірмен). В етногеографічному відношенні губернія чітко поділялася на дві частини: на північному заході переважали вірмени, на північно- й південно-східному – мусульмани[4012] . Загальна чисельність вірмен у всій губернії – 439 926 (53%), мусульман – 350 099 (42%).

У 1899 році в трьох адміністративних районах (повітах) Ериванської губернії, що нині становлять кістяк території Вірменії, налічувалося лише 96 сіл, у 54 з них земля все ще належала виключно тюркам, а в 18 – землеволодіння було етнічно змішаним[4013] .

У 1901 році російська влада ухвалила закон, який «приписав до 75 000 біженців з Туреччини до міст Закавказзя»[4014] . Як зазначав Воронцов-Дашков, через чотири роки призначений головою колоніальної адміністрації на Кавказі, «Сімдесят п’ять тисяч бездомних волоцюг, позбавлених майна, родин, не знайомих з жодним ремеслом і здатних володіти лише ножем, були втиснуті в Закавказзя; ці сімдесят п’ять тисяч вірменських біженців майже наполовину складалися з молодих, загартованих у громадянській війні з Туреччиною головорізів, міцно згуртованих між собою Дашнакцутюном»[4014] . Насправді ж, окрім зазначеної кількості мігрантів, величезна кількість турецьких вірмен переселялася на Південний Кавказ нелегально. У масштабах усього регіону їхня чисельність за період 1901–1914 років становила, «за найгрубішими оцінками… не менше 400 тисяч осіб»[4015] . Як завжди, через свою близькість до Османської Туреччини значна кількість цих нелегалів осіла в Ериванській губернії. Загалом з 1831 по 1914 рік населення в межах теперішньої Вірменії збільшилося в 5,3 раза, або на 852 500 осіб – значною мірою «механічно» за рахунок майже безперервної вірменської міграції[4016] .

Проте навіть за таких умов у своїй монументальній праці «Народи Кавказу», виданій у 1914 році й згодом забороненій радянською цензурою, професор Ковалевський в описі «Ериванської області» зазначав: «Основний народ цієї місцевості – адербейджанські татари… Вони усі мусульмани шиїти»[4017] .

Злам демографії: масова міграція вірмен та «вичищення» ериванських тюрків (1915-1920)

Напередодні розпаду Російської імперії, у 1915 році, за офіційними даними, в Ериванській губернії, не враховуючи Нахічеванського повіту, проживали 382 043 мусульмани (32%) і 613 559 вірмен (60%)[4018] . З шести повітів у трьох мусульмани все ще становили більшість (Ериванський – 53,5%, Сурмалинський – 58%, Шаруро-Даралагезький – 69%[4019] ).

У 1915–1920 роках демографічна ситуація кардинально змінилася на користь вірмен. На це вплинули два основні чинники: міграція сотень тисяч[4020] вірмен з Туреччини; масове винищення й вигнання мусульманського населення дашнацьким режимом (1918-1920).

Черговий потік вірменських мігрантів розпочався наприкінці 1914 року[4021] – одразу після початку бойових дій між Росією та Туреччиною. У серпні 1915 року члени регіонального відділу напівдержавної громадської організації «Союз міст» оцінювали кількість нових вірменських переселенців у межах від 150 000 до 260 000[4022] . До кінця 1916 року їхня чисельність на Кавказі становила вже 373 500 осіб[4023] . Вони розмістилися переважно в Ериванській губернії[4024] , зокрема «більшість ванських вірмен перекочувала в Ериванську область...»[4025] . Хоча дуже багато переселенців (їх так, до речі, називали місцеві вірмени[4026] ) розміщувалися в сільській місцевості, наплив мігрантів перших двох років війни призвів і до різкого збільшення чисельності вірмен серед міського населення губернії. В Еривані їхня чисельність підскочила з 13 815 у 1909 р.[4027] до 37 223[4028] в 1916 р., в Олександрополі (суч. Гюмрі) – з 31 255[4029] до 45 646[4030] . У змішаних містах це спричинило відтік мусульманського населення. Так, в Еривані у 1916 р. їх виявилося майже на тисячу менше, ніж у 1909 р. До середини 1917 р., за свідченням одного з місцевих діячів Дашнакцутюну, «потік турецько-вірменської еміграції поширився по всій Ериванській губернії»[4031] .

Влітку 1918 р. у межах самопроголошеної Республіки Вірменії, за даними професора історії Єльського університету, перебувало щонайменше, 600 000[4032] вірменських мігрантів. Хоча в жовтні того ж року депутат парламенту Вірменії Тер-Мартиросян оголосив цифру 150 000, посилаючись на «останній перепис»[4033] , авторитетний американський історик вірменського походження визначав їхню чисельність на грудень 1918 р. у 380 000[4034] . І це при загальній чисельності населення республіки 961 700 осіб[4035] .

Проте навіть попри такий масовий приплив турецьких вірмен, у липні 1918 року[4036] один з найвизначніших вірменських громадсько-політичних діячів початку ХХ ст., історик Ішханян[4037] , зазначав щодо Ериванської губернії, що її територію «тюрко-татарське населення займає компактними групами»[4038] . За його даними, там було зосереджено 22% «усього татарського населення»[4039] Південного Кавказу. А офіцери очільника вірменських партизанських формувань Андраніка наприкінці 1918 р. констатували, що центральні, східні й південно-східні райони Ериванської губернії все ще «майже суцільно населені мусульманами»[4040] . Своєю чергою, сучасний вірменський історик визнає: «…мусульманське населення Першої Республіки було справді значним, а в багатьох місцевостях – співмірним з вірменським і навіть переважаючим»[4041] .

Разом з тим, характеризуючи становище в дашнацькій державі, вірменський учасник багатьох політичних подій того періоду підкреслював: «Половина населення Вірменії були біженці»[4042] . Своєю чергою, сучасний вірменський дослідник, який вивчив матеріали архівів у Росії та Вірменії, повідомляє, описуючи ситуацію початку 1920 р., що «країну заполонили майже півмільйона біженців»[4043] . А в липні 1920 р. комісар Франції у справах Кавказу інформував свій уряд, що з Туреччини «останнім часом прибули на територію Російської Вірменії… понад 300 000 осіб»[4044] .

Разом з тим, у 1918–1920 рр., внаслідок політики геноциду й вигнання мусульманського населення, яку проводив уряд Республіки Вірменії, чисельність тюрків скоротилася на 77%, а курдів – на 98%[4045] . Зокрема, було знищено 60% тюркського населення[4046] , що становить понад 253 000 осіб (з урахуванням чисельності тюрків у 1915 р. в Ериванській губернії[4047] , без Нахічеванського повіту, і в Зангезурі[4048] ).

Твердження сучасних вірменських істориків про те, що дані про етнічні чистки у Вірменській Республіці – «суцільна брехня»[4049] , наочно спростовують цифри офіційної статистики. Так, наприклад, у Шаруро-Даралагезькому повіті Ериванської губернії у 1915 р. проживали 61 683 мусульмани[4050] , а в 1922 р. – 5 442[4051] (кудись «самі зникли» 56 241 осіб!); у Новобаязетському повіті у 1915 р. було 53 425 мусульман[4052] , а в 1922 р. – 10 828[4053] (зменшення – 42 597 осіб).

«Високий відсоток вірменської національності в країні [Радянській Вірменії] – 86%… став наслідком зменшення чисельності тюрків, курдів та росіян і імміграції вірмен з-за кордону…, – повідомлялося в Путівнику по Кавказу, виданому у 1927 р., – зовсім нещодавно вірменським центром була так звана Турецька Вірменія; доволі значна частина вірмен, що населяють сучасну Вірменію, не є її давніми мешканцями, а переселилася сюди частково після російсько-турецької війни 1828–29 рр., частково після [Першої] світової [війни]…»[4054] . Проте «зменшення чисельності тюрків», про яке побіжно згадує процитоване джерело, відбулося неприродним шляхом, а стало результатом цілеспрямованої політики Республіки Вірменії у 1918–1920 рр.