3. Азербайджанська демографія Радянської Вірменії – на шляху до зникнення (1921-1988)

Близько 100 000 ериванських та зангезурських тюрків, які втекли від звірств дашнацької диктатури до Туреччини, Ірану та Азербайджану, після встановлення у Вірменії радянської влади на початку 1920-х повернулися на батьківщину[4129] . Один з керівників Ериванського повіту тоді зазначав: «Після декрету Раднаркому від 28 вересня 1921 р. про повернення всіх біженців на свої місця частина татар повернулася. Татари, що повернулися, бажають неодмінно жити на попередніх місцях»[4130] . Проте, як пояснив той самий посадовець, у період дашнацького режиму (1918–1920) в багатьох локаціях «на їхнє місце були поселені вірмени»[4131] . Так, у район Ведібасар, на південний схід від Еривані, який був одним із головних осередків тюркського спротиву дашнакам, були заселені тисячі вірмен[4132] (аналогічна ситуація була й в інших районах[4133] ). Представник радянської влади в північно-східному Ново-Баязетському повіті в листопаді 1922 р. зазначав: «Цього року до нас повернулося близько 15 000 татар-біженців… розселені в одних і тих самих селах з вірменськими біженцями [мігрантами з Туреччини]»[4134] .

Уряд республіки наказував районній владі не «групувати мусульман з мусульманами»[4135] , щоб не створювати суцільних великих тюркських масивів.

Водночас до багатьох тюркських сіл колишні мешканці не повернулися. Наприклад, представники радянської влади в Даралагезькому повіті в листопаді 1922 р. повідомляли, що там 23 села «залишилися від татар, які пішли три роки тому й ще не повернулися назад»[4136] .

У 1920-х роках вірмени ще не називали цих своїх сусідів азербайджанцями (хоча саме так вони вже називали тюрків сусіднього Азербайджану[4137] ). Зазвичай їх, як і раніше, продовжували іменувати «татарами[4138] » або «мусульманами[4139] ». В офіційних джерелах 1920-х – 1930-х років їх позначали як «азербайджанські тюрки/турки[4140] », «мусульмани-тюрки[4141] » або просто «тюрки[4142] ». Самі ж вони називали себе «мусульманами», етноніми «азербайджанець» чи «тюрок» не використовували[4143] …

Азербайджанська демографія Вірменії 1922–1939 рр.

У 1922 році їх налічувалося у Вірменії 76 555 осіб[4144] . За даними перепису 1926 року, вони становили 8,8% населення республіки[4145] (77 480 осіб). У 1928 році цей показник зріс до 9,8%[4146] . Серед усіх районів тодішньої Радянської Вірменії найбільша кількість тюркського населення збереглася в Ериванському повіті. У 1926 році там нараховувалось 24 039 осіб, що становило 13,5% населення[4147] (у 1915 році чисельність тюрків у цьому повіті сягала 89 948 – 51,5%[4148] від усіх мешканців).

У 1930–1931 роках на тлі примусової колективізації та антирелігійної кампанії влади сотні тюркських родин залишали Радянську Вірменію, переїжджаючи до Нахічеванського району, Азербайджану та Туреччини[4149] . Лише з травня по серпень 1931 року туди виїхали 1 800 тюрків[4150] з різних районів Вірменії.

У 1930–1933 роках через масову участь у спротиві насильницькій колективізації селянських господарств та антирелігійній кампанії комуністичного режиму, за нашими оцінками, жертвами сутичок та репресій стали близько 1 000 тюрків Радянської Вірменії. Переважно це були прості малограмотні селяни з районів Ведібасар (південніше Еривані), Басар-Гечар (на сході республіки) та Даралагез (на південному сході). Приблизно декілька сотень осіб із зазначеного числа загинули під час і в ході придушення збройного опору. Решту було заслано до радянських концтаборів, зокрема до Соловецького табору особливого призначення та до Дмитровського виправно-трудового табору.

У 1936–1938 роках жертвами масових сталінських репресій, за нашими оцінками, стали кілька сотень азербайджанців (як на той час остаточно почали називати тюркське населення Вірменії). Судячи з неповної бази даних жертв політичного терору в СРСР проекту «Відкритий список[4151] », більшість репресованих знову ж складали прості селяни. Були й діти представників мусульманського духовенства. Виділялися жителі районів Ведібасар та Басар-гечар, які у 1930 році були епіцентрами опору колективізації. На відміну від того періоду, цього разу переважали вироки до смертної кари.

За переписом 1939 року, частка азербайджанців серед населення республіки зросла до 10,2%[4152] . А їхня чисельність становила 130 896 осіб[4153] .

Наступне зменшення чисельності азербайджанського населення Вірменії, як і серед інших народів СРСР, відбулося у 1941–1945 – під час Другої світової війни. Багатьох чоловіків мобілізували на фронт, і назад вони не повернулися. Офіційні дані про втрати серед азербайджанців у Вірменії відсутні. Але спогади їхніх дітей та архівні документи свідчать, що чимало родин залишилися без годувальників[4154] . Якщо врахувати, що напередодні війни азербайджанці становили 10% населення республіки, їхня частка серед тамтешніх призовників, ймовірно, відповідала цьому показнику. За даними сучасного вірменського дослідника, чисельність осіб, призваних на війну з Вірменської РСР, складала 320 000, і 90% з них були вірмени[4155] . Це дозволяє припустити чисельність азербайджанських призовників у 30–35 тисяч. Враховуючи, що понад 50%[4156] мобілізованих не повернулася з фронту, втрати азербайджанців могли становити 15–17 тисяч. Це приблизно 12% довоєнної загальної чисельності азербайджанського населення республіки.

Азербайджанська демографія Вірменії після Другої світової війни

У перші повоєнні роки на території Вірменії ще залишалося багато сіл, а інколи й цілі сільські конгломерати, населені винятково азербайджанцями. Велика Радянська енциклопедія 1949 року зазначала, що азербайджанці живуть «доволі значними масами»[4157] у Вірменській республіці .

Азербайджанці, які проживали в республіці в 1940-х роках, свідчать:

Центральна Вірменія (сучасна Котайкська область), село Гохт: села «Артиз, Елліджа, Байбурд. Там були Алімардан, Гойлер, Веді. Усі це були мусульманські села»[4158] .

Східна Вірменія (сучасна Гегаркунікська область), село Чахирли (сучасний Хачахбюр): «У нашому селі було 650 будинків, у всіх жили азербайджанці… Починаючи від Діліжана в наш бік усі села були азербайджанськими: Джанахмед, Чахирли та інші» [4159] .

Західна Вірменія (сучасна Армавірська область), село Шахварут (сучасний Ушакерт): «Усі мешканці були азербайджанцями, лише в двох будинках жили вірмени… Було 27 будинків, і два будинки, де жили вірмени» [4160] .

У 1948–1950 роках з Радянської Вірменії до Азербайджанської РСР було депортовано 144.654 азербайджанці з приблизно 200 населених пунктів[4161] . На їхніх землях та в їх будинках селилися вірменські мігранти з Ірану, країн Близького Сходу та Європи.

Через кілька років після депортацій, очевидно вже переважно після смерті Сталіна у 1953 році, багато родин почали самовільно повертатися до Вірменії. Декому вдавалося повернутися до сіл, звідки їх виселили. Але багатьох на колишнє місце проживання не пустили. Їхні будинки вже були заселені вірменськими мігрантами з-за кордону.

Західна Вірменія (суч. Армавірська обл.) село Гаджі-Байрам/Бахчалар (сучасний Багаран): «Потім ми повернулися. У своє село нас не пустили, ми поїхали до сусіднього села – у радгосп. Там прожили кілька років, після чого нас відправили назад у Бейлаган [в Азербайджан]. Мій дядько з родиною зміг повернутися, а ми вже ні»[4162] .

Західна Вірменія (суч. Армавірська обл.) село Гаджі-Байрам/Бахчалар (сучасний Багаран): «Повернулися не всі… Ми поїхали в Абов’ян, а мій дядько, наприклад, у Бахчалар. Половина поїхала в Бахчалар, половина – в Абов’ян»[4163] .

Західна Вірменія (суч. Армавірська обл.) село Гаджі-Байрам/Бахчалар (сучасний Багаран): «До 1950-х років абсолютно точно там [у селі Гаджі-Байрам/Бахчалар] жили лише азербайджанці, і не було жодного вірменина. Вже у 1950-ті роки, коли мої батьки переїхали звідти [під час примусової депортації], там поселили вірмен. У 1954 році, вже після смерті Сталіна, було ухвалене рішення, що кожен може поїхати, куди захоче. Тоді мої батьки повернулися назад… 54-го вони повернулися... Тоді їх уже не пустили [в їх рідне село], тож вони переїхали в радгосп... Коли мої батьки повернулися, вірмени вже влаштувалися в селі: було 20–25 будинків азербайджанців і 100 будинків вірмен…»[4164] .

Західна Вірменія (суч. Арагацотнська обл.), село Саримченек (Сагмосаванк): «Коли почалося переселення, ми виїхали з села, а в селі залишилося всього п’ять родин… Потім поступово всі знову повернулися…»[4165] .

Західна Вірменія (суч. Масіський район), село Сеїд-Кенд/Сейідлі (зруйноване): «Потім [1953] частина з нас, не пам’ятаю точно, близько 30 осіб, повернулася в село»[4166] .

Західна Вірменія (суч. Араратська обл.), село Абіль-кенд (сучасний Норамарг): «Тоді мій батько, його матір приїхали в Бейлаган… Через два роки повернулися назад. Дехто залишився, але більшість людей повернулася. Адже ми жили на тій землі – наші батьки, діди...»[4167] .

Центральна Вірменія (суч. Котайкська обл.) село Агверан (зруйноване): «У 1948 році ми приїхали в Зардаб [центральна частина Азербайджану]. Там жили не більше двох років. Люди й тварини стали гинути, і ми зрозуміли, що іншого виходу немає, і повернулися до свого села - Агверану. Вони [вірмени] знесли будинки. Але за уламками можна було зрозуміти, де чий будинок знаходився, і таким чином будинки були збудовані заново... Усе було зруйновано. Вони повиносили все з будинків. У самих вірмен будинки були ще кращі, ніж у нас. А наше село було спустошене …»[4168] .

Частина азербайджанців, що повернулася, знову оселилася у своїх селах, у яких уже оселилися вірменські мігранти. Інша частина, не зумівши потрапити до населених пунктів, звідки їх депортували або, якщо вони були зруйновані, була змушена селитися у змішаних селищах. Як зазначала письменниця Шагінян на початку 1950-х: «Є багатонаціональні села, де поруч у одному колгоспі дружно живуть і працюють вірмени, росіяни, азербайджанці…»[4169] .

Один із колишніх мешканців зангезурського села Легваз згадує: «У селі було близько тисячі азербайджанців. Від 150 до 170 будинків належали азербайджанцям. Через село протікала річка. На правому березі річки були лише будинки азербайджанців. На іншому боці жили і азербайджанці, і вірмени. Були стіни, з одного боку яких жили вірмени, з іншого – азербайджанці. До того ж вірмени в селі були прийшлими. Це село було суто азербайджанським»[4170] .

За даними перепису 1959 року, азербайджанців налічувалося 107 800 осіб[4171] . Вони складали 6,1% населення республіки. Абсолютна їх більшість мешкала у сільській місцевості[4172] .

На початок 1960-х чисельність азербайджанців у Вірменії залишалася 107 800 осіб[4173] . У 1969 році у всесоюзному посібнику для вчителів зазначалося: «Досить велика чисельність азербайджанців, що живуть у Вірменській РСР…»[4174] . Більшість азербайджанців продовжувала жити компактно. Тодішня мешканка нині зруйнованого азербайджанського села Агверан у Центральній Вірменії згадує: «Дарачичек, Кірашлу були за горою. Нурнус, Бужакан, Калашан – усі ці села були мусульманськими»[4175] .

А мешканець села Саримченек (Сагмосаванк) додає: «В Аштараку [Аштаракський район] налічувалося приблизно 32 села. У двох з них жили вірмени, у чотирьох населення проживало змішано. Решта сіл були азербайджанськими»[4176] .

Чисельність та розселення азербайджанців на завершальному етапі проживання у Вірменії

За даними перепису 1970 року, частка азербайджанців у складі населення республіки скоротилася до 5,9%[4177] , а до 1979 – до 5,3%[4178] (160 841 особа[4179] ). Майже всі проживали у сільській місцевості[4180] . У 1970–1980-х роках основний азербайджанський масив зберігався на сході Вірменії[4181] .

Азербайджанці, які жили в республіці в цей період, свідчать:

Східна Вірменія (суч. Гегаркунікська область), село Зод: «У нашому селі вірмен не було. Нас було 750 родин, а населення перевищувало 2 000 осіб»[4182] .

Східна Вірменія (суч. Гегаркунікська область), село Бабаджан-Дарасі (суч. Цапатах): «У нашому селі жили лише азербайджанці… Коли ми виїжджали, там було близько 180 будинків і 800 мешканців. Вони всі були азербайджанцями. У нашому регіоні взагалі вірмени були тільки у двох з 37 сіл, і ще у двох – змішане населення. В усіх інших селах жили азербайджанці»[4183] .

Східна Вірменія (суч. Гегаркунікська область), село Бабаджан-Дарасі (суч. Цапатах): «Усього Гокчинський магал складався з 32 сіл. У наших селах вірмени не проживали, ми не жили змішано. Все це були азербайджанські села. У одному-двох селах могло бути 5–6 вірменських будинків, і то ці села розташовувалися неподалік Басаркечера та Варденіса»[4184] .

Східна Вірменія (сучасна Гегаркунікська область), село Наріманли/Гусейн-Кулі-Агалу (суч. Шатван): «Зод був великим селом: там було понад 700 будинків… Було село Інак-Даги, яке знаходилося поряд із Зодом; Гаябаши, Саріягуб, Кошабулаг, [Велика] Мазра, Мала Мазра, Субатан. Субатан, щоправда, був трохи далеко від нашого села. У Басаркечерському районі було 36 сіл, і лише населення одного з них, Великої Мазри, порівну складалося з азербайджанців та вірмен»[4185] .

Східна Вірменія (сучасна Гегаркунікська область), село Гаябаши (суч. Гехамабак): «У нашому селі було близько 100 будинків. Жили лише азербайджанці, вірмен не було»[4186] .

Східна Вірменія (сучасна Гегаркунікська область), село Агбулаг (суч. Агберк): «У Красносельському районі було 17 сіл. 2–3 з цих сел були досить великими: там проживало до 2–3 тисяч мешканців у кожному. Сусідні села: Шорджа, Арданищ, Джил, Чайкенд, Гьолькенд, Баріабад. У тих селах, які я перерахувала, не було жодного вірменина. І в нашому селі не було ані вірмен, ані росіян, ані представників інших націй»[4187] .

Північна Вірменія (суч. Лорійська область), село Курсалі (суч. Арджаовіт): «Там, де ми жили, вірмен не було. У нас з ними не було жодних контактів»[4188] .

Північно-західна Вірменія (суч. Ширакська область), село Гюллібулаг (суч. Бюракн): «Чисельність населення тоді становила приблизно 1 500–2 000 осіб… Жодного вірменина не було, були лише азербайджанці»[4189] .

Західна Вірменія (суч. Араратська область), село Абіль-кенд (суч. Норамарг): «Їх [вірмен] взагалі не було. У тій частині, де ми мешкали. У Масісі. Мешкали лише азербайджанці»[4190] .

Південна Вірменія (суч. Вайоцдзорська область), село Кавшук/Говшут (суч. Ермон): «[У селі жили] лише азербайджанці… Будинків, як пам’ятаю, було 108. Більше ста. Сусідніми були села: Алагез, Галасер, Кизилгюль, Гюллідуз, Каракая, Кодухванк, Кабахлу. Усі були азербайджанськими селами»[4191] .

Східна Вірменія (суч. Гегаркунікська область), село Заркенд/Зарзибіль: «У нашому районі жили не лише азербайджанці, а й вірмени. Але в самому селі вірмен не було. Сусідніх сел було багато: Наріманли, Агкіліса, де народився Ашуг Алескер, Каракоюнлу, Інак-Дагі, Саріягуб, Шорджа. В цих селах вірмени не проживали»[4192] .

Але у 1980-х, особливо на заході республіки, влада більш наполегливо намагалася «розбавити» компактні азербайджанські масиви. Тодішній мешканець села Абіль-кенд (сучасна Норамарг) згадує: «У Масісі 38% населення складали вірмени, решта були азербайджанцями. Потім вірмен з Лівану, ще звідкись, зібрали і привезли в Масіс… у 1982–1983 роках, щоб вони становили більшість»[4193] .

Скільки було азербайджанців у Вірменії під час остаточного вигнання

На підставі документів, що зберігаються у Державному архіві Азербайджанської Республіки та матеріалів, опублікованих у Вірменії, ми можемо дійти висновку, що на момент остаточного вигнання азербайджанців з республіки, тобто в кінці 1987 – на початку 1988 року, вони проживали у 207 населених пунктах[4194] .

У книзі вірменського політолога Меліка-Шахназарова, виданій у Москві в 2009 році, стверджувалося, посилаючись на нібито «офіційні дані на початок 1988 р.»[4195] , що чисельність азербайджанців у Вірменії тоді становила 168 000 осіб. Навіть якщо не брати до уваги етнополітичної заангажованості автора, ці цифри виглядають заниженими як мінімум з двох причин.

По-перше, жодного офіційного перепису населення у Вірменії на початок 1988 р. не проводилося. Та й зробити це вже було неможливо, оскільки в Єревані безперервно проходили неконтрольовані владою мітинги та страйки за участю сотень тисяч людей[4196] . До того ж, з листопада 1987 р. із Вірменії відбувався чимраз більший відтік азербайджанців[4197] .

По-друге, згідно з всесоюзним переписом населення 1979 р., у республіці тоді проживало майже 165 000 азербайджанців. За вісім років їх чисельність не могла зрости лише на 3 000 осіб. За офіційними радянськими даними[4198] , у 1979–1981 рр. природний приріст у їхньому середовищі становив 18 осіб на 1 000. Можна припустити, що до кінця 1988 р. ці показники навряд чи кардинально знизилися (основна маса азербайджанців залишила Вірменію восени того року). Відповідно, до цього часу їх чисельність мала становити приблизно 190 000 осіб. Ця цифра могла бути трохи більшою з урахуванням традиції, поширеної особливо серед азербайджанців північно-східних областей республіки, брати в дружини співплемінниць з сусіднього Карабаху та інших прикордонних районів Азербайджанської РСР. Це припущення підтверджує один з сучасних російських дослідників новітньої історії Південного Кавказу, який дотримується провірменських поглядів. Він зазначає, що наприкінці радянського періоду «у східних районах Вірменії проживало понад 200 тис. азербайджанців…»[4199] .

Водночас ми маємо свідчення за січень 1990 р. тодішнього голови уряду СРСР Рижкова, до якого, за його словами, надходила інформація від КДБ та МВС[4200] . Він повідомляв щодо азербайджанських біженців з Вірменської РСР: «… у Баку їх було 80 тисяч осіб, або майже третина від загальної кількості втікачів з Вірменії. Люди ці були здебільшого вихідцями з сільської місцевості…»[4201] . Якщо 80 000 – це трохи менше «однієї третини», то загальна чисельність азербайджанських біженців з Вірменії мала трохи перевищувати 240 000. При цьому потрібно враховувати, що, за свідченнями ряду опитаних нами азербайджанців, які проживали у Вірменії до 1988 р., деякі їхні родичі виїжджали тоді не в Азербайджанську РСР, а до Росії. Тому, виходячи з даних Рижкова, чисельність азербайджанців у Вірменській РСР під час остаточного вигнання мала становити близько 245–250 тис. осіб.

З урахуванням усіх наведених фактів ми оцінюємо чисельність азербайджанців у Вірменії в 1988 р. у діапазоні 200–250 тис.