2. Як жила «зникла» цивілізація
«Село було дуже гарне. Воно лежало в ущелині, за будинками височіли гори. Тут були будинки, а трохи далі була гора. Квіти, трави того місця не зустрінеш більше ніде»[4279] (колишня мешканка одного з азербайджанських сіл Радянської Вірменії Ш. Поладова, 2024 р.)
Корінне тюркське населення Ериванського ханства, згодом Ериванської губернії та Радянської Вірменії традиційно займалося тваринництвом та сільським господарством. Переважна більшість мешкала в сільській місцевості. В останні десятиліття існування цієї локальної тюркської цивілізації спосіб життя її представників мало відрізнявся від способу життя їхніх предків.
- В Ериванському ханстві тюркське населення за родом занять поділялося на осілих хліборобів та кочових скотарів. За російської колоніальної адміністрації протягом XIX ст. дедалі більше кочівників переходили до осілого способу життя. У перше десятиліття радянської влади цей процес майже повністю завершився.
- Азербайджанське населення Радянської Вірменії було зосереджене в колективних фермерських господарствах, примусово створених владою у 1920–1930-х роках.
- Нерозривний і тісний зв’язок із довкіллям, а також традиційний общинний спосіб життя сприяли збереженню патріархального укладу та старовинних звичаїв до «зникнення» цієї цивілізації.
«16 магалів (округів) Ериванських до нашого приходу займали 20 племен Татарських, кочових та хлібороби»[4282] , – доповідав керівництву 1827 року завойовник Ериванського ханства російський генерал Паскевич. Обидві форми господарювання – кочове скотарство й осіле землеробство – зберігалися серед ериванських тюрків до перших десятиліть минулого століття. Упродовж XIX ст. дедалі більша кількість скотарів переходила до осілого способу життя. У 1850-х роках існували тюркські громади зі змішаним господарством – напівкочовим та землеробським. «Нестерпна спека Аракської рівнини [західні й центральні райони сучасної Вірменії] змушує мешканців здебільшого шукати разом зі своїми стадами прохолоди в сусідніх горах; до своїх сіл вони повертаються лише для необхідних польових робіт та остаточно осідають у домівках не раніше настання осінньої прохолоди… – зазначали офіцери Російського Генерального штабу, описуючи побут тюркського населення Ериванської губернії 1853 року. – У деяких селах з розвиненим землеробством мешканці цілий рік проживають у своїх оселях, і їхні звичаї майже не відрізняються від міських»[4283] .
Ірландський мандрівник, який відвідав Ериванську губернію в 1893–1894 роках, оповідаючи про місцевих тюрків, зазначав: «У селах вони вже полишили кочовий спосіб життя й становлять заможний прошарок поселенців»[4284] . Той самий автор повідомляв про поширення серед них садівництва.
В авторитетній загальноросійській енциклопедії 1904 року щодо Ериванської губернії зазначалося: «…частина татар… веде напівкочовий спосіб життя», а також що «частина адербейджанських татар, які займаються скотарством, ведуть кочовий спосіб життя, переходячи разом зі стадами, залежно від пори року, з літніх пасовищ на пасовища зимові та назад». Наголошувалося, що їхнє скотарство «значною мірою має первісний характер»[4285] .
Ериванська губернія. Збори в дорогу з місця стоянки. Татарки верхи на конях.
Тваринництво й землеробство залишалися основними заняттями азербайджанського населення Вірменії протягом усього радянського періоду. Основним нововведенням стали тютюноводство і в деяких місцях вирощування бавовнику. Багато хто, як і їхні предки, займався садівництвом.
Після масового вигнання й винищення корінних тюркських мешканців Еривані впродовж усього радянського періоду переважна більшість азербайджанців жила в сільській місцевості й працювала в колективних фермерських господарствах, створених владою у 1920–1930-х роках.
Опитані нами останні представники цієї «зниклої» тюркської цивілізації, розповідаючи про життя азербайджанських сіл другої половини ХХ ст., описують пасторальну атмосферу традиційного аграрного суспільства.
Східна Вірменія поблизу кордону з Азербайджаном (суч. Гегаркунікська обл.)
«Село розташовувалося на березі Севану – озера Гокча. Природа була надзвичайно мальовнича. Верхню частину становили гори Малого Кавказу. Наше село лежало на висоті 1 400 метрів над рівнем моря. Мешканці займалися скотарством та землеробством. Основним доходом колгоспу було вирощування тютюну… Ми користувалися рибою з озера Гокча. Природа була дуже гарна. Можна сказати, що тут був санаторій, курорт… У нашому селі було приблизно 20–30 джерел. Вони були головним джерелом питної води. Вода для зрошення також надходила звідти…
Щоправда, зима в цих краях була суворою. Бувало, що сніг йшов з жовтня аж до березня й квітня. З травня погода починала поліпшуватися. І це ми ще перебували в теплішій зоні. В інших селах району траплялося, що наприкінці травня сніг ще всюди лежав…
Взагалі раніше ці місця були гірськими пасовищами Азербайджану. Їх називали землями Газаха. Було місце під назвою Ґахраманли. Худобу з Шамкірського, Газахського, Товузького районів переганяли туди. Усі ці місця належали газахцям».
«Наше село було дуже мальовничим. Воно розташовувалося довкола озера Гокча. Навколо були неймовірні джерела. Ми виїжджали на літні пасовища. Були старійшини. На свято Новруз організовували різні заходи. То були чудові часи».
«У селі люди переважно займалися тваринництвом, а з 1952 року діяло велике вівчарське господарство. Породи овець привезли зі Ставропілля, і відтоді в селі працював вівчарський радгосп. У радгоспі було близько 17 тисяч овець, а в самих селян – ще 12–13 тисяч. Корів у радгоспі налічувалося 1 000–1 200 голів, а в селян – 1 200–1 400. У 1950-х роках не дозволяли тримати багато великої та дрібної рогатої худоби. Через те, що податок був високий, особливої можливості це робити теж не було. Оскільки зима була довгою, не було можливості косити й продавати сіно. До того ж за кожну голову худоби стягували податок, тому люди не тримали великої кількості тварин. Але з середини 1960-х років люди почали збільшувати поголів’я своєї худоби, хоча через кліматичні умови це зростання не було надто значним».
«Між нами існували тісні зв’язки, навіть укладалися шлюби. Наприклад, мешканці Ґейчинського повіту та Іреванського повіту одружувалися між собою. Тобто зв’язок був. Навіть без телефонів – підтримували його. У нашому селі переважно займалися скотарством, а в Іреванському краї – землеробством. Ми везли туди свою продукцію й продавали, вони – свою до нас. Так було навіть у радянський час. А ще раніше – за ханських часів – теж так було».
«Наше село налічувало 340 дворів. Село Наріманли лежало на рівнині. Довкола були села Каракоюнлу, Агкіліса, Гаябаши… Село Наріманли було дуже інтелігентним … Щонайменше 400 лікарів були вихідцями з села… У селі була одна школа, а ще була початкова школа. До 4-го класу діти навчалися в початковій школі, після 4-го – у середній. Я також до 4-го класу вчився в початковій школі. Вона була трохи старенька. Потім, у 1970-х роках, збудували нову двоповерхову середню школу. Там ми й продовжили навчання після початкової.
Люди займалися землеробством, скотарством. Звісно, були й учителі, працівники золотої копальні та інші спеціалісти. Але переважно населення працювало в тваринництві й особливо в тютюнництві. Вирощування тютюну було одним з головних джерел прибутку мешканців села. Більшість хліборобів збирали врожай понад установлену норму й за це отримували винагороду».
«Усі жили дуже добре. Кожен мав свій дім, своє подвір’я. Була худоба… Люди садили картоплю на городах. Був і колгосп, у колгоспі тримали стада худоби. Там діяла вівчарська ферма, а ще вирощували тютюн. Населення працювало, люди отримували щоденну оплату праці. Посеред села текла річка. Завдяки їй урожай був дуже щедрим.
Село було надзвичайно гарним. Воно лежало в ущелині, за будинками здіймалися гори. Ось тут були будинки, а трохи далі була гора. Квітів і трав, як у тих місцях, більше ніде не побачиш».
«Село, в якому я жила, було дуже мальовничим, з чистою водою та свіжим повітрям. Моє дитинство минуло серед гір і долин, де я допомагала батькові й матері… У нас було гарне село. В селі налічувалося 300 домів й мешкало понад тисячу людей. Ми жили тихо, мирно, ділили одне з одним і горе, і радість, ходили в гості. Ставали родичами, кірвами [кумами]… У селі панував спокій… Молодість минула добре.
У колгоспі було кілька стад. Місцевість була гірською. Було кілька стад овець, корів. Ще вирощували картоплю. Гектарами садили картоплю. З Вірменії та Азербайджану приїжджали вантажівки, ми завантажували їх картоплею, а гроші за неї розподіляли між людьми… Ми жили дуже добре. Мій батько продавав картоплю машинами у Газаху. Так і заробляли… Біля кожної домівки було по дві-три корови. У мене самої було близько 30 голів дрібної худоби, три корови, у них народжувалися телята. Життя у нас було гарне. Зарізавши, приміром, одну тварину, можна було забезпечити себе м’ясом на всю зиму й весну…
Я пішла до першого класу 1968 року. Наша школа була дуже великою – мала п’ять корпусів. Наша сільська школа була першою в усій Вірменії. Наші умови були добрі».
Вілідон Алієв, народжений 1955 року в селі Зод, який прожив там до березня 1989 року[4292] :
«Люди працювали на золотій копальні. Жінки в селі займалися тютюнництвом. Також люди займалися землеробством, скотарством. На городах вирощували картоплю, капусту та інші культури».
«У нас переважно займалися тютюнництвом. Моя мати брала велику ділянку, щоб збирати більше врожаю й більше заробляти… Зазвичай взимку ми складали врожай у мішки й здавали державі… Жінки працювали в тютюнництві, а чоловіки ще й у тваринництві».
«У селі були всі умови для життя: аптека, крамниця, універмаг, лікарня, пологовий будинок – всі зручності. А також тютюнова фабрика, сироварня… Ми мали сад. Жили в Діліжанській ущелині, в ущелині Гарагоюнлу. Це було місце з великою кількістю садів, гарна місцевість».
Таргюль Оруджева, народжена 1972 року в селі Заркенд / Зарзибіль, яка прожила там до 1988 року[4295] :
«У селі були селяни. Тютюнництво було. Килимарство було... у нас були тваринницькі господарства, ферми. З жовтня починало холоднішати, і ми вже не виходили з дому: їздили тільки до району, а до гор, на поля вже не ходили…
У школі в нас були хороші вчителі… Працювала пошта, школа. Все було. Крамниці працювали. Ми жили добре».
Західна Вірменія (сучасна Армавірська область)
«Наше село лежало в мальовничому місці. Воно розташовувалося там, де річка Аракс з території Туреччини входила на територію Радянського Союзу. У нашому селі було багато садів. Усюди були сади й дерева. Люди мешкали там компактно: будинки стояли дуже близько один до одного, майже впритул. Інколи можна було вилізти на дах і, переходячи з даху на дах, дістатися в інше місце. Дахи були пласкі… Коли ми були дітьми, то жили у злиднях. Коли наставав час шовковиці, всі йшли її збирати. Потім з’являлися абрикоси. Росли барбарис, шипшина. Це були дуже корисні рослини. Були гірські рослини. Ну яка там економіка... Вирощували бавовну, та й то в невеликих кількостях, бо землі в нас було мало. Ми вирощували рис на березі…».
«То був наче рай, бо довкола простягалися сади. Не ліси, а саме сади: абрикосові, яблуневі, виноградники й інші. Якщо глянути на село згори, будинків не було видно, тому що скрізь були сади. Тому воно й називалося Бахчалар. Це було дуже гарне місце».
Центральна Вірменія (сучасна Котайкська область)
«Вирощували зернові, картоплю. Село лежало на схилі гори: з одного боку стояли будинки, з другого був ліс. Там били джерела, з яких текла вода. Джерел було багато. Було навіть мінеральне джерело. Вони впадали в річку, через що вона інколи переповнювалася й розливалася… Повітря там було надзвичайно чисте. Навіть трави мали цілющі властивості, не те що тут».
Йетер Ягубова, народжена 1942 року в селі Агверан (нині зруйноване), яка прожила там до 1948 року[4299] , а потім із 1950 по 1965 рік:
«Ми вирощували картоплю, мали худобу. Косили траву, бо у кожного було по 3–4 корови та овець. Тримали курей. У двох місцях були рудники. Підкладали вибухівку, підривали, приїжджали машиною і вивозили до Єревана. Мусульмани, які там працювали, отримували зарплату 300–400 рублів. Жінки йшли в ліс, рили землю та садили саджанці, збільшуючи кількість рослинності».
Північна Вірменія (сучасні Лорійська й Тавушська області)
«У нашому селі панувала чудова атмосфера. Було дуже багато гарних місць, умови були добрі. Наше дитинство пройшло дуже добре, школа була хороша, сусіди – доброзичливі».
«У нас було гарне село. Наші люди були хорошими людьми. Добрими людьми. Ми межували з Грузією та Азербайджаном: з Газахським районом та селом Садахли Марнеульського району… Наше село Ламбалу було дуже великим. У нас були парки і три школи… У нас були смачні персики, абрикоси, виноград. Будь-які фрукти росли. Наше село було найгарнішим місцем у Вірменії…
У нашому селі була велика лікарня, хороші лікарі. У нас були чудові клуби. Наші селяни жили дуже добре.
До нашого села приїжджали навчатися з сусідніх сіл. Наші вчителі були інтелігентами. З 30 учнів класу 25 вступали до медичного університету».
Південна Вірменія (сучасна Вайоцдзорська область)
«Розводили корів, тримали худобу, займалися тютюнництвом. Було багато горіхових і яблуневих садів. В основному займалися тваринництвом. Люди працювали в радгоспі й отримували добрі гроші».