3. Релігійні звичаї, традиції та культура «зниклої» цивілізації
«Із задоволенням віддаю цілком заслужену шану тому почуттю поваги до самих себе й до своєї релігії, яке незаперечно засвідчують ериванські шиїти…»[4303] (Генрі Фінніс Блосс Лінч, ірландський мандрівник, який відвідав Південний Кавказ у 1893–1894 роках).
Попри жахіття воєн, утиски та репресії, масове винищення й вигнання, ериванські та зангезурські тюрки дбайливо зберігали віру предків, давні звичаї й обряди аж до остаточного «зникнення». Їхні релігійні практики являли собою мозаїку з елементів канонічного шиїтського ісламу та народно-містичних традицій середньовічного тюркського суфізму. Вони виявляли особливу пошану до нащадків Пророка Мухаммада й до стародавніх святинь. А місця компактного проживання тюрків на сході Вірменії й надалі залишалися колискою визначних поетів-співців.
- На території теперішньої Вірменії існувало багато історичних пам’яток, пов’язаних з героями загальнотюркського середньовічного епосу.
- Ериванські та зангезурські тюрки у своїх релігійних обрядах та культурних традиціях мали багато спільного зі співплемінниками в сусідніх Нахічевані та Карабаху.
- Величезний еривансько-зангезурський культурний пласт тюркської цивілізації «зник» безповоротно.
Навіть після російського завоювання, ліквідації Ериванського ханства та масового переселення на його землі перських і турецьких вірмен ще в середині ХІХ століття тут широко дотримувалися мусульманських шиїтських обрядів та продовжували діяти ісламські інституції. «Татари суворо дотримуються правил своєї релігії»[4306] , – повідомляв 1836 року автор огляду Ериванської провінції. «Із задоволенням віддаю цілком заслужену шану тому почуттю поваги до самих себе й до своєї релігії, яке незаперечно засвідчують ериванські шиїти…»[4307] , – наголошував ірландський мандрівник, що відвідав Південний Кавказ наприкінці ХІХ століття.
Як і за часів ханства[4308] , у середині ХІХ століття в Еривані продовжував діяти шаріатський суд[4309] і налічувалося 7 мечетей[4310] , а загалом по Ериванському повіту – 63[4311] . Згаданий ірландський мандрівник захоплювався «просторими, прекрасними мечетями»[4312] ериванських шиїтів.
«…У татарських поселеннях дуже багато мулл»[4313] , – зазначали офіцери Російського Генерального штабу, описуючи на початку 1850-х років Ериванську губернію. У її центральному Ериванському повіті їхня чисельність сягала тоді 339 осіб. За цим показником даний район посідав друге місце на всьому Південному Кавказі, поступаючись[4314] лише Нухінському повіту на території сучасного північного Азербайджану.
На початку ХІХ століття найпопулярнішим місцем паломництва ериванських тюрків була Кербела в Іраку[4315] , де міститься гробниця третього шиїтського імама Хусейна. Друге місце посідав Мешхед[4316] , у якому похований восьмий імам аль-Різа. На початку 1850-х у матеріалах російського Генерального штабу повідомлялося: «Багато хто ходить у Кербелу [Ірак], на могилу імама-Гусейна; таких називають кербелаї. Машаді – це ті, хто відвідав могилу імама Різи, що знаходиться в Хорасані»[4317] . У священний для шиїтів місяць Мухаррам «усе жіноче населення збирається в мечеті або на площі»[4318] .
Традиційно великою популярністю користувалися святі місця та святилища. Як і в інших регіонах Євразії, вони нерідко шанувалися ще в доісламську добу, а в середньовіччі були ісламізовані під впливом народно-містичної течії ісламу – суфізму. Автор огляду Ериванської провінції 1836 року зазначав: «У хворобах або інших нещастях… татарки ходять до покинутих храмів, або в печери, або до вікових дерев і, звершивши молитву, прив’язують до дерева чи прибивають цвяхом до стіни клаптик свого одягу…»[4319] .
Особливою пошаною користувалися сеїди – нащадки Пророка Мухаммада[4320] , передусім ті з них, чия генеалогія сягала його онука, третього імама шиїзму, Хусейна. У 1830-х роках чисельність сеїдів в Ериванській провінції становила 357 осіб[4321] , з яких 188 мешкали в Еривані.
Судячи зі спогадів останніх представників еривансько-зангезурської тюркської цивілізації, зафіксованих нами у 2024–2025 роках, перелічені сфери релігійності зберігалися впродовж усього радянського періоду. І це попри антиклерикальні кампанії влади, що на Кавказі проводилися особливо масово й примусово наприкінці 1920-х – у 1930-х роках. Навіть після цього дотримувалися основних релігійних обрядів, загальномусульманських свят, а в дещо скороченому форматі – жалобних церемоній шиїтського місяця Мухаррам і дня Ашура.
Як випливає зі свідчень респондентів, великою пошаною користувалися різноманітні святі місця та святилища. Їхня значна популярність у радянський час, очевидно, як і на Північному Кавказі та в Центральній Азії, була зумовлена підривом позицій канонічного ісламу внаслідок політики влади. На тлі ліквідації духовенства, закриття більшості мечетей, заборони паломництва до закордонних «ортодоксальних» святинь, зокрема шиїтських в Іраку та Ірані, зберігалася, а можливо, навіть активізувалася обрядовість, пов’язана з народними традиціями, що мали доісламське й суфійське коріння.
Швидше за все, усунення радянським режимом системного мусульманського духовенства (яким воно постало ще за ініціативою влади в добу Російської імперії) сприяло також збереженню шанування сеїдів.
Паралельно, як і в сусідньому Карабаху, зберігалися та розвивалися середньовічні тюркські традиції епічної усної творчості. Як і за часів Ериванського ханства, у радянський період їхніми носіями залишалися поети-співці – ашуги.
Шанування сеїдів, святині, мечеті, цвинтарі
«Був сеїд на ім’я Мір Ісмаїл. Наприкінці ХІХ століття його батька запросив у наше село мій дід мешаді Йолчу. Коли Мір Ісмаїл ага помер, на кладовищі було збудовано усипальницю з куполом. Якщо подивитися тепер на карті, то можна побачити, що і цвинтар, і цей купол зруйновані…
У нас у селі була Оджаг даги (“гора святинь”). У північно-східній її частині знаходився цвинтар вогнепоклонників [домусульманського періоду]. На його місці згодом збудували будинки…
Місце, яке називалося Оджаг тепесі, піднімалося під кутом 80 градусів з одного боку і під кутом 60 градусів з іншого. На другому боці було дуже родюче орне поле, а на площі 15–20 квадратних метрів була жовта глина, з якої мешканці робили тандир. За Оджаг тепесі була скеляста ущелина, де, за легендою, похований огузький хан Баяндур [один з героїв тюрксько-огузького епосу «Кітаб-і дедем Коркут», що сформувався у ІХ–ХV століттях]... у Баяндур хана там могла бути літня резиденція, і він міг бути там похований… Вогнище, що горіло на Оджаг тепесі, можна було побачити з усіх боків озера [Гокча]…».
Вірменська письменниця Шагінян на початку 1950-х років зазначала, що тоді на півночі республіки ще зберігалося «багато руїн, пов’язаних з ім’ям героя азербайджанського епосу Кьор-огли»[4325] (азербайджансько-туркменський епос про Кьор-огли сформувався у XVI–XVIII століттях[4326] , і згодом набув широкого поширення серед різних народів Кавказу, зокрема й у вірмен[4327] ).
«Між селами Гаябаши й Наріманли був великий цвинтар… На цвинтарі були споруди, схожі на скрині. Ми бачили їх, коли ходили туди. На них були написи арабською. Ми не розуміли, що там написано… Ховали 4–5 членів родини, і на могили ставили ці “скрині”, а на них записували їхні імена.
Була мечеть. Люди збиралися там під час Мухаррама й в інші визначені дні. Вони виголошували обрядові піснеспіви, били себе в груди. Наші бабусі й дідусі ходили туди…
[У сусідньому селі Саріягуб] було святилище Міскін. Ним опікувався чоловік на ім’я Насіб, він був його господарем… Люди ходили туди. У це святилище дуже вірили. Там без вогню кипіла вода. Ставили посуд і дивилися. Справді, вода там кипіла… Там збудували щось у формі невеликого купола. Казали, що тут похований якийсь сеїд або хтось інший. Був сеїд, який прийшов з іншого місця й помер тут. До його могили також приходили люди.
Цвинтар там був великий. Він знаходився між селами Каракоюнлу й Саріягуб і займав велику площу… Люди здійснювали там жертвоприношення. Навіть з інших місць і сусідніх сіл. Навіть вірмени здійснювали там жертвоприношення…
У Дашкенді було святилище Сеїда Байрам-аги. Це було перевірене святилище. Навіть вірмени здійснювали там жертвоприношення. Вірмени навіть лагодили будинки тих, хто опікувався святилищем, бо також вірили в нього. Тут була збудована гарна мечеть. Поруч з цією мечеттю, трохи нижче за неї заввишки, стояла куполоподібна споруда… Навіть птахи нічого не кидали на святилище Сеїда Байрам-аги. Там завжди було чисто. Про те, як постало святилище, існувала легенда: спершу захворіла мати Сеїд Байрама, і від неї заразився він сам. У матері не було молока, щоб дати дитині. Його дід не знав, що робити. Вранці вони вийшли й побачили біля дверей лань з дитинчатами. Її надоїли й дали молоко дитині. За кілька днів ця дитина одужала. Цю історію розповідали моя мама й бабуся.
Ще ми їздили в село Гейсу, де в мене була подруга. Вона казала, що відвезе мене в одне місце, де є купол. Всередині купола були священні предмети. Ви прив’язуєте кілька своїх волосин, нитку від сукні або хустки, загадуєте бажання, і воно здійснюється. Вона також казала, що там є гарна мечеть. Але мені не пощастило, я не змогла туди поїхати...».
«У нас було місце, яке називалося Тахта. Там була мечеть. Було святилище Міскін Абдала в сусідньому селі Саріягуб. Ми навідували це місце. У Дашкенді було святилище Сеїда Байрама. Ми здійснювали там жертвоприношення, приносили пожертви. На [цій] азербайджанській землі була могила Сеїда Асадулли. Вірмени зруйнували цю могилу. Наші люди відновили могилу, надгробний камінь. Ми ще встановимо над нею навіс…
Цвинтар був у північній частині села. Ми навідували його в річниці смерті, під час свят, у місяць Мухаррам. Там були могили близьких багатьох людей, зокрема мого дядька й бабусь».
«У селі Дашкенд Басаркечерського району було святилище Сеїда Байрам-аги. Ми бували там і здійснювали жертвоприношення. Крім того, було сусіднє з нашим село Джил, де містилося святилище Гара-даш. У селі Агбулаг жили Мір Гусейн-ага і Мір Алекпер-ага, вони були братами. Це також було для нас священне місце, як і святилище Сеїда Байрам-аги…».
«У нашому селі було святилище. А довкола нього був цвинтар. Я добре знав місцевість, тому знав, як дістатися до могили батька мого батька. А на пагорбі, приблизно за 15 кілометрів від нашого району, було місце під назвою Бугакар. Там було широко шановане святилище. У той час туди возили хворих на лікування й здійснювали жертвоприношення…
[Мечеть] була в гірській місцевості. Невідомо, хто і коли її збудував. Тоді ми присягалися Султаном Сеїдом Ахмед-аги. Всередині мечеті також були могили. Ми відвідували їх. Був мулла, який читав проповіді. Ми ходили, сідали, схрестивши ноги, і слухали їх. Іноді ми били себе в груди. Потім ми виходили. У дворі мечеті ріс великий дуб. Його стовбур був настільки широкий, що навіть якби 3–4 особи взялися за руки, все одно не змогли б його обхопити».
Айдин Гусейнов, який народився 1952 року в селі Саримченек (Сагмосаванк) Аштаракського району[4332] (суч. Арагацотнська область на заході Вірменії) й який проживав там до 1988 року:
«У селі Саримченек… було одне місце, яке називали “пір” [святилище][4333] – гора Гарниярих, що була розділена на дві частини, а посередині утворився грот, усередині якого іноді згори капала вода. Якщо хтось хотів, щоб, наприклад, донька, яка втратила розум, отямилася, ставав на місце, куди капала вода. Якщо на голову впаде крапля – це означало, що одужає, якщо не впаде – ні».
«Нашим найстарішим цвинтарем було місце, що називалося могила Надіра. За словами старійшин, військо Надір-шаха потрапило в хуртовину й загинуло там» (про перебування правителя Персії Надір-шаха на території сучасної Гегаркунікської області під час завойовницької кампанії 1734–1735 років[4335] є згадка[4336] в одній із перських хронік. Проте відомостей про загибель тут його війська в джерелах виявити не вдалося. Не виключено, що це міг бути якийсь окремий підрозділ, який просувався цією територією від Гянджі до Еривані ранньою весною 1735 року).
«У селі Чахирли було святилище Сеїда Байрама. Там здійснювали жертвоприношення, робили пожертви. Хтось готував там, хтось приносив додому й ділився з сусідами.
На цвинтарі Заркенда були давні могили. Там були камені з написами… Написи на цих каменях ми розібрати не могли. Батьки пояснювали, що це дуже давні надгробні камені… Їхні могили [батьків матері] відвідували, читали Коран, готували їжу. Родичі мого дядька по батькові також поховані там. Дорослі постійно навідували їх. Ми були дітьми, і нам було цікаво, куди вони йдуть, тому ми йшли разом із ними. Там завжди читали Коран, готували їжу. Могили дуже багатьох близьких залишилися там…».
«У селі було дві мечеті. У селі було два Сеїди – Міралі-ага й Мешаді-ага. У селі шанувалися традиції…
У селі був цвинтар. Він знаходився в нижній частині села. Наш будинок був неподалік від цвинтаря. Було два цвинтарі: Старий, який був ще до мене, і Новий, який я пам’ятаю… Було багато могил з написами арабською. Батько читав і пояснював нам. Вже потім була кирилиця, яку ми вивчали. Але мій батько навчався в школі арабської мови й знав її…
У центрі села… була така велика мечеть, що вміщала майже все населення. Під час місяця Мухаррам усі готували й роздавали обрядову їжу на честь імама. Якщо хтось не був присутній, його частку надсилали додому… Одна [мечеть] була в центрі, інша – трохи далі. У тій, що містилася в центрі, сеїди, про яких я говорила, читали марсію, і всі збиралися там. Ми дуже вірили нашим сеїдам…».
«Попри те, що ми 70 років жили за радянської влади, ми відзначали свої національні свята, шанували традиції. Але це не були урочисті святкування на державному рівні. Мій дідусь був ахундом [представник вищого шиїтського духовенства[4340] ] села. У дні Ашура ми молилися за наших імамів, пророків, читали сури з Корану. У нас були сеїди. Були святилища, де ми здійснювали жертвоприношення. Було місце, що називалося Буруг, там були святилища…
Майже в усіх селах, де жили азербайджанці, була мечеть…».
«Джерел у селі було багато: Гайнамабулаг, Гиздирмабулаг. Якщо в когось була температура, треба було йти до Гямишбулагу й постукати по каменю, після чого температура мала спадати. Я й сам не раз робив це».
«У гірській місцевості було 2–3 перевірені святилища, де люди могли складати обітницю, здійснювали жертвоприношення».
«Поруч із домом моєї тітки була мечеть, але її зруйнували.
[Ахунд, мулла] приходили, коли виносили тіло померлої людини. Приходили з Азізбекова, з Охчі-огли. Їх запрошували також, коли здійснювали обрізання».
«Наша мечеть була мечеттю номер один в Еривані. Це була мечеть Сеїдів. Перед нею ріс в’яз. Під ним могло вміститися, може, 300–400 осіб. В’яз завжди залишався зеленим».
«У дворі мечеті росли три в’язи. Треба сказати, що дерева в наших краях були дуже великими. Наприклад, діаметр абрикосового дерева дорівнював 1 метру. Тінь цих трьох дерев займала площу близько 15–20 “соток” землі перед мечеттю. У ті роки, коли я був дитиною, здійснювалися обряди. Ми й до мечеті заходили, і жалоби дотримувалися… Ця мечеть стояла до нашого переїзду. Але я чув, що потім її зруйнували…
Нас оточували гори. Між ними й річкою Аракс була долина, де розташовувалося наше село. Цвинтар являв собою окреме рівне місце на околиці села. З того цвинтаря було видно Туреччину, було видно Аракс. Там усюди було багато каміння, туфу, червоного туфу. З туфу робили надгробні камені. У ті часи переважно був арабський алфавіт, пізніше ми перейшли на латиницю… Було багато написів, були малюнки. На одних були зображені ножиці, на інших – серпи. Напевно, усе це щось означало».
Шиїтські дні жалоби, свята, весілля
«У той період весілля святкували згідно з національними звичаями й традиціями. Відзначали свято Новруз. Під час Мухаррама старійшини збиралися в одному домі й там 10 днів читали марсію [жалобні піснеспіви, що читаються в день Ашура на пам’ять про мученицьку загибель імама Хусейна]. Потім тримали жалобу, готували й роздавали халву сусідам та малозабезпеченим. До свята Курбан кожен дім виділяв найздоровішу тварину. За нею доглядали, її годували. У місяць Рамадан старійшини дотримувалися посту. Я тоді був молодий і не постив, але мої батьки дотримувалися посту».
«Свята відзначали гарно. Наприклад, сусіди, дядьки й тітки збиралися й приходили до нас у гості. Крім батька й матері з нами жила моя бабуся. Гості приходили й вітали їх зі святом з підносами, повними подарунків, як заведено за традицією. Потім ми йшли в гості до них, також дарували підноси з подарунками. Молоді хлопці перевдягалися в Коса, влаштовували веселощі у дворі: жартували, танцювали. Потім вони розпалювали багаття, а ми за традицією дарували їм підноси з подарунками, і вони йшли.
Весілля також відзначали дуже гарно. Проводили жіноче весілля, чоловіче весілля. Були свідки, які за традицією одну ніч залишалися в домі, де відбувалося весілля, “парча бичими”… У нас були дуже гарні традиції...».
«Коли було весілля, влаштовували велике місце. Туди збиралися люди. У нас такого в селі не було, а в Саріягубі була така традиція: в кожній домівці 6–7 родичів разом прикрашали й споруджували гарний “шах”. Прикрашали його цукерками, солодощами й фруктами. Нам було цікаво. Тепер хочеться таких звичаїв, але тут такого немає».
«На Новруз ми з дівчатами влаштовували татой. Готували їжу. Свята проходили дуже добре. Батько виготовляв кожному з нас іменні солодощі й розвішував їх. Багаття не розпалювали».
«Свято Новруз було. Навідували старійшин, вітали їх зі святом. Ми робили все, як належить, і не порушували традицій…».
«У нас в одну із серед лютого був день, який називався Хидир Набі. Жінки смажили пшеницю з товченим цукром, пропускали це через ручний млин. У кожному домі готували пшеничну кашу. А діти клали мішки під двері. Дітей було багато. У родинах було щонайменше шестеро дітей. Були родини, де було до 10–12 дітей. Так ось, діти збирали смаколики мішками. І люди давали, у кого що було: шоколад, печиво, горіхи...».
Цей день, названий ім’ям шанованого в усьому ісламському світі міфічного персонажа, відзначався кавказькими тюрками в середині лютого, «на зламі найсуворішого періоду зими, що також пов’язано з уявленням про перемогу світла й тепла над темрявою та холодом»[4352] .
Усні традиції та народна творчість
«Гокчинський магал був батьківщиною ашугів, там були виховані великі майстри… У селі Агкіліса народився найвидатніший діяч усної народної творчості Ашуг Алескер… Його могилу також зрівняли із землею… У місці під назвою Дараюрд було джерело, яке провів сам Ашуг Алескер».
«З самого народження я зростав у мистецтві в нашому домі: балабан, чорна зурна, саз. Мої дідусі – Ашуг Таліб і Ашуг Тахар. Це були знані ашуги [народні співаки-поети та оповідачі] свого часу. Батько присвятив цьому мистецтву п’ятдесят один рік, був ашугом. У нашому селі жили професійні майстри. Були Ашуг Мікаїл, Ашуг Шукур… Вони також були майстрами-ашугами свого часу. Був Ашуг Гадир. Він був справжнім професіоналом. У селі Дашкенд жив Ашуг Наджаф. Ашуг Асад був з села Каракоюнлу. Ашуг Алескер та Ашуг Алі були видатними ашугами, які залишили слід у тюркському світі. Вони виросли в Гокчі».
Вірменська письменниця Шагінян на початку 1950-х років зазначала: «Азербайджанці пишаються своїм уславленим ашугом – поетом Алескером, який народився в Басаркечерському районі Вірменії, а також іншими уродженцями республіки – прозаїком-новелістом Акпером Іреванли (А. Сулеймановим), що пише на сучасні теми й водночас готується до наукової діяльності; поетом Джалалом Сардаровим – уродженцем Котайка»[4355] .