21. Остаточне вирішення «тюркського питання» та початок кінця імперії (1985-1988)

Заключний акт трагедії нащадків єреванських та зангезурських тюрків відбувся в 1988 році. Ідеологія національної винятковості та культурної переваги над «мусульманськими варварами», яка безапеляційно ототожнювала заклятих ворогів вірменства – турків та кавказьких тюрків, – укорінилася у вірменській інтелігенції з кінця XIX століття. Попри провал дашнацького проєкту в 1920 році та наступні зусилля комуністичного режиму покінчити з націоналізмом, такі ідеї у Радянській Вірменії постійно підтримувалися. Цьому сприяв безперервний приплив сюди вірмен з діаспори, що відбувався за активної підтримки керівництва Радянського Союзу. Під час чергових пертурбацій кремлівських керівників у 1965 році у Вірменській РСР почався бурхливий ренесанс націоналістичної ідеології. Таким чином виникли передумови для її втілення в життя наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Як наслідок було проведено тотальне виселення азербайджанців з Вірменії (1988) та вибухнула Перша Карабаська війна (1989–1994). Це стало можливим через глибоку кризу Радянської держави та провал поверхнево підготовлених реформ[3504] . Тому, щоб розібратися у безпосередніх тригерах остаточного вирішення «тюркського питання» у Вірменії, необхідно заглибитися у політичний контекст та атмосферу Радянського Союзу та його південнокавказької периферії в 1985–1988 роках.

Історичний фон

У першій половині 1980-х на тлі загострення геополітичного протистояння із Заходом відчутно посилилася криза Радянської держави[3505] . Це особливо проявлялося у провалі централізованої планової економіки. Система командно-адміністративного управління та директивного планування виробництва, що сформувалася в 1930-х – 1940-х роках[3506] , давно застаріла[3507] . У 1960-х – 1970-х партійно-господарська еліта та саме суспільство, особливо неслав’янські етноси [3508] , порівняно з періодом Сталіна, зазнали значних змін у демографічних показниках, рівні освіти[3509] , та власних запитах. Попередня модель управління вже не відповідала новим реаліям[3510] . Застаріла й технічна база промисловості[3511] . У зв’язку з прогресом Заходу у сфері високих технологій та початком комп’ютеризації у 1970-х відставання СРСР ставало дедалі відчутнішим[3512] . Воно посилювалося через надмірне зростання військових витрат[3513] та непропорційну частку у промисловості військового виробництва за рахунок цивільного сектору[3514] та соціальної сфери[3515] . «У загальному обсязі промислового виробництва частка предметів споживання у 1985 році становила 25%, а засобів виробництва та озброєнь – 75%»[3516] . До того ж величезна залежність СРСР від експорту нафти та газу[3517] дозволила американській адміністрації Рейгана значно послабити свого геополітичного суперника. США досягли цього шляхом зриву великих радянсько-європейських газових проєктів та впливу на світові ціни на нафту[3518] . З 1970-х років Радянський Союз імпортував зерно та м’ясо, але через падіння доходів від експорту енергоносіїв він був змушений скоротити закупівлі продуктів харчування[3519] .

Сукупність усіх цих факторів призвела до того, що радянська економіка вже не могла покривати базові потреби населення[3520] . Як наслідок, у 1960-х – 1970-х роках, особливо в південних республіках[3521] , стрімко зростала тіньова ринкова економіка, яка забезпечувала потреби громадянського сектору в товарах та послугах[3522] . Розквіт підпільного виробництва та забороненої приватної торгівлі[3523] сприяв зростанню корумпованості[3524] (особливо на південній периферії[3525] ) непомірно роздутого[3526] держапарату. Це, своєю чергою, тягло за собою моральне розкладання класу партійних управлінців. Їх високий рівень життя, забезпечений державними привілеями[3527] , а часто й незаконними доходами[3528] , усе помітніше відрізнявся від умов життя пересічних громадян. Такий контраст сприймався як глузування на тлі урочистих лозунгів про соціальну справедливість і рівність. Так, розрив між офіційною пропагандою та реальністю ставав дедалі помітнішим[3529] . Державна ідеологія, яка не змінювалася з 1961 року й базувалася на утопічних концептах 1930-х – 1940-х років[3530] , до початку 1980-х років зазнала краху. У неї вже не вірили широкі верстви населення, ще менше – інтелігенція, і навіть значна частина правлячої еліти[3531] .

Скориставшись загальною кризою держави, слабкістю центральної влади, а потім і немічністю старих і хворих кремлівських керівників[3532] , у 1960-х – на початку 1980-х років помітно посилилися еліти національних республік[3533] . Залишаючись частиною радянської системи[3534] , вони поступово відокремлювалися[3535] . Найбільше це відчувалося на Південному Кавказі[3536] та в Центральній Азії[3537] . Контроль московського керівництва на півдні країни ставав усе більш формальним та ефемерним[3538] . З метою протидії центробіжним процесам у 1977–1978 роках під час розробки нових конституцій СРСР та союзних республік підвищувалася номінальна залежність останніх від Москви[3539] . Крім того, була зроблена спроба ввести формулювання про «рівноправне використання російської мови». Але саме на Південному Кавказі це викликало протестні акції[3540] . Внаслідок відкритого обурення в Єревані та Тбілісі лише республікам цього регіону дозволили прописати в своїх конституціях «спеціальні статті»[3541] , які закріпили винятковий статус національних мов навіть щодо російської. Така відверта поступка Москви стала додатковим свідченням зростання відокремленості Південного Кавказу. «Усе це створювало атмосферу, у якій національні почуття легко переростали в націоналістичні настрої»[3542] , – зазначав один із тодішніх керівників КДБ СРСР Бобков. Він додавав, що протягом десятиліть «національні проблеми не вирішувалися… влада вперто заганяла процес углиб, дбаючи лише про те, щоб він не вийшов на поверхню»[3543] .

В цих умовах у березні 1985 року новим очільником держави став 54-річний енергійний функціонер правлячої комуністичної партії Горбачов. 47 років життя[3544] він провів у Ставропольському краї – багатонаціональному західному регіоні Північного Кавказу, де вірмени традиційно становили одну з найбільших етнічних груп[3545] . Принаймні, у місцевій національній специфіці він розбирався досить добре[3546] .

Вже в день офіційного вступу на посаду голови держави Горбачов проголосив курс на «прискорення соціально-економічного розвитку країни»[3547] та інформаційну відкритість державного апарату[3548] . Невдовзі[3549] вона була доведена до майже повної свободи слова. Ця політика «гласності» створила «зовсім нову атмосферу в суспільстві»[3550] та стала каталізатором відмови від догм соціалізму[3551] .

Оголошуючи про початок змін, Горбачов зосереджувався на економіці[3552] , «перетворенні матеріально-технічної бази виробництва»[3553] , на «науково-технічному прогресі»[3554] та соціальній сфері[3555] . Спершу він не надавав великого значення етнічній проблематиці[3556] . Перша його промова з питань міжнаціональних відносин прозвучала майже через рік після вступу на посаду – у лютому 1986 року. Вже тоді Горбачов говорив про виникле «прагнення до національної замкненості»[3557] та про «принципову боротьбу проти проявів національної обмеженості й пихатості, націоналізму»[3557] . Ще через рік, у січні 1987 року, очільник держави визнав «явно недостатнє опрацювання питань національної політики»[3558] . За свідченням Бобкова, який тоді обіймав посаду першого заступника голови КДБ, у керівництві країни «ніхто не хотів відкрито визнавати наявність конфліктів на національному ґрунті Це прагнення затушовувати справжній стан речей присипляло пильність і заважало серйозно займатися національними проблемами.»[3559] . Тому наступне загострення міжетнічних відносин стало для Горбачова несподіваним[3560] .

Переродження вірменського націоналізму

«Політика "перебудови" та "гласності", оголошена Горбачовим у середині 1980-х років, створила в радянському суспільстві безпрецедентну атмосферу свободи та духовного розкріпачення, сприяючи спонтанному формуванню нових політичних організацій, відкрито опозиційних КПРС [правлячій комуністичній партії]… Ця ж політика призвела до справжнього вибуху націоналізму в СРСР…[3561] , – зазначають сучасні казахстанські та російські дослідники. – У цих умовах найбільшу роль відігравав націоналізм республіканських етнонацій, спрямований на створення або посилення позицій титульного народу та, відповідно, придушення вимог іншоетнічного населення»[3561] .

Раніше за інших «республіканських етнонацій», одразу з початком змін у 1985–1986 роках, зміненою політичною атмосферою вміло скористалися[3562] молоді представники вірменської інтелігенції та партійно-чиновницького апарату в Єревані та Нагорно-Карабаській автономній області (НКАО) Радянського Азербайджану. Прикриваючись гаслами Горбачова про демократизацію, вони почали докладати зусиль для модифікації вірменського націоналізму з прицілом на широку мобілізацію мас. Їм симпатизували впливові вірменські радники нового очільника держави[3563] . Мабуть, саме тому «поширювалися чутки, що Москва майже "за", треба лише рішучіше вимагати»[3564] . А самі молоді модифікатори надихалися досвідом націоналістичного руху у Вірменії 1960-х – 1970-х років[3565] . Тим більше, що незабаром до них приєдналися деякі ветерани[3566] підпільних організацій того періоду. За перевіреними лекалами вони разом прагнули посилити національну самосвідомість своїх одноплемінників через постулювання образу народу-жертви та образу ворога, перенесеного за дашнацькою моделлю з турків на азербайджанців. «…Зі слабшанням комуністичної ідеології та радянської системи цей конфліктний потенціал, який ніколи повністю не зникав, а лише відступав у "духовне підпілля", зростав і дедалі більше прагнув "вийти назовні"»[3567] . Активісти другої половини 1980-х значно його посилили та на цій хвилі пішли далі за своїх попередників. Спираючись на їхнє ідеологічне та пропагандистське надбання, нове покоління вірменських націоналістів взялося за створення масового всенародного руху. Він мав на меті стати альтернативою комуністичній владі у Радянській Вірменії.

Як ідеологічне обґрунтування своєї діяльності ці активісти обрали найзручнішу[3568] точку багаторічних суперечностей між вірменами та азербайджанцями – НКАО (єдину вірменську автономну область за межами Радянської Вірменії). Щоб досягти широкого резонансу, ескалації національних почуттів одноплемінників та їхньої консолідації під своїм керівництвом, молоді активісти обрали курс на загострення міжетнічних протиріч. Спершу планувалося ескалувати ситуацію також у контексті двох інших районів Радянського Азербайджану[3569] та «давнього вірменського краю»[3570] – Нахічеванської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Вона спочатку[3571] була заселена переважно азербайджанцями[3572] , але була відділена від Азербайджану територією Вірменії внаслідок передачі останній радянською владою області Зангезур, де до дашнацької диктатури 1918–1920 років переважало мусульманське населення[3573] .

Карабаські маніпуляції

Врешті було вирішено зосередити суспільну увагу на НКАО. У липні 1988 року Горбачов визнав, що дане питання «було використане як привід підштовхнути національні почуття, довівши їх до націоналістичної форми…»[3574] . Для цього застосовувалися два методи маніпуляції:

1. Всіляко постулювалося демографічне переважання вірмен у НКАО. У найбільш утрируваних тонах просувалося уявлення про «національний гніт» з боку комуністичного керівництва Азербайджану. Таким чином формувалася громадська думка, згідно з якою вірмен НКАО необхідно терміново рятувати. Стверджувалося, що це можливо лише шляхом приєднання цієї області до Вірменії. Будь-які інші варіанти вирішення роздмухуваної проблеми ультимативно виключалися. Тобто одразу конструювалося маніпулятивне сприйняття, ніби вибір може здійснюватися лише між «білим» та «чорним», а інших «відтінків» не існує. Хоча згодом голова (державного) Комітету особливого управління НКАО Вольський зазначав, що «пригнобленими в Нагірному Карабаху стали з вини колишніх республіканських та обласних керівників не лише представники вірменської національності, однаково це стосується і азербайджанців»[3575] . Але той факт, що в цьому регіоні проживало близько 40 000 азербайджанців[3576] , вірменські пропагандисти свідомо замовчували[3577] . Як і про те, що, за даними уряду Першої Республіки Вірменії, у серпні 1919 року в Карабаху мешкало «133 600 різних мусульманських племен»[3578] . Не афішувалася й та обставина, що з 1973 року НКАО керував зовсім не азербайджанець, а етнічний вірменин. Причому ще на рубежі 1987–1988 років саме його місцеві вірмени[3579] звинувачували в «спотворенні національної політики». Але лідери націоналістів серед місцевих функціонерів комуністичної партії, взявши в перші місяці 1988 року під контроль вираження народного невдоволення, всю провину поклали виключно на керівництво Радянського Азербайджану. Так само маніпулятивно створювалося відчуття, що вірмени НКАО – єдина пригноблена етнічна спільнота в регіоні. Хоча одне з центральних видань у березні 1988 року зазначало, що «у названих проблемах багато спільного з проблемами будь-якої глибинки – не лише національної»[3580] . Як зазначав очевидець тих подій, російський соціальний філософ Фурман, навряд чи «у тих самих азербайджанців у Вірменії було менше об’єктивних підстав відчувати себе пригнобленими…»[3581] . Але «про те, що у Вірменії теж є землі, населені азербайджанцями, більшість мешканців СРСР дізналися лише тоді, коли їх звідти вигнали»[3582] .
2. За активної участі Академії наук Радянської Вірменії широко пропагувалася «ексклюзивна» історична належність Карабаху вірменам[3583] . І це з огляду на те, що Горбачов, якого азербайджанці у світлі подальших подій вважали цілковито провірменським, вказував на історичний центр Карабаху – Шушу – як на одну з колисок азербайджанської культури[3584] . Він підкреслював, що «в азербайджанського народу корінь тут, на цій території, у тому ж Нагірному Карабаху»[3585] . А ще у 1926 році вірменська письменниця Шагінян зазначала: «Не забудемо, що моральний авторитет Шуші для мусульманського світу надзвичайно великий. Сюди… доходили перші вісті з Малої Азії, із серцевини мусульманства, про початок великих [релігійних] свят. Сюди доходив з Персії перший заклик Шахсей-Вахсея [шиїтська ритуальна хода під час святого місяця Мухаррам] і вже звідси він поширювався Азербайджаном»[3586] . Проте все це ігнорувалося вірменськими націоналістами (схожим чином на користь вірменства методично фальсифікувалася історія Грузії[3587] ). Більш того, стверджувалося, що цей регіон був переданий Азербайджану у 1921 році «насильницьки й незаконно» – виключно з волі «кривавого диктатора» Сталіна[3588] . «Звісно, на Сталіна все можна перекласти»[3589] , – підтверджував Горбачов, але ще у 1919 році британська адміністрація на Кавказі також передала управління Карабахом Азербайджану[3590] , керуючись демографічними, політичними та економічними міркуваннями.

З цього приводу майбутній очільник російської розвідки, МЗС та уряду Примаков, сам виходець з Південного Кавказу[3591] , влітку 1988 року заявляв: «…Безкомпромісна позиція – це поживне середовище для екстремізму. Треба шукати поле для компромісу. Неконструктивними є посилання на історію. Неконструктивними є також посилання на переважання національної більшості серед населення»[3592] . Але, користуючись саме цими двома маніпуляціями та прикриваючись лозунгами демократизації суспільства[3593] , у 1985–1988 роках вірменські націоналісти розгорнули бурхливу діяльність, поетапно за чотирма напрямами.

Етапи активізації вірменського націоналізму

1. «Вірус неприязні культивується не в масах, а саме серед інтелектуалів»[3594] , – підкреслював Горбачов у контексті карабаської проблеми. З 1985 року розробкою ідейної програми націоналістів, їхньої стратегії й тактики[3595] займалися держслужбовці, які працювали в Інституті економіки Державного планового комітету (Держплан) Вірменської РСР[3596] . Таким чином, використовуючи ресурси радянського режиму, формувався вірменський націоналістичний рух.
2. Проводилася масштабна пропагандистська робота серед одноплемінників у НКАО, серед інтелігенції та студентства[3597] в Єревані, а також серед вірменських інтелектуалів в Москві[3598] . У 1985–1987 роках це дозволило організувати збір підписів[3599] та відправку 500[3600] індивідуальних та колективних листів[3601] до центрального керівництва в Москві з вимогою передати НКАО до складу Радянської Вірменії. А вже згодом, наприкінці 1987[3602] – на початку 1988 року[3603] до столиці СРСР до вищого керівництва країни одна за одною вирушили п’ять делегацій активістів. Вони наполягали, що зміна адміністративно-територіальних меж на Кавказі, яку вони вимагали, є єдино можливим рішенням.
3. Проведення з кінця 1987[3604] – початку 1988 року зборів на підприємствах, мітингів, демонстрацій та страйків у НКАО та Вірменії. «Розгорнута, по суті, потужна кампанія обробки людей. Щодня настирливо й цілеспрямовано нав’язується думка про необхідність боротьби до остаточної перемоги, поширюються найфантастичніші чутки, що часто провокують населення, при цьому чиниться найжорсткіший тиск на інакодумців. Особливе місце відводиться організації потоку телеграм та листів до центральних органів у Москву, редакцій газет… Ми помремо, але досягнемо свого – ці слова нам доводилося чути не раз… Багато хто намагається говорити від імені всього народу»[3605] , – повідомляли з НКАО кореспонденти одного з всесоюзних видань. «Люди скаржаться, що їх на роботу не пускають. Якщо хтось [з вірмен] висловив слово проти [націоналістів], його одразу починають залякувати»[3606] , – скаржився Горбачов. Він підкреслював стосовно протестних акцій у НКАО, що «відверто простежуються дії за інструкцією та зв’язки з Вірменії… імпульси йдуть з Вірменії, спрямовані на те, щоб у Степанакерті [адміністративний центр НКАО, сучасний Ханкенді] "тліло"»[3607] . Своєю чергою, одне з центральних видань у березні 1988 року повідомляло, що перед початком масової протестної активності «у Нагірний Карабах зачастили гості з Єревана»[3608] . «Потужна підтримка йде з Вірменії»[3609] , – писав з НКАО кореспондент того ж видання. Тодішній депутат всесоюзного парламенту, який мав контакти з вірменськими активістами, згодом описував тих, хто наприкінці 1980-х видавав себе за керівників вірменсько-карабаського руху, «перебуваючи далеко від Степанакерта, вони іноді відігравали роль підбурювачів, але ніколи і за жодних обставин не ризикували собою, уникаючи полум’я пожежі, яку вони розпалювали»[3610] . У той же час у НКАО людей збирали на мітинги «погрозами "відлучення від народу", а то й розправою»[3611] . А у березні 1988 року одне з всесоюзних видань повідомляло: «Люди, що вийшли на вулиці та площі Єревана, приїхавши сюди з різних куточків республіки, були добре організовані, дисципліновані. Важливу роль зіграла заздалегідь продумана, ретельно підготовлена організація проведення "народних хвилювань". На підприємствах, у закладах, вишах "раптом" з’являлися вожді, яким заздалегідь було відомо, куди і о котрій годині вести людей, які гасла при цьому скандувати. Більше того, якщо хтось відмовлявся йти на мітинги, його прилюдно ганьбили, називали ледь не зрадником нації, змушували брати участь у демонстраціях… Сьогодні вже відомо, що всі виступи у Вірменії та НКАО організовані людьми, які не один рік наполягали на приєднанні автономної області до Вірменської РСР. А нещодавно вони об’єдналися у так званий комітет "Карабах" і домагаються його офіційного визнання»[3612] .
4. Організаційне будівництво: на базі перших груп активістів, що сформувалися у 1986–1987 роках[3613] , у березні 1988 року[3614] були створені дві скоординовані громадські структури – Комітет «Карабах» у Єревані та Комітет «Крунк» у НКАО. Показовим є семантичне значення назви другої організації: журналістам з Москви пояснювали, що воно «символізує журавлину тугу за батьківщиною», а для своїх «Крунк» розшифровувався значно відвертіше: Комітет революційного управління Нагірним Карабахом[3615] . Обидві структури з самого початку, ще до виходу в публічну площину, формувалися за моделлю мілітаризованих організацій: жорстка дисципліна, чіткий розподіл функцій[3616] , мілітаристська риторика[3617] , підготовка активістів до тюремного ув’язнення[3618] , створення бойових підрозділів[3619] . Водночас використовувався досвід націоналістичної партії Дашнакцутюн та її пропагандистські матеріали, зокрема із закликами втопити в крові «російсько-єврейсько-турецько-татарський блок»[3620] (якраз з середини 1980-х у Вірменії дашнаки помітно активізувалися[3621] ). У липні 1988 року єреванський кореспондент державного інформаційного агентства ТАСС повідомляв: «Відділення "Карабаху" діють практично на кожному підприємстві та в установі, у навчальних закладах… Їм вдалося значною мірою паралізувати діяльність правоохоронних органів у республіці»[3622] . У січні 1989 року, перебуваючи у Вірменії, голова радянського уряду Рижков зазначав: «Активісти комітету "Карабах" відіграли фатальну роль у розпалюванні міжнаціональних пристрастей, в організації заворушень, вигнанні з рідних домівок тисяч ні в чому не винних громадян [азербайджанської національності]…»[3623] .

Розгортання вірменського націоналізму за лекалами Кремля

Багато істориків та публіцистів, які висвітлювали тогочасні події на Південному Кавказі, справедливо зазначали, що широкі перетворення, започатковані Горбачовим у 1985–1986 роках, призвели до дестабілізації регіону в 1988–1989 роках. Але ніхто не звернув уваги на те, що кремлівський реформатор не просто дав поштовх. Він особисто запустив у рух ті суспільні сили, які, поділяючи націоналістичні погляди, на той час були глибоко інтегровані в радянську систему Вірменії та демонстрували повну лояльність до комуністичного строю.

Як було зазначено вище, розробниками оновленої програми вірменського націоналізму, а також його стратегії й тактики були співробітники одного з ключових відомств Радянського Союзу – єреванського відділення Державного планового комітету (Держплан). Горбачов називав цю організацію «вищим науково-економічним штабом країни»[3624] і виступав за посилення її координуючої ролі в діяльності інших державних відомств . Тому не дивно, що єреванські працівники Держплану чутливо вловлювали нові віяння з Москви. Серед архітекторів національних рухів різних етносів СРСР саме ці діячі зуміли[3625] першими повною мірою скористатися можливостями, які у 1985–1987 роках надали реформи Горбачова для суспільно-політичної активності.

• У 1986–1987 роках кремлівський реформатор неодноразово закликав комуністів на місцях стати авангардом[3626] революційних перетворень, діяти «серед мас»[3627] , розвивати їхню «політичну активність»[3628] , «пробуджувати ініціативу та самодіяльність мас»[3629] . Наставляючи комуністів, Горбачов говорив: «Зараз настав час рішучих дій, поворотів». А потім цитував першого лідера Радянської Росії Леніна: «Оскільки політика вимагає рішучих змін…, [партійний] апарат має бути придатним для будь-яких маневрів»[3630] . Багато партійних керівників у НКАО та Вірменії сприйняли ці заклики буквально. Вони стали авангардом першого масового націоналістичного руху в Радянському Союзі. Про роль комуністів у цьому русі свідчить склад засновників Комітету «Крунк» у НКАО, який керував мітингами, демонстраціями й страйками в цій області у 1988 році. А згодом, під час Першої Карабаської війни, лідери комітету стали керівниками вірменських збройних формувань. Серед засновників «Крунка» налічувалося 47 членів комуністичної партії, зокрема 4 члени обласного та міського партійних комітетів (тобто, фактично то були керівники місцевих комуністів), 3 секретарі партійних комітетів заводів. Вища рада «Крунка» також складалася з комуністів, включно з членом обласного комітету партії[3631] . Фактично вірменська партійно-господарська еліта розкололася надвоє: найавторитетніші, найдинамічніші й найініціативніші функціонери компартії, формально не виходячи з її лав, очолили комітети «Крунк» і «Карабах»; інші ж, переважно пасивні, безініціативні та нерішучі, залишилися на чолі офіційних органів влади. Останні мали протидіяти піднесенню націоналістичного руху, який очолили їхні вчорашні колеги. Але не змогли або не захотіли. Тим більше, значна частина комуністів Вірменії, загальна чисельність яких на початок 1988 року перевищувала 189 000 осіб[3632] , прямувала на вулиці[3633] за своїми колишніми-новими лідерами. «У суботу, 25 червня, я чув від партійних, радянських працівників зухвале: “Ми підемо до кінця у своїх вимогах…” [відокремлення НКАО від Азербайджану]»[3634] , – з подивом зазначав у липні 1988 року кореспондент одного з московських видань. І дивувало його те, що такі заяви робили саме «працівники» комуністичної партії, які стали на чолі націоналістичного руху.
• Очільник держави вважав інтелігенцію «палким поборником»[3635] , одним з природних союзників у реалізації свого політичного курсу[3636] , «новою силою, яка буде долучатися»[3637] . В умовах Вірменії ця група населення мала особливе значення – у 1970-х за чисельністю наукової інтелігенції вірмени посідали перше місце серед усіх народів СРСР.[3638] . Як зазначають російські дослідники, «Справедливо припускаючи, що більшість партійної номенклатури чинитиме опір задуманим реформам, М. С. Горбачов зробив ставку на ту частину інтелігенції, яка демонструвала прихильність до ліберальних ідей…»[3639] . Саме така інтелігенція Вірменії та НКАО, серед якої вирізнялися наукові працівники[3640] , письменники[3641] та артисти[3642] , заклала основу сучасного вірменського націоналістичного руху.
• Кремлівський реформатор виступав за активне залучення до політичних процесів молодіжної організації комуністичної партії – комсомолу, чисельність якого у Вірменії на початок 1988 року перевищувала 580 000 осіб[3643] . «З’явиться широке поле для прояву й розвитку самостійності та ініціативи комсомолу»[3644] , – обіцяв Горбачов у квітні 1987 року. Через рік чинні й колишні комсомольські керівники адміністративного центру НКАО очолили місцевий сепаратистський рух[3645] , і залучили до нього багатьох рядових комсомольців.
• З осені 1986 року радянський лідер неодноразово закликав молодь взяти найактивнішу[3646] участь у політиці[3647] . У січні 1987 року Горбачов заявляв, що вона «повинна діяти активніше…, щоб молодь на ділі стала енергійним учасником змін»[3648] . У квітні того ж року, звертаючись до молоді, керівник СРСР проголосив, що їй «належить брати участь у революційному оновленні»[3649] , і закликав «усіх до дії»[3650] . «Ви повинні опанувати весь арсенал засобів народовладдя»[3651] , – наставляв Горбачов молоде покоління. А всі його виступи транслювалися по телебаченню та радіо, друкувалися в газетах та видавалися окремими брошурами. Тому не дивно, що вже восени 1987 року вірменська молодь відгукнулася на ці заклики й стала основним активом націоналістичного руху під час проведення масових мітингів та демонстрацій у Єревані[3652] .
• Ще з кінця 1984 року[3653] , а потім регулярно, Горбачов виступав[3654] за «підвищення ролі та значення»[3655] громадських організацій, за розширення їхніх прав[3656] , щоб вони «дедалі активніше залучалися до справи управління країною»[3657] . Цей принцип був повністю впроваджений такими громадськими організаціями, як єреванський комітет «Карабах» та «Крунк» в НКАО. Вони змогли налагодити роботу серед населення й вивести сотні тисяч людей на вулиці.
• З початку 1985[3658] року очільник держави неодноразово виступав[3659] за «самоврядування народу», «коли сам народ реально керує своїми справами, коли мільйони людей беруть участь у політичному житті»[3660] . Вірменські націоналісти, організувавши масований тиск на республіканську владу шляхом проведення страйків, мітингів та демонстрацій, у яких у першій половині 1988 року взяли участь понад мільйон осіб, створили відчуття справжнього народного самоврядування в Радянській Вірменії та НКАО. Щоб досягти такого успіху, достатньо було дослухатися до вказівок самого Горбачова: «треба весь час бути з людьми…, жити серед мас, бути постійно пов’язаним із народом… тепер треба піднімати людей…, використовувати потенціал мас»[3661] . Новоявлені вірменські лідери саме так і діяли, залишаючись незмінними організаторами та ораторами на багатотисячних мітингах і демонстраціях. Тим самим вони фактично втілювали заклики очільника СРСР від січня 1987 року – забезпечити «реальну й дедалі активнішу участь народу у вирішенні всіх питань»[3662] , «по-справжньому підняти ініціативу народу»[3663] , дати простим людям «реальну можливість висловлювати свою думку з будь-якого питання суспільного життя»[3664] .
• З моменту[3665] приходу до влади Горбачов домагався розширення повноважень та підвищення політичної ваги республіканських та обласних виборних органів (Рад), щоб забезпечити їм «вирішальну роль»[3666] . У 1986 році очільник держави наставляв: «Сьогодні вони можуть і повинні стати однією з найефективніших ланок мобілізації мас»[3667] . І вони справді виконали цю місію. У 1988 році депутати Рад увійшли до керівництва націоналістичного руху[3668] . А постанови цих органів у НКАО та Вірменії з карабаського питання забезпечили масову політичну мобілізацію населення й сприяли стрімкій ескалації міжетнічного конфлікту. Крім того, очільник СРСР докладав зусиль до лібералізації самого виборчого процесу[3669] , що зрештою сприяло приходу до влади у Вірменії націоналістів.
• І, нарешті, Горбачов у 1986–1987 роках постійно повторював[3670] про революційну спрямованість обраного ним курсу, зазначаючи, що «це справжня революція в усій системі відносин у суспільстві, в свідомості й серцях людей»[3671] . Лідери вірменських націоналістів виконали й цю вказівку кремлівського реформатора, влаштувавши у 1988–1990 роках у своїй республіці справжню революцію.

Горбачов особисто мобілізував вірменське суспільство, підштовхуючи його до масової політичної активності. Переломним моментом став великий партійний захід всесоюзного масштабу, що відбувся в Москві 25–26 червня 1987 року (Пленум Центрального Комітету комуністичної партії). Тоді очільник держави жорстко розкритикував вище партійне керівництво Вірменії[3672] . Це відкрило можливості для висування в республіці альтернативного лідерства, насамперед з числа молодих та енергійних партійних функціонерів середньої ланки.

У тій самій доповіді Горбачов заявив: «Партія пробудила активність мас. І наш обов’язок – не дозволити цьому імпульсу згаснути, а розвинути його, дати йому проявитися в повній силі»[3673] . І висловив невдоволення тим, що «в республіці [Вірменія] виявляють нічим не виправданий спокій…»[3674] . «Наші люди не хочуть більше миритися з тим, щоб окрім них будь-ким вирішувалися питання, що стосуються їхніх інтересів»[3675] , – заклично карбував кремлівський реформатор. Це створило передумови для політичної активності широких мас.

Червневу промову Горбачова транслювали всі засоби масової інформації. 25 липня в Єревані відбувся пленум керівництва комуністичної партії Вірменії. На ньому обговорювалися «заходи щодо прискорення й поглиблення»[3676] перетворень згідно з директивами червневого пленуму в Москві. Одночасно у всесоюзних ЗМІ розпочалася кампанія «гострокритичного» висвітлення «соціально-господарських, ідейно-моральних та екологічних проблем Вірменії»[3677] . Це, за висловлюванням Горбачова, «породило величезні надії»[3678] у вірменському суспільстві на швидкі зміни. У наступні кілька місяців ці настрої змінилися атмосферою розчарування й санкціонованого з Москви зростання невдоволення республіканською владою. Через три з половиною місяці після червневого виступу Горбачова в Єревані розпочалися перші протестні акції. Як незабаром зазначав один вірменський академік, на багатотисячних мітингах «величезні маси людей вважали, що все, що вони роблять, – це в дусі перебудови»[3679] .

Можливо, навіть час початку масової протестної активності був визначений «з подачі» очільника Радянської держави. «Зволікати жодним чином не можна»[3680] , – зазначав Горбачов у червні 1987 року. А 2 листопада він оголосив: «вирішальними, у певному сенсі, критичними будуть найближчі два, можливо, три роки»[3681] . Протягом двох попередніх років[3682] вірменськими націоналістами з числа радянських держслужбовців та представників партійного апарату була проведена величезна підготовча робота. Все вже було готове до запуску масового протестного руху. І саме в листопаді, відразу після позначення Горбачовим «вирішальних строків» для радикальних перетворень, у Єревані під гаслами нового курсу реформ відбулися перші багатотисячні мітинги з вимогами відокремлення НКАО від Радянського Азербайджану[3683] . «Усі кадри, які політично на боці перебудови… повинні отримати підтримку»[3684] , – зазначав кремлівський реформатор. І, очевидно, тому, що вірменські комуністи, лідери цього руху, діяли чітко відповідно до настанов Горбачова, «поширювалися чутки, що Москва майже "за", треба лише рішучіше вимагати»[3685] . Але при цьому активісти ультимативно попереджали: «Не буде Карабаху – не треба нам жодної перебудови!»[3686] .

«Ми, вочевидь, самі ще не повністю усвідомлюємо, наскільки далекосяжні наслідки мають і матимуть процеси демократизації…»[3687] , – зізнавався 18 лютого 1988 року кремлівський реформатор. Минав четвертий місяць відтоді, як почалася втеча азербайджанських біженців з Вірменії[3688] . Четвертий день у НКАО тривали мітинги вірменських активістів[3689] . За два дні їхні співвітчизники, депутати виборного органу цієї області, ігноруючи інтереси 40-тисячного азербайджанського населення, оголосять про намір вийти зі складу Радянського Азербайджану й приєднатися до Вірменії[3690] . Одночасно в Єревані почнуться демонстрації[3691] на підтримку цього рішення. Ці події миттєво стануть[3692] потужним детонатором ескалації міжетнічних суперечностей у регіоні. Як наслідок, влітку 1988 року очільник СРСР, вочевидь, почав, за його ж словами, «усвідомлювати», куди веде настільки поспішна й радикальна політична трансформація радянської системи, розпочата до (і фактично замість[3693] ) першочергового розв’язання гострих соціально-економічних проблем. Щодо вірмено-азербайджанської конфронтації Горбачов тоді з сумом зазначав: «Подивіться, які форми взято на озброєння: перманентні масові демонстрації, мітинги й, зрештою, страйки. Інакше кажучи, ми бачимо, що демократичні права й нові умови, які відкрила й створила перебудова, використовуються відверто в антидемократичних цілях»[3694] . І з жахом додавав, що вже є ті, хто «збожеволів на дикій, нелюдській ідеї: хай навіть загинуть сотні й, можливо, тисячі людей, але це, мовляв, зміцнить дух нації. Це – політична параноя і найвищий ступінь безвідповідальності, нелюдяності!»[3695] .

Безсилля комуністичного керівництва Вірменії

Керівні органи Вірменії «перебували у повному збентеженні й, по суті, виявилися нездатними вести аргументовану контрпропагандистську роботу проти тих, хто розпалював [міжнаціональну] ворожнечу»[3696] , – свідчили у 1988 році журналісти центральних видань. Подібна ситуація спостерігалася і в НКАО: «Апарат обкому [обласного комітету] партії… скомпрометував себе в очах народу. Партійних працівників народ не слухав... Оголилася неспроможність традиційної пропаганди, в якій слово розходилося, а інколи й суперечило справі»[3697] .

Недієздатність вищого партійного керівництва за таких умов була закономірною. Вона була зумовлена комплексом чинників, що наклалися один на один: бурхливим зростанням націоналістичних настроїв; «кадровою революцією» Горбачова в управлінському апараті[3698] , розпочатою в перші місяці після його приходу до влади[3699] , що інтенсивно проводилася у Вірменії з червня 1988 року[3700] ; складною адаптацією великих партійних керівників на місцях до стрімко змінюваних політичних реалій[3701] («А наші кадри не встигають за цими настроями народу»[3702] , – нарікав Горбачов у жовтні 1987 року); укоріненою з кінця 1920-х років нездатністю високопоставлених функціонерів правлячої партії до прояву ініціативи та до «живої» агітаційної роботи з населенням[3703] , звичкою виступати лише на постановочних «парадних заходах»[3704] («У Єревані на багатогодинних мітингах, мабуть, жодному з наділених владою керівників не вдалося завоювати аудиторію»[3705] ); банкрутством комуністичної ідеології. До того ж сам Горбачов ще 1986 року закликав до «справжньої революції в усій системі відносин у суспільстві»[3706] і проголосив, що правляча «партія не має сертифіката на цілковиту істину»[3707] . А в червні 1987 року очільник держави гучно, на всю країну, викривав та дискредитував офіційне керівництво Вірменії[3708] . Вже в березні 1988 року кореспонденти одного з центральних видань повідомляли з Єревана: «Саме пасивність, відсутність необхідних аргументів, небажання безпосередньо спілкуватися з людьми, значною мірою втрачений авторитет керівників сприяли швидкому зростанню впливу на маси новоявлених лідерів»[3709] . Тоді ж офіційні діячі комуністичної партії Вірменії, які представляли владу в республіці, були змушені піддатися тиску молодих активістів[3710] . У березні 1988 року Горбачов визнавав, що місцеве керівництво «втратило владу, воно вже не володіє подіями»[3711] .

На той час націоналісти створили потужний важіль тиску на республіканську владу. Вони були здатні виводити на вулиці Єревана сотні тисяч людей і влаштовувати безстрокові страйки на державних підприємствах. «На мітингах знову говорять про продовження страйку. На жаль, на цих масових зібраннях зовсім не чути голосу партійних та радянських працівників, доводів, що протистоять доводам активістів комітету “Карабах”»[3712] , – повідомляв у липні 1988 року з Єревана кореспондент одного з центральних видань. Водночас у НКАО саме лідери комітету «Крунк», а не офіційне керівництво, керували «найрізноманітнішими сторонами життя автономної області»[3713] . У листопаді 1988 року московські журналісти повідомляли з Єревана: «зараз багато партійних працівників лише розгойдуються, несміливо вступають у полеміку…»[3714] .

Тема НКАО як прикриття для захоплення влади у Вірменії

Діяльність націоналістів з роздування проблематики НКАО від початку була спрямована на створення альтернативи радянському керівництву Вірменії та подальший прихід до влади. Ще в лютому 1988 року Горбачов зазначав: делегати вірменських націоналістів приїздили до Москви й домагалися прийому у вищого керівництва країни для підвищення власного авторитету в очах населення Вірменії[3715] .

Згодом ветерани руху свідчили: щойно він здобув широку популярність, у травні 1988 року в ньому почалися «розбірки» за владу[3716] . І вже влітку націоналісти зробили публічну заявку на «зміну керівного складу»[3717] республіканських органів влади. У липні того ж року кореспондент інформагентства ТАРС повідомляв з Єревана: «…головне їхнє завдання – через дестабілізацію економіки та суспільного життя Вірменії перехопити владу»[3718] . У жовтні депутат Верховної Ради (парламенту) республіки, письменник Казарян, заявив: «Авантюристи й підбурювачі намагаються використати ситуацію, щоб стати “героями”, а зрештою й прийти до влади»[3719] . А в грудні 1988 року представник центрального керівництва СРСР у НКАО зазначав, що у Вірменії «комітет “Карабах” будь-якою ціною намагається проникнути в політичні структури, створити передумови для своєї легалізації саме як влади»[3720] . Того ж місяця Горбачов під час візиту до Вірменії констатував: «Це публіка, що рветься до влади. І її треба зупинити…»[3721] . Але було вже пізно[3722] . Москва втратила контроль над ситуацією.

У травні 1990 року, на хвилі народної популярності, багато активістів націоналістичного руху увійшли до парламенту Радянської Вірменії. А в серпні того ж року їхній представник Тер-Петросян був обраний головою парламенту – Вірменський загальнонаціональний рух прийшов до влади[3723] . Після краху Радянського Союзу в 1991 році Тер-Петросян став першим президентом незалежної республіки[3724] , а очолювана ним партія зберігала владу до 1998 року.

Історичні закономірності

• Національне питання відіграло в розпаді СРСР майже таку саму роль, як і в розпаді Російської імперії 1917–1918 років. Радянський Союз був величезною державою, у якій наприкінці 1980-х проживало 286 млн осіб[3725] . Вони поділялися приблизно на 130 етносів[3725] . Понад 30% мешканців країни не належали до слов’янського населення. Лише 15 великих народів мали свої національні республіки. Але існували ще 20 автономних республік, 8 автономних областей[3726] та 10 національних округів[3727] , сформованих за етнічною ознакою.
  
  Міжнаціональну ситуацію ускладнювало те, що під час створення Радянської держави у 1920-х роках та її територіально-адміністративного устрою в 1930-х[3728] тодішнє керівництво встановило внутрішні кордони таким чином, щоб поставити різні етноси у сильну залежність від центру. Для цього консервувалися традиційні міжнаціональні суперечності. Так, наприклад, у Центральній Азії території, заселені певним етносом, передавалися до складу національної республіки його історичного антагоніста. Вважалося, що це стане одним із гарантів міцності Радянського Союзу. Як зазначав Горбачов, «помилки, яких припускалися у сфері національних відносин, їх прояви залишалися в тіні, і говорити про них було не заведено. Це призвело до негативних наслідків…»[3729] .
  
  Усі ці давні суперечності почали оживати після проголошення Горбачовим нового курсу на демократизацію. У грудні 1986 року в кінотеатрах країни розпочався показ епохального художнього фільму грузинського режисера «Покаяння». У ньому алегорично, але в надзвичайно гострій формі викривалася радянська історія часів правління Сталіна. «Тим самим провідна група ніби демонструвала, у якому напрямку й наскільки далеко вона була готова йти у майбутньому переосмисленні історії та політики»[3730] . На початку 1987 року Горбачов проголосив: «Народові потрібна вся правда»[3731] , «білих плям в історії не повинно бути»[3732] (незабаром ці орієнтири були доведені до повного заперечення радянського історичного досвіду[3733] ). У жовтні того ж року найвищий орган СРСР, Центральний комітет правлячої партії, ухвалив рішення про «висвітлення білих плям»[3734] в історії країни. Популярні друковані видання, багато з яких змінили попереднє керівництво[3735] , були завалені потоком раніше недоступної інформації про масовий голод, репресії та депортації різних народів СРСР у 1920-1940-х роках. Це сприяло «швидкому зростанню національної самосвідомості всіх націй і народностей»[3736] . «Деякі питання, – за дуже заниженою оцінкою Горбачова, – почали ускладнюватися, набувати в низці випадків націоналістичного забарвлення»[3737] .
  
  Сплеском подібних настроїв скористалися республіканська адміністрація президента Рейгана та різні сили в мусульманському світі. Тодішнє керівництво США й надалі розглядало СРСР як геополітичного та ідеологічного суперника[3738] . Через популярні серед радянського населення закордонні радіостанції[3739] , фінансовані американським урядом, роздмухувалися міжетнічні суперечності[3740] , зокрема між вірменами й азербайджанцями[3741] . Своєю чергою, низка мусульманських країн та міжнародних ісламських рухів прагнули задіяти етнічний чинник для нарощування власного впливу, передусім у радянській Центральній Азії. Ефект цих зовнішніх впливів посилювала стрімко наростаюча економічна криза[3742] . Всупереч обіцянкам Горбачова[3743] , зростав дефіцит основних продовольчих товарів[3744] . «Якби була інша соціально-економічна ситуація, багато національних питань відпали б»[3745] , – казав тодішній керівник України. Сукупність отриманих негативних факторів, до того ж разом із загальним зростанням злочинності[3746] , сама по собі загрожувала соціальним вибухом у масштабах усієї держави.
  
  На цьому тлі масоване педалювання через мітинги й широку медіакампанію гострого міжетнічного питання НКАО загрожувало спровокувати ланцюгову реакцію в інших регіонах СРСР. У лютому 1988 року Горбачов зазначав на закритій нараді радянського керівництва: «Такі тертя є скрізь, і якщо їх не зупинити…, тоді міжусобиця піде по всій країні»[3747] . Місяць по тому він підкреслював щодо вірмено-азербайджанського протистояння: «Перед нами, товариші, одне з найскладніших питань усього життя країни, її долі…»[3748] . У липні 1988 року очільник держави заявив стосовно вірменських претензій на НКАО: «Як бути тоді з таджиками, які живуть в Узбекистані, та з узбеками, які живуть у Таджикистані? ...Якщо перепідпорядкування НКАО – єдиний шлях, тоді ми повинні перекроювати всю нашу країну»[3749] . Тобто створювався небезпечний прецедент[3750] ультимативної та масової протестної активності на ґрунті міжнаціональної суперечки. Керівники в Москві й союзних республіках це усвідомлювали. Вони закликали не загострювати суперечностей і шукати компроміс. Центральна влада була готова завалити НКАО коштами заради поліпшення соціально-економічного становища області[3751] , але відмовлялася перекроювати кордони між двома радянськими республіками. Своєю чергою, вірменські націоналісти категорично відкидали будь-які компроміси. Власне тема НКАО цікавила їх лише як тригер для розгортання націоналістичного руху в самій Вірменії з метою подальшої зміни влади. Тому «в обмін» на економічні вигоди для НКАО вони відмовлялися припиняти проведення мітингів, демонстрацій та страйків[3752] . Горбачов буквально благав їх «зупинити» нагнітання міжетнічних суперечностей, якщо не заради стабільності всієї країни, то хоча б з турботи про вірменське населення в інших місцях Кавказу[3753] . Йому було очевидно, що міжнаціональна ескалація позначиться і на них[3754] . Але ці аргументи не спрацювали.
  
  У підсумку загострення вірмено-азербайджанських суперечностей, що стало очевидним у лютому 1988 року, призвело до першого[3755] великомасштабного міжетнічного конфлікту пізнього періоду СРСР[3755] . У квітні того ж року Горбачов визнав на нараді з функціонерами правлячої партії з національних республік, що «карабаський конфлікт стривожив країну!»[3756] . Це підштовхнуло ескалацію національного питання в масштабах усього Союзу. А вона, своєю чергою, стала одним з детонаторів краху СРСР.
  
  Перше вірмено-азербайджанське збройне протистояння відбулося 22 лютого 1988 року, а вже 14 липня 1989 року вище керівництво в Москві серйозно обговорювало ймовірність розпаду радянської держави на національні держави[3757] . «Усе тепер гуде через національні питання»[3758] , – нарікав один з учасників тієї наради. «У низці республік ми вже не володіємо ситуацією»[3759] , – підтримував його інший представник вищого керівництва. А рівно за рік до того Горбачов урочисто оголосив: «Успіхи національної політики нашої партії безсумнівні, і ми по праву пишаємося ними»[3760] . І вже протягом наступного року після вибуху вірмено-азербайджанського конфлікту міжетнічні конфлікти спалахнули в Узбекистані[3761] , Казахстані[3762] та Грузії[3763] . «Країну, мов напади хвороби, стрясають міжнаціональні сутички. Дедалі частіше і суворіше[3764] , – писала в серпні 1989 року одна з центральних газет. – Масштаби міжусобиць загрозливо розширюються, кількість жертв зростає… Сутички й конфлікти відбуваються один за одним, повідомлення з різних регіонів країни нагадують зведення з театру воєнних дій[3764] ». Як констатував тодішній очільник радянського уряду Рижков, «Закавказька пожежа не могла не позначитися на стабільності в державі загалом»[3765] .
• Як і на попередніх етапах протистояння, у 1905–1906 та 1917–1920 роках, його сучасна «гаряча» фаза у вигляді прямих збройних зіткнень почалася у 1988 році на тлі ослаблення «імперського» центру[3766] та кризи всієї системи держави, у межах якої були змушені співіснувати два ці народи-антагоністи. Тодішній мешканець Зангезуру Фарадж Гамідов згадує: у перші роки після приходу до влади Горбачова «Вони були обережні, бо ще існував Центральний комітет [комуністичної партії]… Ми теж не вірили… Але потім стало зрозуміло, що партія ослаблена зсередини і ось-ось розвалиться»[3767] .
  
  
  
  
• Як і на початковій стадії попереднього етапу протистояння у 1917–1918 роках, розгортання конфлікту в 1988–1990 роках інтенсифікувало процес набуття обома народами-антагоністами національної державності та визначило її характер, особливо в перші роки існування. Крім того, початкові стадії конфронтації у 1917–1918 і 1988 роках прискорили остаточне відмирання нав’язаної з центру імперської ідеології та заклали ідейні основи нових національних держав.
• Як і на попередніх етапах протистояння, у 1905–1906 та 1917–1920 роках, ініціативнішим, більш організованим і підготовленим до протистояння актором у 1987–1988 роках виявилися вірмени[3768] . Причому, повторилася навіть модель взаємин національного центру з національною периферією. Якщо у 1917–1918 роках організація вірмен в Ериванській губернії відбувалася завдяки спрямовуючій ролі керівництва Дашнакцутюн у Тифлісі, то в 1985–1988 роках сепаратистський рух вірмен НКАО значною мірою ініціювався й координувався націоналістами з Єревана. Крім того, проявилася і політична наступність. У 1905–1906 та 1917–1920 роках домінуючою силою в управлінні конфліктом з тюрками з вірменського боку була партія Дашнакцутюн. На новому етапі конфронтації вона хоча вже й не відігравала настільки вирішальної ролі, але з середини 1980-х нарощувала активність у Вірменії[3769] , а з 1989 року[3770] брала помітну участь у протиборстві з азербайджанцями[3771] . Головний же актор, Комітет «Карабах» у Вірменії, у своїй організаційній та пропагандистській діяльності спирався на дашнацький досвід початку ХХ століття.
• Як і на попередніх етапах протистояння, у 1905–1906 та 1917–1920 роках, азербайджанці у 1987–1989 роках знову значно відставали від вірмен за консолідацією, організованістю та здатністю до масової мобілізації заради національних прагнень. Один з головних помічників Горбачова згодом свідчив: «у 1986 році, коли лише виникла карабаська криза… азербайджанський націоналізм спав глибоким сном»[3772] . А тим часом вже тривав другий рік активної організаційної, пропагандистської та лобістської роботи вірменських націоналістів. Але протягом перших трьох років їхньої діяльності щодо відокремлення НКАО від Азербайджану реакція тамтешнього суспільства й офіційного керівництва практично була відсутня. Ситуація почала змінюватися[3773] лише тоді, коли вірменські націоналісти вже створювали свої структури в Єревані та НКАО і, спираючись на них, почали проводити мітинги й демонстрації. Завдяки цьому їм вдалося домогтися, щоб парламент НКАО офіційно звернувся до парламентів Вірменії та Азербайджану з питанням про відокремлення. Тоді ж зростання націоналістичних настроїв у Вірменії спровокувало там сутички між вірменами та місцевими азербайджанцями. З Вірменії до Азербайджану почали прибувати перші біженці. Це, поряд з публічною заявкою НКАО на вихід зі складу республіки, викликало масове обурення азербайджанців[3774] . «Тепер почали в Азербайджані реагувати»[3775] , – зазначав наприкінці лютого 1988 року очільник Радянської держави. А міністр оборони додавав, що безперервні й масові протестні акції в НКАО «є генератором, який підігріває настрої»[3776] . Таким чином і в азербайджанців прокинулися національні почуття. Очевидець тих подій, соціальний філософ Фурман, підкреслював, що виникнення «масового націоналістичного руху в Азербайджані» сталося «пізніше, ніж вірменського, і значною мірою як реакція на нього»[3777] . Народний фронт Азербайджану було створено в липні 1989 року[3778] , тоді як у Вірменії схожа організація, Комітет «Карабах», з’явилася ще в березні 1988 року[3779] . І саме за прикладом вірменських націоналістів їхні азербайджанські «колеги» почали ескалувати ситуацію з розрахунком кинути виклик комуністичному керівництву Радянського Азербайджану[3780] .
• Як і на попередніх етапах протистояння, у 1905–1906 та 1917–1918 роках, ериванські тюрки, які тепер уже стали азербайджанцями Вірменії, у 1987–1988 роках проявили себе як найслабший, політично відсталий та неорганізований компонент тюрксько-кавказької спільноти. І хоча до кінця 1980-х вони зберігалися у вигляді доволі великого й компактного етнічного масиву (200–250 тисяч осіб – відчутно більше, ніж тоді було вірмен у НКАО), як і їхні предки у 1917–1920 роках, власної політичної структури вони не створили. В обидва вирішальні періоди, коли вірменські сусіди проявляли підвищену політичну активність, вони взагалі не мали жодного представництва. І тоді, і тепер у них повністю було відсутнє національне лідерство. У цьому вони разюче відрізнялися не лише від вірмен у тому ж НКАО, а й від багатьох інших народів, що проживали меншиною на власній історичній території в різних республіках і областях Південного та Північного Кавказу.
  І якщо у 1917–1920 роках відсутність лідерства в ериванських та зангезурських тюрків була зумовлена їхньою багаторічною відчуженістю від системи державної освіти та управлінського апарату Російської імперії, то наприкінці радянського періоду причини дещо змінилися. Обмежень на здобуття середньої й вищої освіти вже не було. Але в Радянській Вірменії неофіційно проводилася політика недопущення азербайджанців до керівних посад, як у системі партійно-господарського управління, так і в усіх вузькопрофесійних сферах. Тому більшість азербайджанців, які отримали вищу освіту, воліли їхати до Радянського Азербайджану для подальшої кар’єри. У результаті до кінця 1980-х років кадрове середовище, яке могло б забезпечити лідерство цієї національної меншини у Вірменії, не сформувалося.
  Попри гучну кампанію вірмен щодо їхньої «нещадної» дискримінації та «національного гноблення» в НКАО, там вони мали принципово інші можливості, ніж азербайджанці в сусідній республіці. «Цілком безсумнівно, – писав у 1994 році російський історик і соціальний філософ Фурман, – що становище вірмен у Карабаху було кращим і вони мали більше прав, ніж, наприклад, азербайджанці… у Вірменії, у Зангезурі…, які взагалі не мали жодної автономії»[3781] . Натомість у НКАО функціонували і виші з викладанням вірменською мовою, і такі ж органи влади. Як наслідок сформувалася національна інтелігенція та управлінський клас. Саме з їхнього середовища вийшли лідери націоналістичного руху кінця 1980-х – початку 1990-х.
  Азербайджанці у Вірменії таких провідників не мали. Вони хоч і проживали компактно, нерідко у складі цілих сільських конгломерацій, але в переважній більшості були звичайними фермерами. Політикою вони не цікавилися. Процеси пробудження суспільної свідомості, що бурхливо розвивалися в міських центрах СРСР у 1986–1988 роках, їх практично не зачепили. «…Азербайджанці відносно легко приймають реальність, йдучи в “побут”, в інтереси родин та локальних спільнот. Їм дуже важко згуртуватися навколо загальнонаціональної справи, і принципова різниця між поведінкою вірмен у Карабаху та через Карабах, які продемонстрували вражаючу наполегливість та згуртованість, і цілком пасивною та “страждальною” поведінкою азербайджанців у Зангезурі наочно демонструє відмінності психології цих двох народів»[3782] . Тому «жодного руху за приєднання до Азербайджану або хоча б за автономію вірменські азербайджанці не створили»[3783] . Вони до кінця продовжували вірити, що радянська влада є непорушним гарантом їхньої безпеки[3784] .
  
  
  
  
  
  У 1988 році «демократизація» увірвалася в їхнє життя вже у вигляді масових антиазербайджанських демонстрацій по всій Вірменії, блокади націоналістами їхніх сіл та сутичок з представниками «титульної нації» під час рідкісних поїздок до районних центрів. Часу для самоорганізації та створення структур захисту колективних інтересів азербайджанців у Вірменії вже не було. Мешканці кожного села самостійно вирішували питання фізичного виживання та переселення до Азербайджану. У цьому їм іноді допомагали, як могли, родичі, які перебралися туди раніше. У звʼязку з цим показово, що на відміну від вірменського націоналістичного руху у Вірменії, який активно підтримував співвітчизників у НКАО, з Азербайджану організованої політичної підтримки азербайджанцям у Вірменії не було. Це пояснювалося тим, що в Азербайджані національний рух сформувався значно пізніше, ніж у Вірменії, лише до середини 1989 року. А на той час азербайджанців у Вірменії вже не залишилося. «Вони у 1988 році були викинуті з Вірменії, і зараз усі про них забули»[3785] , – констатував через шість років російський історик. Таким чином, через пасивність, політичну незрілість та нездатність до національної мобілізації, а також через відсутність організаційної підтримки від сильніших співвітчизників з інших регіонів, як і в 1918–1920 роках, нащадки ериванських та зангезурських тюрків знову зазнали вигнання, тепер вже повністю й остаточно.
• Зумівши спровокувати емоційний сплеск націоналістичних настроїв[3786] у частини азербайджанського суспільства в Радянському Азербайджані, як і на початку ХХ ст., вірменські діячі одразу поставили знак рівності між своїми південними й східними сусідами – турками та азербайджанцями[3787] . Один з ідеологів націоналістичного руху Балаян[3788] заявляв: «Немає виправдання турецькому геноциду вірмен, який відроджено в сучасному Азербайджані…»[3789] . «Але у 1988 році Вірменія не була незалежною державою. Воювати з турками вірмени не могли… У 1988 році вірмени могли боротися лише з якимось внутрішньосоюзним та відносно слабким "ерзацом", "сурогатом", "символом" темних сил вірменської історії»[3790] . Таким чином, боротьбі за відокремлення НКАО надавалася масштабна історична інтерпретація. Вона подавалася як протидія черговому геноциду вірмен, який нібито готували «турецькі варвари». Офіційне звинувачення в новому геноциді було висунуто Академією наук Вірменії на початку 1990 року[3791] . Тоді ж вірменські пропагандисти почали стверджувати, що керівники Радянського Азербайджану, які до другої половини 1980-х суворо контролювалися Москвою[3792] , «протягом десятиліть» керувалися «доктриною панісламізму й пантюркізму, що багато десятиліть проводилася щодо християнських народів в Османській імперії і сьогодні в Азербайджанській РСР»[3793] . Особливо цинічно звучали звинувачення в моноетнічності Азербайджану з[3794] огляду на те, що Радянська Вірменія була утворена одразу після винищення й вигнання з її територій 77% тюркського та 98% курдського населення[3795] . Як наслідок, під час офіційного підбиття підсумків перепису 1926 року зазначалося: «Вірменія в етнографічному відношенні більш одноманітна, ніж Азербайджан та Грузія»[3796] . Згідно з переписом 1979 року, азербайджанці у власній республіці становили 78%[3797] , а вірмени у своїй – 89,7%[3797] . Тому на початку 1980-х підкреслювалося: «Серед республік Закавказзя однорідністю національного складу вирізняється Вірменія…»[3798] . Ця ж республіка посідала останнє місце в СРСР за часткою етнічно змішаних шлюбів. У 1959 році в Азербайджані цей показник становив 7,1% і наближався до середнього по країні (10,2%), а у Вірменії досягав лише 3,2%[3799] . «Зниженою часткою національно змішаних шлюбів відзначалася Вірменська РСР – республіка з найбільш однорідним національним складом населення»[3800] .
• Як і на попередньому етапі конфронтації 1917–1920 років, характерною рисою вірменських націоналістів кінця 1980-х була їхня цілковита безкомпромісність. Єдино «справедливим»[3801] рішенням безапеляційно оголошувалося лише те, яке вони самі просували «шляхом тиску», «ультимативних вимог»[3802] та нав’язування своїх бажань[3803] . Хоча, як зазначали Горбачов[3804] та майбутній керівник російської розвідки Примаков[3804] , альтернативні варіанти розв’язання карабаського питання існували, зокрема прийнятні для азербайджанської сторони. Проте вони були відкинуті вірменськими діячами[3805] . «Окремі групи намагаються видавати свою думку за єдино правильну, нав’язати її суспільству часто в ультимативній формі. Це негайно й неминуче спричиняє взаємну ворожнечу»[3806] , – наголошував 1988 року представник центрального радянського керівництва в НКАО. «…Людей на мітингах збурюють екстремістськи налаштовані елементи, а мікрофон надається передусім тим, хто не приймає компромісних рішень, кому потрібна конфронтація з будь-якого приводу, загострення й без того напруженої ситуації»[3807] , – заявляв у липні 1988 року завідувач кафедри державного, адміністративного та міжнародного права Єреванського державного університету Назарян. А Горбачов, реагуючи на виступ ректора того ж університету Амбарцумяна щодо «справедливого» вирішення проблеми НКАО, зазначав: «У вашому виступі й натяку на можливість компромісу немає… Ви ж не хочете вступати в діалог не лише з азербайджанцями, а й з нами»[3808] . Показово, що подібну думку щодо ультимативної безкомпромісної позиції вірменських діячів у 1919 році висловив представник британської адміністрації на Кавказі[3809] . Через 70 років неготовність до компромісів щодо НКАО була зумовлена тим, що сама ця область використовувалася лише як привід для мобілізаційної активності, спрямованої на зміну влади у самій Вірменії. «Нагірний Карабах для них – лише зручний привід, образно кажучи, розмінна монета»[3810] , – зазначав 1988 року представник у регіоні центрального радянського керівництва. Тому й не могло бути жодних компромісів щодо НКАО, оскільки справжні цілі націоналістичного руху були значно масштабнішими. Звичайно, якби ці справжні цілі було оголошено від початку, сам рух як антидержавний опинився б поза законом. Тому, як зазначало у березні 1988 року одне із всесоюзних видань, «офіційно товариство “Крунк” не ставить політичних цілей. Воно проголосило завдання, так би мовити, дослідницько-просвітницькі: вивчення історії краю, його зв’язків із Вірменією, відновлення пам’яток старовини. Але насправді його лідери, виступаючи від імені народу, намагаються диктувати волю партійним, радянським, господарським органам області…»[3811] . За даними того ж видання, вже тоді націоналісти перейшли до прямих погроз: якщо їхні вимоги не буде виконано, «Партизанська війна почнеться!». А «молоді неголені хлопці» вигукували: «Ми – смертники, якщо нас не відокремлять [від Азербайджану], ми підемо на все!»[3812] .
• Як і напередодні Першої світової війни, вірменські націоналісти у 1988 році знову повели свій народ до тотального зіткнення зі значно переважаючим за демографічним та економічним потенціалом супротивником. І в обох випадках – заради ілюзорної мети. «Вони ніколи не виходили з реального співвідношення сил, що борються, ніколи не зважали на інтереси тих народних мас, серед яких та для яких вони діяли»[3813] , – писав понад сто років тому один з членів уряду Грузинської демократичної республіки. Однак у 1914–1915 і в 1988 роках лідери націоналістичного руху усвідомлювали, що власними силами не здатні здолати супротивника, якого самі ж атакували. Тому і тоді, і тепер вони покладалися на те, що «основну роботу» за них виконають росіяни. Так, розраховувалося, що під час Першої світової російські війська завоюють для вірмен Східну Анатолію, а в період Перебудови Москва повинна була передати Карабах Вірменії. Підсумок обох авантюр виявився подібним: у Вані вірменські націоналісти протрималися на російських багнетах 70 днів, після чого були змушені поспіхом відступити; правити Карабахом, за негласної підтримки Росії, їм вдалося довше – цілих 30 років, але й звідти зрештою довелося тікати так само, як з Вана. Як не парадоксально, для вірменських націоналістів такі поразки вигідні. Тому раз за разом вони ведуть свій народ у завідомо програшні конфлікти. Чому вигідні? Тому що це дозволяє законсервувати в національній свідомості давно міфологізовану ненависть до «колективного турка», постійно фокусуючи на ній суспільну увагу. Це ж значно простіше, ніж кропітко, день у день розв’язувати проблеми безробіття, бідності, інфляції та безперервного виїзду вірменського населення за кордон…

Щойно «верховний арбітр» некавказького походження не виконував вимог вірменської сторони, його миттєво звинувачували в некомпетентності, нерозумінні кавказьких реалій та проазербайджанській орієнтації. Саме так у 1919 році вірменські діячі реагували на відмову британської адміністрації вивести Карабах з-під управління Азербайджану[3814] . І точно така ж реакція послідувала в другій половині 1980-х на незгоду найвищого керівництва СРСР поступитися вимогам вірменських націоналістів щодо НКАО[3815] . Своєю чергою повідомлення всесоюзних ЗМІ на цю тему, якщо вони не відповідали настановам вірменського руху, таврувалися як такі, що спотворюють правду і є проазербайджанськими[3816] . Націоналісти вимагали від кореспондентів центральних видань, щоб вони «слухали лише їх, вірили лише їм»[3817] . Як передавав із НКАО один московський журналіст у липні 1988 року, «Вони твердо переконані: про нас слід писати або добре, або нічого. А як же повідомляти погане? Погане, відповідають, повідомляйте лише про азербайджанців»[3818] . Парадоксально, але так само вірменські діячі поводилися під час вірмено-тюркських сутичок на Кавказі 1905 року. Будь-який російський чиновник на Кавказі, діяльність якого не відповідала їхнім сподіванням, миттєво оголошувався «вірменофобом[3819] » та «зрадником вірмен[3820] ». А один з рупорів вірменського націоналізму обурювався: «Столична преса заповнена брехливими кореспонденціями… Певна частина преси довго й наполегливо, не звіряючись з історією та фактами, брехала й обмовляла вірмен»[3821] . За понад 80 років його послідовники не змінили своїх наративів.