Кінець 1987 – початок 1989 року став початковою фазою сучасного етапу вірмено-азербайджанської конфронтації. Виселення азербайджанців з Вірменії було одним з фрагментів цієї фази. Щоб зрозуміти, чому воно сталося саме тоді, важливо простежити причинно-наслідкові зв’язки. Зробити це можна лише шляхом упорядкування у хронологічному порядку ключових віх конфронтації, що набирала сили. Лише так можливо адекватно оцінити, які події мали ефект каталізатора та детонатора, а які стали реакцією.
Важливість виявлення причинно-наслідкових зв’язків зумовлена тим, що надалі багато істориків та публіцистів зосереджували увагу на одній або кількох резонансних подіях. Саме з них ці автори починали «відлік» сучасного етапу вірмено-азербайджанського конфлікту. Водночас події, що передували й спровокували ці гучні інциденти, залишалися «за кадром». Таке вибіркове висвітлення давало змогу тенденційно інтерпретувати загальну динаміку наростання протистояння. Унаслідок цього втрачалася повна картина, одним з фрагментів якої і стало остаточне виселення азербайджанців з Вірменії.
Хроніка наростання конфронтації та виселення азербайджанців з Вірменії
18 жовтня 1987 року в Єревані за участю близько 200 осіб[3824] відбулася перша демонстрація[3825] націоналістів, які виступили на підтримку одноплемінників одного з сіл західної частини Азербайджанської РСР, що вступили в конфлікт з районним керівництвом. На цій акції в Єревані вперше публічно пролунали вимоги про приєднання Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО) до Вірменії[3826] .
«У листопаді 1987 р. в Єревані відбулося кілька багатотисячних мітингів, організатори яких відкрито вимагали від центральної влади зміни республіканських кордонів»[3827] . Тоді ж у Вірменії та Карабаху розпочався збір підписів[3828] за відокремлення НКАО від Радянського Азербайджану, а до Москви вирушила перша делегація активістів з метою висунути керівництву СРСР вимоги[3829] з цього ж питання (у наступні місяці туди поїдуть ще чотири такі делегації).
Уривок з книги одного з найавторитетніших дослідників вірмено-азербайджанського конфлікту Томаса де Ваала «Чорний сад»
«…Сталася трагедія на півдні Вірменії, у Мегрійському та Кафанському районах [історична область Зангезур], де в багатьох селах компактно проживали азербайджанці. У листопаді 1987 року на залізничний вокзал Баку прибули два товарні вагони з азербайджанцями, змушеними тікати з Кафана через міжетнічні протистояння. Відомостей про цей інцидент збереглося дуже мало, у пресі його зовсім не висвітлювали, але залишилися очевидці тих подій»[3830] .
Як зазначає сучасна російська дослідниця, «…з листопада 1987 до січня 1988 р. частина азербайджанських мешканців Кафанського району Вірменської РСР одночасно виїхала до Азербайджану»[3831] .
«Наприкінці січня 1988 р. на промислових підприємствах Карабаху почалися масові страйки…»[3832] .
Уривок із книги де Ваала «Чорний сад»
«Близько 25 січня 1988 року історик Ариф Юнусов ішов на роботу до Академії наук у Баку, коли побачив нові свідчення втечі азербайджанців з Кафана. Чотири червоні «Ікаруси» стояли перед будівлею Верховної Ради Азербайджану. Юнусов згадує пасажирів тих автобусів: «Усі вони були в жахливому стані. Переважно це були жінки, діти та люди похилого віку. Молоді було небагато. Багато хто сильно побитий. Вони кричали». Ніхто ще детально не розповідав про цих перших біженців, головним чином через те, що азербайджанська влада постаралася приховати інформацію про них»[3833] .
За свідченням тодішнього першого заступника голови КДБ СРСР Бобкова, біженці тікали з Кафанського району внаслідок погромів, «вчинених вірменами у районах, де переважно проживали азербайджанці»[3834] .
13[3835] –14[3836] лютого в адміністративному центрі НКАО розпочалися мітинги вірменських націоналістів.
20 лютого[3837] вірменські депутати парламенту НКАО ухвалили рішення про вихід цієї області зі складу Радянського Азербайджану та приєднання до Вірменської РСР. Вони закликали парламенти обох республік затвердити це рішення[3838] . Як підкреслює Де Ваал, «азербайджанські депутати відмовилися брати участь у голосуванні»[3839] (а їх було 39 зі 150 народних обранців НКАО[3840] ). Це звернення отримало широке висвітлення й спровокувало стрімке наростання ескалації[3841] . «Від цього моменту події чітко набули характеру етнополітичного конфлікту»[3842] . Тим більше, того ж дня[3843] в Єревані, за активної участі іноземних вірмен[3844] , почалися мітинги «прихильників приєднання НКАО до Вірменії»[3845] .
«…Перша фаза вірменської кампанії була заздалегідь ретельно спланована. Багато азербайджанців, яких вірменське повстання застало зненацька, були переконані, що дії заколотників отримали офіційну підтримку з Москви… Карабаський рух справді користувався підтримкою вірменських прибічників з радянського істеблішменту»[3846] . Але водночас генеральний прокурор Радянської держави визнавав, що заклик затвердити вихід НКАО зі складу Азербайджану демонструє «антиконституційний, протиправний характер дій самої влади, зокрема в НКАО, які створюють нібито легальну санкціоновану платформу для ескалації напруженості та національної ворожнечі»[3847] .
22 лютого в Карабаху відбулися перші[3848] масові зіткнення азербайджанців і вірмен. Для їх припинення було залучено війська [3849] . Загинули двоє азербайджанців[3850] – перші жертви конфлікту,[3851] що набував сили. «Знову ж таки, можна сперечатися про те, хто був першим, хто як поводився і хто більше винний – азербайджанська чи вірменська сторона – але факт залишається фактом: першими жертвами були азербайджанці. 22 лютого 1988 року в Аскеранському районі загинули двоє людей: селянин, який працював у виноградниках, і хлопчик, який здався підозрілим вірменському стрільцю. До честі азербайджанських лідерів і народу республіки, вони постаралися стримати емоції та не стали афішувати вбивство»[3852] , – зазначав пізніше тодішній перший заступник голови КДБ СРСР Бобков. І в той же день чисельність учасників демонстрації в Єревані досягла близько 100 000 осіб [3853] . Як повідомляє Де Ваал, за словами очевидців, на другому тижні мітингів вірменських націоналістів у Карабаху було зґвалтовано дві азербайджанські студентки[3854] .
23 лютого «в Єревані тривають мітинги, низка підприємств міста оголосила страйк на знак солідарності з вірменами-карабахцями»[3855] .
24 лютого «у Вірменській РСР тривають мітинги, страйк оголосила більшість підприємств та установ Єревана, інших міст і районів республіки. До Єревана прибувають колони демонстрантів з міст та районів республіки»[3856] . Чисельність учасників протестних акцій сягнула 120 000 осіб [3857] . Таке масштабне поширення масових виступів на підтримку НКАО та проти Азербайджану, що проводилися під керівництвом націоналістів, не могло не вплинути на стосунки вірмен з місцевими азербайджанцями.
Згадує Музаффар Нурієв[3858] , народжений у 1957 році в зангезурському м. Кафан (суч. Капан, Сюнікська обл.), і який прожив там до 1988 року:
«25 лютого 1988 року, коли все почалося, я був у швидкій допомозі [інтерв’юйований працював у швидкій допомозі в м. Кафан]… Коли я їхав на виклик, так сталося, що довелося проїхати повз [залізничну] станцію. Я побачив, що азербайджанці зібралися там. Серед них були люди, яких я знав. Один з них навчався зі мною у середній школі в паралельному класі. Він був педагогом із Зангелана. Я сказав йому: "Аслан-муаллім, не треба їхати до Баку. Місто порожнє, нікого немає. Усе це провокація"… Жодної організованості не було: кожен взяв свою сумку з речами, дитину за руку і втікав. Сіли в поїзд. У Зангелані їм перегородили шлях. Того дня вірмени закидали камінням азербайджанську школу, розбили вікна, побили азербайджанців, яких зустрічали на вулицях. Я сам цього не бачив, розповідаю те, що казала мені сестра… Тих, хто не відповідав їм вірменською мовою, вони залякували, били. З цього все почало закипати. І в той час там вже діяли представники карабахців [вірмен з Карабаху]… 90% місцевих мешканців не хотіли, щоб усе це сталося. Сила була за приїжджими».[3858]
Як визнавали через півтора року діячі вірменського націоналістичного руху, «вже в двадцятих числах» лютого 1988 року з Кафанського району Вірменської РСР «а також з інших районів з азербайджанським населенням до Азербайджану стали стікатися так звані "біженці"». За тим же джерелом, в Азербайджані почали поширюватися чутки «про нібито здійснені у Вірменії насильницькі дії проти азербайджанців»[3859] .
Тодішній другий секретар Кафанського комітету Комуністичної партії Вірменії Бабаян підтвердив Томасу де Ваалу, що «в одну з лютневих ночей 1988 року дві тисячі азербайджанців залишили Кафанський район», пояснивши це «чутками та провокаціями»[3860] .
26 лютого (витяг зі стенограми закритого засідання Політбюро ЦК КПРС, вищий орган керівництва Радянської держави)
«Горбачов [очільник СРСР]: …В останній момент [26 лютого] на вулицях Єревана було не менше півмільйона людей. Все було паралізовано, усе зупинено. Почали підтягуватися люди з найближчих сіл. Йшли колонами… Єреваном пішли листівки: "припиняйте, вірмени, мітингувати, беріться за зброю та нищіть турків" [так вірменські націоналісти називають азербайджанців]… Там є екстремістські елементи… Вони дуже сильно накручують емоції… є факти втечі азербайджанських родин з Вірменії»[3861] .
Мітинг на Театральній площі біля пам’ятника Олександру Спендіарову в Єревані 26 лютого 1988 року.
27 лютого по центральному радянському телебаченню виступив заступник Генерального прокурора СРСР Катусев. Він наголосив, що двоє загиблих під час зіткнень у Карабаху п’ять днів тому були азербайджанцями[3862] . «…Цей виступ став каталізатором подальших погромів»[3863] . У той же день до очільника Радянської держави звернулася[3864] Вірменська таємна армія визволення Вірменії, більш відома як ASALA. Дислокуючись на Близькому Сході, у 1970-х – 1980-х вона здійснила численні терористичні акти в арабських країнах, Європі та США, а за кілька років її бойовики активно візьмуть участь у військових діях у Карабаху. 27 лютого 1988 року, звертаючись до Горбачова, ця організація виступила на підтримку приєднання НКАО до Вірменії.
Події в Карабаху та Зангезурі, поширення інформації про азербайджанських біженців з Вірменії[3865] , а також заява заступника Генпрокурора були використані антиурядовими елементами для дестабілізації ситуації в Радянському Азербайджані. Ввечері 27 та 28 лютого[3866] в одному з найбільш багатонаціональних, депресивних та криміногенних[3867] міст республіки, Сумгаїті, стався вірменський погром. Йому передувало розміщення в його околицях азербайджанських біженців з Вірменії.[3868] . Як пояснив Горбачов 29 лютого на закритому засіданні керівництва країни: «Азербайджанці почали виїжджати, побоюючись розправи й стверджуючи, що їм не дають жити у Вірменії. Ось це й стало поштовхом»[3869] . Тодішній перший заступник голови КДБ Бобков зазначав, що у Сумгаїті «Напруження досягло кульмінації, коли на площі з’явилися азербайджанці, що втекли з Кафанського району Вірменії та розповіли про погроми, вчинені вірменами у районах, де переважно проживали азербайджанці»[3870] . Зі свого боку, російський соціальний філософ Фурман, через кілька років, говорячи «про ланцюг причинно-наслідкових зв’язків» у вірмено-азербайджанському конфлікті, зазначав: «А цей ланцюг очевидний – якби не виник потужний рух, який намагався через центр, через Москву, приєднати НКАО до Вірменії… більше того, якби вже не виникла хвиля біженців- азербайджанців з Вірменії, то, мабуть, не було б і Сумгаїта…»[3871] . Але тоді, у 1988 році, кореспонденти одного з всесоюзних видань повідомляли, що «багато азербайджанців – мешканців Сумгаїта… самовіддано рятували вірменські родини – своїх колег по роботі, сусідів, родичів»[3872] . Навіть вірменські націоналісти підтверджували, що азербайджанці «багато ризикували, ховали й рятували своїх сусідів-вірмен»[3873] . До кримінальної відповідальності було притягнуто «92 особи, більшість з яких згодом отримали заслужене покарання»[3874] . Але вірменські діячі, «за сприяння»[3875] товариства «Знання», підконтрольного владі Вірменської РСР, звинуватили в організації погрому радянське керівництво Азербайджану[3876] . Більш того, події в Сумгаїті одразу оголосили черговим геноцидом[3877] . На одне з цих звинувачень Горбачов відповів такими словами: «Геноцид – це певна політика, організована, а не спонтанна. У Сумгаїті чинили злочини покидьки суспільства. Встановлено, хто вони. А геноцид – це політика знищення, що навмисно проводиться проти певного народу чи меншини. Чому ж витівку бандитів ви хочете приписати усьому Азербайджану? Про який геноцид може йти мова? Адже ви знаєте, що означає це слово, його вагу. Ви кидаєте такі звинувачення, що будете потім шкодувати все своє життя»[3878] . Саме через такі голослівні заяви вірменських діячів протистояння двох етносів-антагоністів набуло тотального характеру по всьому Південному Кавказу. На масових демонстраціях у Єревані та інших містах Вірменії звучали заклики до розправи над азербайджанцями, які проживали в республіці[3879] . «І до Сумгаїта вірмени виганяли азербайджанців з Вірменії, але тепер вони почали робити це систематично й цілеспрямовано, в тому числі і з районів Арарату та Зангезура, де азербайджанці проживали компактною групою»[3880] , – зазначав шведський дослідник. «У віддалених районах Вірменії (наприклад, у Зангезурі) мали місце напади на азербайджанські поселення з метою змусити їхніх мешканців залишити рідні домівки. Це призвело до початку масової втечі азербайджанців з Вірменії»[3881] .
29 лютого перший секретар Центрального комітету правлячої комуністичної партії Вірменії, фактичний керівник республіки, Демірчян визнав: «Ситуація, що склалася у нас у зв’язку з подіями в Нагірному Карабаху, як вам, мабуть, вже відомо, викликала занепокоєння у частини азербайджанського населення. Деякі азербайджанські родини виїхали за межі республіки»[3882] .
Згадує Фіруза Мамедова[3883] , народжена 1964 року в селі Сарал (суч. Нор Хачакап) Спітакського району Радянської Вірменії (суч. Лорійська обл.) і яка прожила там до 1988 року:
«З місцевими вірменами, якщо чесно, стосунки були добрі. Приходили – до нас на поминки, до них – на весілля чи поминки. Були кумами. Тому з місцевими вірменами стосунки були дуже хороші. А ті вірмени, які прибували з Карабаху, переважно з великими бородами, почали сіяти ворожнечу між нами… Вони з’явилися після сумгаїтських подій. Це були бородаті, високі, дужі вірмени. Усі вони були чужинцями. Серед місцевих вірмен такого не було…[3883]
Був початок 1988 року. Вірмени, побачивши нас в автобусі, починали чіплятися, казати, мовляв: "ми вам помстимося за події в Сумгаїті, вб’ємо, спалимо вас", і все в такому дусі. Щодня були перестрілки, що супроводжувалися хвилюванням і страхом.[3883]
Батьківський дім стояв у підвищеній частині села… Через те, що в батька була мисливська рушниця, всі збиралися там – діти, старші люди. Чоловіки до ранку не спали, щоб дітей і жінок не розстріляли…[3883]
Оскільки в селі було мало магазинів, люди по харчі їздили до міст – Кіровакан, Спітак, Ленінакан. Там ми бачили, як людей мучать.[3883]
Потім, після перестрілок, нам повідомили, що нас збираються вбити. За одну ніч вірмени прислали до нашого села автобуси. Нам сказали, що ми повинні сісти в автобуси й залишити село, нічого з речей не забираючи. Ми нічого не змогли взяти й сіли в автобуси. Лише ми й наші діти. Вдалося взяти лише кілька подушок та ковдр, щоб діти не змерзли в дорозі. Усього було 25–30 автобусів. На всю нашу колону виділили 2 БТРи [військові бронетранспортери], які мали супроводжувати нас до Газаха [північний захід Азербайджану].[3883]
Мій батько пообіцяв нашому водієві автобуса меблі та мій посаг, якщо той відвезе нас до Газаха. На виїзді із села була заправка. Коли ми до неї доїхали, нам дорогу перегородили білі автомобілі ВАЗ, в яких сиділи бородаті вірмени. Вони кудись відвели усіх водіїв автобусів, а ми залишилися в автобусі. Коли наш водій, вірменин, повернувся, він сказав: "Я дав слово вашому батькові. Я маю відвезти вас до Газаха. Закладіть вікна ковдрами та подушками, бо по вас стрілятимуть". Ми заклали вікна. Коли ми доїхали до Гамзачімена Кіроваканського району, по нас почалася стрілянина. Усі автобуси обстрілювали. Одну сім’ю в автобусі повністю вбили. Тіла загиблого подружжя просто там, у Гамзачімені, забрали й не повернули. 11-річна дитина отримала поранення, і нам ледве вдалося змусити їх залишити її. Вміст її голови весь вилився на сходинки автобуса. Її вдалося забрати, а загиблих батька з матір’ю – ні.[3883]
Нам довелося три дні чекати в Діліжанській ущелині. Ми чекали між Діліжаном і Газахом, щоб проїхати до Газаха. Через три дні туди направили літаки, танки, ще щось, і нас пропустили до Газаха...»[3883] .
2 березня[3884] в Єревані та НКАО узгоджено відбулися установчі з’їзди націоналістичних організацій, що отримали назви Комітет «Карабах» та «Крунк». Тісно взаємодіючи між собою, їхні активісти керували протестними акціями у Вірменії та НКАО. Наступного дня Комітет «Карабах» звернувся до ООН, іноземних парламентів та урядів, звинувативши керівництво Радянського Азербайджану та окремих представників найвищої влади СРСР «у злочині проти вірменського народу»[3885] .
4 березня республіканське інформаційне агентство Арменпрес повідомило: «Гугарк [село в Лорійській області на півночі Вірменії]. Деякі азербайджанські робітники радгоспу імені Шаумяна поквапились вивезти своїх дітей за межі республіки… Гехі [село в Зангезурі] – одне з тих сіл, де азербайджанські мешканці становлять значну частину. З цього населеного пункту також виїхали десятки людей»[3886] .
Згадує Айдин Гусейнов[3887] , народжений 1952 року в етнічно змішаному селі Саримченек (Сагмосаванк) Аштаракського району (суч. Арагацотнська область), який з 1974 по 1988 рік жив та працював учителем у селі Каракишляг Зангібасарського району:
«З березня 1988 року у вірмен почало проявлятися погане ставлення до нас… Почалося все це на базарі: людям стали забороняти торгувати на базарі й почали казати, щоб вони звідти йшли. З села ніхто не міг вийти: усіх ловили й били»[3887] .
Згадує Гюльоглан Сафаров[3888] , народжений 1965 року в селі Гаджі-Байрам/Бахчалар Октемберянського району (суч. Армавірська область) і який прожив там до 1988 року:
«21 березня 1988 року, на свято Новруз, ми накрили столи. Тоді почалася втеча [азербайджанців]… Люди залишили худобу, свійську птицю й розбіглися в різні боки.[3888]
У Масісі було багато азербайджанців. Там було 8 азербайджанських сіл. Наша невістка теж була звідти. Ми туди не поїхали, але багато хто поїхав, бо там багато азербайджанців.[3888]
Вранці ми вивели худобу, напоїли й нагодували. Хтось повернувся, продав своїх тварин і поїхав, бо вважав, що тут вже неможливо залишатися. Вірмени спалили наші скирти сіна… Палили вночі, даючи зрозуміти, що нам треба звідти йти. Нас вірмени трохи остерігалися, бо мій покійний брат був високого зросту й дуже сильний фізично. 1 травня 1988 року о 2-й годині ночі, коли мій брат вже був вдома й спав, нашу скирту сіна теж спалили. Оскільки дружина мого дядька була вірменкою, до них прийшли й сказали про це. Після цього батько сказав, що жити там вже неможливо. Мій покійний брат найняв два [вантажні] КамАЗи. Ми зібрали всі свої речі. О третій годині ночі прийшов військовий із застави й сказав, щоб ми виїжджали, бо нашу машину могли спалити. О четвертій годині ночі ми виїхали звідти. Батьки залишилися там, щоб продати будинок. Через півтора місяця вони продали його за безцінь вірменам і приїхали…[3888]
У 1988 році, вже після Сумгаїтських подій… Сафо… [один добрий знайомий – вірменин] казав: те, що відбувається, те, що роблять деякі вірмени, не має до них жодного стосунку. Поганих [вірмен] було мало, добрих було більше… Той самий вірменин казав батькові, що тут небезпечно залишатися. Він додавав, що в селі ніхто не може нічого нам сказати. Але за межами села один азербайджанець проти тисячі вірмен нічого не зможе зробити… Тому нам казали, що краще якнайшвидше виїхати з села, щоб дорогою нічого не сталося»[3888] .
24 березня через одне із всесоюзних видань керівництво вірменського націоналістичного руху попередило: якщо не будуть виконані його вимоги щодо відокремлення Карабаху від Азербайджану, «Партизанська війна почнеться!»[3889] .
Згадує Вілідон Алієв[3890] , народжений 1955 року в селі Зод Басаркечерського району (суч. Гегаркунікська область) і який прожив там до березня 1989 року:
«Усе почалося так: вірмени в Сумгаїті спровокували конфлікт… Після цього вірмени розлютилися. Вони почали провокувати нас. Ми не могли поїхати до райцентру, нам не давали зарплатню. Дитячі виплати у всіх зникли. Оскільки я працював в радгоспі бухгалтером та економістом, я на власні очі бачив, що відбувається. З Єревана до району приїхав працівник міністерства, вірменин. Він викликав директора радгоспу, голову сільради та сказав їм: “Ми більше не можемо вас залишати. Вас виріжуть. Виїжджайте“. Потім вірмени здійснили набіги на деякі села, побили та покалічили людей. Але нашого села вони остерігалися і навіть боялися. Вони зважали на нас, тому не могли напасти на наше село… У сусідніх селах були поранені та вбиті.[3890]
Перший секретар району Нуруджанян приїжджав до нас у село, й в одному з людних місць сказав, що ми вже не зможемо залишатися тут, мовляв, у Сумгаїті азербайджанці перебили вірмен, і ті тепер їдуть сюди мститися. Потім міністерство провело нараду з директорами радгоспів та керівниками сільрад усіх сіл і було сказано, що жодних гарантій відтепер бути не може: “Робіть що хочете, але виїжджайте”.[3890]
Люди зібралися біля входу до села з боку району. Ми виставили там пости. У нас не було зброї… Кілька днів ми перебували на тих постах, а потім приїхали озброєні бородаті вірмени, які не знали нашої мови й говорили вірменською. Після їхнього приходу ми остаточно зрозуміли, що треба їхати, бо вони не дадуть нам жити.[3890]
До магазинів не надходили продукти, зарплатню не виплачували… Ми самі пекли хліб у селі. І одним хлібом справа ж не обмежувалася. Пісок, цукор, вермішель, макарони – нічого цього в село не привозили»[3890] .
Згадує Антіга Гасанова[3891] , народжена 1961 року в селі Чайкенд (суч. Дпрабак) Красносельського району (суч. Гегаркунікська область) і яка прожила там до 1988 року:
«Ми товаришували з ними, і спершу все було добре. Але після Сумгаїтських подій вірмени почали докучати нам нескінченними прискіпуваннями. Ми й подумати не могли, що ціле село може раптом спорожніти. Щодня трасою повз село проїжджали машинами й кричали вірменською: “Карабах наш!”…[3891]
У нашому селі їх не було, але вони були в районі. У нас лікарня знаходилася в Красносельську. Коли ми хворіли, ми їздили в район. Одного разу ми поїхали до лікарні провідати хворого, а вірмени переслідували нас…[3891]
Били. Мій батько поїхав продавати яблука – вони всі його яблука знищили…[3891]
Коли були в селі, ми ховалися в лісі. Казали, що вірмени йдуть. Передусім від вірмен захищали жінок. А чоловіки були без зброї…[3891]
[Одного разу] сказали, що сьогодні прийдуть вірмени. Тоді сільрада організувала автобуси й вивезла людей...»[3891] .
15 червня парламент Радянської Вірменії підтримав «входження НКАО до складу Вірменської РСР»[3892] . За півтора тижня до того керівник СРСР Горбачов заявив щодо Вірменії: «Виявляються групи, які постійно розпалюють пристрасті… Вони не змогли б так розгорнутися, якби не мали опори в певних ешелонах влади»[3893] .
Згадує Айдин Гусейнов[3894] , народжений 1952 року в етнічно змішаному селі Саримченек (Сагмосаванк) Аштаракського району (суч. Арагацотнська область), який з 1974 по 1988 рік жив і працював учителем у селі Каракишляг Зангібасарського району:
Приблизно в червні «Кількох людей на базарі побили, після чого ніхто більше не хотів туди ходити. Потім потроху почали приїжджати вірмени з Сумгаїта та пропонувати охочим обміняти будинки. Спочатку ніхто не хотів обмінюватися: люди вважали, що немає сенсу обмінюватися будинками, бо тоді вони повернуться назад; ніхто не думав, що радянська влада може дозволити такому статися. Але приблизно через місяць стало зрозуміло, що радянській владі до цього, по суті, байдуже»[3894] .
«На початку липня в Єревані знову почалися мітинги»[3895] , «що переходили в сутички з силами правопорядку»[3896] . 4[3897] -6[3898] липня за потурання місцевих правоохоронних органів[3899] мітингувальники заблокували столичний аеропорт, «маніфестанти захопили злітно-посадкові смуги»[3900] . Для відновлення його роботи було проведено армійську спецоперацію. Були постраждалі з обох боків[3901] . У затриманих вилучили вогнепальну зброю[3902] . «До глибини душі обурений активними діями в Єревані та інших містах республіки підбурювачів з так званого комітету “Карабах”. Це безвідповідальні люди, з вини яких ситуація в республіці загострена до межі й загрожує вибухонебезпечними подіями. Через них у аеропорту “Звартноц” сталася трагедія[3903] , – писав до редакції одного з всесоюзних видань єреванський державний службовець Саркісян. – …Ми були там; я та кілька знайомих мені людей намагалися зупинити збурений комітетом Карабах натовп. Але, на жаль, нас ображали й ледь не побили»[3903] .
Аеропорт "Звартноц", Єреван. Липень 1988 р. Фото: Аветік Ованнісян.
У середині липня кількість азербайджанських біженців з Вірменії становила понад 20 000 осіб [3904] . І лише тоді, міркуючи про права вірменського населення НКАО, Горбачов раптово заявив, що «такою самою увагою мають бути оточені й азербайджанці, які проживають у Вірменії»[3905] . Хоч це був перший випадок, коли про їхні права заговорив очільник Радянської держави, жодних заходів для виконання цього побажання вжито не було. Натомість приблизно в той самий час у тих місцевостях Вірменії, де поруч розташовувалися вірменські й азербайджанські села, між ними були встановлені застави[3906] Радянської армії , як правило, із застосуванням військової техніки.
16 липня, уривок з публікації всесоюзної газети «Известия»
«Складна, напружена обстановка у Вірменській РСР й далі спричиняє масове переміщення азербайджанського населення з Вірменії до Азербайджану… ЦК Компартії Азербайджану вживає заходів для нормалізації обстановки в місцях компактного проживання азербайджанців у Вірменській РСР. Нещодавно там, за погодженням з ЦК Компартії Вірменії, побували дві групи відповідальних партійних та радянських працівників. Нині в цих районах на прохання ЦК Компартії Азербайджану перебувають відповідальні працівники ЦК КПРС [центрального апарату правлячої партії з Москви]. Завдяки проведеній роботі за останні тижні до Вірменії повернулися кілька сотень азербайджанців»[3907] . Як випливає з публікації, кількість азербайджанських біженців з Вірменії на той момент майже утричі перевищувала чисельність вимушених вірменських переселенців з Азербайджану.
18 липня Горбачов зазначав щодо вірменських активістів у Карабаху: «Усе робиться спеціально для загострення обстановки»[3908] . Він визнавав, що «вже зараз пристрасті певною мірою виходять з-під контролю»,[3909] і констатував наявність зброї «в руках агресивно налаштованих бойовиків»[3909] . На цьому тлі того ж дня Президія Верховної Ради (парламенту) СРСР визнала «неможливою зміну кордонів та встановленого на конституційній основі національно-територіального поділу Азербайджанської РСР та Вірменської РСР»[3910] . Тобто ініціативу щодо відторгнення НКАО від складу Азербайджану було офіційно відхилено на найвищому державному рівні. За висловом вірменських націоналістів, «Нагірний Карабах знову залишився в пазурах Азербайджану»[3911] .
Уривок з книги Томаса де Ваала «Чорний сад»
«Восени 1988 року вірмени виступили проти азербайджанської меншини у Вірменії та вигнали її. Існує хибна думка, ніби азербайджанське населення Вірменії не постраждало в конфлікті. Багато хто справді виїхав мирно, і в Єревані майже не було або й зовсім не було міжнаціональних протистоянь, однак у Єревані азербайджанців було дуже мало, і силам безпеки було неважко підтримувати порядок. У сільських районах випадки насильства траплялися повсюдно. Банди вірмен здійснювали напади на азербайджанські села, унаслідок чого багатьох жителів били або вбивали, їхні будинки підпалювали, а самих виганяли. До кінця року в сільських районах Вірменії були десятки покинутих сіл, з яких було вигнано понад 200 тисяч азербайджанців і курдів-мусульман, що постійно проживали у Вірменії. До 1989 року, попри те що насильницькі дії здебільшого припинилися, усіх азербайджанців, які залишалися у Вірменії, було депортовано»[3912] .
7 вересня: уривок із публікації американського видання «The New York Times»
«"Азербайджанці відчувають, що вони тут небажані", – сказав один давній мешканець-азербайджанець, який побажав не називати свого імені. – "Вірмени хочуть бачити поруч лише собі подібних". За офіційними оцінками, цього року до Азербайджану виїхали 20 тисяч зі 170 тисяч азербайджанців, що проживали на території Вірменії… Одна азербайджанка, опитана в присутності двох посадовців, розповіла, як вандали зруйнували будинок її сестри й підпалили двері осель її брата та двох племінників, зокрема одного – у центрі Єревана. Згодом вона попросила не називати її ім’я через можливі переслідування. Інші азербайджанці розповідали про родичів, яких звільнили з роботи через погрози або яким відмовляли в обслуговуванні вірменські власники крамниць».
«18 вересня ситуація в НКАО знову різко загострилася. На тлі страйків на пром. підприємствах сталися вуличні заворушення й сутички між особами вірм. та азерб. національності»[3913] . У НКАО «розпочалися погроми й підпали азербайджанських будинків, через що майже всі азербайджанці втекли з міста»[3914] . Через 2,5 місяці офіційний представник центрального керівництва СРСР у Карабаху зазначав: «У вересні становище настільки ускладнилося, що почалися протистояння на міжнаціональному ґрунті. Дійшло до прямих сутичок із застосуванням зброї, розбою, погромів, підпалів»[3915] .
Згадує Сулдуз Халілов[3916] , який народився 1965 року в селі Абіль-кенд (нині Норамарг) Масіського району (нині Араратська область) і проживав там до листопада 1988 року:
«Переселення тривало близько двох місяців. Упродовж останніх двох місяців сталося багато побиттів та нападів. Нам пощастило: коли вони схаменулися, у селі залишалося приблизно 30 родин. Усі роз’їхалися хто як міг: машинами, пішки. Але побиттів та іншого насильства було багато.[3916]
Нам відкрито говорили, щоб ми виїжджали… В останні два місяці [вересень–жовтень 1988 року] вночі здійснювали напади на село. Війська чи то були розпущені, чи ще щось сталося, але доходило до збройних нападів…[3916]
Ми сиділи в будинку й не могли навіть вийти надвір. Ми були ізольовані від інформації. Тому точно не знали, що відбувається»[3916] .
Згадує Махбуба Сафарова[3917] , яка народилася 1963 року в селі Кавшук/Говшут (нині Ермон) Єхегнадзорського району (нині Вайоцдзорська область) і яка проживала там до жовтня 1988 року:
«Після сумгаїтських подій почали приїжджати сирійські вірмени. Ми самі їх не знали. Наші знайомі казали нам, що це сирійські вірмени. Місцевих вірмен також підбурили саме приїжджі. Ми досить добре ладнали: разом з вірменськими дівчатами ходили в гори, їздили з ними в одній машині. Але коли почався безлад, вони стали закидати камінням наші машини, не давали проїхати, тих, хто їхав у район, били…[3917]
Нікому не дозволяли їхати до району. Навіть посадовці не могли проїхати, а якщо й їхали, їх били. Уночі влаштовували напади на село. Дівчат і жінок чоловіки відводили в гори. Я ніколи цього не забуду. Була висока гора. Вночі надійшла звістка, що вірмени йдуть. Жінки й дівчата побігли в гори. Вранці поверталися назад. Ми тікали дуже наляканими. Я теж тікала. Старшими над нами були двоє чоловіків. Решта чоловіків збиралися при в’їзді до села…[3917]
Я не забуду, як тоді з Баку викликали [державного діяча] Алісахіба Оруджева. Він приїхав і звернувся до людей: “Що вам такого роблять?” Другий секретар відповів: “Чи можна склеїти розбите скло? Виїжджайте. Ми не зможемо їх зупинити, вони прийдуть і влаштують різанину"…[3917]
Населення Кодухванка й Галасера вірмени депортували. А з інших сіл людей змусили тікати. Сирійські вірмени, коли приїхали, взялися за село Галасер. На той час ситуація вже загострювалася. У нас був знайомий вірменин… він сказав нам, що це сирійські вірмени й вони йдуть оглядати Галасер...[3917]
Був директор сирзаводу Хаїк Арутюнян. Він був чудовою людиною. Він прийшов і сказав моєму батькові: "Усе це погано скінчиться. Збери дітей і вивези кудись. Якщо хочеш залишитися – залишайся сам"… Батько зібрав нас і привіз до Нахічевані. На той час ситуація вже була напруженою.[3917]
Потім усе знову стихло, і батько повернув нас назад. Після цього ми виїхали звідти на КамАЗах через Кельбаджар [приблизно у вересні–жовтні 1988 року]. Ми взяли з дому лише по кілька речей. Все інше залишили там...[3917]
Вірмени не дозволяли проїхати [через їхні території], і ми були змушені йти через гори… Ми були ближче до Алагелляр у Кельбаджарі [в Карабаху]… Через ці гори наше населення й вивели через Кельбаджар… Вивозили машинами. Машини приганяли з Азербайджану…»[3917] .
Згадує Таргюль Оруджева[3918] , яка народилася 1972 року в селі Заркенд/Зарзибіль Варденіського району (нині Гегаркунікська область) й яка проживала там до 1988 року:
«Я закінчила там 9-й клас і перейшла до 10-го. У вересні почалося навчання, а 14 жовтня ми втекли.[3918]
У нас, у Заркенді, усе почалося з того, що стали чутні постріли. Почали говорити, мовляв, вірмени йдуть, треба вивозити молодь, дітей.[3918]
Ми жили у верхній частині села, а за селом була гора. Ті, хто жив у нижній частині села, щовечора одягали на себе й готували додатковий одяг, щоб сховатися за горою й не змерзнути, якщо раптом прийдуть вірмени. Батьки, дідусі й бабусі залишалися в домівках. Бувало, що ми щовечора йшли й ховалися за гору, бо казали, що вірмени йдуть. Тим, у кого вдома був телефон, телефонували з пошти й попереджали, щоб були напоготові, адже можуть прийти вірмени, і щоб ховали дружин і доньок. Телефонували з пошти. Пошта була одна. Там працювала дівчина, і вона телефонувала тим, у кого був телефон, щоб попередити. Вже наприкінці [перед тим як ми виїхали] чоловік моєї тітки й двоюрідний брат бабусі поїхали до району. Коли вони сіли там в автобус, їх жорстоко побили. Потім вони доволі довго лежали в лікарні. Їхні тіла посиніли від побоїв. Я сама це бачила.[3918]
Батьки казали, що не можуть піти, залишивши дім. Потім ми побачили, що всі виїжджають із села. Бабуся сказала батькові, що можна відправити дітей, а самим залишитися. Ми думали, що повернемося назад і що просто потрібно десь тимчасово розміститися. По той бік гори був Кельбаджар. Нас – дівчат і молодих жінок, а також кількох сусідів – відправили до Кельбаджара з одним з дорослих на чолі.[3918]
Ми всі думали, що повернемося. Батьки казали, що за кілька місяців можна буде повернутися. Але з часом ситуація лише погіршувалася, і всі виїхали. Говорили, що вірмени заганяли дітей у труби, а потім ці труби заварювали. Я цього не бачила, але так казали. Тому мій батько злякався, що й з нами може щось статися, і вирішив, що дітей привозити не буде. Згодом становище ускладнилося, і там вже було неможливо залишатися, і батьки з бабусею також приїхали до Азербайджану»[3918] .
Описуючи згодом витіснення азербайджанців з Вірменії, одне з всесоюзних видань зазначало: «Епізодичні літні сутички змінилися пізньої осені 1988 року масовим примусовим виселенням азербайджанців»[3919] .
Згадує Шафіга Поладова[3920] , яка народилася 1969 року в селі Наріманли/Гусейн-Кулі-Агалу (нині Шатван) Басаркечерського району (нині Гегаркунікська область) і яка з 1977 року проживала в селі Саріягуб – до 1988 року:
«Це був кінець жовтня – початок листопада [1988 року]. Була осінь, але там холоди наставали швидко. У людей вже топилися печі. З району надійшла звістка, що сім’я Али-кіші поїхала до району за покупками, і його дружину там побили… Раптом ми побачили, що з Гаябаши, сусіднього з нашим села, повз наше село женуть стадо корів. Наступного ранку провели отару овець. Казали, що вірмени б’ють, знущаються з людей. Села вже зазнають нападів, які здійснюють на автомобілях, тому люди виїжджають. Неможливо було повірити, що радянська влада допустила таке… Ми боялися, що вірмени будь-якої миті можуть щось із нами зробити…[3920]
Порадилися й після цього почали потроху готуватися. Уночі люди з 5–10 домів збиралися в одному будинку й щільно зачиняли двері. Потім випускали собак. Наче собака могла нас захистити від вірмен. Ми жили в страху якийсь час – 10–15 днів. Ми бачили, що в усіх [азербайджанських] селах люди збирають речі й вивозять худобу. Ми теж зібралися. Спочатку частину нашої худоби відвезли до Кельбаджара. Потім ми зібрали дитячий одяг, взяли 2–3 комплекти ковдр і подушок та трохи їжі. Так і приїхали. На цьому все й закінчилося»[3920] .
Згадує Асаф Наджафов[3921] , який народився 1967 року в селі Наріманли/Гусейн-Кулі-Агалу (нині Шатван) Басаркечерського району (нині Гегаркунікська область) і який проживав там до 1988 року:
«Наприкінці жовтня – на початку листопада 1988 року почалися масові виступи проти нашого проживання там. Нас практично змушували: зв’язок села з районним центром був перерваний; робочі місця були закриті. Все підвели до того, що люди в селі опинилися в блокаді: до магазинів не завозили продукти; неможливо було отримати документи. З іншого боку, окрім місцевих вірмен, їхні приїжджі покровителі нападали на всі села. Навколо сіл почали виставляти пости, зводити барикади, доходило до збройних нападів. Наше населення було змушене виїхати звідти. Частину родин, жінок тимчасово розмістили в Кельбаджарі, поки ми шукали місце, де можна було б оселитися …[3921]
У той момент не було можливості ухвалювати якісь рішення. Здавалося, що світ навколо зруйнувався. Родина велика. Не знаєш, куди йти, де ночувати. Ми навіть не знали, як житимемо після цього»[3921] .
Згадує Музаффар Нурієв[3922] , який народився 1957 року в зангезурському місті Кафан (нині Капан, Сюнікська область) і який проживав там до 1988 року:
«Тим, хто виїжджав після жовтня, перекривали дорогу. Нам теж перегородили шлях – я виїхав, вдавши вірменина. Коли ми їхали через Губадли, через села Аїн, Чайземі, на посту стояли вірмени. Я сказав їм, що це мої кірви [куми], я проведу їх і повернуся… А ось село мого тестя було на кордоні із Зангеланом. Ночами туди приходили й стріляли в повітря, щоб налякати мешканців та змусити їх вийти [з домівок]. У них крали речі»[3922] .
Згадує Азіз Аґаджанов[3923] , який народився 1976 року в селі Бабаджан-Дарасі (нині Цапатах) Басаркечерського району (нині Гегаркунікська область) і проживав там до 1988 року :
«Тоді ніхто не міг і подумати, що так багато людей буде переселено й покине свої рідні місця. У 1988 році почалося переселення… [Незадовго до того вірмени] почали приїжджати в наше село дивитися, чи не продає хтось худобу або птицю. Під цим приводом вони приїжджали, оглядали село й їхали. Ми ніби щось відчули – всю худобу перевезли й продали в Гедабеку, Товузі, Газаху.[3923] Настав момент, і нас попередили, що ми повинні йти, покинути село… Люди не лише з нашого, а й з інших сіл також…[3923]
Моя мати, я, діти мого дядька, діти моєї тітки вийшли звідти разом. Вийти самотужки було неможливо. На дорозі були й ведмеді, і вовки. Йти одному було неможливо ще й тому, що була зима…[3923]
Хтось виїхав власною машиною, а ми з кількома родичами перейшли через гору… У цей час вершина гори була вкрита снігом… Скільки людей загинуло на тій горі в снігу! Були й такі, що впали з тієї гори… Ми з великими труднощами перейшли звідти… Ми не могли швидко рухатися через ожеледицю...»[3923] .
Згадує Сафар Гусейнов[3924] , який народився 1959 року в селі Гюллібулаг (нині Бюракн) Амасійського району (нині Ширакська область) і який проживав там до 1988 року:
«Я сам цього не бачив, але розповідали, що в Спітаку вірмени заварювали дітей і жінок у трубах та скидали з гори. Вони вбили багатьох людей. Ті, хто зміг, втекли…Причому, місцеві вірмени нічого подібного не робили. Це вони [приїжджі вірмени] підбурювали місцевих вірмен, мовляв, бийте їх, ми їм помстимося.[3924]
Наші перейшли в бік Грузії. Прийшли з боку Мегрі, Сісіана, Капана [Зангезур]… Багато хто перейшов кордон у напрямку Туреччини. Там була річка Арпачай, де в багатьох з нас були посівні площі. Звідти багато хто й втік. Ми ж виїхали через Грузію… Нам казали, щоб ми не боялися, що ще повернемося назад»[3924] .
Як зазначалося рік по тому в публікації Вірменської академії наук, у листопаді «десятки тисяч азербайджанців були змушені залишити свої обжиті місця й переїхати до Азербайджану»[3925] .
Згадує Самая Гусейнова[3926] , яка народилася 1954 року в селі Курсалі (нині Арджаовіт) Спітакського району (нині Лорійська область) і яка проживала там до 1988 року:
«У листопаді прийшов один з вірмен і сказав, що… вони виселять сусіднє село, щоб ті пішли…, і що ми повинні поїхати жити до Азербайджану. Ми сказали, що ні за що не поїдемо до Азербайджану: ми тут народилися. Усе, що маємо, знаходиться тут – наше майно, наші вівці, наша домівка, тож навіщо нам їхати до Азербайджану? Він сказав: "Ось побачите, ми принесемо вас у жертву за Сумгаїт".[3926]
Нашу школу закрили, діти припинили ходити на навчання. У магазинах не було продуктів, були великі труднощі, дітям було важко, вони голодували. Жодних можливостей не було, ми давали дітям те, що могли знайти вдома, але й нам самим було дуже важко. Потім, 7 грудня, стався землетрус. Внаслідок землетрусу всі будинки були зруйновані. Ми думали, що це зробили вірмени, але це був землетрус. Після землетрусу ми пробули в лісі 4–5 днів. Стояв сильний сморід – запах газових балонів був нестерпний, через що ми дуже страждали, діти дуже страждали. Через 7 днів нас перевезли гелікоптером, який прислали з Баку, до Газаха…[3926]
Мій молодший син, якому було 6 років, і середня донька, у якої була зламана рука, були дуже налякані. Вони кричали уві сні, починали тремтіти, не могли нормально їсти»[3926] .
Згадує Фарадж Гамідов[3927] , який народився 1943 року в зангезурському селі Легваз Мегрінського району (нині Сюнікська область) і який проживав там до листопада 1988 року:
«У жовтні я проводжав дружину в поїздку до Польщі. Вона була там 15 днів, повернулася 2–3 листопада. Після цього вірмени помалу почали чіплятися. Вони били й ображали всіх, кого могли. Не продавали хліба, бо ти азербайджанець… 22 листопада 1988 року вони твердо вирішили вигнати азербайджанців. Я теж не вірив. Я проводжав дружину на роботу, і на вулицях було тихо. Коли я повернувся, я побачив, що там було повно людей. Не минуло й 10 хвилин. Перед будівлею райкому партії зібрався натовп, усі були вірмени. Вони піднялися на сходи райкому й кричали: “Туркерин ханель, Туркерин ханель”. У мене там були друзі, вони сказали, що там заворушення і щоб я не йшов через кільцеву розв’язку, а спустився короткою дорогою. Я спустився, зупинив машину, поїхав у село, по батька. Приїхавши, я побачив, що ситуація дуже погана. Привезли військових і сказали: “Прийдуть з Горіса й Сісіана та вб’ють вас, швидко йдіть”. Що ми могли взяти?! Лише комплект одягу й документи. Звідти нас привезли на залізничну станцію в Астазурі. Потяг, що йшов з Азербайджану до Нахічевані, тоді вже не прямував до Нахічевані, а доходив до Астазура й повертався назад. Він віз переселенців. Там було багато людей, не лише з нашого села. Були з Вартаназура, Маралземі, Алідарі. З Нуведі виїхали останніми. Вони також приїхали на залізницю, сіли у вагони й прибули до Азербайджану. Ми теж приїхали туди, сіли у вагони й приїхали. Без реєстрації, без документів, без роботи.[3927]
У нашому районі були й ті, кого побили…[3927]
Там залишилося все наше майно. Наш сад, наш город, наші дерева. Усе залишилося вірменам. Адже я жив у районі, у мене був будинок у селі. В мене був двоповерховий будинок, він теж залишився… Моя донька вийшла заміж у селі Вартаназур. Її свекра звали Карім. Рзаєв Карім. Він був викладачем Університету іноземних мов. Балкон їхнього будинку мав 12 метрів завдовжки. Вірмени увірвалися до дому зі словами: “Ваш дім у Баку, їдьте до Баку!”. Вони вигнали їх. Усе, що вони мали, залишилося там»[3927] .
22 листопада «в Єревані було встановлено режим надзвичайного стану»[3928] . Через два дні до Вірменії ввели радянські війська[3929] . Як згодом стверджували активісти вірменського націоналістичного руху, «райони, де проживали азербайджанці, були залишені [радянською владою] без будь-якої уваги»[3930] . Однак російський генерал Лебедь, який у той час перебував у Баку, пізніше згадував, що «евакуацію азербайджанського населення»[3931] з Вірменії забезпечувала ціла повітряно-десантна дивізія.
Згадує Ібрагім Гасанов[3932] , який народився 1946 року в селі Бабаджан-Дарасі (нині Цапатах) Басаркечерського району (нині Гегаркунікська область) і який проживав там до 1988 року:
«88 рік був дуже важким. Ми не вірили, що таке може статися. Ми не вірили, що в радянський час можливе таке переселення…[3932]
Я їздив до району й назад. Ми спілкувалися й товаришували зі звичайними вірменами. Одного разу я запитав у них: “Ви розумієте, що робите?” Хтось відповів: “Дорогий Ібрагіме, це не наша справа, це роблять лобі – вірменські лобі в Америці, Франції, Англії. Саме вони все це влаштовують”. Він сказав, що й їх самих розтопчуть...
Причина, з якої нам вдалося безперешкодно залишити село, полягала в тому, що воно розташовувалося на кордоні з Гедабеком. Перейшовши через гору, ми спустилися до Гедабека й Кельбаджара. Там був Красносільський район, через нього проїжджали машини. По машинах стріляли. Двох своїх синів, доньку й дружину я відправив у гори на ГАЗ-69, а звідти відправив їх пішки. Я залишився зі своїм господарством. Потім пригнав машину з Гянджі, усе завантажив і потихеньку виїхав. Я залишив ті місця з останньою групою 24 листопада»[3932] .
25 листопада в Єревані було запроваджено комендантську годину[3933] , до міста увійшли підрозділи армії та МВС СРСР[3934] . «Невдовзі в низці районів сталися нові міжнаціональні протистояння. І знову вбивства, каліцтва, підпали. Ситуація серйозно ускладнювалася протиправними діями так званих "груп самооборони" з-поміж осіб вірменської національності, які блокували автомагістралі в Гугарському, Степанаванському, Калінінському та інших районах»[3935] .
Згадує Айдин Гусейнов[3936] , який народився 1952 року в етнічно змішаному селі Саримченек (Сагмосаванк) Аштаракського району (нині Арагацотнська область) і який з 1974 по 1988 рік жив та працював учителем у селі Каракишляг Зангібасарського району:
«27 листопада 1988 року, приблизно о 10-й годині ранку, я вирішив піти до села. Там тоді був магазин. Наш магазин. Перед цим магазином зазвичай збиралися люди. Подумав, піду, подивлюся, може, зможу знайти вірменина, щоб обмінятися будинками. Батько, мати – всі були в Гянджі й шукали будинок, але ніхто не хотів мінятися. Вдома залишилися лише я, дружина й двоє наших синів: одному тоді було 10 років, другому – 5. Я щойно дійшов до центру села, як там зупинився самоскид, з якого четверо-п’ятеро вірмен почали жбурляти в людей каміння. Побачивши це, я потихеньку побіг назад…[Вдень того ж дня] я побачив у вікно [свого дому], як понад сто молодих вірмен з рушницями, довгими залізними палицями з мідними наконечниками, лопатами й усім, що трапилося під руку, ідуть у наш бік. Я сказав дружині, що треба швидко залізти на дах… Ми піднялися нагору, я взяв з собою невелику сокиру… Я подивився з даху й бачу: біля дороги стоїть голова [сільської] ради й каже вірменам, які підходять: “Цей будинок ще не обміняли, хто хоче – заходьте”. Хтось з натовпу сказав: “Ось наша машина їде, ми тут і зупинимося”. Приїхала вантажівка, повністю завантажена речами, і зупинилася просто перед нашими дверима. З неї вийшли жінка й чоловік і сказали, що будинок хороший, двоповерховий, до того ж біля дороги, і що він їх цілком влаштовує. Вони почали заносити речі всередину. Я подумав: “Ось так: ми залишимося тут на даху, а вони зайдуть до нас жити”. Вони занесли всі речі до будинку й увійшли всередину…»[3936] .
Згадує Таміла Джаббарова[3937] , яка народилася 1959 року в селі Агбулаг (нині Агберк) Красносільського району (нині Гегаркунікська область) і яка проживала там до листопада 1988 року:
«Коли до села приїжджала машина, ми боялися, що це вірмени. Коли до села хтось заходив, ми боялися, що це вірмени. Вночі не могли спати. У селі в молодих були рушниці. Вони брали їх до рук і охороняли будинки. А ми сиділи вдома…[3937]
На той час вірмени вже не пускали нас ні до району, ні до Севана, перекрили дороги. 29 листопада ми вийшли з села. І вівці з коровами, і килими, і речі – усе, що ми мали, залишилося там. Моєму синові тоді щойно виповнилося 3 роки. Я взяла його й прив’язала до спини. Старшу доньку чоловік ніс на руках. Ми доїхали машиною до сусіднього села Арданиш. Висадили там. Гора Шахдаг була близько до цього села. З палицею в одній руці й з сумкою в іншій ми піднялися просто на Шахдаг. А потім спустилися вниз. Ми спускалися ланцюжком, один за одним. Спустилися й пішли до Саратовки [Гедабецький район Азербайджану]»[3937] .
Наприкінці листопада 1988 року військовий комендант залізничної дільниці Баку полковник Сухов повідомляв: «За два дні ми зустріли ешелони [з біженцями] з Іджеванського, Масіського та інших районів Вірменії… Були постраждалі в бійках, з синцями»[3938] .
Зі спогадів російського генерала Лебедя, якого наприкінці листопада 1988 року було призначено військовим комендантом Насімінського району Баку:
«Напруження [в Баку] значною мірою зростало через постійне прибуття біженців з Вірменії. Обірвані, часто побиті, зазвичай без жодної копійки й без шматка хліба, істеричні, заплакані, зі стиснутими зубами – це були жахливі, водночас подвійно нещасні люди… Подвійно нещасні тому, що, рятуючи своє життя й життя своїх дітей, тікаючи від середньовічного насильства й жорстокості, вони в одну мить втратили все, що становить сутність людського життя: дах над головою, худобу, меблі, одяг, гроші»[3939] .
Згадує Вілідон Алієв[3940] , який народився 1955 року в селі Зод Басаркечерського району (нині Гегаркунікська область) і який проживав там до березня 1989 року:
«Прийшли бородаті вірмени й напали на моїх батьків, на мене. А в хліві була наша худоба. Вони сказали, що мають це в нас забрати, що вб’ють нас. Нам пощастило, що в селі були російські [радянські] солдати. Ми швидко повідомили їм, що нас хочуть вбити, щоб вони цьому перешкодили. Після цього вони прийшли й сказали, що нам потрібно виїжджати звідси, інакше нас вб’ють; мовляв, якщо прийдуть серед ночі, ніхто не зможе нам допомогти. Нам навіть погрожували зброєю. Після цього ми пішли. Вірмени змусили нас покинути рідну землю, погрожуючи інакше влаштувати різанину. У листопаді–грудні 1988 року почалося переселення. Ми виїхали одними з останніх – у березні 1989 року»[3940] .
1 грудня видання The New York Times зазначало: «Офіційне інформаційне агентство друку Вірменії повідомило в середу, що минулого тижня внаслідок насильства в сільських районах та невеликих містах Вірменії загинули 10 азербайджанців та один вірменин»[3941] . Того ж дня на зустрічі очільника радянської держави з керівниками та депутатами парламентів НКАО, Азербайджанської й Вірменської республік пролунало визнання, що «не вдалося здійснити правових гарантій, забезпечити безпеку»[3942] азербайджанського населення Вірменії. «Місцеві правоохоронні органи у багатьох випадках належних заходів для наведення порядку не вживають, не дають відсічі діям екстремістських елементів»[3943] , – зазначалося через кілька днів у постанові радянського уряду.
2 грудня, торкаючись ситуації у Вірменії, представник вищого радянського керівництва в НКАО Вольський заявив: «І тут є погроми, побиття, азербайджанські родини змушені залишати обжиті місця. Посилено розпалюється міжнаціональна ворожнеча»[3944] . Того ж дня видання The New York Times зазначало: «Бакинське радіо повідомило, що для евакуації деяких азербайджанців з Вірменії використовувалися гелікоптери... [Всесоюзна газета] “Правда” повідомила, що деякі біженці мешкають у зростаючому наметовому містечку на березі Каспійського моря в Баку»[3945] .
3 грудня: витяги з публікацій всесоюзної газети «Известия»
«В опублікованому сьогодні республіканською газетою “Коммунист” інтерв’ю військового коменданта міста [Єревана] генерал-лейтенанта В. Самсонова сказано: “Вибухонебезпечних точок багато, особливо в районах зі змішаним вірменсько-азербайджанським населенням. Відбуваються сутички в Калінінському, Гугаркському, Степанаванському, Горіському, Варденіському районах”»[3946] .
«Зангелан – районний центр Азербайджанської РСР, розташований на кордоні з Вірменією. Тут знаходився залізничний вузол, куди останніми днями стікалися біженці-азербайджанці з двох сусідніх районів Вірменської РСР: Кафанського та Мегринського»[3947] .
4 грудня, з повідомлення військового журналіста О. Владикіна
«Назване [село Айдарли Гугаркського району Вірменії] та ще кілька сіл з азербайджанським населенням розташовані у вузькій долині ланцюжком. Єдина дорога веде до них через вірменське селище Лернапат. Через нього ж прокладені всі комунікації вглиб долини.[3948]
На в’їзді до Айдарли я побачив танк, що перегороджував дорогу, офіцера та групу озброєних солдатів. Лейтенант Віталій Наклонний розповів, що має завдання не допустити масових зіткнень вірменського й азербайджанського населення.[3948]
– Страшно дивитися на все це, – говорив офіцер. – Вони тут повністю заблоковані. Транспорт не працює. Електроенергія не подається. Двадцятий день не завозять хліб та інші продукти. Живуть лише на власних запасах. І все одно намагаються підгодовувати нас. Бачать в нас єдиний захист. І вдень, і вночі перебувають біля танка, бояться далеко відходити.[3948]
Нас оточили мешканці села.[3948]
– А більше нам ні від кого чекати захисту, – сказав учитель місцевої школи Гурбан Мамедов. – Поки не було танка і солдатів, сюди приходили люди з Лернапата, вимагали, щоб усі звідси виїхали. Навіть дільничний інспектор, старший лейтенант міліції Гарнік Дарбинян, був. Поставив ультиматум: якщо за два дні не заберемося, він не нестиме відповідальності за наслідки.[3948]
…Несподівано натовп розступився, до нас підвели під руки літнього чоловіка. На його обличчі не було живого місця – суцільний синець, очі з сильними крововиливами.[3948]
– Моє прізвище Ісмаїлов, звати Гасан Байрам-огли. Я старий комуніст, агроном у місцевому радгоспі. Подивіться, що зі мною зробили в Лернапаті. Зупинили машину, якою я їхав додому. Витягли мене, повалили на землю. Хтось крикнув: “Лий на нього бензин і підпалюй!”. Це все бачив Дарбинян. Стояв осторонь. Потім мене почали бити ногами, прикладами автоматів.[3948]
– Чим? – перепитали ми.[3948]
– Прикладами автоматів Калашникова…[3948]
– У них звідкись зброя! – знову загомоніли люди навколо. – У декого з нас вже стріляли. Дивом не влучили.[3948]
Один за одним з натовпу виходили чоловіки, знімали одяг, показуючи сліди жорстоких побиттів, яких зазнали в Лернапаті… А ще до нас на руках приніс дитину, що плакала, Алі Гасанов. Розкрив ковдру, і… відкрилася моторошна картина: тіло було вкрите гнійними виразками.[3948]
– Ми ховалися в горах від нападів сусідів з Лернапата, – розповідав спустошений горем батько, – і там ночами замерзали. Дитина теж. Тепер немає де лікуватися. У селі немає лікаря, а до міської лікарні виїхати не можемо – нас не випускають.[3948]
– У них справді повністю відсутня медична допомога, – підтвердив лейтенант Наклонний.[3948]
…Вони бачили в кожній прибулій людині надію на допомогу, на порятунок від страждань, які випали на їх долю. І варто було мені спробувати сісти в УАЗик, на якому приїхав до села, як машину миттєво оточила щільна юрба.[3948]
– Зачекайте, ми ще не все розповіли! – з відчаєм в очах закричали чоловіки. – Повідомте про нас куди слід…[3948]
Жінки з відчаєм падали перед машиною на коліна.[3948]
– Врятуйте, благаємо… Врятуйте! – волали вони, хапаючись руками за колеса УАЗика»[3948] .
5 грудня в 16 районах Вірменії було введено комендантську годину[3949] .
Згадує Санубар Мамішова[3950] , народжена 1952 року в селі Сарал (нині Нор Хачакап) Спітакського району (нині Лорійська область) і яка прожила там до 1988 року:
«У моєї доньки заболіло вухо, я відвезла її до лікарні. Коли поверталася, мені в аптеці російська жінка сказала: “Що ти тут робиш?!”. Я побачила, як вірмени ходили натовпами: “Наш Баку в руках турків”. Я купила ліки в аптеці, пішла на автовокзал і побачила там: когось побили, когось вбили, хтось у крові… Я схопила доньку, ми сховалися під сходами...[3950]
Вони нападали лише вночі, підпалюючи та руйнуючи села. Якби не сталося землетрусу [Спітакський землетрус, 7 грудня 1988 року], вони б нас усіх вбили. Потім ми залишалися в наметах. Нас відрізали від усього. Вони забрали чобанів [пастухів] і 400–500 голів нашої худоби. Схопили, забрали і вбили. Потім літаком доставили їжу до наметів, де ми зупинилися. Усі зв’язки між селом та містом були перервані. Після землетрусу нам відчинилася дорога. Людей вивезли на вертольотах до Газаха»[3950] .
9 грудня заступник керівника прес-бюро МВС СРСР Аршеневський повідомив всесоюзному виданню «Аргументы и факты»: «За оперативним зведенням за останню добу – з 30 листопада по 1 грудня… до Азербайджану прибули 3172 особи або 738 родин»[3951] .
10 грудня в Єревані були затримані «найзапекліші підбурювачі» з Комітету «Карабах». Наступного дня, всупереч обмеженням комендантської години, була організована велика демонстрація з вимогою їх звільнення. За словами очевидця, «серед гасел, під якими їх збирають, неабияке місце відведено пресловутому "очищенню нації"»[3952] . Саме під цим гаслом у 1918–1920 роках тодішнє керівництво незалежної Вірменії здійснювало масове винищення та вигнання мусульманського населення. «У руках багатьох демонстрантів – пляшки, загострені металеві прути… летіли камені, пляшки, кільця з вістрями цвяхів назовні»[3952] . Поранення отримали 13 військовослужбовців.
Згадує Асдан Гасанов[3953] , народжений 1962 року в селі Чайкенд (нині Дпрабак) Красносельського району (нині Гегаркунікська область) і який проживав там до 1988 року:
«…Уся ця бійня була через Карабах. Ймовірно, це стало приводом для них, щоб нас вигнати...[3953]
Наприкінці 1988 – на початку 1989 року відбулася масова різанина… У нас навіть не було зброї, навіть мисливські рушниці забрали. А в вірмен була будь-яка зброя, автомати. У нас нічого не було. У вірмен завжди була зброя, були постріли з автоматів, кулеметів…[3953]
Вірмени нас вигнали… Ми взяли тільки одяг, усе інше залишилося»[3953] .
У публікації Національної академії наук Республіки Вірменії, виданій багато років по тому, зазначалося: «На початок 1989 року… Вірменію залишили майже всі азербайджанці»[3954] .
5 січня всесоюзна газета «Известия» повідомила: «Сьогодні до нас надійшло багато заяв від азербайджанців – біженців із Вірменії – про злочини, вчинені щодо них на території Вірменії… Не вдалося своєчасно попередити заворушення в Гугаркському районі, де вбито 8 азербайджанців»[3955] .
17 січня 1989 всесоюзна газета «Правда» повідомила про підсумки засідання Бюро Центрального комітету тодішньої правлячої комуністичної партії Вірменії. Під час нього визнавали, що мали місце «грубі порушення конституційних прав громадян, заворушення, супроводжувані шантажем та погрозами»[3956] у дев’яти районах республіки. В основному це були райони компактного проживання азербайджанців. Керівництво Вірменії визнало, що там відбувалися міжнаціональні протистояння, «які призвели до людських жертв та масового виїзду азербайджанського населення»[3956] . Відзначалася «інтенсивна міграція осіб азербайджанської національності»[3956] .
Лютий 1989 року, свідчення московського журналіста Н. Белана
«Ці десять дерев’яних будинків нещодавно з’явилися на околиці [карабаського] села Малибейлі. Побудували їх для себе переселенці азербайджанської національності з Вірменії та Степанакерта. 30 родин живуть у них. Приблизно 200–250 осіб. Щільність велика, побутові умови важкі, а в кожній сім’ї діти. Багато дітей…[3957]
– Ми тікали сюди з села Ахта, що у Вірменії, – розповідає полковнику Науменку А. Бахтіяров. – У мене п’ятеро синів і донька. Дружина – пенсіонерка. Живемо без роботи, без одягу, без грошей.[3957]
– Я теж з Ахти, був учителем, – приєднується до розмови З. Шахгусейнов. – У нас там ситуація склалася так, що я покинув будинок, взяв дружину та дітей – у мене їх четверо – і приїхав сюди»[3957] .
30 січня 1990 року кореспондент одного з союзних видань повідомляв з Баку: «Азербайджан не міг не прийняти одноплемінників, але протягом року для них практично нічого не було зроблено. Багато хто й досі живе в нетрях та наметах, не має роботи, не має навіть прописки, а серед їхніх дітей лютують епідемії»[3958] .
27 липня 1990 року, коли взаємне винищення двох народів Південного Кавказу уже йшло повним ходом, у газеті The New York Times було опубліковане «Відкрите звернення до світової спільноти»[3959] , під яким підписалися 133 відомі громадські діячі з Європи, Канади та США. Вони рішуче засудили ворожість до вірменського населення в Азербайджанській РСР та провели паралель з «геноцидом вірмен» в Османській Туреччині. Проте ні в цьому, ні в інших подібних виступах авторитетних західних діячів тоді й пізніше не було жодної згадки про вбивства, насильство, пограбування та повне виселення 200–250 тисяч азербайджанців з Вірменії.
