4. Знищення пам’яті
«Куди б ми не приходили, всюди були азербайджанські назви»[4356] (колишній мешканець села Хейірбейлі на заході Радянської Вірменії С. Нагієв, чиє дитинство припало на другу половину 1930-х – 1940-ті роки)
Попри жахливі війни, утиски й репресії, масові вбивства та вигнання, ериванські та зангезурські тюрки дбайливо зберігали віру предків, давні звичаї й обряди аж до остаточного «зникнення». Їхні релігійні практики являли собою мозаїку канонічного шиїтського ісламу та народно-містичних традицій середньовічного тюркського суфізму. Вони виявляли особливу пошану до нащадків Пророка Мухаммада й до стародавніх святинь. А місця компактного проживання тюрків на сході Вірменії залишалися колискою видатних поетів-співців.
- Системна вірменізація топонімів розпочалася з 1935 року.
- Наприкінці 1940-х років почалося знищення мусульманських цвинтарів, мечетей, середньовічних тюркських фортець та замків.
- Станом на 1976 рік на території теперішньої Вірменії ще зберігалося 319 тюркських назв населених пунктів.
Тотальна вірменізація земель колишнього Ериванського ханства й Зангезуру в радянський період здійснювалася не лише шляхом масового переселення закордонних вірмен та депортації азербайджанців. Широко застосовувалися ще два способи «укорінення» вірменської присутності на цьому просторі. Один з них – руйнування будь-яких матеріальних свідчень багатовікового існування тюркської цивілізації на новонабутій вірменській «батьківщині»[4360] (згадаймо знищення мусульманської Еривані). І ще один спосіб – перейменування географічних назв (топонімів), зокрема населених пунктів, окремих вулиць, водойм, гірських масивів та інших природних об’єктів.
Застосування останнього способу розпочалося ще в 1920-х роках – невдовзі після встановлення радянської влади. Скориставшись тим, що корінні мешканці тюркських сіл у 1918–1920 роках були знищені або вигнані дашнацьким режимом, нова влада республіки заселяла ці місцевості вірменськими переселенцями з Туреччини. При цьому попередні тюркські назви таких населених пунктів замінювали на вірменські[4361] . Проте тоді це явище ще не набуло масового характеру.
Більшість топонімів у початковий радянський період зберігали свої тюркські назви. «[У дитинстві] ми дивилися на історичні місця, і всі вони мали азербайджанські назви. Куди б ми не потрапляли, скрізь були азербайджанські назви»[4362] , – згадує Сайяд Нагієв, народжений 1935 року в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область). Цей довгожитель ще застав ту первісну тюркську Землю Ериванську.
Однак за півтора року до його народження, 1933-го, було покладено початок системному процесу вірменізації географічних назв. Тоді влада республіки створила спеціальну комісію з визначення «правильних» топонімів Радянської Вірменії[4363] . У січні 1935 року Президія Центрального виконавчого комітету, найвищого органу державної влади республіки, ухвалила постанову про перейменування. До першого списку було включено 104 топоніми[4364] . Відтоді ця практика здійснювалася у великих масштабах з нетривалими перервами аж до завершення радянської доби.
Друга хвиля перейменувань припала на 1946–1950 роки.[4365] Масова заміна давніх тюркських назв на вірменські була синхронізована з переселенням до республіки близько 100 000 закордонних вірмен та депортацією приблизно 150 000 азербайджанців. Лише впродовж 1948 року було здійснено 97 перейменувань[4366] . У 1952 році вірменська письменниця Шагінян обережно пояснювала проведення цієї кампанії так: «Географічні назви у Вірменії були дуже переплутані, і лише нещодавно Академія наук Вірменської РСР почала їх систематично виправляти… Збереглися деякі азербайджанські назви»[4367] . Насправді ж у той час ще чимало водойм, гір та населених пунктів зберігали свої давні тюркські найменування.
Згадує Гюльоглан Сафаров[4368] , народжений 1965 року в селі Гаджи-Байрам / Бахчалар Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який проживав там до 1988 року:
Ефект перших двох кампаній 1930-х та 1940-х років виразно простежується в позначенні знакових об’єктів Радянської Вірменії в центральних друкованих виданнях СРСР. Характерний приклад – назва найбільшого на Південному Кавказі озера, на берегах якого й у радянський період зберігалися значні масиви тюркського населення. У загальноросійській енциклопедії 1904 року ця водойма фігурувала виключно під своєю тюркською назвою – Гокча / Гокчі[4369] . Так само вона називалася тоді й у наукових виданнях[4370] . У радянській енциклопедії 1929 року як основну назву ще подано «Гокча», проте другим варіантом вже зазначено вірменську форму «Севанг»[4371] . Навіть ще 1936 року в партійно-історичному журналі, виданому в Москві, вірменський автор називав це озеро виключно тюркським найменуванням «Гекча»[4372] . Того ж року у всесоюзній енциклопедії було використано обидва варіанти – тюркський та вірменський: «Гокча, Севан»[4373] (приблизно десятиліття тривало остаточне закріплення вірменської назви – спершу вживали «Севанг», але згодом вирішили, що доречніше буде «Севан»). У наукових та довідкових виданнях 1937 року як основний вже подано остаточний вірменський варіант, а тюркський наведено в дужках: «Севан (Гокча)»[4374] . У всесоюзній туристичній брошурі 1948 року тюркську назву ще згадували, однак переважала вже вірменська[4375] . А у Великій радянській енциклопедії 1952 року зазначено: «Гокча – колишня назва озера Севан»[4376] . У черговій всесоюзній туристичній брошурі 1958 року вживалося вже виключно вірменське найменування – тюркське навіть не згадувалося[4377] .
Схожа ситуація склалася зі столицею сучасної Вірменії. У всесоюзних державних виданнях кінця 1920-х – початку 1930-х років це місто позначалося традиційною назвою «Еривань[4378] ». Проте 1936 року її було офіційно вірменізовано[4379] . Тож вже наступного року в одних публікаціях місто зазначали як «Єреван (Еривань)»[4380] , а в інших лише як Єреван[4381] . Надалі в друці використовувалася лише вірменізована назва[4382] . А у Великій радянській енциклопедії 1952 року було вказано: «Єреван (колишня Еривань)»[4383] .
Наступні дві хвилі перейменувань відбулися у 1967–1968 та 1978 роках[4384] . Це стало складовою політики республіканського радянського керівництва щодо адаптації націоналістичних наративів і цілей, привнесених до Вірменської РСР зарубіжними вірменами. У 1967–1968 роках було змінено понад 50 топонімів, у 1978 році – 91[4385] . За рік до останньої з цих двох масових кампаній у республіці ще зберігалося 319 назв населених пунктів тюркського походження[4386] .
Згадує Сулдуз Халілов[4387] , народжений 1965 року в селі Абіль-кенд (суч. Норамарг) Масіського району Радянської Вірменії (суч. Араратська область), який проживав там до листопада 1988 року:
За оцінкою дослідника кафедри міжнародних відносин Лондонської школи економіки Сапарова, до 1988 року, коли відбулося остаточне вигнання азербайджанців з Вірменії, було перейменовано приблизно 60% топонімів (598 із 980)[4388] . Зокрема, це стосувалося 71 зі 107 назв водойм (66%) та 164 з 315 назв гір, долин та ущелин (52%)[4389] . У підсумку, за словами того ж дослідника, «тюркський топонімічний ландшафт значною мірою був замінений вірменським»[4390] . Сафар Гусейнов, колишній мешканець села Гюллібулаг (суч. Бюракн) Амасійського району Радянської Вірменії (суч. Ширакська область), підсумовує: «Нині вони запевняють, що це їхня земля. Вони змінили всі назви, не залишивши жодної азербайджанської»[4391] .
Після остаточного вигнання азербайджанців і формування моноетнічної вірменської держави процес вірменізації решти тюркських топонімів набув ще більшої інтенсивності. «Наше село тепер називається Драхтік. Там залишалося ще стільки сіл, назви яких не змінювалися… Здається, понад 190 сіл було. У 1991 році [президент Вірменії] Петросян одним указом змінив їхні назви»[4392] , – зазначає Камран Гасимов, колишній мешканець села Тохлуджа (суч. Драхтік) Красносельського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська область).
Знищення тюркської історичної спадщини
Після депортації близько 150 000 азербайджанців та переселення до Радянської Вірменії приблизно 100 000 закордонних вірмен у другій половині 1940-х років розпочалося нищення тюркської історичної спадщини. Руйнувалися вікові цвинтарі й поодинокі мечеті, що ще зберіглися. Так само, як у столиці республіки було стерто з лиця землі всі старовинні мусульманські споруди, у сільській місцевості нищили адміністративні та оборонні споруди тюркських правителів середньовіччя, хамами й караван-сараї. Знищувалося все, що свідчило про багатовікове проживання тюркського населення на території сучасної Вірменії.
Згадує Сайяд Нагієв[4393] , народжений 1935 року в селі Хейірбейлі (суч. Єрвандашат) Октемберянського району Радянської Вірменії (суч. Армавірська область), який проживав там до 1950 року:
Згадує Ібрагім Гасимов[4394] , народжений 1938 року в селі Чахирли (суч. Хачахбюр) Басаркечерського району Радянської Вірменії (суч. Гегаркунікська область), який проживав там до 1948 року:
Згадує Махмуд Алекперов[4395] , народжений 1939 року в селі Хейірбейлі, який проживав там до 1948 року:
«У нас були цвинтарі… Але вірмени знищили їх усі. Бульдозерами та тракторами нищили».[4395]
Згадує Давуд Гусейнов[4396] , народжений 1941 року в селі Хейірбейлі, який проживав там до 1950 року:
Згадує Мірі Пірієв[4397] , народжений 1942 року в селі Каракала (зруйноване) Ахтинського району Радянської Вірменії (суч. Котайкська область), який проживав там до 1950 року:
Після остаточного вигнання азербайджанців 1988 року й проголошення незалежності 1991 року ця ліквідація тюркської історичної спадщини була майже повністю доведена до кінця.
Згадує Санубар Мамішова[4398] , народжена 1952 року в селі Сарал (суч. Нор Хачакап) Спітакського району Радянської Вірменії (суч. Лорійська область), яка проживала там до 1988 року:
Згадує Айдин Гусейнов[4399] , народжений 1952 року в етнічно змішаному селі Саримченек (Сагмосаванк) Аштаракського району (суч. Арагацотнська область на заході Вірменії), який з 1962 по 1988 рік проживав у селі Каракишляг Зангібасарського району:
Лише у найвисокогірніших та важкодоступних районах і досі зберігаються рештки мусульманських цвинтарів, поодинокі руїни давніх фортець з написами арабською в’яззю, що зберегли імена й титули місцевих тюркських володарів, а також занедбані пам’ятники на честь азербайджанців, які загинули у Другій світовій війні. Проте й їх поступово руйнують час, вітри та дощі. Невдовзі може не залишитися жодного матеріального свідчення цієї «зниклої» цивілізації.