7. Чому турки вірмен розлюбили і як полковник розвідки вірменський націоналізм винайшов (1878-1885)

«Вірменське питання» в Туреччині, як може здатися на перший погляд, не має стосунку до теми нашої розповіді. Але при більш уважному вивченні етнополітичних процесів у Малій Азії та на Кавказі наприкінці XIX – на початку XX століття стає очевидним, що події того періоду в Османській імперії мали прямий вплив на долі корінного населення колишнього Ериванського ханства. Саме у результаті взаємодії кавказьких і турецьких вірмен виник вірменський націоналізм. У протистоянні з Османською державою в 1880-х – 1900-х роках він сформувався в радикальний воєнізований рух. Він, своєю чергою, в 1905-1906 роках переніс на Кавказ безжальні методи вірменської збройної конфронтації з турками[982] , що включали демонстративні вбивства поліцейських і чиновників, захоплення заручників, вигнання іноетнічного населення із зайнятих місцевостей. Отримавши в 1912-1914 підтримку з боку російської влади, цей рух з початком Першої світової війни був значно посилений створенням в Російській армії вірменських добровольчих формувань. У 1917-1918 роках, після розпаду Російської імперії, вони склали кістяк вірменської армії. Ці збройні сили Республіки Вірменії в 1918-1920 роках стали головним інструментом масового винищення і вигнання тюркського населення Ериванської губернії та Зангезура. Одночасно на ці землі, у міру наростання вірмено-турецької конфронтації в 1890-х – 1910-х, збільшувався приплив вірменських переселенців з Османської імперії. На додаток до мігрантів з Туреччини та Персії попередніх семи десятиліть це забезпечило різке зростання вірменського населення на ериванських та зангезурських землях.

Таким чином, без занурення в перипетії «вірменського питання» в Туреччині неможливо повністю зрозуміти ні витоки вірмено-тюркського конфлікту на Кавказі, ні методи і цілі вірменського націоналізму в Ериванській губернії і Зангезурі. Тому жодним чином не можна оминути причини та наслідки цього питання, що мали прямий вплив на долі кавказьких тюрків. Як зазначав генерал-лейтенант російської розвідки й один з архітекторів вірменського націоналізму Камсаракан, «Вірменське питання... потрібно вивчити неупереджено, у всьому комплексі»[983] :

Різке погіршення становища вірмен в Османській імперії відбулося відразу після російсько-турецької війни 1877-1878 років і юридичного оформлення її підсумків на Берлінському конгресі 1878 року. У ході нього шість великих держав, серед яких вирізнялися Велика Британія і Росія, змусили османів зобов’язатися провести під їхнім наглядом адміністративні реформи в тих регіонах Малої Азії, де по сусідству з мусульманським населенням були скупчення вірмен. «Документи незаперечно свідчать про те, що після Берлінського конгресу 1878 становище зах. [турецьких] вірмен не тільки не покращилося, а навпаки, почало погіршуватися»[984] . Так, британський офіцер, який перебував у Малій Азії, повідомляв до Лондона вже в грудні 1878 року, що становище християн «гірше, ніж будь-коли було за останні роки»[985] . А офіцер Російської військової розвідки, який понад 30 років прослужив в Османській імперії й люто ненавидів турків[986] , зазначав: «І відразу після мирного Берлінського договору… турецький уряд повністю змінив своє ставлення до вірмен, і їх переслідування та погроми тривали роками»[987] . Один із визначних діячів націоналістичного руху турецьких вірмен також дійшов висновку, що саме тоді «неприязнь між турками й вірменами перетворилася на відверту ворожнечу»[988] . Своєю чергою, інший учасник багатьох політичних подій на Південному Кавказі початку XX ст. підкреслював: «Політико-економічне і правове становище турецьких вірмен поділяється на два періоди: перший період до російсько-турецької війни 1877-1878 рр. і другий – від Берлінського трактату до наших днів»[989] . Сучасний вірменський дослідник робить висновок: «Берлінський трактат... став насправді першопричиною трагічних подій, які розгорнулися у Вірменії вже з початку 1880-х років»[990] (йдеться про споконвічну Вірменію – на сході Туреччини).

Про становище вірмен в Османській імперії до середини 1880-х не менш однозначно свідчить маса вірменських, російських і західних очевидців та істориків. Російський генерал-лейтенант, який у 1832-1833 роках перебував в Османській імперії з політичною місією, повідомляв, що турки підтримують з вірменами значно кращі відносини, ніж з греками[991] . За його ж словами, вірмени тоді займали таке становище у вищих сферах імперії, що контролювали монетний двір у Стамбулі[992] , а один з них – навіть «перший міністр, керує всім Єгиптом»[993] . Офіцер Російського Генштабу в 1833-1836 роках, який «об’їздив вздовж і впоперек Малу Азію»[994] , відзначав, що турки на вірмен «дивляться досить прихильно» і відчувають до них «щось схоже на повагу»[995] . Він додав, що «найбагатші купці у внутрішніх містах Малої Азії є вірменами»[996] . За свідченням цього розвідника: «Вірмени своїм характером, способом життя, поводженням, звичаями, ближчі до Турків, ніж до Греків»[997] , і «... розмовляють турецькою набагато краще, ніж Греки»[998] . У 1840-х російський консул у Сирії та Палестині, грек за походженням, писав: «Успіхи вірмен слід приписати зростаючому багатству цієї нації в Туреччині... і впливу багатих столичних банкірів, які забирають у свої руки всі капітали»[999] .

Вірменський письменник і чиновник російського міністерства закордонних справ у 1859 році захоплено повідомляв, що в руках його турецьких одноплемінників «зосереджені всі грошові обороти, карбування монети і всі належні уряду заводи, залізні, механічні, суконних та шовкових виробів, знаходяться під управлінням виключно тільки Вірмен. Архітектор Султана Карапет-Халфа є також Вірменином і має статус міністра публічних робіт»[1000] . За даними цього колишнього російського дипломата, у першій половині XIX століття його одноплемінники займали важливі посади в османському уряді, в тому числі посаду міністра закордонних справ. Той же автор підкреслював: «З часу реформаторського царювання Абдул-Меджида, Вірмени, що живуть у Туреччині, користуючись новими перевагами, дедалі більше почали відчувати необхідність і благотворність народного просвітництва. Упродовж останніх п’ятнадцяти років більш як сто училищ відкрито Вірменами в містах і селах цієї держави, у яких Вірменські діти обох статей вивчають істини християнської віри…»[1000] .

Особливо цінними є свідчення вірменського священика, який об’їхав безліч громад напередодні й відразу після Берлінського конгресу – в 1878-1879 роках. Він розповідає про дуже заможних вірмен[1001] або просто живуть у добробуті[1002] , про те, що в ряді місцевостей вони войовничі і добре озброєні[1003] , і навіть «наганяють страх» на[1004] мусульманських сусідів; про турецьких чиновників, які «дуже добре поводяться з вірменами»[1005] , про турків і курдів, які розмовляють вірменською[1006] , а також про поклоніння цих трьох народів релігійним святиням один одного[1007] . Малюючи картину мирного співіснування вірмен з мусульманами в багатьох місцях, цей священнослужитель свідчить про частіші конфлікти своїх одноплемінників з греками[1008] . Своєю чергою, британський полковник, який об’їхав Малу Азію в 1879-1882 роках, повідомляв: «В Анатолії торгівля знаходиться головним чином в руках вірмен…»[1009] . Полковник Російської розвідки, який на той час вже п’ять років прослужив у Туреччині, відзначав у 1881 році: «Вірмени користуються великою, порівняно з іншими підкореними народами, якщо не повагою, то довірою турків…»[1010] . За свідченням цього офіцера, «найсолідніші торгові доми в Константинополі та в інших великих містах Туреччини належать вірменам»[1010] .

Бельгійський екс-міністр внутрішніх справ, який активно виступав на підтримку вірмен, писав у 1887 році, що вони «досягли найвищого рівня управління справами Оттоманської імперії»[1011] . Підручник історії, виданий в Єревані, підтверджує, що представники вірменської знаті «набули великого впливу... в палаці султана»[1012] . Чітке уявлення про становище турецьких вірмен дає зроблений тим же бельгійцем перелік категорій вірменської знаті Стамбула: «національні письменники, редактори, що стоять на чолі часописів, вищі сановники, члени імператорських товариств, директори і головні перекладачі канцелярії Високої Порти, директори імператорських і національних установ..., вищі військові чини»[1013] . А в процитованому підручнику історії зазначалося: «Як у самому Константинополі, так і в усій Туреччині друкарська справа, цинкографія, живопис, гравюра, архітектура та багато інших галузей науки, техніки і мистецтва майже цілком перебували у руках вірменської інтелігенції»[1014] . Полковник Російського Генштабу, який об’їхав Малу Азію в 1895 році, повідомляв: «Ще кілька років тому... турки називали їх [вірмен] «наші милі діти християни»[1015] . Той самий автор підкреслював: «У політичному плані вірмени користувалися значними правами, наданими їм турецьким урядом... І донедавна турецький уряд настільки довіряв вірменам, що приймав їх до себе на службу в управління, де вони досягали високих щаблів ієрархії»[1015] . Зі свого боку, генерал-майор російської армії, який з 1898 по 1917 рік служив на Південному Кавказі та в суміжних з Туреччиною областях Персії, писав: «До 1896 р. власне вірменського питання в Туреччині не існувало, турки не робили жодної відмінності між собою і вірменами. Останні жили, загалом, у більшому добробуті, ніж самі турки»[1016] . А американський генерал-майор, який у 1919 р. вивчив «вірменське питання» за завданням президента США, повідомляв: «...Більша частина промисловості, фінансів, торгівлі, а також значна частина інтелектуальної та адміністративної роботи в Османській імперії опинилася в руках вірмен»[1017] .

Вірменський політичний діяч Бор’ян, який був особисто знайомий з активістами вірменського націоналістичного руху[1018] , і, будучи в радянський час великим чиновником, мав доступ до держархівів, у своєму монументальному дослідженні зазначав: «Досі вірменське питання трактувалося і царськими дипломатами, і європейськими вченими тільки з точки зору варварської політики Оттоманської імперії щодо християн, зокрема вірмен»[1019] . Посилаючись на архівні документи, він повідомляв: «Національна вірменська історія підтверджує, що константинопольські султани від XVI століття до наших днів (1876 р.) загалом любили і, наскільки це було можливо, захищали вірмен». Загального переслідування їх не існувало, уряд зважав на інтереси підданих і присікав у корені спроби переслідування вірмен з боку окремих осіб і урядових чиновників..., а стосовно Росії «багато вірмен, – пише Лінч, – заходять так далеко, що відкрито віддають перевагу турецькому уряду»... Вірмени дійсно не відчували себе краще в царській Росії і були задоволені своїм становищем в Оттоманській імперії і навіть її ворогів вважали своїми ворогами... Правове становище їх було більш забезпеченим в Туреччині... У «Гюмюш-Хані, – пише в 1835 році барон Врангель барону Розену, – турецьке керівництво не чинить грекам і вірменам жодних утисків щодо обрядів віросповідання. Мирна торгівля знаходиться в їхніх руках – греків і вірмен»... Тим часом європейські держави виступали проти турків…, і, користуючись мотивами звільнення християн, щоб виправдати грабіжницький похід проти турків; таким чином, уявне тяжке становище християн було приводом і засобом для здійснення колоніальних захоплень»[1020] . Бор’ян робить висновок: «Завдяки прихильному ставленню султанів до вірмен аж до 1878 року, вірменська буржуазія, що була сконцентрована в Константинополі і тримала в своїх руках фінансово-економічне життя Туреччини, відігравала велику роль в господарському житті Оттоманської імперії, і її представники займали важливі державні посади, аж до міністрів»[1021] .

Ще більш красномовно і переконливо становище своїх одноплемінників в Османській імперії описав військовий розвідник, генерал-лейтенант Російської армії, і один з архітекторів вірменського націоналізму в Туреччині Камсаракан. Він прослужив у цій країні, за його власними словами[1022] , понад три десятиліття і люто ненавидів турків[1023] (детальніше про нього ми розповімо трохи пізніше). Так ось, він писав у 1919 році[1024] : «Висока Порта не надавала такого заступництва жодному християнському народу в Туреччині, як вірменам, які дали їй стільки видатних державних діячів, скільки не дали всі інші християни, що проживали в Туреччині, разом узяті. Жодної ненависті, абсолютно жодної не було між ними (турками і вірменами); турки називали їх sadékané milléte (відданою нацією), і, як уряд, так і народ, цінували їх більше, ніж цінували росіяни їх співвітчизників [вірмен] на Кавказі. У вищих верствах турецького суспільства, при султанському дворі та в інших високопоставлених осіб на відповідальних посадах працювали майже виключно вірмени… Настільки ж щирі, часто навіть братерські відносини існували між двома народами в самій країні, де вірмени (землероби) володіли родючими ділянками землі, і завдяки цьому їхнє становище тут було набагато кращим, ніж у їхніх побратимів у Росії... Найяскравішим доказом прихильності Туреччини до вірмен є наступне: через кілька років після Кримської війни [1853-1856] Оттоманський уряд надав їм досить значну для того часу автономію з Національними зборами в Константинополі. Це був справжнісінький маленький парламент, компетенція якого поширювалася не тільки на політичні питання. Кожна вірменська громада всередині країни мала свою Національну раду, де абсолютно вільно обговорювалися всі громадські справи. Жоден інший християнський народ у Туреччині не мав нічого схожого»[1025] . Камсаракан резюмує: «Отже, я навів докази того, що відносини між турками і вірменами завжди були доброзичливими. І якщо зараз між ними існує взаємна ненависть, то вона виникла лише з часів російсько-турецької війни 1877 року»[1026] .

Війна Російської та Османської імперій 1877-1878 років стала потужним стимулом різкої зміни становища турецьких вірмен. Хоча головні бої відбувалися на Балканах, Діючий (Кавказький) корпус Російської армії зумів зайняти значні території Малої Азії[1027] , вперемішку заселені мусульманами та вірменами[1028] . У командуванні всією Російською армією на Кавказі була впливова «вірменська партія»[1029] , а командувачем військ у Малій Азії був генерал вірменської національності[1030] , виділялися й інші офіцери-вірмени[1031] . До складу Діючого (Кавказького) корпусу входили окремі добровольчі підрозділи[1032] кавказьких вірмен, чисельність яких становила кілька десятків тисяч[1033] . Усе це мало сильний моральний вплив на їхніх одноплемінників у Малій Азії. Вірменське населення[1034] і духовенство[1035] в окупованих турецьких областях радісно вітали окупантів і надавали їм всіляку допомогу[1036] . «Готовність населення зайнятого нами краю служити нам перевершує всілякі сподівання»[1037] , - захоплювався головнокомандувач Кавказької армії. А охочих вступити до Російських військ було так багато, що командувач Діючого корпусу вважав за необхідне сформувати з турецьких вірмен, щонайменше, один полк[1038] . У підсумку були створені загони у складі 1 200 осіб[1039] . Крім того, щонайменше в шести великих містах, що опинилися в зоні воєнних дій, діяли загони ополчення, сформовані місцевими вірменами[1040] . За підсумками війни Османська Туреччина втратила в Малій Азії три заможні[1041] північно-східні області[1041] , які відійшли до Росії[1042] . Окрім того, Стамбул був змушений виплатити переможцю величезну контрибуцію[1043] . Поразка в цілому, включаючи втрату більшої частини володінь на Балканах, завдала імперії такого удару[1044] , від якого вона вже не змогла оговтатися. Вкрай болюче сприйняття такого тяжкого наслідку війни владою і мусульманською більшістю загострювалося[1045] в Малій Азії активною підтримкою ворога вірменськими турецькими підданими і особливо їх участю в боях на боці Росії. Це стало потужним мотивом різкої зміни ставлення до вірмен. «Настали важкі випробування вірмен. Турки стали відразу непримиренними ворогами»[1046] , – підсумував вірменський історик і громадський діяч Чалхуш’ян.

Вже результати битв восени 1877 року[1047] , за словами колишнього російського консула на північному сході Туреччини, відновили «в Малій Азії віру в незламність нашої зброї»[1048] . Як наслідок, у грудні, коли османські війська зазнавали від росіян однієї поразки за іншою, вірменське духовенство влаштувало у Стамбулі грандіозну демонстрацію[1049] на підтримку супротивника власної країни. Столичний патріарх вірмен заявляв: «Двісті років ми дивимося в бік Росії й чекаємо від неї спасіння. Ні в чому не бачу я спасіння, окрім як в укладенні союзу [турецьких вірмен] з Росією»[1050] . Тоді ж, у грудні 1877 року, представники вірменської еліти[1051] Стамбула звернулися до уряду Росії з проханням про приєднання до неї споконвічної (Турецької) Вірменії.

Ще до укладення між воюючими країнами післявоєнної угоди «вищі оттоманські чиновники вірменського походження»[1052] , член Державної ради та головний лікар військового міністерства, користуючись службовим становищем, вступили в таємні контакти з представником російського керівництва Ігнатьєвим. До війни цей генерал-лейтенант Генерального штабу[1053] , «дипломат і розвідник, ентузіаст таємних операцій»[1054] , протягом 12 років[1055] очолював посольство у Стамбулі. Ще тоді вірмени регулярно постачали йому «політичні відомості, а він, у відплату, надавав їм захист у їхніх адміністративних і судових справах»[1056] . «Головною і незмінною метою»[1057] його на посольській ниві «було руйнування Турецької імперії та заміна її християнськими… народностями»[1057] , а «найболючішим місцем»[1058] османів він уважав їхні володіння в Малій Азії. І ось тепер, за завданням стамбульського патріарха[1059] , згадані посадові особи вийшли на Ігнатьєва, щоб «відкрито просити заступництва Росії»[1060] . Таємне сприяння в цьому надавав ще один вірменин на державній службі – секретар самого міністра закордонних справ Туреччини[1061] . Вони переконували переможців чинити тиск на османську владу заради надання вірменам автономії в Малій Азії[1062] (варто замислитися, що сталося б із вищими посадовими особами сучасної Вірменії, які одразу після війни вступили б у таємну змову з іноземною державою проти свого уряду). Ці чиновники вельми відверто пояснили Ігнатьєву мотиви свого звернення: «…Вірмени, щоб здобувати для себе вигоди й мати значення в Туреччині, мали залишатися відданими Порті, доки можна було сподіватися на збереження Турецької імперії та відродження її шляхом задуманих Європою перетворень; але оскільки тепер існування Туреччини як великої держави стає неможливим, то вірменам незрівнянно вигідніше домагатися відродження Вірменії під заступництвом Росії»[1063] . За лаштунками подальших російсько-турецьких переговорів ті самі чиновники в розмовах з Ігнатьєвим наполягали, що він вимагає «надто мало для їхньої народності»[1064] . А для додаткового переконання до нього було скеровано ще одну делегацію від вищого вірменського духовенства. Виступаючи «від імені всього вірменського населення», делегати просили Росію прийняти їх «під своє заступництво та вимагати для вірмен Анатолії таке саме автономне самоврядування, яке буде надано регіонам Європейської Туреччини [балканським народам]»[1065] . Майже водночас до столиці Російської імперії прибув інший представник вищого вірменського духовенства Туреччини. На переговорах із військовим міністром «він говорив про прагнення вірменського населення Малої Азії також здобути певну автономію; пропонував у разі відновлення війни формувати з вірмен міліцію [добровольчі збройні формування]»[1066] .

Унаслідок усіх цих закулісних контактів на вимогу російської сторони до проєкту договору з турками було внесено пункт, що забезпечував вірменські інтереси. За словами Ігнатьєва, це надавало Росії право «офіційно втручатися»[1067] у взаємини між турками й вірменами, та «надати вірменському питанню в Туреччині розвитку, відповідного обставинам»[1068] . Саме цей договір, нав’язаний османам Ігнатьєвим з подачі самих же вірмен, – «єдина справжня причина їхньої різанини через велике невдоволення Туреччини»[1069] . Так запевняв уже згадуваний російський розвідник Камсаракан[1070] , один з архітекторів вірменського націоналізму, який брав участь і в самій війні, і в подальших переговорах з турками. Камсаракан зазначав: «Вони [османи] були переконані, що Росія дбає про вірмен лише для того, щоб мати в майбутньому благовидний привід для продовження війни»[1071] . Близький соратник Камсаракана, один із засновників вірменського націоналізму, Португалян 1895 року з гіркотою підсумував: «Росія, щоразу приходячи й вирішуючи свої проблеми за допомогою вірмен, залишила нам подарунок, а саме лють мусульман до вірмен...»[1072] .

У межах «Великої гри», що ознаменувала суперництво Великої Британії та Росії в Азії, Лондон не бажав, щоб росіяни закріпилися в Малій Азії[1073] , поміж іншим, за допомогою вірмен[1074] . Напередодні[1075] , під час[1076] та одразу після[1077] війни британці активно захищали цілісність Османської імперії від зазіхань Росії й навіть ледь не вступили в конфлікт на боці турків[1078] в Малій Азії[1079] та на Кавказі[1080] . Улітку 1878 року Лондон домігся скликання Берлінського конгресу, щоб юридично оформити підсумки Російсько-турецької війни (до речі, саме на тій міжнародній конференції англійська мова вперше стала мовою дипломатичного спілкування[1081] ).

Напередодні такої знаменної події «делегати вірменського народу»[1082] Османської імперії вирушили до столиць великих держав[1083] . Ці посланці переконували іноземні уряди чинити тиск на турецьку владу заради заснування великої Вірменської провінції – від Чорного моря до Євфрату, – якою мали б управляти вірменські чиновники[1084] . Одним із перших, хто пообіцяв захищати на майбутньому конгресі інтереси вірмен, був очільник МЗС Франції[1085] . Але під час подальшого Берлінського конгресу представники Парижа жодним чином не виявили себе в цьому питанні. Натомість за ініціативою росіян і британців великі держави примусили османів[1086] зобов’язатися провести під їхнім наглядом управлінські реформи в областях Малої Азії з вірменським населенням. Однією з цілей цих перетворень, як наполягали держави[1087] , було утворення нових територіально-адміністративних одиниць таким чином, щоб вірмени становили в них переважну частку населення. Висувалися вимоги щодо призначення християн керівниками цих областей і створення місцевих силових структур із належним вірменським представництвом (хоча в деяких провінціях[1088] Малої Азії і так були «начальники з християн, навіть у тих округах, у яких мусульман більше»[1089] ). Перспективи такого заступництва були очевидні, з огляду на результати війни на Балканах[1090] . Там у місцях компактного проживання християнського населення Росія, за участі європейських держав, також домагалася проведення реформ і автономії «в межах Туреччини»[1091] , а також призначення християн на керівні посади. Але за підсумками воєнних дій 1877–1878 років Османська імперія втратила більшу частину своїх балканських володінь[1092] . А Берлінський конгрес закріпив[1093] це юридично. На такому тлі турки хоч і зобов’язалися провести «вірменські» реформи, але зовсім не мали наміру цього робити. Мала Азія мала для них значно більше значення[1094] , ніж уже втрачені європейські володіння.

Той факт, що великі держави виступили гарантами проведення реформ, викликав «найнепомірніші надії»[1095] у вірменському середовищі[1096] . Згідно з протоколом конгресу, очільник британського МЗС заявив: «…Інтереси вірмен мають бути взяті під захист, а мета пропозиції полягає в тому, щоб подати їм надію на негайні покращення…»[1097] . Внаслідок цього «розгляд Вірменського питання став сигналом до піднесення вірменської визвольної боротьби»[1098] . Як зауважує вірменський дослідник, на тлі минулої війни та Берлінського конгресу османи сприйняли «виступ вірмен як зраду імперії… потрібно було усунути зло в їхній особі як причину втручання великих держав у внутрішні справи імперії»[1099] .

Для самих європейців, насамперед Великої Британії та Франції, взяті ними зобов’язання носили декларативний характер. Вони не збиралися чинити реальний тиск на османів задля реалізації зафіксованих на папері перетворень. Їхня справжня мета полягала в тому, щоб позбавити[1100] Росію монополії на «вірменське питання» і таким чином запобігти ще більшому просуванню її впливу вглиб Азії. Саме тому, виявляючи показне співчуття вірменам, британська дипломатія зосередилася на збереженні азійських володінь султана[1101] . «Усе обмежилося таким чином лише однією дипломатичною комедією»[1102] , – писав бельгійський екс-міністр внутрішніх справ, який симпатизував вірменам. А колишній британський прем’єр Ллойд-Джордж згодом зазначав: «Англійська дипломатія використовувала вірменське питання лише для боротьби з Росією та зміцнення свого становища в Туреччині»[1103] . Це питання, на думку одного з визначних діячів вірменського націоналістичного руху, виникло внаслідок «катастрофічної суперечності інтересів»[1104] великих держав. Своєю чергою, сучасний вірменський дослідник підкреслює, що на Берлінському конгресі «Вірменське питання у юридичному плані стало проблемою європейської дипломатії, тобто було інтернаціоналізоване, однак зрештою саме це принесло вірменам нечувані лиха»[1105] .

Лондон був зацікавлений у збереженні територіальної цілісності Османської держави. «…Інтереси Великої Британії… наполегливо вимагають запобігти розпаду Турецької імперії»[1106] , – зауважував британський посол у Стамбулі. У червні 1878 року його країна уклала «оборонний союз» з османами, «щоб стримати за допомогою зброї зазіхання Росії на турецькі території»[1107] . Таким чином Лондон офіційно взяв на себе зобов’язання покровителя та захисника Стамбула[1108] . На Берлінському конгресі[1109] британці «з разючою наполегливістю»[1110] намагалися «впорядкувати справи турецького султана»[1111] , аби «не дозволити Росії звести Туреччину до стану повного підпорядкування собі»[1112] . Турецька влада на той час уже була вкрай залежною від Лондона[1113] – настільки, що під час переговорів із росіянами про перемир’я 1878 року османи погоджували кожен пункт договору з британськими радниками[1114] . А в березні 1879 року військовий міністр Росії записав у своєму щоденнику: «Справжній господар у столиці Туреччини вже не султан, а представник Англії… залишилася лише вивіска "Турецької імперії"»[1115] .

Ще з другої половини 1850-х «…цілісності Османської імперії почали завдаватися найсильніші удари в той час, коли її внутрішні справи, її фінанси, установи стали з боку всіх великих держав предметом загального й систематичного втручання»[1116] , – зауважував бельгійський дипломат. Через два десятиліття Лондон уже мав величезний вплив на османський адміністративний апарат і збройні сили[1117] . Стамбул також значною мірою залежав від Парижа. Основна частка державного боргу османів припадала на Францію (40%) і Велику Британію (29%)[1118] . Обидві держави отримували величезні прибутки від погашення наданих кредитів[1119] . У середині 1870-х платежі за позиками поглинали[1120] половину доходів казни. Надання кредитів дедалі більше супроводжувалося згодою Стамбула виконувати ті чи інші вимоги європейських держав[1121] . У 1875 році Османській Туреччині ледь вистачало державних доходів на сплату відсотків за європейськими кредитами[1122] , і вона оголосила про своє банкрутство[1123] . Невдовзі потому війна з Росією остаточно виснажила[1124] фінанси імперії. У результаті там було встановлено повний фінансовий контроль європейських держав[1125] . Французи отримали управління[1126] центральним державним банком, разом із британцями вони домоглися від турків права на стягнення численних податків[1127] , і фактично перетворили країну на свою напівколонію[1128] . «…Туреччина поступово була поставлена під нагляд Європи, проти якої вона вже не могла боротися»[1129] , – зауважував у грудні 1894 року колишній прем’єр Великої Британії.

Британці та французи мали більш[1130] ніж достатні важелі впливу на Стамбул для проведення реформ, у які так вірили вірмени. Але, побоюючись, що цим скористається Росія, яка мала протяжний кордон із Малою Азією (близько 550 км[1131] ), Лондон і Париж зовсім не були зацікавлені в цих перетвореннях. Натомість постійна маніпуляція «вірменським питанням» у відносинах із турками дозволяла їм досягати додаткових економічних преференцій[1132] і нових поступок у Східному Середземномор’ї. Наочним прикладом є згода Стамбула, напередодні Берлінського конгресу, віддати британцям Кіпр[1133] , що значною мірою забезпечило Лондонові контроль над азійськими володіннями османів у Середземномор’ї[1134] . І все це лише в обмін на зобов’язання в майбутньому захищати Малу Азію від російського вторгнення[1135] .

Ще до війни російський посол у Стамбулі Ігнатьєв, який називав англійців не інакше як «заклятими ворогами нашими»[1136] , прагнув «привернути до Росії» [1137] османських вірмен, «зменшивши західний на них вплив»[1137] . У 1876–1877 роках серед вірменської еліти Стамбула сформувалися дві неформальні фракції. Одна орієнтувалася на Росію, друга на Велику Британію[1138] . «Вірмени… мають від цього часу двох покровителів. На нещастя, обидва ці покровителі – суперники»[1139] . На Берлінському конгресі британський прем’єр заявив вірменській делегації, що лише його держава є справжньою захисницею[1140] вірменських інтересів. У 1879 році вірменський патріарх Османської імперії звернувся до посла Великої Британії із закликом: «…Нехай пошириться Ваше заступництво на всіх моїх одноплемінників…»[1141] . Наприкінці 1870-х – у 1890-х роках чинні й колишні високопоставлені урядовці в Лондоні, намагаючись послабити проросійські сподівання вірмен, робили гучні заяви на їхню підтримку й роздавали особливо щедрі обіцянки[1142] . Почесний секретар однієї з англо-вірменських громадських організацій згодом згадував: «У палаті громад [одна з палат британського парламенту] я чув на власні вуха, як помічник державного секретаря у справах колоній… висловлювався патетичним тоном про блага, якими Англія, немов з рогу достатку, буде обдаровувати вірмен… [Їхня] дика країна нібито має розквітнути, мов троянда…»[1143] . Як наслідок, орієнтація на Велику Британію стала[1144] домінуючою серед турецьких вірмен (за винятком тих, що жили поблизу російського кордону – на північному сході Османської імперії). Ще 1878 року військовий міністр Росії писав у своєму щоденнику: «Вірмени хитрують [з росіянами] й заграють з Англією, яка підтримує їх із ворожих нам міркувань»[1145] . А 1883 року російський консул у Мосулі нарікав «на їхнє тяжіння до Лондона»[1146] . За свідченням американського місіонера, який працював у Малій Азії, вірмени «вірили слову Англії, як Писанню… Чи можна дивуватися, що надії й сподівання знову прокинулися в серці вірменського народу»[1147] . У 1886 році генерал-майор Російського Генерального штабу, який майже п’ять років прослужив у Стамбулі, відзначав «у М. Азії зусилля Англії утворити, під її заступництвом, незалежну Вірменію»[1148] . Як «найімовірнішого кандидата» «на вірменський престол» вірмени на сході Туреччини навіть називали якогось «родича королеви Вікторії»[1149] . Та вже в першій половині 1890-х рр. британська орієнтація змінилася проросійськими настроями. «Серед вірмен спостерігається досить значне невдоволення проти англійців, які залишили нещасних вірмен напризволяще»[1150] , – повідомляв російський посол у Стамбулі. Те саме підтверджував і вже згадуваний американський місіонер: «Протягом чотирирічного свого перебування у східній Туреччині я помітив виразне й швидке охолодження вірмен до Англії на користь Росії, яка тепер уявляється єдиним джерелом допомоги»[1151] . Російський військовий агент у Лондоні додавав: «Схилити всі симпатії вірменського населення в Туреччині від Англії до Росії, я думаю, не важко і не довго…»[1152] .

Російське керівництво, армія й громадськість були глибоко розчаровані скромними результатами дипломатичних баталій на Берлінському конгресі[1153] порівняно з ратними успіхами нещодавно завершеної війни. «Російське суспільство… ніяк не могло змиритися з думкою, що, розгромивши Туреччину, ми доклали зусиль не для себе, а лише відкрили шлях для Європейської колонізації та європейського капіталу»[1154] , – зазначав секретар генерального консульства Росії в Стамбулі. Його слова повторював засновник агентурної мережі російської розвідки на Балканах: «Російському серцю боляче й прикро читати аннали Берлінського конгресу, судилища, на яке ми постали щоби покірно вислухати, як інші, що не воювали, не пролили ані сліз, ані крові, будуть прагнути цілковито знищити результати війни, війни нашої…»[1155] . Британцям, за підтримки інших європейських держав, під час Берлінського конгресу вдалося[1156] позбавити росіян багатьох воєнних здобутків. «Англійці вміють влаштовувати свої справи. А ми? Просто руки опускаються, коли подумаєш, що все це відбувається після такої переможної війни»[1157] , – нарікав один із членів російської делегації на конгресі. І навіть у суперництві за симпатії зароджуваного під їхнім заступництвом вірменського націоналізму британці спочатку досягли більшого успіху, ніж росіяни.

На тлі такого геополітичного становища в російських правлячих колах «окреслилися два різко протилежні напрями»: чимало урядових чиновників, керівництво зовнішньополітичного відомства та посли, особливо старшого покоління, вважаючи, що їхня держава не має сил змагатися з Туманним Альбіоном, виступали[1158] проти активної політики на Сході. Натомість «партія реваншу» наполягала, що слід накопичувати сили й, користаючись наростанням кризи Османської імперії, готуватися до швидкого відновлення експансії. Наприкінці 1870-х – у 1880-х роках до цієї позиції схилявся імператор Олександр III[1159] , її поділяло керівництво Генштабу[1160] та чимало молодих дипломатів, які служили на Балканах і в Туреччині[1161] . Її розпад прихильники цієї «партії» вважали неминучим, а Малу Азію – головним напрямом просування Росії під час поділу османської спадщини. «Можна з упевненістю сказати, що в разі вторгнення наших військ до Туреччини, вони зустрінуть у вірменах надійних союзників, завжди готових сприяти …»[1162] , – повідомляв 1881 року у воєнному огляді Малої Азії полковник Російської розвідки, який перебував у Стамбулі.

Через півроку після Берлінського конгресу «в березні 1879 р. британський уряд заснував у Малій Азії воєнні консульства…»[1163] . За свідченням англійського генконсула в цьому регіоні, «Мета нашої місії була власне політичною, але ми вирішили зібрати якомога більше відомостей...»[1164] , зокрема військового характеру та щодо «вірменського питання»[1165] . Пізніше полковник Російської розвідки, який об’їхав Малу Азію, відзначав, що з появою цих військових консулів «вся країна виявилася вкритою мережею англійської агентури». До того ж, за його даними, «Консули та агенти Великої Британії у своїй діяльності знайшли собі старанних помічників серед вірмен…»[1166] . І «одночасно з тим починається втручання англійських консулів у внутрішні справи Азійської Туреччини»[1167] . Вже в серпні 1879 року російський військовий міністр заявив у конфіденційній розмові німецькому імператору: «Англія організує озброєння в Малій Азії, яка наповнена її чиновниками, генералами і офіцерами під виглядом консулів, що, очевидно, полегшує її ворожі наміри щодо нашого становища на Кавказі. Зіткнення на сході неминучі»[1168] .

Перші вірменські емісари та лазутчики, за завданням російського керівництва, розпочали збір військової та політичної інформації в Персії та Туреччині, зокрема з вірменської тематики, ще на початку XVIII століття[1169] . З 1820-х – 1840-х років[1170] у Малій Азії діяла Російська військова розвідка. Вже тоді вона приділяла[1171] окрему увагу вірменам і користувалася[1172] їхнім сприянням. А з початку 1870-х років, у протистоянні британцям[1173] , ця діяльність стала більш активною та ґрунтовною[1174] . Для «системи нашої військової агентури в Азійській Туреччині»[1175] , особливо після війни 1877–1878 років, туди направляли представників «інтелектуальної еліти армії»[1176] – досвідчених офіцерів розвідки Генштабу[1177] . У статусі негласних військових агентів[1178] їх засилали на тривале перебування під дипломатичним прикриттям – у ранзі секретарів консульств, віце-консулів або консулів[1179] . При цьому Російська розвідка приділяла особливу увагу двом великим містам на північному сході Малої Азії – Вану та Ерзеруму.

Ван мав, за висловом керівника Російської розвідки в Стамбулі, «дуже важливе значення, як багатолюдне торгове місто посеред, можна сказати, пустелі». Він же підкреслював у контексті приготувань до чергового конфлікту з Туреччиною, що «місцевість до м. Вана…, де багато куртинських [курдських] кочовищ, дуже важлива для стримування курдів у покорі»[1180] . Значення цього заможного міста[1181] визначалося також його географічним розташуванням: від кордону з Кавказом він лежав на відстані лише близько 160 км і був важливим транзитним пунктом у сусідню Персію[1182] . До того ж, у цьому місті та його околицях існували великі громади вірмен[1183] і християн-асирійців (айсорів), що тяжіли до Росії [1184] . «Ванський вілаєт розглядається як найдавніше місцеперебування вірмен»[1185] , – зазначав полковник Російської розвідки, що спеціалізувався на Азійській Туреччині. З усіх областей Малої Азії Ванська провінція була єдиною[1186] , де вірмени становили більшість населення. «Добра половина» ванських вірмен перебувала «в російському підданстві»[1187] . Вони мали в Еривані родичів (недавніх переселенців), їздили[1188] туди у справах торгівлі та на заробітки. Завдяки цьому у Вані ще напередодні війни існувала російська агентурна мережа, яка складалася переважно з вірмен. Робота розвідки полегшувалася завдяки давнім і постійним торговельним зв’язкам з Ериванню[1189] . Значення ванської агентури зростало також тому, що з 1860-х років Ванський регіон відігравав помітну роль[1190] як один з релігійно-інтелектуальних центрів вірменського населення Османської імперії.

Ерзерум був адміністративним центром провінції, на яку після війни 1877–1878 років припадала основна частина кордону Туреччини з Російською імперією. Наприкінці 1870-х це місто вважалося[1191] командуванням Кавказького військового округу «столицею Вірменії»[1192] , оволодівши яким «ми спокійно володіли б країною»[1193] . За оцінкою турецького генералітету, втрата цього міста загрожувала османському пануванню в Малій Азії[1194] . Тому не дивно, що в Ерзерумі, який мав тісні торговельні зв’язки з Ериванню[1195] та Тифлісом[1196] , Російська розвідка ще до війни[1197] діяла активніше, ніж у Вані, а під час бойових дій проти турків воював загін ополченців із місцевих вірмен[1198] . Ерзерум оцінювався як ключовий пункт[1199] на північному сході Туреччини , що мав «першорядне стратегічне значення»[1200] . Його надзвичайну важливість наприкінці XIX – на початку XX століття підкреслювали[1201] численні спеціалісти Російського Генштабу, який відповідав за військову розвідку та підготовку до майбутньої війни [1202] .

Російським таємним операціям і пропаганді на північному сході Малої Азії сприяли низка чинників: тимчасове перебування після війни на прикордонній території Османської імперії Російських військ, зокрема в Ерзерумі[1203] ; близькість до кордону з турецького боку великих скупчень вірменського населення; його родинні та торговельні зв’язки з Кавказом; давні симпатії до північного сусіда частини османських вірмен, особливо тих, що жили ближче до кордону[1204] ; переконаність їхніх кавказьких співплемінників, інтегрованих у російську еліту, що «вірменське питання» в Туреччині може бути вирішене лише силами Росії. Вже згадуваний російський розвідник Камсаракан визнавав: «Хоч серед вірменської інтелігенції, особливо в Росії, існувало прагнення до досягнення незалежності Великої Вірменії [на території Османської імперії], переважна більшість вірмен у Туреччині прагнула лише соціальних реформ…»[1205] . Незважаючи на це, основний друкований орган кавказьких вірмен, газета «Мшак», став рупором ідеї збройної боротьби турецьких вірмен[1206] за підтримки Російської держави[1207] . Головним редактором цього видання був Арцруні[1208] – онук великого землевласника Вана та син генерал-майора Російської армії, автора проєкту протидії британській експансії в регіоні[1209] . Ще напередодні війни «Арцруні в низці передових статей у „Мшаку“ закликав турецьких вірмен повстати проти Оттоманської імперії з метою досягнення визволення»[1210] . Коли ж під час війни турецькі вірмени не підняли масового повстання, Арцруні оголосив: «потрібен зовнішній вплив, зовнішня сила»[1211] .

Емісар тієї самої «зовнішньої сили» з’явився рівно через три місяці після заснування в Малій Азії британських військових консульств. Ним був уже цитований учасник війни 1877–1878 років[1212] , полковник Російського Генштабу[1213] , Костянтин Камсаракан. У липні 1879 року[1214] він прибув до Вана як віце-консул[1215] . Його безпосередній начальник, керівник розвідки штабу Кавказького військового округу, характеризував Камсаракана як «досвідченого й відмінного офіцера…, який добре володів східними мовами»[1216] . На новому місці він швидко налагодив роботу агентурної мережі не лише у Ванській провінції, але й в інших областях Малої Азії. Через півроку після прибуття полковник уже мав доступ до зашифрованої переписки[1217] турецьких чиновників та вищих офіцерів регіону зі стамбульським керівництвом. Надалі він повідомляв у штаб Кавказького військового округу: «Веду щоденник військових відомостей, який надішлю з майбутньою поштою. Усі шифри, що проходять через Ван (з канцелярії султана…), мені відомі дослівно: повідомляє мені один із високопоставлених осіб місцевої адміністрації. Копії з них остерігаються видавати, але докладний зміст згаданих шифрів розміщено мною у щоденнику»[1218] . Судячи з його донесень, особливу увагу Камсаракан приділяв стану та пересуванням турецьких військ[1219] , антиурядовим виступам, антитурецьким та проросійським настроям місцевих вірмен[1220] , несторіан[1221] та курдів[1222] . За свідченням російського консула в Мосулі, «кавказьке військове начальство високо цінувало Камсаракана за важливі відомості, які він, завдяки місцевим зв’язкам, був у змозі надавати»[1223] .

Військовою тематикою активність Камсаракана не обмежувалася. Невдовзі після облаштування на новому місці він зазначав у одному зі своїх донесень «про шкідливі наслідки для щойно відкритого російського віце-консульства, якщо представник Росії змушений буде рішуче утриматися від підтримки місцевих християн. Втручання агента Англії в подібних випадках – з одного боку, і невтручання віце-консула Росії – з іншого, – можуть охолодити до нас почуття турецьких християн, які віддані Росії до мозку кісток і завжди бачили в нас єдиних захисників своїх…»[1224] . Він рекомендував керівництву робити ставку на християнське населення[1225] , і переконував керівництво в щирій відданості Росії своїх співплемінників у турецьких володіннях. «…До кого б не зверталися за допомогою тутешні вірмени, але вони чекають дійсної підтримки тільки від Росії. Якщо серед вірмен, що навчаються, і є особи, які через помилкове уявлення покладаються на Англію, то, з іншого боку, не можна не визнати за істину, що переважна більшість з них цілком віддана Росії і вірить тільки в її заступництво»[1226] . На тлі таких донесень за вражаюче короткий час цей полковник Російської розвідки, що був вихідцем зі стародавнього князівського роду[1227] , став однією з ключових постатей впливового у Вані кола вірменських інтелектуалів, які займалися популяризацією ідей «національного визволення». Російський консул у Мосулі повідомляв: «Камсаракан був завзятим вірменським патріотом і, анітрохи цього не приховуючи, користувався своїм становищем російського [віце-]консула для потреб вірменської революційної пропаганди. Серед вірмен він вважався особою царського походження і мав на них величезний вплив. Наш уряд про цей бік діяльності Камсаракана був цілком обізнаний…»[1228] .

У зв’язку з такою «обізнаністю» варто згадати, що за 15 місяців до відправлення Камсаракана до Вана, у березні 1878 року, за свідченням військового міністра Росії, представник вищого вірменського керівництва Туреччини просив його надіслати туди «кого-небудь із наших офіцерів, вірменської національності, для керівництва та організації збройного повстання»[1229] . Міністр пообіцяв «подумати й переговорити з ким слід»[1229] . А в серпні 1879 року, буквально через місяць після прибуття Камсаракана до Вана, у довірчій бесіді з імператором Німеччини, яка вважалася тоді союзницею Росії, той самий міністр заявив, що навряд чи варто покладатися «на міцність і довговічність того порядку речей, який придуманий на Берлінському конгресі»[1230] . У відповідь німецький імператор запитав: «А хіба ви задумуєте знову переробляти постанови Берлінського конгресу?»[1230] . Російський військовий міністр відповів: «... Питання в тому, чи задоволене Берлінським трактатом християнське населення Туреччини; чи довго воно буде стримуватися в нинішніх ненормальних умовах існування; рано чи пізно знову з’являться ознаки невдоволення; можуть виникнути заворушення…»[1230] .

На цьому тлі два найближчі соратники Камсаракана по Ванському гуртку теж заслуговують на окрему згадку. Найвідоміший з них – Хримян (Мкртич I), колишній вірменський патріарх Стамбула[1231] і майбутній Католикос всіх вірмен[1232] , затверджений на цій посаді російським монархом. Родом він був з околиць Вана[1233] . Після поїздок на Кавказ у 1841[1234] та 1860[1235] роках Хримян підтримував зв’язок з тамтешніми одноплемінниками. Після повернення до Туреччини, в 1860-х, вів активну діяльність[1236] у Ванському регіоні. «Люди, які добре знають настрій турецьких вірмен, запевняли, що простий народ, за одним словом о. Хримяна, піде за нього в вогонь і воду»[1237] . «Він той випробуваний державний діяч, від якого народ, за відсутністю власного царя, очікує керівництва... він стояв у перших рядах вірменського руху»[1238] і «відродив... ідеал націоналізму»[1239] . «Хримяна звинувачували в тому, що він працює над відродженням старого вірменського царства…»[1240] . З довоєнного періоду з ним тісно співпрацював інший видатний діяч Ванського кола інтелектуалів – Португалян[1241] . Напередодні війни останній виїхав до Росії, де зійшовся[1242] з уже згадуваним редактором газети «Мшак» Арцруні і часто публікувався в його виданні[1243] .

Всі троє, Камсаракан, Хримян і Португалян, зібралися у Вані влітку 1879 року. Майбутній Католикос прибув туди практично одночасно з двома іншими навмисно, «щоб поширювати визвольні ідеї»[1244] . Тоді ж британський посол у Стамбулі поінформував свій уряд: «… В Азії [турецькій] одного дня може виникнути вірменське питання, подібно до того, як виникло болгарське в Європі [за активної участі Росії], наслідком якого була остання [Російсько-турецька] війна. Ті ж інтриги ведуться нині в Малій Азії..., щоб відновити [проти влади] вірменську національність...» і спровокувати «європейське втручання»[1245] . Згодом російський політичний діяч, який тісно спілкувався з вірменськими націоналістами на Балканах, з їх слів зазначав: «…З кінця 70-х років [XIX ст.] в турецькій Вірменії набуває великої популярності ідея збройного повстання проти турецько-курдського панування, до того ж повстання повинно було, на думку революціонерів, викликати втручання держав, насамперед – Росії. Агенти петербурзької [російської] дипломатії прагнули тоді залучити на свій бік і приручити вірменських революціонерів»[1246] . Якраз у 1879 році «відвідали Закавказький край деякі з константинопольських і ванських патріотів, а інші діячі тих самих товариств зав’язали з російськими вірменами листування»[1247] (зокрема, особисто Хримян[1248] ). А Камсаракан, вже перебуваючи у Вані, підтримував зв’язок з адвокатом Джалаловим[1249] , який був одним із лідерів вірменських націоналістів в Еривані.

Спільні зусилля Камсаракана, Хримяна і Португаляна були спрямовані на створення перших воєнізованих націоналістичних організацій у Вані та Ерзурумі, де відразу після війни Камсаракан служив «помічником»[1250] російського військового губернатора. «У ту пору національна свідомість вірмен іще не пробудилася, ідеї вірменської незалежності не існувало…»[1251] , – писав згодом про той час французький посол в Стамбулі.

У результаті кропітких зусиль вищезазначеної трійці[1252] наприкінці 1879 року у Вані з’явилася перша вірменська підпільна бойова організація «Сев Хач». Протягом 1880 року її бойовики здійснили напади на державні склади та провели «акції з експропріації грошових коштів, покарання заможних ванців, які висловлювали вірнопідданські почуття до Високої Порти»[1253] . «…Збройний опір не можна вважати неможливим»[1254] , – доповідав у жовтні 1880 року, зі слів вірменського патріарха в Стамбулі, полковник Російської розвідки. Він відзначав у цьому зв’язку, що «багато молодих людей з вірмен, вихідців із Закавказзя, таємно виїжджають до Туреччини»[1254] .

Через кілька місяців в Ерзерумі була заснована ще одна підпільна бойова організація – «Паштпан Айреняц»[1255] . Її очолив Керекцян, який під час війни 1877-1878[1256] агітував турецьких вірмен масово виступити на підтримку Російської армії. Його організація підтримувала зв’язок не лише з Хримяном[1257] і Камсараканом[1258] , а також з редактором газети «Мшак» Арцруні[1259] в Тифлісі та іншими вірменськими активістами на Кавказі[1260] . Британський віце-консул в Ерзерумі, будучи за сумісництвом полковником військової розвідки, повідомляв, що внутрішні документи організації завозилися з Російської Вірменії[1261] . Чисельність «Паштпан Айреняц» сягала близько 1 000 осіб[1262] . Вона мала власні партизанські загони і склади зброї[1263] , а також створила «революційні ради[1264] » в багатьох містах Османської імперії.

Обидві бойові організації ставили собі за мету підготовку антитурецького повстання[1265] . «Нам необхідна [в Туреччині] не тимчасова, не сумнівна допомога, а така, яка б, послабивши Порту в даний момент, підтримувала б хиткість її панування в Малій Азії і на майбутні часи»[1266] , – відзначав наприкінці 1877 року колишній консул Росії в Ерзерумі. Але створена в цьому місті таємна бойова організація «Паштпан Айреняц» в листопаді 1882 року була розкрита османами[1267] . Сучасний вірменський історик вважає, що провал стався з подачі британських секретних служб, які побоювалися «подальшого посилення російського впливу в регіоні»[1268] . У грудні 1882 року Камсаракан повідомляв керуючому російського посольства в Стамбулі: «Нині, з приводу викриття [виявлення владою] політичного вірменського товариства в Ерзерумі і внаслідок чуток про погане нібито поводження з заарештованими там вірменами, з одного боку, та їхнього бажання виявити співчуття руху своїх ерзерумських одноплемінників, з іншого боку, серед ванської вірменської молоді відбувається бродіння, яке за першої нагоди може перерости в заворушення більш-менш серйозного характеру»[1269] . Але були проведені арешти і членів підпілля у Вані, і план їх виступу виявився зірваним. У 1883 відбувся перший в історії Османської імперії політичний процес над вірменами[1270] (більшість засуджених було помилувано рік по тому[1271] ). Камсаракан, якого османська влада звинувачувала в «агітації»[1272] , був змушений виїхати до Сирії[1273] ; Хримян був відкликаний до Стамбула[1274] ; Португаляна вислали з країни, і він осів в Марселі[1275] . Але це зовсім не кінець історії, а лише її початок...

Наставники роз’їхалися, але учні залишилися. У 1884 році майже всі вони були звільнені після нетривалого тюремного ув’язнення. У тому ж році вірменський Офіцер з особливих доручень Головнокомандувача Кавказької армії[1276] підкреслював: «... єдині союзники наші в Малій Азії – вірмени»[1277] . І вже восени 1885 року[1278] вихованцями Камсаракана, Хримяна, Португаляна[1279] була утворена у Вані[1280] перша політична вірменська партія, яка отримала назву Арменакан. Її метою проголошувалася підготовка до повстання заради утворення незалежної держави[1281] . Методи[1282] : створення бойових груп, «озброєння народу», індивідуальний терор. Як і всі наступні націоналістичні організації, Арменакан робила ставку на європейське втручання[1283] на користь вірмен з початком збройних виступів. «Духовним батьком» партії[1284] , особливо в перші роки, вважався Португалян, який оселився у Франції. А її неформальним рупором у початковий період була газета, яку він видавав у Марселі[1285] . Докладалися зусилля для створення відділень партії[1286] на Кавказі, в Персії, Греції, на Балканах. Але основна увага була зосереджена на утворенні мережі осередків у містах Малої Азії[1287] . У них отримали бойове загартування багато майбутніх командирів вірменських збройних формувань. Серед таких вихованців Арменакана вирізняється Амазасп[1288] - у 1905-1906 роках, під час вірмено-тюркських зіткнень на Кавказі, він керував бойовиками в Гянджі та Карабаху, у березні 1918 року брав активну участь у різанині азербайджанського населення Баку, у 1919-1920 роках як один з вищих офіцерів армії Республіки Вірменії командував операціями зі знищення ериванських тюрків. Амазасп був родом саме з Вана[1289] – колиски перших таємних націоналістичних організацій, що слугувала центром і першої вірменської партії. Вже через десять років після її створення, в червні 1895 року, арменакани стали головними організаторами в Вані «організованого опору»[1290] . «…Були створені окремі збройні загони»[1291] , загальна чисельність яких становила близько 15 000 осіб. Їх головним ватажком став[1292] учень Португаляна[1293] , лідер партії Арменакан Аветисян[1294] . Незадовго до того він разом з Хримяном[1295] відвідав російську столицю[1296] . За цією поїздкою «вірмени всіх сіл, містечок і міст [Туреччини]… стежили з напруженою увагою»[1297] . Гості були удостоєні «вельми милостивого прийому з боку Государя Імператора і Государині Імператриці»[1298] . Хримян, який на той час став Католикосом усіх вірмен, оголосив: «...Ми вірмени Росії та Туреччини, здавна звикли плекати в серці нашому віру в заступництво і потужний захист Самодержавного Царя великої Росії... Будемо ж і ми твердо вірити, що гідний нащадок великих Царів, наш Всемилостивий Государ Імператор Микола II, покладе край стражданням нашої церкви і наших братів у Турецькій Вірменії…»[1299] . Напевно, було чистою випадковістю, що двома іншими організаторами Ванського повстання 1895 року[1300] , нарівні з Аветисяном, були громадяни Росії.

Один з найкращих розвідників у Туреччині відзначав «вже незабаром після війни 1877-78 років багато ознак сепаратистських прагнень вірмен…»[1301] . У 1879 емісари вірменських націоналістів з Вана і Стамбула відвідали Південний Кавказ, де встановили зв’язки з місцевими однодумцями. У жовтні 1880 року полковник Російської військової розвідки, підкреслюючи, що «збройний опір не можна вважати неможливим»[1302] , повідомляв зі Стамбула: «багато молодих людей з вірмен, уродженців Закавказзя, таємно переходять до Туреччини»[1302] . На початку 1880-х «Захоплення патріотизмом охопило вірменську інтелігенцію Закавказького краю, до Турецької Вірменії рушили вірменські добровольці, вірменська періодична преса відкрито закликала до допомоги й пожертв на користь бідуючих братів..., а потім утворилися агентства і комісії зі збору пожертвувань, які направлялися до Константинополя, Вана та інших місцевостей Турецької Вірменії». Тоді ж в Еривані «проводилися таємні грошові збори, які використовувалися на закупівлю зброї для турецьких вірмен...»[1303] , розроблялися спільні плани повстання.