8. Як Росія, Франція та Англія виплекали вірменський націоналізм, але самих вірмен покинули (1895-1905)

Виникнення вірменських політичних концепцій під впливом Російсько-турецької війни та Берлінського конгресу[1308] , пропаганда збройної боротьби проти Османської імперії кавказькими вірменами, агітація перших підпільних бойових організацій і партії Арменакан – все це в комплексі до середини[1309] 1880-х[1309] породило партизансько-повстанський рух турецьких вірмен. Спочатку це були невеликі, погано озброєні групи. Але наприкінці 1880-х з-за кордону активізувалася націоналістична агітація[1310] . У 1887-1893 партизанські ватажки почали відвідувати Кавказ і встановили пряму взаємодію з тамтешніми одноплемінниками[1311] . Для потреб конкретних партизансько-повстанських формувань і операцій були системно налагоджені контрабанда зброї[1312] і безперервний приплив добровольців з Російської імперії[1313] . Як зазначав російський посол у Стамбулі, кавказькі вірмени «почали надсилати до Туреччини зброю і військові припаси, а також влаштовувати грошові збори. Крім того, для надання активної допомоги своїм одноплемінникам з’явилося багато бажаючих, які, зібравшись у невеликі групи, рушили до кордонів Турецької імперії»[1314] . «Таким чином доля вірменського народу опинилася в руках федаїнів [бойовиків-партизан]»[1315] , – з гіркотою визнавав згодом письменник Лео (Бабаханян), який справив «великий вплив на розвиток вірменської історичної думки»[1316] .

Група вірменських фідаїнів (ополченців), які діяли наприкінці XIX — на початку XX століття. 1915 р.

Становлення за активної участі російських громадян вірменського партизанського руху в Малій Азії припало на період посиленої підготовки Росії в 1885-1896 роках до чергової війни з Туреччиною з метою встановлення контролю над Босфором[1317] – протокою, що з’єднує Малу Азію та Європу. Російське керівництво готувалося до нової війни з Туреччиною, а також на випадок «остаточного розпаду Оттоманської імперії»[1318] . У вересні 1885 імператор Олександр III зазначав, звертаючись до начальника свого Генштабу: «… У нас повинна бути одна і головна мета: це захоплення Константинополя [Стамбула], щоб раз і назавжди закріпитися на протоках і знати, що вони будуть постійно в наших руках... Що ж стосується власне проток, то, звичайно, час ще не настав, але нам треба бути готовими і до цього і готувати всі засоби»[1319] . Разом з тим, в російському Генштабі вважали: «…Якщо в майбутньому нам судилося вести нову війну з турками, то азійський театр з другорядного, як був досі, перетвориться на головний»[1320] . У цьому зв’язку архієпископ Ерзерумської єпархії влучно пояснював полковнику військової розвідки: «Зміна в долі вірмен може відбутися лише після захоплення краю російськими військами... Нехай нам дозволять, ми завтра ж надішлемо делегацію від усіх вірмен азійської Туреччини з виявом нашої відданості російському престолу і з проханням про заступництво»[1321] . А головний представник військової розвідки в Стамбулі підкреслював: «Під час війни Росії з Турецькою Імперією Азійська Туреччина, за нинішніх обставин, безсумнівно повинна бути місцем головних, якщо не єдиних зусиль наших військ»[1322] . У зв’язку з цим аналітики Генштабу підкреслювали особливе значення Турецької Вірменії[1323] на межі з Кавказом, оскільки звідти відкривалися шляхи «для ведення нами операції проти східної частини турецького узбережжя Чорного моря» і «... для ведення нами операції в загальному напрямку і до Константинополя, і до Середземного моря»[1324] . Як наслідок, у 1880-х – першій половині 1890-х, на випадок «ймовірних військових дій»[1325] , на північному сході Туреччини істотно посилилася робота Російської військової розвідки[1326] . «Відповідно до такого значення найближчого до Закавказзя району Турецької Вірменії велося і його дослідження Відділом Генерального Штабу Кавказького військового округу. На даний час Відділом цим зібрано велику кількість матеріалу…»[1327] , – зазначалося в службовому виданні 1895 року. Саме з цього року Росія збільшила витрати «на проведення агентурної розвідки»[1328] в Азійській Туреччині настільки, що вони багаторазово перевищували суми на розвідувальну діяльність у всіх інших суміжних країнах.

Під час інтенсивних приготувань Росії до війни з Туреччиною і становлення вірменського партизанського руху був сформований російсько-французький військово-стратегічний союз[1329] . У 1891-1893 роках ці держави домовилися «захищати інтереси» одна одної, «як свої власні»[1330] , а їхні генеральні штаби[1331] – «постійно взаємодіяти»[1332] , «узгоджувати свої дії та обмінюватися всіма відомостями, які можуть бути для них корисними»[1333] . Вже в січні 1892 року французький посол в Стамбулі повідомляв своєму керівникові в Парижі, що налагодив тісну співпрацю з російським колегою щодо тиску на султана в контексті його протидії «вірменській змовницькій діяльності». Посол Франції зазначав: «Ми повинні дати султану зрозуміти, що, діючи без нашого відома, він ставить під загрозу долю своєї імперії, і що будь-яка угода [щодо «вірменського питання»], яка шкодить нашим інтересам, стане сигналом для демонстрації французького флоту на узбережжі Сирії та російського флоту на узбережжі Малої Азії, у Чорному морі»[1334] . І невдовзі після остаточного укладення альянсу з Росією той самий французький посол у Стамбулі писав з приводу перспектив підпільних вірменських організацій у Туреччині: «Ґрунт був підготовлений, потрібен був лише привід або заохочення, щоб рух дав про себе знати», і тоді по всій Малій Азії «можуть відбутися події, які неодмінно спричинять втручання Європи»[1335] . З 1890-1894 років вірменські націоналісти в Османській імперії помітно активізувалися. У столиці та інших містах, часом під безпосереднім керівництвом російських громадян[1336] , проводилися масові демонстрації[1337] з метою спровокувати репресивну реакцію влади і таким чином викликати загальне вірменське повстання; здійснювалися теракти[1338] , включаючи вбивства високопоставлених чиновників (турків і вірмен); робилися спроби великих збройних повстань[1339] в окремих містах і районах з подальшим встановленням власного управління[1340] , нехай навіть на короткий час.

Західні та вірменські джерела особливо підкреслюють жорстокість, яку мусульмани Османської імперії виявляли стосовно вірменського населення під час погромів 1890-х – 1900-х років. Однак полковник Російської розвідки, який працював в Азійській Туреччині, відзначав, що першими «вчинили жорстокості» над мусульманами бойовики з числа кавказьких вірмен, які готувалися в російських прикордонних областях до переходу в турецьку Малу Азію (партизанське формування Кукуняна[1341] ). Як зазначав той же розвідник, ці «подвиги були добре відомі в [турецькому] Курдистані»[1342] . І було це у вересні 1890 року – за чотири роки до першої різанини вірмен в Османській імперії. «Погроми мусульман були частиною стратегії вірменських революціонерів-дашнаків, покликаної спровокувати османський уряд на репресії, а мусульманське населення на безчинства щодо вірмен, які привернули б увагу християнського світу – країн Заходу і Росії і призвели б до їх інтервенції»[1343] , – зазначає сучасний російський дослідник. Він же цитує одного із західних місіонерів, який працював у Малій Азії і повідомляв, що активісти націоналістичної партії Гнчак закликали використовувати співчуття до страждань вірмен, щоб спровокувати інтервенцію. Для цього вони «шукали можливість вбивати турків і курдів, підпалювали їхні села... розраховуючи на те, що розлючені мусульмани повстануть і накинуться на беззахисних вірмен і влаштують таку варварську різанину, що Росія увійде на територію країни…»[1343] .

Посилення партизанського руху, включаючи масову контрабанду зброї та відправлення добровольців з Кавказу, координувалися[1344] новими вірменськими революційними партіями – Гнчак і Дашнакцутюн. Обидві створені за кордоном (Женева, Тифліс) кавказькими вірменами[1345] , і майже в один час (1887 і 1890). «... Ідеологами партії Дашнакцутюн і керівниками партійної політики були і є російські вірмени. Стосовно вірмен власне турецької Вірменії, то вони в партійно-політичному відношенні в рядах дашнаків вирішальної ролі не відігравали»[1346] , – зазначав вірменський очевидець. Засновник Дашнакцутюн, уродженець Тифліса Назарбекян[1347] , здобувши освіту в Петербурзі та Парижі, розпочинав політичну кар’єру у Франції – в неформальному друкованому органі партії Арменакан (з попереднього викладу ми вже знаємо, що її духовний наставник і редактор видання, Португалян, деякий час був соратником офіцера російської розвідки Камсаракана). Як і Арменакан, партія Гнчак, а слідом за нею і Дашнакцутюн були зорієнтовані на підготовку повстання з[1348] метою створення на великих територіях Османської імперії вірменської держави. Як зазначав російський віце-консул у Вані, вони служили «ідеї створення якомога більшої смути, на якомога більшому просторі»[1349] . Обидві нові партії, спираючись на партизанський рух та регулюючи його, активно практикували видовищні політичні акції (маніфестації, теракти[1350] ) та групові збройні виступи, розраховані на провокацію жорстких заходів у відповідь з боку турецької влади. Мета – викликати загальне вірменське повстання[1351] і спонукати європейські держави до прямого втручання[1352] . «Про те, як вони розраховують досягти «звільнення»... вірмени заявляли з повною відвертістю, що варто лише почати, а там держави стануть на захист і введуть свої війська до Туреччини»[1353] , – повідомляв полковник Російської розвідки, який об’їхав Малу Азію в 1895 році; дашнаки безпосередньо «встановлювали зв’язки з політ. і суспільн. колами країн Європи»[1354] . Лідери націоналістів завжди пов’язували врегулювання «вірменського питання» з великими державами, що «стало катастрофою для нашого народу»[1355] , – визнавав згодом один із діячів націоналістичного руху.

Наприкінці 1880-х років у Франції, Великій Британії та низці інших країн Європи відбувався бум вірменської агітації. «Серед вірмен, які оселилися в Європі, почали формуватися революційні партії»[1356] , – зазначав французький академік, очевидець тих подій. У Парижі[1357] та Лондоні[1358] в провірменському русі брали участь десятки депутатів парламентів, колишні та діючі високопоставлені чиновники. Створювалися громадські організації на підтримку турецьких вірмен[1359] . Відкривалися видання англійською, французькою та вірменською мовами[1360] . «І завдяки саме пресі, істина у вірменських справах покривалася таким густим шаром брехні, через який неможливо було пробитися променям правди. У даному випадку, як не можна краще, виправдовувалася та істина, що преса, часто не слугує виразником думки, а навпаки деспотично створює цю останню. Відбувається це саме тоді, коли з метою пропаганди відомих ідей, в цій пресі не дається місця нічому, що могло б суперечити»[1361] , – зазначав російський розвідник і віце-консул у Вані. «Для успіху справи слід було поширити серед вірмен дві ідеї: ідею національної самосвідомості та ідею свободи»[1362] , – пояснював французький посол у Стамбулі. А урядовий кабінет Великої Британії «залучив вірмен, згрупував і організував їх, пообіцявши підтримку. І відтоді в Лондоні існує Комітет, який займається пропагандою і користується підтримкою»[1362] . У вересні 1892 року повірений у справах Франції в Стамбулі повідомляв своєму міністру закордонних справ: «... [вірменські] комітети за кордоном активізуються, щоб привернути увагу громадської думки Європи на свою користь. Прихід до влади [у Великій Британії] уряду Гладстона став для них удачею, від якої вони вже очікують зиску. Вони не забули все, що лідер ліберальної партії зробив для пригноблених турками християнських народностей, і мріють про повторення кампанії з приводу «звірств», яка колись принесла велику користь болгарам»[1363] . Полковник Російської розвідки[1364] , який працював в Азійській Туреччині, свідчив: «Під впливом іноземних, переважно англійських навіювань, в останні роки серед міських вірмен і духовенства почалася агітація на користь відновлення незалежності вірмен і відродження давно зниклої Вірменії»[1365] . Інший полковник Російського Генштабу, який об’їхав Малу Азію в 1895 році, повідомляв: «У нинішньому незадовільному стані країни справедливо падає звинувачення на англійську пресу і всю поведінку державних діячів Англії. Статті, написані у збудливому тоні, і спосіб дій англійської дипломатії у вірменському питанні стають відомими в містах і селах Малої Азії... Новини з-за кордону і рішення, що приймаються в Константинополі, є предметом жвавих розмов; кожна фраза газетної статті, слова, сказані тим чи іншим державним діячем, коментуються вірменським населенням у сенсі, удвічі сприятливішому для них, ніж це є насправді. Потроху вірмени усвідомлюють, що вони є пригнобленою нацією, що необхідні докорінні реформи в такому вигляді, що їх здійснення має привести до утворення напівнезалежної вірменської області; ще пізніше починається вже відкрита агітація на користь відновлення колись періодично існуючого маленького царства. Паралельно з цим відбувається виховання в школах і сім’ї підростаючого покоління, яке привчають до думки про те, що вірмени – велика нація і мають не тільки право на самостійне існування в межах Туреччини, Персії та Закавказзя, але й майже на панівне становище в цілому світі. Одночасно організовуються комітети та благодійні товариства для збору коштів на провадження справи та для спрямування вірменського руху»[1366] . За оцінкою російського розвідника, «цілком чітке усвідомлення, що у вірменському питанні Англія нічого не втрачає, а виграти може багато, спонукали англійську дипломатію, прикриваючись маскою заступництва пригноблених, надавати всіляку моральну підтримку агітації і почати надмірний тиск на уряд Оттоманської імперії»[1367] . Але, за даними російської військової розвідки, в 1896 році британські консули в східних регіонах Туреччини були замінені новими, які «отримали інструкцію в міру сил заспокоїти збуджені настрої вірменського населення»[1368] . За оцінкою росіян, після провалу спроб Великобританії використати «вірменське питання» для здійснення своїх цілей у Туреччині в Лондоні зрозуміли, що від реалізації прагнень вірмен може виграти тільки Росія[1368] (з січня 1897 року інтерес англійців до Османської імперії помітно ослаб[1369] , а на початку ХХ століття вони остаточно припинили, навіть на словах, підтримувати турецьких вірмен[1370] ).

У 1880-х – першій половині 1890-х активним провідником британського впливу в середовищі турецьких вірмен, за даними російської розвідки, були «американські місіонери, які, своєю чергою, за відсутності [в Туреччині] американських [офіційних] представників, у більшій частині Малої Азії були поставлені під юрисдикцію консулів англійських і широко користувалися їхнім заступництвом, як для себе, так і для своєї протестантської пастви»[1371] . Згідно з вірменським джерелом, Велика Британія була «ініціатором і покровителем»[1372] проповіді американців, орієнтованої майже виключно на вірменське населення. Уся північно-східна частина Азійської Туреччини була покрита мережею американо-місіонерських установ[1373] (у середині 1880-х [1374] таких було 743). Переважали навчальні заклади – майже безкоштовні[1375] . «Тим самим мають на меті, щоб вплив тих, хто пройшов їхню школу, поширився якомога далі по країні. Останнє міркування має пояснити і уявну розкиданість американських установ, які не зосереджені в одному-двох пунктах, а розкидані по всій Азійській Туреччині»[1376] . У цих навчальних закладах прищеплювалася нетерпимість до прихильників інших конфесій[1377] , особлива увага приділялася викладанню давньовірменської літератури та політичної історії[1378] . «…Тривале вивчення зразків давньовірменської словесності протягом чотирьох років перебування в коледжах безпосередньо пов’язане із засвоєнням уявлень, за тенденційними національними джерелами, про велике минуле Вірменії. Звідси вже один крок до заяв про відновлення давньо-вірменського царства»[1379] , – зазначав російський розвідник, який відвідав[1380] такі навчальні заклади в п’яти містах на північному сході Малої Азії. Паралельно американські місіонери активно проводили провірменську пропаганду в західній пресі[1381] . Вони всіляко підкреслювали величезні масштаби «Великої Вірменії»[1382] , стародавність, унікальність і культурно-інтелектуальну перевагу вірмен[1383] .

Американський дослідник початку ХХ століття визнавав вплив місіонерів на «розвиток вірменських національних прагнень»[1384] . Службовці американо-протестантських місій на північному сході Туреччини, очевидно, як противага націоналістичній агітації російських вірмен, поступово залучалися до революційної пропаганди. Показово, що першим центром подібної активності став Ерзерум, де з початку 1880-х відчувався російський ідейний вплив. Вже тоді молоді члени тамтешньої вірмено-протестантської громади підключилися до підпільної діяльності націоналістів[1385] . У 1885 році на півночі Центральної Туреччини викладачі та учні одного з американських коледжів створили підпільну організацію[1386] , на базі якої виникло кілька партизанських формувань. Кількість найбільшого з них перевищувала 200 бойовиків[1387] . А в 1888 році протестантські викладачі в Ерзерумі почали поширювати «відозву до вірмен із закликом повстати і скинути турецьке ярмо»[1388] . У прокламації йшлося «про бажаність іноземного втручання взагалі і, зокрема, англійського»[1388] . «Відомі також неодноразові випадки зв’язків місіонерів з революційними вірменськими комітетами за кордоном»[1389] , – повідомляв полковник Російської розвідки, відзначаючи «сприяння протестантських місій революційному руху в Малій Азії»[1389] . Чимало випускників протестантських шкіл і коледжів стали видатними діячами партизансько-повстанського руху[1390] , націоналістичних партій Гнчак[1391] і Дашнакцутюн[1392] .

У 1887 році бельгійський екс-міністр внутрішніх справ, нагороджений державними нагородами як Франції, так і Росії[1393] , пояснював пасивність Європи у захисті інтересів турецьких вірмен: на відміну від балканських християн, «вірмени замість того, щоб повставати, обмежилися лише скаргами»[1394] . Йому вторував колишній службовець англійського посольства в Росії[1395] , який підтримував зв’язок з одним з екс-прем’єрів Великої Британії: «…Вірмени не тільки мали б право, але їх священним обов’язком було б повстати і повалити, якщо у них є хоч якась надія на успіх, пекельний уряд…»[1396] . У квітні 1893 року посол Франції в Стамбулі інформував свого міністра про «недавнє вірменське повстання». Він повідомляв: «Факти зводяться до наступного: того самого дня спалахнули заворушення в Кесарії, Амасії і Мерсівані; революційні плакати були розвішані; мусульмани були вбиті»[1397] . Той самий французький посол у лютому 1894 року писав до Парижа «про криваві зіткнення між вірменами і владою»[1398] . У зв’язку з цим він повідомляв керівництво: «...Втручання Європи стане нагально необхідним. ...Треба тільки бути готовим до вибуху в один прекрасний день і зуміти не здивуватися цьому»[1399] .

У липні 1894 року спалахнули Сасунські зіткнення[1400] . Це сталося в однойменній гірській області на південному сході Туреччини[1401] , за 100 км від сирійського плацдарму французького впливу, за 240 км від російського кордону, і приблизно за 200 км від Вана, який був головним перевалочним пунктом контрабанди зброї та притоку добровольців з Кавказу. Вірменський священик, який відвідав Сасун за 15 років до цих подій, описав майже ідилічні відносини своїх одноплемінників із курдами, що їх оточували. Він свідчив, що тамтешні вірмени «за винятком релігії, в усьому іншому схожі на курдів, навіть багато з них розмовляють тільки курдською мовою», і якби не християнське віросповідання, «то важко було б відрізнити їх від курдів». Ці відомості незабаром після зіткнень підтверджував секретар російського посольства в Стамбулі, який повідомляв, що сасунські вірмени «в колишні часи... з курдами жили набагато дружніше»[1402] . До того ж вони аж ніяк не були беззахисною меншиною, як стверджували пізніші вірменські автори. Той самий священик відзначав, що вони «добре володіють зброєю»[1403] і на рівних беруть участь у «сутичках» ворогуючих курдських родів. Водночас деякі райони Сасуна контролювалися спільно курдськими та вірменськими князями[1404] . Але за час, що минув після Берлінського конгресу, ситуація в Сасуні кардинально змінилася. Зіткненням 1894 року передувала тривала контрабанда туди зброї з Кавказу[1405] та активна пропаганда[1406] агітаторів націоналістичної партії Гнчак. Вони вдало скористалися зростаючою міграцією в Сасун кочових курдів, які через посуху шукали нові пасовища. Як наслідок, виникали сутички[1407] між войовничими і озброєними вірменами та кочівниками-курдами. Агітатори партії Гнчак, які прибули з-за кордону, прагнули перенаправити локальне невдоволення сасунських одноплемінників[1408] , викликане соціально-економічними мотивами, на боротьбу проти Османської держави. У червні 1893 року за активної участі закордонних емісарів відбулася вірмено-курдська «битва»[1409] . Перемогу здобули вірмени[1410] (близько 400 бойовиків[1411] ). «У Сасунській історії, як це позитивно з’ясувалося, привертає увагу той факт, що привід до заворушень був поданий вірменськими агітаторами, які організованою бандою підбурили курдів до заворушень, розраховуючи, що як останнє, так і турецька влада перейдуть до жорстоких заходів і тим самим привернуть увагу європейських держав, які встануть на захист вірмен»[1412] , – повідомляв полковник Російського Генштабу, який об’їхав Малу Азію незабаром після цих подій. А за свідченням іншого офіцера Російської розвідки, вірмени «в хвилину початкового успіху свого, вчинили неймовірні жорстокості над захопленими мусульманами»[1413] . На цьому тлі націоналісти[1414] закликали до подальшої конфронтації. Готувалися «бойові запаси» і «гірські укріплення»[1415] . «Дашнакцутюн направляє туди озброєну дружину»[1416] . Рівно через рік після перших вірмено-курдських зіткнень в гірські райони Сасуна прибули регулярні війська. Центральна влада вирішила знищити осередок сепаратистської пропаганди і віддала наказ про винищення чоловічого населення місцевих вірмен, здатного носити зброю[1417] . «Після запеклих боїв сасунці залишили свої селища і пішли в гори, що відрізняються більшою неприступністю і більш скелястою місцевістю, ніж в Чорногорії»[1418] , – доповідав 20 серпня 1894 року російський генконсул в Ерзерумі. Протягом двох місяців вірменські формування протистояли[1419] регулярним військам. Ці події стали переломним моментом у ставленні Османської держави і мусульманської більшості до вірмен, а також в історії вірменського партизансько-повстанського руху[1420] , для якого Сасун став одним з перших великих[1421] плацдармів. Саме з цього часу центральна влада приступила до каральних репресій проти вірменського населення, як соціальної бази революційних організацій. Серед останніх партія Гнчак втратила колишні позиції, і домінуюче становище зайняла Дашнакцутюн[1422] . Своєю чергою, репресивна політика влади сприяла її агітації, що забезпечило[1423] зростання партизансько-повстанського руху. Як зазначав російський віце-консул у Вані, вірменські агітатори «створили цілі десятки подібних Сасунів»[1424] .

Для організації повстань обиралися не ті райони, де вірменське населення зазнавало найбільших лих і утисків, а важкодоступні гірські області, в яких вірмени користувалися напівнезалежністю[1425] і вирізнялися войовничістю[1426] . «Умови життя цих розкиданих громад не становлять жодних особливих причин для ненависті до турків, – зазначав ірландський вірменознавець-мандрівник, який у 1893-1894 роках об’їхав всю Малу Азію. – І я не думаю, щоб революційний рух, до якого вони всі певною мірою причетні, зародився в них сам собою або розвинувся б під впливом суто місцевих умов»[1427] . Він додав, що в Сасуні, звідки пішла хвиля великих повстань, жили «вірмени, які володіли зброєю. Будучи горцями за своєю природою, вони відомі своєю хоробрістю і наполегливістю; цілком природно, що вірменські політичні агітатори, на кшталт Дамадьяна, зупинили свій вибір на них як на придатному матеріалі для повстання. Мета цих людей – не дати заглухнути вірменській справі; для цього вони роздмухують полум’я то тут, то там і голосно волають: пожежа! Цей крик підхоплюється європейською пресою»[1428] . Своєю чергою, російський віце-консул у Вані зазначав, що «у колективному рапорті європейських делегатів, які були у складі комісії, призначеної для розслідування Сасунських подій, згадується, між іншим, про вельми повчальне свідчення одного з допитаних Сасунських вірмен. За словами останнього, до появи в Сасуні Дамадіяна (1893), а потім Бояджана – він же Мурад (1894) – «вірмени та курди Сасуна жили цілком злагідно, як брати води і землі»... Але, на їхнє нещастя, саме цей район вірменські таємні організації обрали для випробування своєї політичної агітації. Ця спроба цілком вдалася»[1429] . Дамадьян, якого згадали ірландець і російський віце-консул, виділявся з приблизно півтора десятків агітаторів, які підбурювали[1430] Сасунських вірмен. То був «типовий вірменський революціонер», «дрібний конспіратор і кореспондент європейських газет»[1431] , який прибув з Європи і вільно володів французькою.

Звертаючись до глави МЗС Росії в листопаді 1894 року, представник вищого вірменського духовенства пояснював Сасунські події наступним чином: «Відданість вірмен Росії, виявлена у всіх її війнах з Туреччиною, є однією з головних причин ненависті і переслідування їх Туреччиною»[1432] . Автор звернення повідомляв: «...Верховний патріарх католикос, як духовний глава вірмен, повергає до ніг всемилостивого монарха [Росії] ревне благання – ознаменувати початок свого царювання заступництвом за пригноблених вірмен у Туреччині»[1432] . Показово, що організатори повстань надавали перевагу місцевостям, які перебували на стику зон впливу Росії і Франції. У квітні 1895 року глава МЗС Франції повідомляв свого посла в Стамбулі, що з приводу «забезпечення безпеки у вірменських провінціях», «як Ви знаєте, ми насамперед прагнемо залишатися в повній згоді»[1433] з урядом Росії. У вересні російський міністр закордонних справ і група високопоставлених офіцерів разом з президентом і главою МЗС Франції були присутні[1434] на армійських навчаннях у цій країні. Тим самим було продемонстровано тісну військово-політичну взаємодію обох держав[1435] . А вже 15 жовтня 1895 року[1436] спалахнуло велике повстання в Зейтуні.

Зейтун (суч. Сулейманли) – місцевість у гірській Кілікії, на північних підступах до тодішнього французького плацдарму в південній частині Центральної Туреччини[1437] (два десятиліття по тому Зейтун був офіційно включений до «французької зони»[1438] при поділі османських володінь). Один із провідних російських військових теоретиків вважав цей регіон найбільш перспективним напрямом для удару з півночі в разі війни з Османською імперією, відзначаючи[1439] стратегічне значення тамтешнього християнського населення. Водночас багато впливових російських вірмен, у тому числі у вищому керівництві Росії, поділяли ідею «відстоювати права вірмен у Кілікії»[1440] . Ще в XI-XIII століттях вірменські правителі Кілікії були вірними союзниками франків[1441] і говорили французькою[1442] , а внаслідок династичних шлюбів з елітою хрестоносців[1443] у жилах місцевої родової знаті текла кров латинян. Тому не випадково в 1860-х зейтунські вірмени користувалися підтримкою Парижа[1444] . Вже тоді імператор Франції «сам підштовхував вірмен [Зейтуна] до виступів проти турків з метою відторгнення Кілікії»[1445] . Під час війни 1877-1878 років вони намагалися встановити зв’язок з Російськими військами[1446] . А відразу після її закінчення представник вищого вірменського духовенства Туреччини на зустрічі з російським військовим міністром «особливо просив підтримки з боку Росії збройному повстанню» войовничих зейтунських вірмен. Священнослужитель повідомляв, що їх чисельність сягає близько 50 000. «Власне це невелике населення і має служити ядром передбачуваного повстання проти турецького панування», – пояснював військовому міністру вірменський церковник. За свідченням міністра: «Архієпископ насамперед просить про відрядження туди кого-небудь з наших офіцерів, вірменської національності, для керівництва і організації збройного повстання. Я пообіцяв йому подумати і переговорити з ким слід»[1447] . У 1881 році полковник Російської розвідки, який працював у Стамбулі, в контексті підготовки до можливого конфлікту з Туреччиною звертав увагу начальства на зейтунців – «невелике, але войовниче вірменське плем’я, що мешкає в недоступних горах…»[1448] . На це генерал-майор центрального апарату військової розвідки відреагував: «Варто було б звернути більшу увагу на Зейтун»[1449] . Тоді ж, на початку 1880-х, у листуванні вірменських націоналістів в Ерівані та Туреччині відзначалася «необхідність повстання в Кілікії»[1450] . І ось, у жовтні 1895 там вибухнуло[1451] повстання під проводом емісарів[1452] революційно-націоналістичної партії Гнчак, лідери якої, російські вірмени, діяли з франкомовного кантону Швейцарії. Гроші на організацію повстання надходили з Росії[1453] . «20 000 вірмен, озброєних, добре підготовлених і організованих, візьмуть у ньому участь..., – звітував перед французьким послом у Стамбулі керівник консульства Франції в Алеппо. – Через місяць вони розраховують розпочати свої дії і завершити їх до настання зими»[1454] . Зейтунські вірмени «атакували казарми, захопили в полон 400 солдатів і утворили тимчасовий уряд»[1455] . «Вперше після захоплення турками Константинополя, оттоманські християни чинили опір турецьким військам»[1456] , – радісно повідомляв французький посол у Стамбулі. Після більш ніж двох місяців з початку військових дій, 24 грудня 1895 р., він повідомив Париж, що «4 000 складають армію повстання... вірменські патріархи, григоріанський і католицький, зажадали нашого втручання, щоб запобігти кривавій катастрофі»[1457] . Сили повстанців, які вже стільки часу боролися з регулярними військами, вичерпувалися. Але через два дні керівник французького консульства в Алеппо запевнив посла в Стамбулі: «Ця фортеця [в Зейтуні] неприступна для прямої сили... У всьому вилаєті [провінції] вірмени озброєні для опору»[1458] . Військові дії тривали до лютого 1896 року, «коли у результаті посередництва іноземних консулів було укладено угоду, за якою турецькі війська залишили Зейтун, а повстанцям було даровано амністію»[1459] . Згідно з укладеною угодою, в Зейтуні призначався християнський правитель під егідою європейських держав, а ті отримували право розширити свою консульську мережу в регіоні[1460] . Скориставшись цими подіями, Франція особливо збільшила своє представництво в містах з вірменським населенням для збору інформації[1461] на місцях.

У серпні 1896 року російсько-французький альянс, спираючись на «дружню згоду»[1462] у східних справах, знову спрацював на користь вірменських революціонерів. Тоді бойовики, серед яких виділялися ті, хто отримав освіту у Франції[1463] та франкомовному кантоні Швейцарії[1464] , захопили столичний Оттоманський банк з півтора сотнею заручників. Мета – «привернути увагу Європи і сколихнути притуплену вірменську громадську думку»[1465] . Це був перший в сучасній історії випадок захоплення заручників з політичною метою (четверо були вбиті[1466] ). Завдяки посередництву посольства Росії більшість бойовиків було вивезено до Франції[1467] . Особливо показові в цьому зв’язку відомості тодішнього учасника грузинського революційного руху Гелеїшвілі, який відзначав, що дашнаки зважилися на захоплення банку лише «домовившись із деякими представниками держав у Константинополі»[1468] . А вже наступного місяця російський монарх відвідав Париж. Вперше було оголошено[1469] про союз двох країн. Військово-стратегічне партнерство стало[1470] ще більш тісним. У листопаді 1896 року французький посол у Стамбулі поінформував свого міністра, що посольство Росії надає усіляке сприяння[1471] в його справах щодо «вірменського питання».

Вірмени, які брали участь у нападі на османський банк Константинополя. Фотографія, зроблена М. Дж. Фабром після прибуття до Марселя. 1896 р.

Під час вірменських повстань і терактів[1472] , коли османській владі не вдавалося придушити їх учасників, європейські держави зазвичай виступали як посередники, зокрема, домагаючись порятунку підбурювачів (часто з подальшим їх виїздом на Захід). Тому при організації повстань керівництво Дашнакцутюн ставило завдання своїм емісарам на місцях так влаштовувати оборону в зайнятих населених пунктах, щоб протриматися до втручання європейських держав[1473] . Політика заступництва останніх підбадьорювала організаторів антиурядових виступів і вселяла в них відчуття перспективності подальшої боротьби з розрахунком на підтримку Європи. Схожий ефект мали регулярні провірменські заяви представників політичного істеблішменту та відомих інтелектуалів у Парижі та Лондоні. Але водночас під час османських репресій європейські держави не вживали жодних заходів[1474] для порятунку та полегшення долі широких верств вірменського населення, навіть коли мали таку можливість[1475] . Натомість звернення османської влади за європейським посередництвом у випадках успішних вірменських повстань забезпечували Парижу і Лондону ще більший вплив у різних областях Малої Азії. Така єзуїтська тактика ґрунтувалася на французькому досвіді в Лівані 1840 року. Тодішній російський консул у Сирії та Палестині писав: «Саме французьке консульство... роздмухувало заколот, припускаючи, що паша, не маючи можливості приборкати горців [християн] військовою силою, буде змушений вдатися до посередництва Франції, і тим самим Франція здобуде нові права і особливий вплив на племена ліванські…»[1476] . Півстоліття по тому ця тактика була взята на озброєння в «вірменському питанні», хоча французький посол в Стамбулі вкрай відверто повідомляв до Парижа, що «Вірменське питання розв’язати неможливо»[1477] (через розпорошеність вірмен по всій Туреччині). Але навіть у тих випадках, коли одна з великих держав виступала з слушною пропозицією, здатною поліпшити становище вірмен Османської Туреччини, інші робили все можливе, щоб зірвати таку ініціативу[1478] . Причини такої поведінки – прагнення запобігти посиленню на Сході однієї з суперниць за рахунок «вірменського питання», як і бажання зберегти цілісність Османської імперії, щоб і надалі регулярно її шантажувати, домагаючись економічних і політичних преференцій. Таким чином, у контексті вірменської проблеми європейців цікавив не стільки результат, скільки сам процес. «Вже після першого Сасунського повстання було зрозуміло, що іноземні держави обдурили нас»[1479] , – підкреслював один з лідерів першої революційно-націоналістичної партії Арменакан.

«Великі держави використовували визвольний рух вірмен для втручання у внутрішні справи Османської імперії і посилення тут своїх позицій»[1480] , – зазначав вірменський історик. Розгортання партизанського руху вірменських націоналістів було вкрай вигідним Заходу хоча б із комерційних міркувань. Левова частка позик, що видавалися османам європейськими державами, витрачалася на закупівлю у них же озброєння і безпосередньо на придушення «національно-визвольного руху»[1481] . А зростаючі виплати за західними позиками змушували центральний уряд вимагати від правителів провінцій підвищення податків[1482] і всіляких поборів. Це спричиняло зубожіння вірменських селян і дедалі частіше призводило до сутичок між ними та збирачами податків. У низці великих міст на сході Туреччини з вірменським населенням головними інспекторами жандармерії, на бездіяльність і свавілля якої часто скаржилися вірмени, були британські офіцери[1483] . Так створювалися сприятливі умови для вірменських агітаторів, які прибували з Європи. Їхніми зусиллями зростав партизансько-повстанський рух, для придушення якого європейці видавали османам нові позики. Подібним чином «вірменське питання» перетворювалося на надзвичайно прибутковий бізнес. Європа заохочувала вірмен до продовження збройної конфронтації. Реальної допомоги вона їм не надавала, але видавала кредити османам на закупівлю у неї ж зброї для боротьби з партизанами, отримуючи величезні прибутки та інші дивіденди. Не випадково саме до часу підйому вірменського націоналістичного руху, в 1890-х – першій половині 1900-х, європейці остаточно перетворили Османську Туреччину на напівколонію[1484] .

«Щодо Франції, яка розмальовує свою красиву фізіономію словами: «Liberté, Égalité, Fraternité» [Свобода, рівність, братерство], які вона розміщує всюди, де є місце, то очевидно вона обмежує значення цих слів однією собою»[1485] , – зазначав американський місіонер, який народився і прожив багато років у Туреччині. Але представники французької політичної та фінансової еліти вважали інакше. Один з них пізніше підкреслював: «... Франція – майже єдина держава, яка... мала великодушність підтримувати загальний економічний добробут Оттоманської держави... звідси випливає право на моральний, торговельний і фінансовий контроль, на який жодна інша держава, особливо якщо виключити держави центральної Європи, не могла б претендувати»[1486] . У 1880-х французький вплив в Османській імперії неухильно зростав[1487] (при тому, що британський став слабшати). На початку 1890-х 70% османських цінних паперів належали Франції[1488] . З 1903 року Рада адміністрації Османського публічного боргу, до якої входили представники шести країн Європи, а керували нею французи і британці по черзі, контролювала 720 установ зі збору податків і отримувала держдоходи[1489] , що становили до 1/3 османського бюджету. Частка Франції у зовнішньому борзі імперії постійно зростала, і до Першої світової війни перевищила 60%[1490] . До того ж французи були лідерами в Туреччині серед усіх європейців за обсягами капіталовкладень[1491] . Вони ж контролювали значні сектори господарства країни[1492] , а в Стамбулі – міський транспорт, водо- та електропостачання, телефонний зв’язок[1493] . До того ж для отримання нових концесій Франція, з метою чинення тиску на турецьку владу, користувалася «вірменським питанням»[1494] . На цьому тлі моральна підтримка, яку надавали вірменам представники істеблішменту в Парижі, виглядає особливо цинічно.

Як зазначає сучасний вірменський дослідник, його одноплемінники жили в Османській імперії в «відносному спокої» до початку 1890-х років[1495] . Навіть у 1893-1894 роках ірландський мандрівник-вірменознавець, який об’їхав Малу Азію, відзначав «високе становище, яке вірмени займають в економічному устрої країни…»[1496] . У 1895 році американський місіонер повідомляв про вірмен: «У Туреччині вони є головними банкірами... і вся торговельна діяльність у східних частинах Малої Азії зосереджена в їхніх руках»[1497] . Офіцер російського Генштабу, який об’їхав Малу Азію в тому ж році, повідомляв: «Більшість [сільського] вірменського населення... належить, за нашими мірками, до дуже заможних. Я не кажу вже про населення міст, де в руках вірмен зосереджена торгівля, промисли та лихварство. Останнім зовсім не доводиться скаржитися на свою долю»[1498] . Майже тоді ж полковник Російської розвідки підкреслював: «Уся торгівля країни в руках вірмен; збір податків не раз здавався з торгів тим самим вірменам»[1499] . Але на той час турецька влада і мусульманське населення все більше сприймали вірмен вже не тільки як «п’яту колону» Росії і Заходу, але як зростаючу загрозу самому існуванню Османської держави[1500] . Таке ставлення формувалося внаслідок багатьох факторів:[1501] підтримка вірменами армії супротивника у війні 1877-1878 років; потім прямі контакти їх представників з переможцями та урядами Європи; поява таємних бойових організацій і політичних партій, які виступали за створення власної держави на значних територіях Туреччини; розгортання партизанського руху, проведення провокаційних маніфестацій і терактів, великі збройні виступи в окремих місцевостях; апеляція вірменських лідерів до іноземних держав і регулярні вимоги Заходу в контексті «вірменського питання»[1502] . У 1896 році московський професор права, згодом член Гаазького міжнародного третейського суду, з приводу «вірменського питання» писав: «… Доводиться зізнатися, що, можливо, захист Європи, як він досі практикувався, виявився для християн Туреччини не добром, а злом у тому сенсі, що посилив запеклість проти них мусульман»[1503] . «Вірменське питання», як все чіткіше усвідомлювали турки, слугувало для великих держав не лише постійним важелем тиску і приводом для втручання та шантажу, але в будь-яку мить могло бути використане для прямої інтервенції. За свідченням російського віце-консула і розвідника у Вані ще в 1882 році турецькі чиновники публічно заявляли, що на сході Азійської Туреччини готується «друга Болгарія»[1504] . А в 1894 році посол Франції повідомляв керівництву в Парижі: «... Великий візир нещодавно визнав, що Вірменія стала для Порти предметом найбільших турбот»[1505] .

У 1890 британський полковник, який служив у Тебрізі, відзначав, що «не бачить підстав для можливості здійснення мрії» про «вірменське царство», оскільки «скрізь, де він не подорожував [у Малій Азії], він міг помітити, що вірмени становлять меншість»[1506] . У 1894 році французький посол у Стамбулі підкреслював: «Вірмени розсіяні по всій Туреччині, а в самій Вірменії вони, просто кажучи, перемішані з мусульманами... І якщо у результаті якоїсь неймовірності або у результаті війни Європа запропонувала б створити незалежну Вірменію, то було б майже неможливо позначити кордони цієї нової держави»[1507] . У 1895 році начальник розвідки штабу Кавказького військового округу, узагальнюючи дані британського та французького походження, дійшов висновку, що в 9 провінціях Малої Азії, де є скупчення вірмен, вони «не досягають 1/6 загальної кількості всього населення району і абсолютної кількості 1 мільйона душ обох статей, до того ж мусульмани вп’ятеро перевершують їх за кількістю на всій цій площі»[1508] . У 1896 році полковник Російської військової розвідки, об’їхавши Малу Азію, зауважував: «Існувати самостійно вірмени Туреччини не можуть, будучи в значній меншості всюди і складаючи лише ¼ частини населення навіть у тих п’яти вилаєтах [провінціях] Курдистану, до яких приурочують назву Великої Вірменії»[1509] . А очільник МЗС Франції в листопаді 1896 року заявив: «У турецьких провінціях, про які зараз тільки і йдеться, згідно зі статистикою, яка у нас є, вірменське населення, звичайно, не становить більше 13% жителів. У вилаєтах [провінціях] Азії їх розподіл, крім того, нерівномірний, іноді більш щільний, іноді більш розсіяний»[1510] . А в 1897 році полковник Російської розвідки, який спеціалізувався на Азійській Туреччині, повідомляв: «Назва Вірменія, яка нині застосовується вірменофільською пресою до частини Ванського, Ерзерумського і Бітліського вилаєтів [провінцій], зовсім невідома тубільцям і не має етнографічних підстав. Вірмени становлять меншість населення у цій області…»[1511] . Своєю чергою, американський генерал, який вивчав «вірменське питання» в Туреччині за завданням президента США, зауважував у своєму звіті 1919 року: «Навіть до [Першої світової] війни вірмени були далекі від більшості в регіоні, який проголошується Турецькою Вірменією, за винятком декількох місць»[1512] .

Осередки вірменського населення, за словами американського місіонера, «які зазнали європейського впливу, особливо французького»[1513] , і яких Російський віце-консул у Вані називав «піонерами європейської цивілізації»[1514] , були розкидані на дуже великій території азійської частини імперії. Так було в столиці, у всіх північних областях, прилеглих до російського кордону, а також на півдні Центральної Туреччини, в Кілікії, що прилягає до Сирії, в якій дедалі міцніше закріплювалися французи. На північному сході Малої Азії вірмени тяжіли до Росії, у великій кількості мали її громадянство[1515] і користувалися підтримкою тамтешніх одноплемінників. А в Кілікії вірменський сепаратизм з 1860-х періодично отримував сприяння Франції[1516] , яка через свої місіонерські місії мала вплив і на північному сході країни.

Заснування хоча б у північно-східних областях вірменської автономії під зовнішнім протекторатом (чого вимагали держави), і тим більше створення там вірменської держави (до чого прагнули Гнчак і Дашнакцутюн) означало б кінець імперії. Адже саме ці землі, за визначенням досвідченого російського розвідника[1517] , становили «ядро турецької могутності в Азійській Туреччині»[1518] . А головний представник російської військової розвідки в Стамбулі підкреслював: «… Найголовнішим і майже єдиним джерелом коштів Османської Імперії є її азійські володіння, а з них переважно Мала Азія та Вірменія»[1519] . Тому османи надзвичайно побоювалися «ще більше ускладнювати своє і без того вкрай скрутне становище в Малій Азії»[1520] . У 1884 російський генерал, який служив при головнокомандувачі Кавказької армії, зазначав: після втрати більшої частини європейських провінцій турки «розуміють, що останнім притулком для них має залишитися Азія, і тому на захист своїх азійських володінь не шкодують тепер ні грошей, ні засобів. Війна 1877-1878 років вже виявила цей поворот у поглядах турецьких державних діячів…»[1521] . Але «вірменське питання» все відчутніше ставило під загрозу цей «притулок».

Внаслідок зростання сепаратистської агітації та серії повстань 1893-1894 років, з 1895 османська влада перейшла до системної політики жорсткого придушення вірменського націоналізму[1522] (якщо до того засуджених активістів нерідко амністували, то тепер дедалі частіше стали призначатися довічні та смертні вироки). Одночасно щодо вірменського населення, як соціальної опори партизансько-повстанського руху і демографічного плацдарму потенційної інтервенції, влада почала проводити каральну політику, особливо в районах, охоплених сепаратистською агітацією. До здійснення цієї політики вміло залучалися курдські племінні вожді та релігійні авторитети з їх численними послідовниками[1523] , щоб не допустити вірмено-курдської консолідації. Як зазначав російський розвідник і віце-консул у Вані, все це було прямим наслідком активності революційних організацій[1524] . «Вірменські революційні діячі... з’являлися серед мирного населення, готували і піднімали бунти; кидали бомби, вбивали визначних курдських і турецьких чиновників, відкривали стрілянину і завжди примудрялися втекти безкарно, залишивши своїх нещасних співвітчизників напризволяще розлюченому мусульманському населенню, готовому мститися своїм сусідам-вірменам за вчинки пп. [панів] революціонерів»[1525] , – підкреслював сучасник тих подій і один з ветеранів грузинського демократичного руху кінця XIX – початку XX ст. Своєю чергою, вірменські енциклопедисти визнавали, що перша різанина їхніх одноплемінників в Османській імперії відбулася «у відповідь на виступи вірмен Сасуна»[1526] , під час яких, за свідченням полковника Російської розвідки, вірмени першими «вчинили неймовірні жорстокості над захопленими мусульманами»[1527] . А сучасний вірменський дослідник, спираючись на висновки одного з видатних діячів націоналістичного руху, підкреслює: «Політика винищення вірмен з боку Туреччини була прямо пропорційна втручанням цих [великих] держав у Вірменське Питання»[1528] .

Вірменські та європейські політики й історики всіляко критикували антивірменську стратегію османського султана Абдул Гаміда II. Але в цьому зв’язку дуже показовими є рекомендації, дані начальнику штабу Кавказького військового округу одним із найкращих фахівців з питань Туреччини Російської розвідки щодо підкорення курдів Малої Азії в разі війни[1529] . Як він зазначав, слід «показати їм, що на вибір у них залишається одне з двох: безумовна покірність нам, або повне розорення, близьке до повного знищення»[1530] .

Пік османсько-вірменської конфронтації припав на 1894-1904 роки. Початок цього періоду збігається з роками (1894-1897) найвищої готовності Російської армії до захоплення Босфору[1531] – протоки, що з’єднує малоазійську та європейську частини Туреччини. У 1893-1895 роках Малою Азією прокотилася хвиля вірменських повстань і вірменсько-мусульманських зіткнень[1532] . У вересні 1895 року, намагаючись придушити партизансько-повстанський рух, влада вдалася до каральної політики проти вірменського населення[1533] . Ще через півтора місяці глава Російського Генштабу повідомив міністру закордонних справ Росії про готовність здійснити захоплення Босфору за 12 годин[1534] . У січні 1897 року приготування до висадки російського десанту на Босфорі знову стрімко інтенсифікувалися[1535] – у зв’язку з черговим загостренням «вірменського питання». За такої узгодженості, мабуть, не випадково піднесенню вірменського партизанського руху передувало десятиліття бурхливого розвитку Російської військової думки з таких дисциплін, як партизанська війна і диверсійно-розвідувальні операції[1536] . Стратеги російського Генштабу узагальнювали досвід численних конфліктів XVII-XIX століть[1537] , і враховували прорахунки недавньої Російсько-турецької війни[1538] . Як наслідок, вони робили акцент на поєднанні блискавичних рейдів у прикордонних областях ворога невеликими мобільними групами легкої кавалерії[1539] , тривалих операціях партизанських загонів у глибині ворожої території та провокуванні збройних повстань місцевого населення. У 1880-х роках з зазначених дисциплін Генштабом було видано низку навчальних посібників, а у військових вишах запроваджено відповідну системну підготовку офіцерського корпусу[1540] , до якого входили тисячі російських вірмен[1541] . З 1880-х до середини 1900-х кращі російські військові виші закінчили, щонайменше, два десятки вірмен[1542] . Їх одноплемінники були також серед керівного і викладацького складу військових вишів на Кавказі[1543] , та в інших регіонах Російської імперії[1544] , зокрема, в столиці[1545] . Але вірмени отримували доступ до останніх розробок військової науки не тільки через академії, училища і школи збройних сил. У той період вони були присутні на всіх рівнях командування військами на Кавказі[1546] , включно з вищим командуванням[1547] . Чимало російських офіцерів вірменського походження, щонайменше, співчували націоналістичним організаціям[1548] (не випадково, згодом вони взяли активну участь у створенні вірменських збройних сил під керівництвом Дашнакцутюн). Очевидно, саме за їхнього посередництва напрацювання російської військової науки бралися на озброєння партизанським рухом у Туреччині. Адже ще 1878 року на зустрічі з військовим міністром Росії представник вищого вірменського духовенства Стамбула просив надіслати до Малої Азії «офіцера, вірменської національності, для керівництва й організації збройного повстання»[1549] . Це дуже нагадувало формат участі росіян у християнських повстаннях на Балканах напередодні війни 1877–1878 років. Тоді багато офіцерів Генштабу формально йшли у відставку, вирушали до Герцеговини, Чорногорії та Сербії, де відігравали провідну роль у боротьбі християн проти турків, виступаючи як військові радники, командири повстанських армій та окремих загонів[1550] . Багато хто був справжніми добровольцями, але деякі виконували завдання російського командування. І ось тепер, у середині 1890-х років, російські вірмени виконували аналогічну роль у партизансько-повстанському русі турецьких одноплемінників. «Тут на місці виявляється тісний зв’язок подій у Турецькій Вірменії з агітацією вірмен у російських володіннях [на Кавказі]»[1551] , – доповідав за підсумками поїздки до Малої Азії 1895 року полковник російської військової розвідки. На той час антиурядовий рух вірмен в Османській імперії майже повністю перейшов під контроль партії Дашнакцутюн[1552] , керівництво якої складалося переважно з громадян Росії[1553] . «…Росіяни, зокрема закавказькі вірмени, майже завжди стояли на чолі революційного руху в Турецькій Вірменії…, тоді як самі безпосередні об’єкти їхньої революційної діяльності – турецькі вірмени – завжди або майже завжди залишалися пасивними до такого роду діяльності»[1554] , – свідчив очевидець тих подій, один із тодішніх піонерів революційного руху в сусідній Грузії. За його словами, саме «вірменські лідери з Росії… розпалили вогнище національної ненависті в Турецькій Вірменії»[1555] .

З Росії ж безпосередньо або через перевалочні бази в суміжних районах Персії[1556] (плацдарм операцій Кавказького військового округу в Малій Азії), партизанам регулярно доправлялися великі партії зброї та боєприпасів[1557] – навіть із самого Московського арсеналу[1558] . У контрабанді зброї помітну роль відігравали ериванські вірмени[1559] . Причому серед них були навіть такі, що, навчившись на збройових заводах Тули та Іжевська, самі створювали підпільні майстерні[1560] (саме з середини 1890-х – у 1900-х один із їхніх одноплемінників[1561] обіймав керівні посади на трьох великих російських збройових заводах). Російський генконсул в Ерзерумі зазначав, що вірменські партизани екіпіровані краще, включно з «саперним озброєнням», ніж турецькі частини, що їм протистояли[1562] . З Росії здійснювалося й фінансування; ішов безперервний потік добровольців[1563] (цьому не могла не сприяти та обставина, що «прикордонна варта» на російських рубежах Південного Кавказу комплектувалася з вірмен[1564] ).

Російські вірмени, майже не обізнані з умовами в Османській імперії[1565] , проводили в селах і містах Туреччини повстанську агітацію[1566] . Британський посол у Стамбулі констатував, що це «посилює взаємне збудження християн і мусульман»[1567] . «Уміло організованою агітацією їм обіцяно повну незалежність, територіальне відокремлення, утворення королівства»[1568] , – зазначав полковник Російської розвідки, який об’їхав Малу Азію 1895 року. Інший російський розвідник повідомляв про «агітаторів і агентів іноземних [вірменських] комітетів, що заполоняли міста»[1569] . А віце-консул Росії у Вані підкреслював: «Хаос і анархія у вілаєтах [провінціях], населених вірменами, були створені не курдами й турками, а саме вірменськими ж агітаторами»[1570] .

У 1890-х – на початку 1900-х років російські вірмени, серед яких вирізнялися випускники російських військових вишів[1571] і колишні військовослужбовці[1572] , а за деякими свідченнями, навіть офіцери[1573] , командували партизанськими загонами[1574] та очолювали повстання[1575] . Російський генеральний консул в Ерзерумі повідомляв: «Турецькі солдати запевняють, що супротивниками в зазначених боях були не федаї [партизани], а російські солдати, і підтверджують це тим, що команди подавалися виключно російською та грузинською мовами, що супротивник був озброєний рушницею казенного російського зразка (трилінійкою) і, нарешті, що половина його була одягнена в козацькі черкески, а інша – у форму регулярних російських солдатів із білими фуражками. Хай яким хоробрим є турецький солдат, але сама думка боротися з росіянами для нього жахлива»[1576] . Розвідка Штабу Кавказького військового округу доповідала, що на сусідніх із Туреччиною територіях Персії «формувалися, за допомогою таємних комітетів, озброєні загони з вірмен, складені більшою частиною з колишніх солдатів російської армії, які вдиралися в турецькі межі»[1577] . Завдяки всебічній підтримці з Росії партизани досягли такого рівня, який давав змогу вести тривалі бої з переважаючими силами османської армії та завдавати їм істотних втрат[1578] . У низці випадків цього досягали завдяки добре організованій обороні населених пунктів, зайнятих під час повстань[1579] . Ще однією перевагою партизанів була висока мобільність їхніх кавалерійських загонів[1580] (саме в 1880-х – 1900-х роках вірмени посідали помітне місце в командуванні кавалерійських військ на Кавказі[1581] ). Російський генеральний консул в Ерзерумі називав серед причин воєнних успіхів партизанів «спритні відступи» та «рухливість завдяки гарним коням»[1582] (партизани-кавалеристи 1890-х – 1900-х років відзначилися своїми «енергійними атаками»[1583] і під час Першої світової війни). Вони вдиралися з Кавказу або з Персії групами від кількох десятків до 300 бійців[1584] на прикордонну османську територію, здійснювали раптові рейди по тилах турецьких частин, швидко переміщалися з одного епіцентру бойових зіткнень в інший, а потім відходили до важкодоступних гірських районів або йшли до Персії та на Кавказ[1585] . «…Найбажаніший вид партизанських дій буде саме той, що ми називаємо змішаним… дрібні партії [партизанські групи] висилатимуться на тривалий час, великі ж періодично вриватимуться в тил противника і щоразу повертатимуться назад, аби замести свій слід до нового відчайдушного кроку»[1586] , – зазначалося в навчальному посібнику, виданому полковником російського Генштабу 1885 року. Автор підкреслював: «…Партизанські дії, що розгортаються дрібними партіями [групами], виражаються в безперервних діях упродовж значного проміжку часу у певному районі, партизанські ж дії у формі набігів великими партіями є переривчастими. А отже, у тих випадках, коли треба протягом тривалого часу постійно підтримувати певний вплив партизанських дій у даному районі, як, наприклад, підбурювання місцевого населення до повстання і його підтримання… – єдиною придатною формою дій буде розвиток їх дрібними партіями… Розпаливши повсюдну партизанську війну дрібними партіями, належить водночас, залежно від ситуації та від перебігу воєнних подій, висилати в набіг і більші партизанські загони для окремих великих партизанських заходів»[1587] . Активність вірменського партизанського руху в Туреччині цілком відповідає цьому настановленню. Те саме стосується і більш часткових приписів, таких як «підбурювання населення до повстання»[1588] , «партизанська діяльність кавалерії»[1589] , підбір командного складу [1590] , а також тактичних методів і прийомів партизанської війни[1591] . Водночас вірменським партизанам вдалося виконати низку масштабних завдань, поставлених російськими стратегами. Серед них: виснаження і постійне завдання шкоди противникові, організація в його тилу «озброєних повстань жителів» і «відволікання уваги»[1592] ворожого командування від дій основної армії , що здійснювалося серією вірменських збройних виступів під час інтенсивних приготувань російських військ до захоплення Босфору в 1893–1895 роках.

Процитована праця «Партизанська війна» була видана 1885 року і невдовзі стала у військових вишах хрестоматійним навчальним посібником. Її автор – учасник Російсько-турецької війни 1877–1878 років, полковник Генштабу, Гершельман,[1593] на початку 1880-х років очолював козацьке юнкерське училище в Оренбурзі. Там саме в той час служив[1594] офіцер Генштабу Грязнов[1595] – авторитетний фахівець із кавалерійської тактики та професійний розвідник[1596] . Одночасно з «Партизанською війною» побачило світ його дослідження «Рухливість кінноти та її значення». А через кілька років Грязнова було відряджено до Малої Азії з особливим «дорученням» – вивчити «Вірменський театр»[1597] ймовірної війни, який, за його словами, «для нас важливий насамперед тому, що він найближчий, прилеглий до нашого Кавказько-Турецького кордону безпосередньо»[1598] . Загалом Грязнов провів там близько шести років (1890–1895). Згодом він зазначав, що першочергову увагу приділяв вивченню топографії, шляхів сполучення та населення[1599] – саме в контексті воєнних дій. І, мабуть, цілком випадково на час його перебування в Турецькій Вірменії припав період становлення та активізації вірменського партизанського руху.

У тому ж навчальному виданні колегами Грязнова по Генштабу зазначалося, що «партизанська війна цілком можлива і… коли населення налаштоване не на користь партизанів»[1600] . За свідченням російського розвідника й одного з архітекторів вірменського націоналізму Камсаракана, «переважна більшість вірмен у Туреччині» не поділяла ідей «незалежності Великої Вірменії»[1601] , які просували їхні російські одноплемінники. «Прості вірмени, селяни і нині не думають ні про що подібне»[1602] , – свідчив 1897 року інший офіцер Російського Генштабу. У такій ситуації Гершельман наказував партизанам забезпечити «підбурення населення до повстання»[1603] , чим активно займалися агітатори, що прибували з-за кордону. Але в разі невдачі рекомендувалося чинити «тиск на населення краю»[1604] і «придушити»[1605] незгодних. А тим часом в окремих випадках наприкінці 1880-х цілі групи вірмен, до кількох сотень осіб, публічно виступали проти привнесеної з-за кордону націоналістичної агітації[1606] . Як наслідок, із початку 1890-х дашнаки розгорнули політику терору проти лояльних владі верств вірменського населення та політичних конкурентів.[1607] Про одне з перших вбивств вірменського пропагандиста «поміркованих ідей» повідомляв британський консул в Ерзерумі ще 1891 року. Далі «один за одним були вбиті всі ті вірмени, що обіймали високі посади при дворі султана і вірно служили йому»[1608] . А таких було багато, до того ж деякі входили до вищого керівництва Османської імперії, зокрема вірмени очолювали турецьку розвідку і жандармерію. Усіх їх було ліквідовано дашнаками[1609] . Російський віце-консул у Вані (1895–1900) зазначав, що «головним знаряддям таємних вірменських організацій, від самого початку їхнього зародження, був терор, терор у вигляді тієї невидимої небезпеки, яка загрожувала кожному, хто наважився б не погоджуватися, дорікати, засуджувати або не виконувати рішень і вимог відомої організації. У цьому відношенні вірменський народ по-справжньому заслуговує найщирішого співчуття, адже протягом останніх 12–15 років він перебував під гнітом терору своїх власних революційних товариств… Усяке рішення таємних революційних організацій, і навіть окремих агітаторів, було для вірменського народу чимось безапеляційним. Проти їхньої діяльності ніхто з вірмен не міг, та й не може ще й донині, обмовитися жодним словом, ані в пресі, ані в суспільстві. Кожна спроба в цьому напрямі могла суворо засуджуватися як ознака відсутності належного патріотизму, це по-перше; а по-друге – могла каратися в окремих випадках не більше й не менше, як смертним вироком»[1610] . Згідно з першою партійною програмою Дашнакцутюн від 1892 року[1611] , знищували насамперед вірмен-«зрадників»[1612] , які перебували на державній службі або лояльно ставилися до влади. Об’єктами терору ставали також селяни, які відмовлялися допомагати дашнацьким партизанам. У 1910-х роках уже інший російський віце-консул у Вані[1613] , який відверто симпатизував вірменам, наголошував: «Дашнакцакани працюють на словах в ім’я народу, а на ділі є такими самими насильниками, як і дикі курди». Він повідомляв, що «місцеві селяни постраждали від цих панів не менше, ніж від набігів курдів»[1614] ; «Селяни-вірмени зобов’язані годувати й одягати цих панів за свій рахунок», а «хто наважиться цьому противитися, того вбивають»[1615] . Частково такими методами партизанському рухові забезпечувалися не лише тилові бази, особливо в гірських районах, а й безперебійне постачання продовольством і фуражем. До того ж, згідно з постановою ІІ з’їзду Дашнакцутюн (1900), у Туреччині та на Кавказі здійснювався насильницький збір фінансових коштів з одноплемінників на потреби партії[1616] . «…Партійні збори здійснюються серед вірмен нині вже тільки виключно під тиском терору, причому спостерігаються часті випадки протидії останньому, чого раніше ніколи не було…»[1617] , – зазначав сім років по тому глава російської адміністрації на Кавказі. Згодом схожим чином ті самі дашнаки нав’язуватимуть силою власну державність і політичну програму вже в Ериванській губернії, зокрема вірменському населенню.

Вірменські історики радянського періоду та останніх десятиліть зазвичай описують бойові дії одноплемінників в Османській Туреччині як спорадичні спроби «самооборони» від фанатичних мусульманських погромників і регулярних військ. Проте матеріали Російської військової розвідки, які складалися виключно з прикладною метою і не призначалися для широкого загалу, змальовують іншу картину. Вони фіксують «вірменські заворушення»[1618] (зокрема, у 1894–1895 роках), «вірменські безлади»[1619] та «повстання»[1620] . Французькі дипломати в Османській Туреччині у своїх донесеннях до Парижа застосовували щодо учасників вірменського руху та їхніх дій такі формулювання: «повсталі»[1621] , «повстанці»[1622] , «армія повстання»[1623] , «повстали»[1624] , «повстання»[1625] . Усе це – відверті позначення локальних збройних дій, які, як правило, здійснювалися з ініціативи організаторів антиурядового руху. Ба більше, у різних депешах французьких дипломатів підкреслювався організований характер виступів[1626] . Зазначалося, що їм передувала революційна агітація[1627] та накопичення великих арсеналів зброї[1628] . А російський віце-консул у Вані (1895–1900), який відзначав, що «перед моїми очима минув найважчий період вірменської смути»[1629] , підкреслював щодо Дашнакцутюн: «у всіх тих випадках, коли в якійсь справі можна було виявити його присутність, він завжди діяв не оборонно, а наступально»[1630] . У такій атмосфері бойового активізму здобували свій перший досвід майбутні польові командири, які в наступному десятилітті керували операціями проти тюркського населення Кавказу[1631] . Як зазначав згодом російський віце-консул у Вані, на території Азійської Туреччини «їхня діяльність зосереджувалася, головним чином, на штучному створенні анархії. Розслідуючи зараз основні причини вірмено-татарської різанини на Кавказі, я твердо дотримуюся переконання, що винуватцями її є ті самі таємні організації, які «волею долі» перенесли свою діяльність і в межі Кавказу. З’явившись сюди, вони не переродилися і залишилися тими самими… а руйнівна їх ненависть до мусульман легко реалізовувалася тут у цілій низці тих кривавих зіткнень, що відбулися по всьому східному Закавказзю»[1632] .

У другій половині 1890-х – на початку 1900-х російське військово-політичне керівництво стало змінювати своє ставлення[1633] до вірменського націоналізму в Туреччині на гірше. У той час увага правлячих кіл Росії переключилася на Далекий Схід, і тому вони уникали[1634] будь-яких загострень із османами. У настановах новому російському послові в Стамбулі 1898 року зазначалося: «Усяке порушення вірменського питання за нинішнього політичного становища було б вкрай небезпечним і в найвищій мірі небажаним»[1635] . Водночас Російська розвідка фіксувала[1636] будь-які зв’язки вірменських активістів із британцями, а також прояви підтримки й співчуття вірменам з боку Лондона. До того ж ідеї вірменського націоналізму набували дедалі більшого поширення на Кавказі – з прицілом на утворення об’єднаної держави, що включала б вірмен по обидва боки кордону[1637] . У столицю «полетіли донесення, що на Кавказі не зовсім благополучно, що вірмени готують відокремлення від Росії і мріють про створення власного царства»[1638] . Як підозрювали російські правлячі кола, це відбувалося[1639] з подачі Великої Британії з метою дестабілізації кавказьких губерній. Негативний ефект посилювався внаслідок запозичення партіями Гнчак і Дашнакцутюн[1640] фразеології та методів загальноросійського революційного руху, періодичних зв’язків між ними, а також участі дашнаків в антиурядових виступах у 1903–1907 роках[1641] .

Після 1904 року вірмено-османська конфронтація тимчасово пішла на спад[1642] . Багато бойовиків і партизанських командирів вирушили на Кавказ[1643] , де в 1905–1906 роках, спираючись на багатий бойовий досвід, керували[1644] ударними операціями проти тюркського населення, зокрема в Ериванській губернії. Таким чином там були привнесені безжальні методи вірменської збройної конфронтації з курдами та турками, що включали показові вбивства поліцейських і чиновників, захоплення заручників, вигнання іншоплемінного населення з захоплених населених пунктів[1645] .